Братель О.Г.
Голова Інституту цивільних правовідносин ГОСЛ
кандидат юридичних наук, доцент
Під юридичними фактами в праві прийнято розуміти певні життєві обставини (одну або декілька обставин), з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення певних правовідносин.
В юридичній літературі існують різноманітні підходи до класифікації юридичних фактів. З огляду на багатогранність юридичних фактів їх класифікують за різними ознаками, зокрема: за вольовою ознакою або юридичними наслідками. Загально прийнято вважати, що за вольовою ознакою юридичні факти поділяються на юридичні дії та юридичні події. Разом з тим, вказаний поділ юридичних фактів більш притаманний для сфери цивільних правовідносин.
Поділ юридичних фактів за вказаною класифікаційною ознакою використовується також у сфері цивільних процесуальних правовідносин.
Під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві розуміють певні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин [1, с. 44].
В якості процесуальних юридичних фактів, що призводять до настання правових наслідків, виступають дії суду чи інших учасників процесу, які вчиняються у певній послідовності. Вказані дії повинні вчинятись у повній відповідності до процесуального законодавства. Процесуальні юридичні факти у вигляді процесуальних юридичних дій здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин (подання до суду позовної заяви або заяви, відкриття суддею провадження у справі, винесення судом ухвали про призначення експертизи, виклик до суду свідків, ухвалення рішення суду тощо).
В цивільному процесі юридичними фактами як передумовою виникнення, зміни і припинення процесуальних правовідносин можуть виступати і події. Разом з тим, в цивільному процесі не існує процесуальних подій у буквальному тлумаченні цього терміну. В даному контексті юридичний факт у вигляді події є передумовою для настання відповідних процесуальних наслідків. У свою чергу, для настання вказаних процесуальних наслідків повинно бути відповідне вчинення дій з боку учасниками процесу. Наприклад, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 201 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) факт смерті однієї із сторін процесу (юридична подія) може бути підставою для зупинення провадження у справі. При цьому, зупинення провадження у справі можливе лише в результаті реалізації складного юридичного факту, а саме: подання зацікавленою особою документу, що посвідчує факт смерть сторони у справі та винесення судом відповідної ухвали про зупинення провадження у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво.
Повертаючись до аналізу процесуальних юридичних фактів слід вказати, що останні можуть виражатись у вигляді бездіяльності учасників цивільного процесу. Процесуальна бездіяльність – це невиконання процесуальних обов’язків суб’єктами цивільного процесуального права. Слід наголосити, що процесуальна бездіяльність може існувати лише в розпочатому судовому процесі. Результатом невиконання передбачених законом процесуальних обов’язків виступають за загальним правилом заходи процесуального примусу.
Перелік заходів процесуального примусу міститься в ст. 91 ЦПК України. До таких заходів відносяться: 1) попередження; 2) видалення із залу судового засідання; 3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; 4) привід.
В ч. 1 ст. 90 ЦПК України міститься наступне визначення поняття «заходи процесуального примусу». Це встановлені ЦПК України процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства [2].
В спеціальній юридичній літературі містяться наступні підходи до визнання поняття «заходи процесуального примусу».
М. Гетманцев під заходами процесуального примусу розуміє встановлені цивільним процесуальним законодавством процесуальні можливості, що можуть бути застосовані судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила поведінки або перешкоджають здійсненню цивільного судочинства [3, с. 75].
І.М. Лукіна під заходами процесуального примусу пропонує вважати нормативно визначені способи впливу як майнового, так і немайнового характеру на учасників процесу, які скоїли цивільні процесуальні правопорушення. Підставою застосування заходів процесуального примусу є порушення встановлених у суді правил, у тому числі й тих, що встановлюються безпосередньо судом, протиправне перешкоджання здійсненню цивільного судочинства чи зловживання своїми правами [4, с. 5].
Проаналізуємо заходи процесуального примусу з позиції їх приналежності до сфери процесуальних юридичних фактів.
Статтею 92 ЦПК України передбачено, що до учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх в судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпоряджень головуючого застосовується попередження, а у разі повторного вчинення зазначених дій – видалення із залу судового засідання.
З позиції цивільного процесуального законодавства дії особи незалежно від того чи вона є учасником цивільного процесу, чи присутня в судовому в засіданні в якості глядача, порушуючи встановлений порядок проведення судового засідання повинні визнаватись як процесуальний юридичний факт у вигляді протиправної юридичної дії. Реакція на вказану протиправну дію може виражатись у вигляді попередження порушника, а якщо він належним чином не реагує на попередження – видалення із зали судового засідання. В цьому проявляється такий процесуальний юридичний факт як правомірна юридична дія у вигляді винесення ухвали про застосування процесуального примусу. Таким чином реакцією на протиправну юридичну дію є правомірна процесуальна юридична дія у вигляді застосування процесуального примусу.
Застосування судом заходу процесуального примусу не позбавляє його можливості притягнути порушника до адміністративної відповідальності згідно зі ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення [5].
На практиці заходи у вигляді попередження та видалення із зали судового засідання застосовуються судом по відношенню до учасників процесу та присутніх на ньому з постійною регулярністю. В ч. 3 ст. 162 ЦПК України зазначається, що «учасники цивільного процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов’язані беззаперечно виконувати розпорядження головуючого, додержуватися в судовому засіданні встановленого порядку та утримуватися від будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлених в суді правил». Поняття «дії, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлених в суді правил» кожним судом тлумачаться та визначаються із позицій суб’єктивності, тому передбачити наперед за які саме дії до учасників цивільного процесу суддею можуть бути застосовані заходи процесуального примусу у вигляді попередження або видалення із зали судового засідання неможливо. Проте очевидним є той факт, що особи присутні у залі судового засідання повинні поводитись стримано в емоціях, ввічливо та з повагою до оточуючих.
І.М. Лукіна в своєму дисертаційному дослідженні «Цивільна процесуальна відповідальність» пропонує громадян, що присутні в залі судового засідання і не є учасниками цивільних процесуальних правовідносин та при цьому порушують встановлений порядок, притягувати до адміністративної відповідальності, згідно зі ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення [4, с. 4].
Це положення також закріплено в ч. 3 ст. 162 ЦПК України. Вважаю, у випадку застосування принципу процесуального формалізму суд повинен буде питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду вирішувати негайно після вчинення порушення, для чого у судовому засіданні із розгляду цивільної справи буде оголошуватись перерва. Це позитивно не вплине на дотримання строків розгляду цивільної справи, а тому найбільш дієвим, ефективним та оперативним способом реагування на порушення з боку учасників цивільного процесу та присутніх в судовому засіданні буде їх видалення із зали судового засідання.
У будь-якому випадку дотримання присутніми в судовому засіданні встановленого порядку багато в чому залежить від принциповості та відповідної поведінки головуючого, яка в свою чергу не повинна супроводжуватись суб’єктивізмом по відношенню до однієї зі сторін процесу та неналежної поведінки самого судді.
Література:
- Братель О.Г. Заперечення відповідача проти позову: особливості реалізації процесуального юридичного факту / О.Г. Братель // «Теоретичні та практичні проблеми правового регулювання суспільних відносин»: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, (м. Харків, 23-24 січня 2015 року). – Харків: ГО «Асоціація аспірантів юристів», 2015. – С. 44.
- Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03. 2004 р. (станом на 10.03.2015 р.) // Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15/page9
- Гетманцев М. Заходи процесуального примусу як засоби реалізації цивільної процесуальної відповідальності / М. Гетманцев // Юридична Україна: Щомісячний правовий часопис. – 2011. – № 5. – С.75.
- Лукіна І.М. Цивільна процесуальна відповідальність: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / І.М. Лукіна; Харк. нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2011. – С. 4.
- Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. (станом на 10.03.2015 р.) // Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/80731-10/page11