Баскаков Володимир Юрійович,

експерт ГОСЛ

кандидат юридичних наук

Забезпечення права людини та громадянина на інформацію є ознакою демократичності держави. Хоча це право лише з другої половини ХХ ст. знайшло своє правове закріплення у міжнародному законодавстві та зводилось з можливістю громадян знати про політичні інститути й процеси, їх функціонування у власній державі та світі. На початку 80-х рр. ХХ ст. зміст права на інформацію почали тлумачити значно ширше, як запорука соціального, економічного, культурного і тільки насамкінець політичного розвитку кожної людини.

Нині інформація є головним чинником соціалізації і ресоціалізації людини, з’єднучою ланкою між людиною і суспільством. Достовірне і вчасне інформування громадян з боку держави та надання необхідної для функціонування держави інформації з боку громадян є запорукою формування дійсно громадянського суспільства, розбудови соціальної, демократичної і правової держави.

Отримання учасниками суспільних відносин достовірної і повної інформації про ситуацію в країні, в навколишньому середовищі є основою реалізації їх інформаційних потреб.

У той же час кожна держава має той перелік інформації, розголошення якої може завдати шкоди її національним інтересам. Здебільшого такій інформації наданий статус інформації з обмеженим доступом. Якщо державні органи унеможливлюють доступ громадськості до відкритої інформації, то це призводить до порушень права на інформацію. Щодо ж до інформації з обмеженим доступом, то обов’язок державних органів забезпечити захист такої інформації будь-якими правовими заходами.

Кожна держава має власний перелік, порядок та умови надання статусу інформації з обмеженим доступом. Щодо України, то інформаційне законодавство у цій сфері має значне коло колізій, прогалин, що сприяє збільшенню кількості зловживань органів державної влади шляхом безпідставного засекречування інформації чи надання статусу інформації з обмеженим доступом.

Це обумовлено, насамперед, відсутністю законодавчого урегулювання поняття інформації з обмеженим доступом, наявністю значної кількості суперечностей між законами та відомчими нормативно-правовими актами щодо процедури та переліку відомостей, які не можна відносити до інформації з обмеженим доступом та тих, які дозволено.

Здійснений нами аналіз законодавства у сфері державної таємниці дозволяє також додати, що законодавче закріплення порядку віднесення інформації до державної таємниці, встановлене Законом України «Про державну таємницю» потребує узгодження з іншими нормативно-правовими актами у цій сфері щодо переліку інформації, яка не може бути засекречена тощо.

Наявність «розмитих» критеріїв віднесення інформації до категорії з обмеженим доступом, а також конкретної процедури обмеження доступу до неї сприяють зловживанням органами державної влади шляхом ненадання інформації через неправомірне застосування грифів обмеження доступу до інформації: «опублікуванню не підлягає», «не для друку», «для службового користування».

Макаренко В. також зауважує, що, якщо положення про обмеження доступу до секретної інформації, як і сам механізм, встановлено на законодавчому рівні, то проблема законодавчого закріплення обмеження доступу до конфіденційної інформації залишається відкритою, як і проблема віднесення інформації до такої категорії та зняття відповідних обмежень на доступ до неї [1, с. 135].

Дійсно нині в українському законодавстві відсутній нормативно-правовий акт, який би чітко встановлював правові засади захисту інших видів таємниць – комерційної, банківської, персональних даних.

Більше того, в адміністративному законодавстві спостерігається термінологічна полісемія: «інформація», «відомості», «дані», «персоніфікована інформація», «персональні дані», «відомості про особу» тощо.

Таким чином, на сучасному етапі розвитку суспільства є потреба ревізії правових засад інституту інформації з обмеженими доступом, вироблення чітких законодавчих засад захисту окремих видів інформації з обмеженим доступом.

Вищезазначене завдання має бути реалізовано на високому професійному рівні не за рахунок порушення права на доступ до інформації, а шляхом пошуку компромісу між необхідністю забезпеченням національних інтересів у інформаційній сфері (інформаційної безпеки) та забезпеченням інформаційних прав.

Список використаних джерел:

Макаренко В. Правове регулювання захисту конфіденційної інформації, що є власністю держави: становлення, розвиток, проблемні питання / В. Макаренко // Право України. — 2006. — № 1. — С. 132—135.