ЗАСТОСУВАННЯ ТЕОРІЇ ІГОР АУМАНА ДО ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ІНФРАСТРУКТУРНОЇ ПОЛІТИКИ

Зубко Георгій Юрійович,

Голова інституту інфраструктурної політики

здобувач ЗНУ,

кандидат юридичних наук

 

 

Анотація

У статті формується наукова аргументація щодо необхідності розроблення теорії інфраструктурної політики, зокрема її методологічний інструментарій. На підставі виділення окремого виду правовідносин — інфраструктурних, подано аргументацію щодо необхідності розроблення державної інфраструктурної політики на наукових засадах. Наведено аргументи щодо доцільності використання положень теорії ігор Аумана в умовах ведення проти України війн нового покоління. З урахуванням сучасних трендів розвитку соціальних систем, висновується про необхідність розроблення напрямів державної інфраструктурної політики, в яких має бути передбачено ведення інфраструктурних війн, а також протидія ним. Продемонстровано необхідність формування системи адміністративно-правового регулювання державної інфраструктурної політики з метою збереження та дальшого розвитку в національних інтересах інфраструктурного потенціалу.

Ключові слова: адміністративно-правове регулювання державної інфраструктурної політики, державна інфраструктурна політика, інфраструктурні правовідносини, об’єкти життєво важливої інфраструктури, теорія ігор Аумана, методологія теорії інфраструктурної політики, інфраструктурний баланс, державна політика, організаційно-функціональна модель, правовий вимір державної інфраструктурної політики, державно-приватне партнерство

 

Актуальність теми

Останнім часом дедалі більше у практичній площині доводиться стикатися з відсутністю ефективних напрямів державної у сфері інфраструктури. Втрата інфраструктурного потенціалу, великі ризики дестабілізації життєво важливих об’єктів інфраструктури, я б навіть сказав загрози втрати інфраструктурного суверенітету — серйозні проблеми, які поки не мають свого достатньо науково обґрунтованого вирішення.

Звичайно, неможна говорити про те, що тематика інфраструктури не розглядається. Це здійснюється відповідно до ракурсу досліджень окремого дослідника. Чимало уваги цій темі відповідно до своїх функціональних обов’язків приділяють співробітники Національного інституту стратегічних досліджень [1-3]. До найбільш помітних дослідників окремих фрагментів цієї системної тематики я можу віднести: В. В. Бєгун, Д. С. Бірюков, Д. Г. Бобро, А. Бочков, В. П. Горбулін, О. В. Євдін, В. А. Заславський, С. І. Кондратов, А. О. Корченко, А. О. Мороз, Є. Степанова, О. М. Суходоля та ін.

Водночас наразі можу констатувати про відсутність цілісної концепції розроблення державної інфраструктурної політики і як: 1) теоретичної системи поглядів на сутність, зміст та призначення, форми та методи формування, реалізації та розвитку, підвищення ефективності та корекції алгоритмів соціального управління тощо, і як 2)  практичних напрямів державної політики, практична реалізація яких призводить до формування керованих алгоритмів управління у сфері інфраструктури з метою створення гарантованих умов реалізації національних інтересів та розвитку інфраструктурного потенціалу країни.

Відтак, відзначаючи актуальність дослідження цих двох аспектів, усвідомлюючи їх важливість в рамках даної статті я зосереджу власну увагу на розробленні теоретичних засад теорії державної інфраструктурної політики, зокрема на питаннях будови методології: інтерпретації теорії ігор Аумана до формування державної інфраструктурної політики [4].

Мета статті полягає у формуванні засадничих положень інтерпретації теорії Аумана до формування ефективної державної інфраструктурної політики. Для досягнення проголошеної мети були поставлені та вирішені такі завдання: 1) визначити зміст теорії Аумана; 2) інтерпретувати положення даної теорії до формування правових засад державної інфраструктурної політики в Україні; 3) намітити науково обґрунтовані шляхи ефективного правового регулювання даної політики.

Виклад матеріалу

У 2005 році лауреатом Нобелівської премії з економіки „За розширення розуміння проблем конфлікту і кооперації з допомогою аналізу в рамках теорії ігор” став професор Харві Ісраель Роберт Джон Ауман. Його інтерпретація теорії ігор до вирішення конфліктів може бути цікавою і для формування засад для розроблення ефективної державної інфраструктурної політики (далі — ДІФСП).

Відповідно до засадничих положень теорії Аумана конфлікти різних рівнів і характеристики можуть вкладатися у певні математичні моделі, ігнорування яких може призвести до дестабілізації як соціальної системи, так і системи управління [4].

Однією з умов будови ефективної ДІФСП має виступати її відповідність національним інтересам. На жаль, перші роки війни Росії проти України (2014-2015 рр.) продемонстрували системні помилки при формуванні ДІФСП, які фактично призвели не лише до дестабілізації системи життєво важливих об’єктів інфраструктури, а й до прямої їх втрати, коли через дії агресора було або ліквідовано, виведено з ладу або ж повністю викрадено дані об’єкти.

Попереду ще велика робота, і передусім формування окремого виду державної політики — державної інфраструктурної політики, однією з засад якої має виступати раціональність і прагматичність, відповідність передусім національним інтересам, а не сьогочасним прагнення окремих політиків чи політичних груп. Правове закріплення цих засад має відбуватись у відповідному документі концептуального рівня, яким має виступати або Концепція державної інфраструктурної політики або Стратегія інфраструктурної безпеки. Такий підхід є сталим в правовій науці і має достатнє солідне наукове підґрунтя [5-13].

Принаймні, на мій погляд, більш корисним буде відмовитись від трактування інфраструктурної політики як допоміжної політики, яка забезпечує реалізацію національних інтересів у різних сферах життєдіяльності. Натомість інтерпретувати ДІФСП як самостійний вид державної політики з притаманним лише їх суб’єктами та об’єктами впливу, а також адміністративно-правовими методами регулювання суспільних відносин, які виникають, формуються і розвиваються в інфраструктурній сфері.

На підтвердження моїй думок наведу слова Толстошеєва В.В., який прямо вказував на самостійність інфраструктурного комплексу, відзначаючи, що незважаючи на економічну неоднорідність інфраструктурних ланок, вони мають спільне функціональне призначення і необхідну єдність, що зумовлюють можливість їхнього об’єднання до самостійного комплексу, що є важливим з огляду на необхідність правового регулювання даного комплексу [14, с. 22]. Відтак можу висунути наукову гіпотезу про необхідність виділення окремого виду правовідносин — інфраструктурні правовідносини. І відповідно сформулювати до подальшого дослідження тему правового регулювання інфраструктурних відносин, а також правового регулювання державної інфраструктурної політики.

До речі сфера інфраструктури також має бути виокремлена в окрему сферу життєдіяльності, життєво важливі національні інтереси в якій також можуть виступати і об’єктом державної політики національної безпеки. Але про співвідношення інфраструктурної та безпекової політики слід говорити окремо, оскільки це має виступатиме самостійним предметом дослідження, потребує вивчення значного масиву передусім безпекової літератури, що і буде зроблено мною в моїх наступних статтях в рамках розвитку мною теми правового регулювання державної інфраструктурної політики.

Нове покоління українців має бути більш реалістичним за своїх попередників, адже потрібно змінювати модель відносин як зі своїми зовнішніми партнерами, так і в рамках розвитку державно-приватного партнерства.

Причому дана організаційна модель має ще й виступати функціональною, адже вона має бути заснована на більшому і реальному залученні приватного сектору не лише до розроблення, а й безпосередньо до реалізації ДІФСП, адже левова частка власності на об’єкти інфраструктури належить приватному сектору. Такий підхід більш відповідатиме сучасним трендам розвитку швидкоплинно змінюваного динамічного середовища, ніж лінійні моделі прогностичні моделі, засновані на дотриманні чітких показників і критеріїв, вихід за які може сприйматися як загроза ДІФСП.

Професор Ауман переконливо довів прямий зв’язок теорії ігор із політикою [4], що за певних умов і відповідних корегувань я можу екстраполювати стосовно предмета власного дослідження.

Основний зміст теорії ігор полягає у тому, що вона становить аналіз стратегії у відносинах двох сторін, що здійснюють взаємодію. Причому ці відносини можуть знаходити всій вияв у найрізноманітніших якостях: від співробітництва до конфлікту і в найрізноманітніших сферах. Натомість модель лишається тією ж самою. Насправді існує набір правил, які власно і визначають розвиток конфлікту при зіткненні двох сторін. Причому одночасно можна говорити і про існування певного інструментарію, необхідного для того, щоб мотивувати супротивника, ворога прийняти твою позицію. Це і прийняття Україною „гуманітарного конвою”, яким власно і вивозилася левова частка інфраструктури ОРДЛО, і досі неефективна діяльність Міністерства інформаційної політики щодо організації та проведення комунікаційних компаній на тимчасово окупованих територіях, а також квола безпосередня діяльність із реалізації ефективних інфраструктурних проектів, спрямованих на забезпечення безперешкодного доступу громадян України на окупованих територіях до інформації, з одночасним блокуванням ворожого контенту, і відсутність центрального органу виконавчої влади, який би здійснював державну політику у сфері інфраструктури.

Причини такої поведінки можу надибати, більш глибоко занурившись у концептуальні положення теорії Аумана, який відзначає, що моделі різноманітних конфліктів є ідентичними по своїй суті, водночас релігія, ідеологія, національна ідентичність мають вторинне значення.

Раціональність інфраструктурної війни як складової гібридної війни або війн нового покоління, лежить не в площині мотивів, а в царині методів досягнення. Мета може бути ірраціональною, самою безневинною або навпаки жахливою.

Наприклад: ворог може ставити завданням захопити та дестабілізувати інфраструктуру в Каспійсько-Чорноморському або Азовсько-Чорноморському регіонах [15], хтось з українських політиків може галасливо переконувати, що він поверне Крим до України або ж закликати до учасників Будапештського меморандуму щодо надання Україні „обіцяних” гарантій безпеки. Але і за першого із за другого випадку кожна сторона залежить від свого партнера або ворога, що змушує вести себе раціонально — так, щоб досягти максимуму, піддаючи інфраструктуру, особливо життєво важливі об’єкти інфраструктури, найменшому ризику.

У ситуації, коли ворог (і будемо відверті: це не лише одна держава) прагне знищити (дезорганізувати, дестабілізувати, мінімізувати ефективність системи інфраструктури в Україні, зменшити здатність інфраструктури впливати на державну політику і взагалі на реалізацію національних інтересів тощо [16]) Україну, все залежить від того, наскільки управлінська еліта сама погоджується із нав’язаним ззовні алгоритмом управління. Причому підкреслю, що як це не парадоксально, це стосується не лише наших ворогів, а й партнерів.

Отже, від того, якою буде реакція нашої держави і тих способів протидії (а в цілому це має все оформлюватися в рамках державної інфраструктурної політики), які вживатимуться, залежатиме поведінка не лише нашого ворога, а й наших партнерів. Якщо абстрагуватися від емоцій, ідеології та політики, суто з методологічних позицій теорії ігор, то це гра, а у грі існують свої правила, виконання яких призводить до отримання запланованого результату і навпаки. І як раз правове регулювання інфраструктурних відносин виступає тим дороговказом, який найбільше наближатиме до цього запланованого результату.

На сьогодні ворог поки що досягає своєї мети. Відступаючи зі своєї території, втрачаючи один за одним об’єкти життєво важливої інфраструктури, віддаючи різні види свого простору (в тому числі і ментального) під контроль іншим державам, поступаючись власною інфраструктурою, втрачаючи можливості щодо її розвитку а також участі в глобальних інфраструктурних проектах, ми довели, що методи, які використовує наш ворог, є ефективними для нього, а методи державного управління, які вживає наша держава, в тому числі і через вплив третіх гравців — є неефективними для України.

Так, наприклад, проводячи обмін заручниками, ведучи перемовини з ворогом, не даючи збройної відкритої відсічі належними засобами, а лише постійно звертаючись до міжнародного товариства в надії (як показує практика безпідставній) по допомогу, ми даємо чіткий знак, сигнал та стимул ворогу до нових порушень та поступового знищення державного суверенітету. Переконаний, якщо така політика не зміниться, причому неважливо, хто буде при владі, то Україна може опинитися на межі свого зникнення. Адже нікому окрім нас, непотрібна незалежна Україна, наша інфраструктура — виключна майнова власність українського народу, а отже збереження та примноження інфраструктурного комплексу, розвиток інфраструктурного потенціалу становлять пріоритетні національні інтереси.

Якщо після прямих дій ворога, спрямованих на знищення громадян України, захоплення наших об’єктів інфраструктури, безпрецедентного акту збройної агресії, ми і надалі лише будемо звертатись до міжнародних інституцій та вислуховувати подальші обіцянки про збільшення обсягів економічних санкцій, посилення рівня стурбованості тощо, то така практика дій ворога буде не лише продовжуватися, а й, отримавши стимул, додатково нарощуватися. Причому правильне та беземоційне розуміння даної теорії уможливлює чітко усвідомлювати про можливість появи і нелінійних компонентів. Оскільки за умови інспірованості даного конфлікту, з часом такі подальші дій можуть вийти з-під контролю не лише Української влади, а й самого ворога та третіх гравців.

Сьогодні ворог нав’язує нам правила гри, яки ми, на жаль, приймаємо. І знову ж таки тут йдеться про застосування реактивного підходу в державній політиці, застосування віджилих парадигм державного управління. Асиметричне управління, застосування випереджувальних заходів, ведення проактивної політики, спрямованої  на упередження можливостей ворога створити умови для нереалізації національних інтересів України — ось один із шляхів продуманого розвитку нашої України. І про це дедалі активніше говорять дослідники у різних наукових розвідках.

Слід чітко передбачати та розуміти цілі нашого ворога: якщо метою ворога було вирішення конфлікту — миротворчість і переговорний процес є доцільним і корисним. Воднораз, якщо мета супротивника — агресія, захоплення, унезалежнення нашої держави, знищення життєво важливих об’єктів інфраструктури  — миротворчість стає небезпечною та шкідливою.

На думку Аумана ані Наполеон, ані Гітлер не були зацікавлені у мирі за своїми сусідами, саме тому будь-які спроби умиротворити їх призводили до зворотного результату. Коли агресор вбачає свої методи ефективними, він продовжує їм слідувати, висуваючи все нові й нові вимоги. Якщо агресор зустрічає рішучий спротив, він переглядає свій підхід. На думку Аумана, пацифізм призводить до війни, оскільки країна, де він стає ідеологією, починає грати за правилами ворога, агресора. На жаль, зараз Україна повністю грає за правилами ворога [4].

Чим більше Україна робитиме поступок ворогу, тим більшому тиску не лише з боку одного ворога, а й інших ми будемо піддаватися. Це закономірно. Але не слід викреслювати з управлінської матриці й ще одного впливового гравця: міжнародні інституції.

Третій гравець (третя сила), як правило, завжди зацікавлений відвести від себе агресію і направити її в русло, зручне для себе. Оскільки ворог постійно порушує норми міжнародного права, він веде агресивну зовнішню політику із застосуванням методів ведення війн нового покоління, оточуючий світ задоволений тим, що існує постійний об’єкт, який стає постійною жертвою агресії ворога. Допоки існує цей об’єкт, агресія ворога не перекинеться на цього третього гравця. Але з знову ж таки, нелінійність даного процесу може призвести згодом до різноманітних кольорових революцій або принаймні їх спробі в європейських державах, в яких створені усі умови для дестабілізації і існує чимала низка чинників, які Росія може використати для дестабілізації: і міграційний, і економічний, і релігійний. Отже, невтручання європейських країн в реальну допомогу Україні також несе в собі загрози для європейського континенту, оскільки не отримавши належної відповіді країна-агресор не зупиниться і піде Європою.

Саме тому Україні на неофіційному рівні слід зосередити власну увагу не сподівання та розуміння і співчуття, а передусім на формування дієвої нормативно-правової бази реалізації державної інфраструктурної політики. Різність цінностей та світобачення між нами та ворогом обумовлюють формат відносин із ним: з ворогом можна існувати, якщо він усвідомить, що війна, тероризм, збройна агресія, спроби насильницької зміни конституційного ладу насильство матимуть для нього більш тяжкі наслідки, ніж для нас, оскільки в нього критично важливих об’єктів інфраструктури набагато більше і залежність населення від них є великою. Більше того, залежність самої влади країни-агресора від власних окремих інфраструктурних проектів, особливо в нафтовій галузі, має значний та визначальний характер. Тому дестабілізація інфраструктурної політики країни-агресора або створення умов для такої дестабілізації в будь-яких формах може слугувати чітким сигналом здатності країни-ворога понести значні втрати аж до розпаду, що є неприйнятним для Росії. Саме тому в Росії дуже активно розвиваються  напрями правового регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури.

Усі ці положення мають знайти своє відображення у проголошених мною вище необхідних для негайного розроблення і прийняття правових актах у вигляді легітимованих напрямах державної інфраструктурної політики.

Марячи про знищення України, ворог має чітко та однозначно усвідомлювати, що це призведе до ніщивних результатів і для нього. З іншого боку, не надаючи реальної допомоги Україні європейські країни також мають прогнозувати збільшення терористичної активності, активізації екстремістських груп різного штибу, змушення держави вдаватися до жорстких методів відповіді на тероризм, що своєї чергою призведе врешті-решт до звуження прав і свобод людини та громадянина, тобто відхилення від курсу побудови демократичних країн. Чого власне і прагне ворог — знищення європейських цінностей і нав’язування власного способу світобачення усьому світу, побудованому на месіанській ідеї та богообраності, виключення консенсусу та плюралізму.

За принципом повторюваних ігор, тривала взаємодія навіть у конфліктах створює баланс сил, який відкриває можливість для співробітництва та кооперації. Якщо сторона відчуває небезпеку покарання за ті чи інші екстремальні кроки, вона відмовиться від цих кроків і віддасть перевагу статусу-кво. Але акцент тут робиться саме тому, що ці кроки має робити не третій гравець, а учасники конфлікту безпосередньо. Які б  посередницькі структури не шукали обидва лідери України та Росії, допоки вони разом не сядуть за стіл переговорів та остаточно не домовляться, ніхто окрім них цього не зробить: 1) ніхто на примусить України застосувати увесь арсенал стратегічних комунікацій для забезпечення власної національної безпеки, включаючи активні заходи з дестабілізації Росії, в тому числі і з застосуванням методів ведення нового покоління; 2) ніхто не змусить Україну давати жорстку відповідь агресору аж до ліквідації будь-яких в тому числі і військових об’єктів сил та засобів супротивника, життєво важливих об’єктів інфраструктури; 3) рівно як і ніхто не змусить Росію припинити агресію чи повернути Крим чи налагодити дружні стосунки з Україною.

Висновки

Ось така варіативність рішень у сфері інфраструктури є наслідком відсутності розробленої та прийнятої відповідним чином Концепції державної інфраструктурної політики, в якій би чітко було виписано напрями даної політики, форми та методи їх забезпечення, а також визначені національні інтереси, реалізація яких має відбуватись незалежно ані від політичного курсу, ані політичної орієнтації у той чи інший період того чи іншого політичного керівництва України.

Відтак, адміністративно-правове регулювання ДІФСП виступає важливим етапом унормування інфраструктурної політики переведення її у правову площину — площину зрозумілого державного управління і гарантованої реалізації національних інтересів [], в тому числі і забезпечення стійкого функціонування життєво важливих об’єктів національної інфраструктури. Водночас підґрунтям для ефективного адміністративного правового регулювання мають стати теоретичні напрацювання різноманітних теоретичних концепцій формування напрямів державної інфраструктурної політики.

Це наблизить мир. Скільки б медіаторів не було між Україною та будь-яким її ворогом, виключно Україна може вирішити власні проблеми з користю для себе, виключно Україна може зберегти власну інфраструктуру для реалізації власних національних інтересів. І право як регулятор суспільних відносин виступає за даного випадку необхідним інструментом.

Неврахування цього ключового моменту створює підґрунтя для підриву нашого суверенного права — права на національну інфраструктуру. Нав’язуване нам третіми гравцями терпіння, пріоритет дипломатичних засобів, тривалий переговорний процес не має нічого спільного із ефективно діючою в усьому світі системою стратегічних комунікацій, яка в нашій країні перебуває на стадії формування і я сподіваюсь організаційного оформлення.


Список використаної літератури:

  1. 1.         Стратегії розвитку України: виклики часу та вибір: Нау­кова доповідь. – К.: НІСД, 1994. – Вип. № 22. – 178 с.
  2. 2.         Концепція захисту критичної інфраструктури: стан, проблеми та перспективи її впровадження в Україні : зб.матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (7-8 листопада 2013 р., Київ – Вишгород) / упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов.– К. : НІСД, 2014. – 148 c.
  3. 3.         Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С.І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2015. – 176 с.
  4. 4.         Теория игр в арабо-израильском конфликте. — Режим доступу: ps://isralove.org/load/30-1-0-342.
  5. 5.         Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
  6. 6.         Ліпкан В. А. Національна безпека України : нормативно-правові аспекти забезпечення : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 180 с.
  7. 7.         Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [моногр.] / Ліпкан В. А. — К. : Текст, 2008. — 440 с.
  8. 8.         Ліпкан В. А. Національна безпека України : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К.: Кондор, 2008. — 552 с.
  9. 9.         Ліпкан В. А. Теорія національної безпеки : [підруч.] / Ліпкан В. А. — К. : КНТ, 2009. — 631 с.
  10. 10.     Нижник Н.Р, Ситник Г.П., Білоус В.Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навчальний посібник / За заг. ред. П.В. Мельника, Н.Р. Нижник. – Ірпінь, 2000. – 304 с.
  11. 11.     Архипов М.Г., Кузьмишко К.А., Крюченков А.С. Наука о безопасности: наше будущее // Российский следователь. — 2002. — № 3. — С. 34 – 39.
  12. 12.     Щедрин Н. В. Введение в правовую теорию мер безопасности: Монография / Краснояр. гос. ун-т , 1999. 180 с.
  13. 13.     Зеленков М.Ю. Правовые основы общей теории безопасности Российского государства в XXI веке. – М.: Юридический институт МИИТа, 2002. – 209 с.
  14. 14.     Толстошеев В. В. Право и информационная инфраструктура / В. В. Толстошеев // Правоведение. — 1980. — № 3. — С. 22—31.
  15. 15.     Украина и проблемы безопасности транспортных коридоров в Черноморско-Каспийском регионе: Материалы I Международной на­учно-практической конференции / Национальный институт украинс­ко-российских отношений, Фонд Фридриха Эберта; Редкол.: С. И. Пирожков (гл. ред.) и др. – К., 1999. – 220 с.
  16. 16.     Суходоля О. М. Захист критичної інфраструктури в умовах гібридної війни: проблеми та пріоритет державної політики України / О. М. Суходоля // Стратегічні пріоритети. — 2016. — № (3) 40. — С. 62—76.
  17. 17.     Ліпкан В. А. Національна безпека і національні інтереси України / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К.: КНТ, 2006. — 68 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).