ВПЛИВ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ НА ВДОСОКНАЛЕННЯ СТАНДАРТІВ ОБМЕЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ

Віктор Володимирович Назаров,

доктор юридичних наук, професор,

голова Інституту кримінального правосуддя ГОСЛ

 

 

 

 

Ключові слова: Європейський суд з прав людини, міжнародне право, кримінальне провадження, права людини, захист прав людини, обмеження конституційних прав і свобод.

У статті автор узагальнює рішення Європейського суду з прав людини, що передбачають допустимість обмеження певних конституційних прав і свобод людини під час боротьби зі злочинністю, досліджує причини різноманітної правозастосовчої практики при розслідуванні злочинів.

 

 

У сучасному світі, коли проблема захисту прав людини вийшла далеко за межі кожної окремої держави, виникла необхідність в створенні універсальних міжнародно-правових стандартів як захисту прав людини, так і їх обмеження.

Питанням розвитку конституційних прав людини, стандартів їх обмеження як у міжнародному праві, так і в національному кримінально-процесуальному законодавстві значну увагу приділяли Бахін В. О., Грошевий Ю. М., Маляренко В. Т., Михайленко О. Р., Карпов Н. С., Лобойко Л. М., С. Ільченко, Малько А. В., Ігнатенко Г. В., Чиркин В. Є. та інші. Але, незважаючи на це, реалії сьогодення, нові завдання, що висуваються перед правоохоронними органами при розкритті та розслідуванні злочинів, місце суду в процесі захисту прав людини і громадянина змушують нас повертатися до цієї проблеми. Мета цієї роботи полягає в узагальненні рішень Європейського суду з прав людини та міжнародних нормативно-правових документів щодо оцінки мети, підстав і умов правомірного обмеження прав і свобод людини, розробка на цій основі рекомендацій з удосконалення кримінально-процесуального законодавства України в частині закріплення прав людини. Її новизна полягає у новому погляді, з урахуванням діяльності Європейського суду з прав людини, норм міжнародного права щодо теорії і практики правового регулювання обмеження конституційних прав людини при розслідуванні злочинів.

Отже, права людини, незважаючи на їх безперечну найвищу цінність у правовій демократичній державі, не можуть бути зведені в абсолют і бути завжди і в усіх випадках недоторканними, адже в сучасних умовах розвитку будь-якої держави практична діяльність осіб і органів, які ведуть боротьбу із злочинністю, неможлива без обмеження конституційних прав людини.

Згідно з основоположним міжнародним актом про права людини – Загальною декларацією прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому можливий вільний і повний розвиток її особи. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (ст. 29) [1, с. 16]. В Основному законі України зазначається, що конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 1 ст. 64).

Сфера кримінального провадження є саме тією сферою правотворчої й правозастосовчої державної діяльності, у якій обмеження прав людини є об’єктивно необхідним явищем для успішного досягнення сучасного правозахисного призначення кримінального провадження, охорони прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також для швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

А. В. Малько відзначає, що так само, як і існують міжнародні стандарти загальних прав, повинні існувати і стандарти їх обмежень з коментарями цілей і умов їх застосування з тим, щоб, з одного боку, знищити основу для свавілля і зловживання владою, що здійснюється „національними» чиновниками, а з іншого боку, ураховуючи тенденцію національної правової системи до інтеграції з правовими системами розвинених країн, створювати загальні „наднаціональні” механізми реалізації прав людини і їх обмежень. Це означає, що держава повинна як при законодавчому визначенні можливих обмежень, так і при їх застосуванні на практиці керуватися досвідом відповідних міжнародних органів [2, с. 72].

Погляди, згідно з якими в міжнародному праві існують саме стандарти обмежень прав і свобод, поділяють й інші вчені, зокрема, Г. В. Ігнатенко [3, с. 243], В. Є. Чиркин [4, с. 96], Б. С. Єбзєєв, які вважають, що, приймаючи закони, держава не має права на свій розсуд обмежувати коло прав або встановлювати додаткові вилучення з тих або інших прав, що не передбачені міжнародними договорами [5, с. 167].

Загалом у відповідних міжнародних документах передбачено, що такі фундаментальні права, як право на свободу та особисту недоторканність, на повагу особистого і сімейного життя, недоторканність житла, таємницю листування можуть бути обмежені. Відповідно до ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

Майже такі ж самі вимоги до встановлення обмежень містять й інші основні міжнародно-правові акти в галузі забезпечення та захисту прав людини. Так, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права закріплює можливість обмеження певних прав лише законом і, в разі якщо це обумовлено необхідністю охорони державної або суспільної безпеки, громадського порядку, здоров’я, моральності населення, прав та свобод інших осіб (п. 3 ст. 12, п. 3 ст. 18, п. 3 ст. 19, ст. 21, п. 2 ст. 22) [1, с. 15, 60, 62-63]. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод передбачає можливість обмеження певних прав людини з аналогічних підстав. Крім того, ст. 18 Конвенції гласить: „Обмеження, які дозволяються цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, можуть застосовуватися лише з тією метою, для якої вони передбачені”. Стаття 17 закріплює таке положення: „Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як таке, що надає будь-якій державі, групі або особі будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, що викладені в цій Конвенції, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж передбачено в Конвенції” [1, с. 287].

Розглядаючи міжнародно-правові стандарти обмеження конституційних прав громадян у кримінальному провадженні, неможливо не зазначити про діяльність Європейського суду з прав людини, рішення якого впливають на удосконалення стандартів обмеження конституційних прав.

Україна визнала обов’язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод. Відповідно до ст. 17 Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права [6].

На жаль, сьогодні Росія, Туреччина, Румунія і Україна лідирують за кількістю справ, які знаходяться на розгляді Європейського суду з прав людини. Як зазначає Урядовий Уповноважений у справах Європейського суду з прав людини найбільш поширеними зверненнями (скаргами) громадян України до Європейського суду є заборона катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; право на свободу та особисту недоторканість [7, с. 10].

Європейський суд з прав людини розробив доктрину margin of appreciation, що надає національним властям широкі „рамки розсуду” при оцінці цілей обмеження прав у зв’язку з більш чітким розумінням місцевими властями суспільної моральності та інших складних процесів. Дана доктрина набула широкого поширення не лише в європейському, але й у міжнародному праві в цілому.

Оскільки, як ми вже зазначили, найбільш поширеними зверненнями з боку українців до Європейського суду з прав людини є порушення прав на свободу та особисту недоторканність, то розглянемо діяльність Європейського суду у цьому напрямі. Так, аналіз правозастосовчої практики Європейського суду з прав людини, що присвячена оцінці мети, підстав і умов правомірного обмеження свободи і особистої недоторканності дозволяє зробити наступні висновки.

По-перше, суд визнав, що „законність і обґрунтованість” застосування дій, що супроводжуються обмеженням свободи і особистої недоторканності повинно розумітися як такі, що охоплюють не лише сумісність з національним законодавством, а й сумісність із заходами утримання під вартою в сенсі ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на свободу і недоторканність особи), а саме захист індивідуума від незаконних дій властей.

По-друге, Європейський суд з прав людини підкреслює, що при оцінці обґрунтованості утримання під вартою завжди слід діяти в світлі обставин конкретної справи.

По-третє, той безперечний факт, що арешт і затримання обумовлені певною законом метою по захисту співтовариства загалом від найбільш тяжких злочинів, не є достатнім, щоб забезпечити дотримання ч. 3 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [8].

На думку Європейського суду, ч. 1 п. с. ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод дозволяє застосовувати запобіжний захід, пов’язаний з позбавленням волі, лише в разі доставлення особи, яка утримується під вартою, до правомочного судового органу для розгляду питання позбавлення волі або проведення суду по суті.

По-четверте, Європейський суд з прав людини як обставини, що допускають обмеження свободи і особистої недоторканності за допомогою затримання або арешту, однаковою мірою визнає наявність ґрунтовних мотивів для підозри в учиненні правопорушення або достатніх мотивів вважати необхідним попередити вчинення особою злочину або його втечу після вчинення злочину.

В останніх рішеннях Європейський суд з прав людини щодо обмеження права на свободу особи окреслив свій підхід у такий спосіб: „Насамперед, національні судові органи повинні забезпечувати, щоб у певній справі тривалість досудового затримання обвинуваченого не перевищувала розумного строку. З цією метою вони мають проаналізувати всі обставини „за” і „проти” справжньої обґрунтованості посилання на громадські інтереси, з належним урахуванням принципу презумпції невинуватості, гарантій поваги до особистої свободи, і викласти ці аргументи у своїх рішеннях, а також дійсних фактів, наведених затриманим у клопотаннях про звільнення. Суд має прийняти рішення про наявність чи відсутність порушення п. 3 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Обов’язковою умовою правомірності продовження затримання є існування обґрунтованої підозри щодо того, що заарештована людина вчинила злочин. Але через певний проміжок часу цього вже недостатньо: тоді суд має встановити, чи обґрунтовується подальше позбавлення свободи іншими підставами, які наводяться органами. Якщо такі засади виявляться „релевантними” (відповідними) і „достатніми”, суд має переконатися також у тому, що компетентні національні органи виявили „особливу ретельність під час судової процедури” [9, с. 414].

По-п’яте, Європейський суд з прав людини не визнає як достатні підстави обмеження свободи і особистої недоторканності виключно обставини, що негативно характеризують особу, піддану затриманню або арешту. Це повинно бути підтверджено й іншими доказами у справі.

По-шосте, Європейський суд з прав людини визначив свою позицію відносно строків обмеження свободи і особистої недоторканності. Чинниками, що визначають тривалість обмеження свободи і особистої недоторканності, суд назвав складність справи і (або) поведінку правопорушника. Так, при розгляді однієї справи суд повинен був установити, чи порушила тривалість утримання заявника під вартою його право на судовий розгляд протягом розумного терміну або на звільнення в ході слідства до суду, гарантовані ч. 3 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [8, с. 57]. У справі Ришкевич проти України (заява № 35312/02) суд вирішив, що в цій справі тривалість кримінального провадження понад 4 роки була надмірною та не відповідала вимозі „розумного строку” [10, с. 48]. На жаль, в українському кримінально-процесуальному законодавстві фактично не передбачається право учасників процесу оскаржувати надмірну тривалість провадження в справі та не гарантує права на відшкодування шкоди, завданої внаслідок необґрунтованого затягування розгляду справи в суді.

Звернемо увагу також і на те, як співвідноситься використання результатів оперативно-розшукової діяльності при формуванні доказів у кримінальних справах з положеннями міжнародних нормативно-правових актів про права і свободи людини. Так, ст. 12 Загальної декларація прав людини допускає втручання держави в приватне життя на користь національної безпеки, громадського порядку або економічного добробуту у випадках, коли це передбачено законом за умови суворого контролю за діяльністю відповідних органів. Схожі положення містяться і в Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 8).

Європейський суд з прав людини констатував, що спостереження за приватним життям допускається у випадках, якщо існують процедурні гарантії. Судом не ставиться під сумнів можливість безпосереднього використання в процесуальному доказуванні відомостей, що отримані при проведенні спеціальних оперативних заходів.

Так, у справі „Шенк проти Швейцарії” суд указав, що „використання як доказ запису, отриманого нелегальним шляхом, є законним, оскільки це дозволено швейцарським законодавством” [11, с. 46]. У справі „Крюслена проти Франції” Європейський суд зазначив, що повинен бути гарантований мінімальний ступінь правового захисту громадян, що виявляється в установленні державою меж, процедур і методів проведення таких заходів [12, с. 673].

Зазначене доводить, що проведення оперативно-розшукової діяльності відповідає нормам міжнародного права за умов її легалізації національним законодавцем.

Водночас зауважимо, що на сьогодні не можна стверджувати, що рішення Європейського суду з прав людини, норми міжнародного права чітко дотримуються в правовій системі Україні разом з нормами українського права. Можна навіть визнати типовою ситуацію, коли судді схильні розглядати справи лише на підставі національного законодавства, не зважаючи на існування відповідних рішень Європейського суду та норм міжнародного права, що підлягають застосуванню. Суди обґрунтовують свої рішення лише на підставі національних законів, постанов, тощо.

Це підтверджується і результатами проведеного нами дослідження. Так, під час анкетування та інтерв’ювання працівників прокуратури та слідчих ніхто з них у процесуальних документах у кримінальних справах ніколи не посилався на „загальновизнані принципи і норми міжнародного права”. На міжнародні договори Україні хоч би одного разу у своїй практиці посилалися 33,8 % слідчих, 23,4 % прокурорів. Проте респондентами, що дали позитивну відповідь на це питання, підкреслювалося, що ці посилання були пов’язані виключно з наданням правової допомоги в кримінальних справах, стосувалися лише конвенцій і двосторонніх міжнародних договорів України в цій сфері і не зачіпали норм міжнародного права про права людини. Серед опитаних суддів ситуація, загалом, аналогічна. На міжнародні угоди України про правову допомогу жодного разу не посилалися в процесуальних документах 48,2 % суддів. І лише 1,6 % респондентів (1 суддя) при провадженні в кримінальних справах регулярно використовує посилання на Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, а також її тлумачення в актах Європейського суду з прав людини. Крім того, за вивченими кримінальними справами, а також матеріалами 86 прокурорських перевірок за скаргами в кримінальних справах не виявлено жодного процесуального документа, що містить посилання на Європейську конвенцію або на ухвали Європейського суду з прав людини.

Така пасивність обумовлена рядом причин і умов, передусім відсутністю загальноприйнятого поняття загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. У зв’язку з цим, вважається за доцільне взяти приклад з КПК Російської Федерації (ст. 1) та внести в КПК України доповнення, які б конкретизували конституційне положення про загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Тому доцільно в КПК України передбачити статтю 21 під назвою „Закони, що визначають порядок кримінального судочинства”, яку викласти у такій редакції:

„Порядок кримінального судочинства на території України встановлюється чинним Кодексом, заснованим на Конституції України.

Порядок кримінального судочинства, встановлений чинним Кодексом, є обов’язковим для судів, органів прокуратури, органів досудового слідства і органів дізнання, а також інших учасників кримінального судочинства.

Загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України є складовою частиною законодавства України, регулюючого кримінальне судочинство. Якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, чим передбачені справжнім Кодексом, то застосовуються правила міжнародного договору”.

Таке формулювання відповідало б критеріям верховенства закону, єдності законності та одноманітності правозастосовчої практики.

Підводячи підсумок зазначимо, що належне виконання Україною вимог міжнародних документів, рішень Європейського суду з прав людини, реалізація стандартів обмеження конституційних прав на практиці, безперечно, сприятиме успішному виконанню завдань кримінального судочинства. Крім того, застосування міжнародно-правових стандартів обмеження конституційних прав і свобод громадян може здійснюватися, на нашу думку, за кількома напрямками, а саме шляхом дублювання відповідних норм в національному законодавстві або за допомогою інкорпорації норм міжнародного права в національне законодавство.

 

Ключевые слова: Европейский суд по правам человека, международное право, уголовное производство, права человека, защита прав человека, ограничения конституционных прав и свобод.

В статье автор обобщает решения Европейского суда по правам человека, которые предусматривают допустимость ограничения определенных конституционных прав и свобод человека во время борьбы с преступностью, исследует причины разнообразной правозастосовчей практики при расследовании преступлений.

 

Keywords: European court on human rights, international law, criminal realization, human rights, defence of human, limitation of constitutional rights and freedoms rights. In the article an author summarizes the decision of the European court on human rights which foresee admission of limitation of certain constitutional rights and freedoms of man during a fight against criminality, probes reasons of various practice at investigation of crimes.

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Международные и внутригосударственные акты о правах человека : сб. док. / сост.  Р. М. Валеев, Р. Г. Вагизов. – Казань : Казан. гос. ун-т, 2006. – 638 с.

2. Малько А. В. Стимулы и ограничения в праве : Теоретико-информационный аспект / А.В. Малько. – Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1994. – 184 с.

3. Игнатенко Г. В. Международное право. / Г. В. Игнатенко, В. Я. Суворова, О. И. Тиунов и др. / под ред. ГВ. Игнатенко. – М: Высш. школа, 1995. – 399 с.

4. Чиркин В. Е. Конституционное право : Россия и зарубежный опит / В. Е. Чиркин. – М. : Зерцало. – 448 с.

5. Эбзеев Б. С. Конституция. Демократия. Права человека / Б. С. Эбзеев. – М. : Изд-во АО Пул, 1992. – 228 с.

6. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини : Закон України від 23 лют. 2006 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – № 12. – С. 16-22.

7. Шевчук І. Всього на розгляд в Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини постійно перебуває близько 400 справ / І. Шевчук // Адвокат. – 2006. – № 6. – С. 8-10.

8. Дженис М. Европейское право в области прав человека (практика и комментарии) / М. Дженис, Р. Кэй, Э. Бредли; пер. с. англ. – М. : Права человека, 1997. – 640 с.

9. Граділь О. І. Особа у кримінальному судочинстві: проблема забезпечення її прав з огляду на міжнародні стандарти / О. І. Граділь // Держава і право : зб. наук. пр. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. – Вип. 32. – С. 409-415.

10. Права людини в Україні – 2008 : Доповідь правозахисних організацій / за ред. Є. Захарова, В. Яворського / Українська Гельсінська спілка з прав людини. – Х. : Права людини, 2009. – 304 с.

11. Международные нормы и правоприменительная практика в области прав и свобод человека : пособие для российских судей. – М. : РПА МЮ РФ, 1993. – 88 с.

12. Дюрягин И. Я. Гражданин и закон (о защите прав и закон. интересов граждан) / И. Я. Дюрягин. – М. : Юрид. лит., 1989. – 383 с.