Відзив В.А.Ліпкана на дисертацію Туніка Андрія Володимировича «Правові основи захисту персональних даних»

ВІДЗИВ

офіційного опонента на дисертацію Туніка Андрія Володимировича «Правові основи захисту персональних даних», подану на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

 

Входження в інформаційну сферу та формування інформаційного суспільства в провідних країнах світу, що супроводжується інтенсивним розвитком та поширенням інформаційно-телекомунікаційних технологій, викликають необхідність проведення досліджень, присвячених різним аспектам захисту персональних даних, зокрема, їх правовим засадам.

Положення, які виносяться на захист, належним чином обґрунтовуються у тексті дисертації, є достовірними і характеризуються науковою новизною. Новизна наукових положень дисертації зумовлена самим її характером, оскільки є одним із перших монографічних досліджень правових основ захисту персональних даних у вітчизняній правовій науці, а також визначається самою постановкою проблеми і полягає в з’ясуванні стану законодавства у сфері захисту персональних даних, обґрунтування нових положень і пропозицій щодо удосконалення його правового регулювання. Винесені на захист положення, висновки і рекомендації, сформульовані у дисертації, демонструють глибоке засвоєння теми та зрілість теоретичних узагальнень автора щодо ключових проблем правового регулювання захисту персональних даних.

Опубліковані А.В. Туніком праці свідчать про достатнє оприлюднення та впровадження наукових здобутків дисертанта. Основні результати дисертаційного дослідження повністю викладені у публікаціях у фахових виданнях ВАК України, а також в опублікованих тезах виступів на науково-практичних конференціях. Опубліковані автором наукові статті відповідають темі дисертації, а зміст автореферату повністю висвітлює її основні положення.

Не викликає сумніву методологічна і практична важливість вирішення А.В. Туніком таких завдань, як: дослідити стан наукових досліджень, присвячених розгляду персональних даних у вітчизняній правовій доктрині; розглянути стан вітчизняного законодавства у сфері захисту персональних даних та виділити основні недоліки у цій сфері; запропонувати основні напрями удосконалення захисту персональних даних в Україні.

Результати дисертаційного дослідження А.В. Туніка становлять безперечний науковий інтерес. Їх наукова цінність визначається комплексним підходом дисертанта до дослідження правових основ захисту персональних даних. Це дало можливість узагальнити наявні доктринальні розробки, визначити стан правового регулювання цієї сфери на рівні національного законодавства та іноземних держав і на основі цього запропонувати нові шляхи усунення недоліків правового регулювання захисту персональних даних в Україні.

Положення, висновки та рекомендації, викладені у дисертації та наукових публікаціях автора, можуть бути використані в подальших наукових дослідженнях, у навчальному процесі, у законотворчій та практичній діяльності відповідних державних органів.

Відповідною поставленим дисертантом завданням дослідження є структура дисертації, в якій у логічній послідовності аналізуються питання правового регулювання захисту персональних даних. План дисертації та зміст викладеного матеріалу цілком адекватно відображають гостроту та актуальність досліджуваної проблеми.

Узагальнення нормативного матеріалу та правозастосовної практики здійснене у дисертаційній роботі на належному науковому рівні, що свідчить про наявність у А.В.Туніка аналітичних здібностей до проведення дослідницької роботи. Використаний у роботі дослідницький матеріал повною мірою сприяв досягненню поставленої мети: з’ясування стану вітчизняного законодавства у сфері захисту персональних даних, обґрунтування нових наукових положень і пропозицій щодо удосконалення правового регулювання досліджуваного явища.

Цілий ряд пропозицій до законодавства, зроблених дисертантом, заслуговують на увагу. Зокрема, розглянувши стан наукових досліджень, присвячених захисту персональних даних, автор приходить до висновку, що генезис таких досліджень має несистемний, фрагментарний характер, що унеможливлює виокремлення стадій розвитку з окресленням їх змістовних характеристик (с. 26). При цьому відсутній єдиний понятійно-категоріальний апарат в згаданій сфері, оскільки без чіткої аргументації використовуються такі категорії як «персональні дані», «особиста інформація», «приватна інформація про особу», «персональна інформація», «конфіденційна особиста інформація» тощо (с. 27).

Слушною видається думка автора про те, що феномен персональних даних є доволі своєрідним за своєю природою та діалектично взаємопов’язаний з різними сферами суспільного буття та його пізнання (с. 28), що в свою чергу викликає необхідність використання всього спектру методологічних підходів та методів з метою проведення повного, всебічного та об’єктивного дисертаційного дослідження.

Слід погодитися з автором про те, що перелік відомостей, що становлять собою персональні дані особи, є динамічним і залежить насамперед від конкретної сфери правовідносин, які виникли у конкретної особи (власника чи володільця персональних даних) з іншими особами (с. 53). При цьому можливість ідентифікувати особу дають змогу не окремі дані про неї (наприклад, прізвище, ім’я, по-батькові або дата народження без зазначення імені її власника), а лише комплекс персональних даних, за допомогою яких можна чітко встановити особу, якій вони належать.

Заслуговує схвалення проведений автором детальний аналіз зарубіжного законодавства у сфері захисту персональних даних, в результаті якого робиться висновок, що у країнах СНД система захисту персональних даних здійснюється відповідно до закону типу Data Protection Act (Закон про захист даних), в той час як у європейських системах захисту персональних даних організуючим законодавчим центром стають два закони, що взаємодоповнюються – закон Data Protection Act і закон Information Freedom Act (закон про свободу інформації), які, як правило, розробляються і приймаються одночасно (с. 141).

Цікавою видається пропозиція дисертанта про застосування двох методів удосконалення системи захисту інформації про особу: «реалістичного» та «ліберального». Перший метод передбачає збільшення безпеки в середині інформаційної системи; створення нових внутрішніх мереж, що можуть додатково контролювати інформацію незалежно від глобальних мереж; постійний моніторинг рівня інформаційної безпеки, цілеспрямований пошук недоліків у програмному забезпеченні, контроль за розповсюдженням інформації і відповідних технологій; зменшення відкритості доступу до персональних баз даних. Функції ж «ліберального» підходу полягають у збільшенні взаємозалежності щодо захисту персональних даних між країною і особою-власником персональних даних; забезпеченні загальної безпеки через створення мережі спеціалізованих організацій і підписання спеціалізованих договорів; лібералізації інформаційних стосунків (с. 178). При цьому, на думку автора, останній метод відповідає системному характеру розвитку інформаційних баз, що зберігають персональні дані, та паралельно із забезпеченням інформаційної безпеки не порушує прав людини в галузі інформації, не ускладнює керування процесами захисту, забезпечує збереження інтересів власників персональних даних.

Слід підтримати автора також і щодо його пропозиції про необхідність призупинення дії норм Закону України «Про захист персональних даних», які суперечать іншим нормативно-правовим актам та внесення відповідних змін в законодавство в частині чіткого визначення категорій персональних даних, нецільового використання персональних даних, знищення персональних даних, повноваження контролюючого органу і відповідальність за порушення чинного законодавства у сфері захисту персональних даних.

Окрім зазначених, дисертація А.В.Туніка містить цілий ряд теоретичних висновків та практичних пропозицій, які заслуговують позитивної оцінки.

Оцінюючи рецензовану роботу позитивно та відзначаючи її належний рівень і наукову новизну, слід зауважити, що в дисертації є деякі спірні положення, твердження, що викликають сумніви, а також окремі висновки, що є недостатньо аргументованими.

Зокрема, автору слід було б зробити спробу провести періодизацію досліджень в сфері захисту персональних даних, що дало б можливість систематизувати дослідження в цій сфері відповідно до певного часового проміжку.

Для висвітлення методології дослідження автор відповідно до предмету та завдань дисертаційної роботи адаптує традиційну структуру методів, що використовуються в теоретичних юридичних дослідженнях, використовуючи загальні, філософські, загальнонаукові, приватно-наукові та спеціальні методи пізнання. При цьому дисертанту слід було б більш конкретно вказати, які з них були використані, та детально охарактеризувати застосування цих методів та їх результати, зокрема, наприклад, такі як: абстрагування, синергетичний, математичний тощо.

Характеризуючи зарубіжне законодавство у сфері захисту персональних даних, автор подає перелік основних понять, що використовуються в законодавчому акті певної держави (наприклад, с. 80, 94). Такий підхід вважаю невиправданим, оскільки це призводить до збільшення обсягу дисертаційного дослідження та надає йому в окремих випадках описового характеру.

Додаткового обґрунтування потребує твердження автора, що «людина немає права власності на свої персональні дані» і, відповідно, пропозиція «ввести до Закону України «Про захист персональних даних» поняття «право власності особи на свої (власні) персональні дані»».

Є певні зауваження до термінологічного апарату дисертації, зокрема до використання дисертантом таких термінів та слів іншомовного походження, як «частково-наукові методи», «алармування», «апологія», «охоронництво».

Висловлені зауваження стосуються лише окремих положень дисертації, носять дискусійний, рекомендаційний та уточнюючий характер і в цілому не зменшують високу наукову цінність дисертаційного дослідження А.В.Туніка.

Наведене вище дає підстави для головного висновку – дисертація «Правові основі захисту персональних даних» є самостійним, завершеним дослідженням важливої наукової проблеми, в якій отримано нові науково обґрунтовані результати. Робота повністю відповідає вимогам до кандидатських дисертацій, встановлених Порядком присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.2007 р. № 423 (із подальшими змінами та доповненнями), а її автор – Тунік Андрій Володимирович заслуговує на присудження наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

 

 

Офіційний опонент:

Професор кафедри управління

в органах внутрішніх справ

Національної академії внутрішніх справ,

доктор юридичних наук, доцент                                                        Ліпкан В.А.