В спеціалізовану вчену раду К 26.004.16
при Національному університеті біоресурсів
і природокористування України,
м. Київ, 03041, вул. Героїв Oборони, 15.
ВІДЗИВ
офіційного опонента на дисертацію Лобова Дениса Васильовича
«Організаційно-правове забезпечення співпраці України та Організації безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ)», подану на здобуття наукового ступеню кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес, фінансове право, інформаційне право
Актуальність теми дослідження обумовлена тією обставиною, що ключовим фактором у вирішенні проблем сучасних зовнішніх відносин України є саме ефективне, системне та водночас варіативне адміністративно-правове регулювання, що тягне потребу опанування місця та ролі національних правових механізмів у забезпеченні ефективної співпраці України з міжнародними організаціями. Невипадково побудову сучасної моделі ефективного публічного управління у сфері зовнішніх відносин визнано на державному рівні стратегічним пріоритетом національної правової політики, яке має отримати належне доктринальне забезпечення.
Однак до цього часу як в Україні, так і в інших центрах адміністративно-правової науки, проблематика ефективного організаційно-правового забезпечення співпраці держави та наднаціональних структур, здійснення їх органами власних завдань на території держави, надання технічної допомоги та її фінансово-правова регламентація, допомога з боку міжнародних організацій у розбудові національних організаційно-правових механізмів тощо не отримали належного доктринального відображення.
Не стала предметом глибокого наукового правового дослідження низка питань, без вирішення яких важко очікувати прогнозованих змін у засадах функціонування адміністративно-правових механізмів у сфері участі держави у системах колективної безпеки, зокрема, залучення у ці процеси національних правоохоронних та військових органів. Крім того повністю розбалансованою залишається теорія щодо системи адміністративно-правового забезпечення співпраці держави із структурами, статус яких не має чіткого міжнародного забезпечення, таких, як ОБСЄ. Щодо останньої організації актуальність відповідної організаційно-правової діяльності та її доктринального забезпечення зростає в умовах Головування України в ОБСЄ у 2013 році.
Отже, обрана дисертантом тема є актуальною в сучасних умовах та є вагомим й логічним напрямком розвитку науки адміністративного права. Можна відмітити, що Д.В. Лобов не лише довів потребу науки та практики у комплексному погляді на цій правові проблеми, але й поставив низку нових питань, від вирішення яких залежить розбудова системи сучасного адміністративного права в цілому. Робота охоплює найважливіші проблемні питання системного адміністративно-правового регулювання відносин між Україною та наднаціональними структурами із суперечливим правовим статусом на прикладі взаємодії з ОБСЄ, має безпосередній вихід на реальні проблеми, пов’язані із розробленням, ресурсним забезпеченням та контролю за функціонуванням відповідних адміністративно-правових механізмів.
Зокрема, автор абсолютно обґрунтовано стверджує, що «у рамках вітчизняного адміністративного права упродовж останніх років з’явилася доволі значна кількість наукових досліджень, що містять аналіз аспектів співпраці України з такими європейськими та євроатлантичними інституціями як НАТО, ЄС та Рада Європи», але співпраця України з ОБСЄ залишалася поза увагою науковців (с. 11). Виникає необхідність рішуче змінити ситуацію в цій сфері, чому дисертація достеменно сприяє.
Актуальність теми підтверджується також і тим, що робота виконана, серед іншого, з урахуванням приписів Стратегії національної безпеки України, затвердженої указом Президента України від 8 червня 2012 р. за № 389/2012, та на виконання плану науково-дослідної роботи Донецького юридичного інституту МВС України.
Новизна наукових положень дисертаційного дослідження Д.В. Лобова полягає в тому, що це перше, багатоаспектне дослідження проблем адміністративно-правового забезпечення співпраці України та ОБСЄ. Дисертант провів науковий системний аналіз наявних організаційно-правових конструкцій щодо сутності, змісту та системотвірних чинників регулювання співпраці України та ОБСЄ, а також запропонував теоретико-методологічні засади вдосконалення правового впливу в цій сфері.
Серед найбільш значущих результатів новизни дослідження можна відзначити тезу про те, що з’ясовано роль адміністративно-правового регулювання у сфері забезпечення міждержавної взаємодії з питань безпеки та співробітництва, із встановленням форм співвіднесення такого регулювання із міжнародно-правовим впливом (с. 5); визначено особливості національних форм програмного правового регулювання у сфері забезпечення співпраці України й ОБСЄ та реалізації політичних стандартів ОБСЄ, що дозволило дисертанту вказати на правову природу та організаційні властивості відповідних програмних актів (с. 6); обґрунтовано тезу про те, що правовий статус ОБСЄ визначається шляхом схвалення у державах-учасницях ОБСЄ спеціальних актів національного законодавства про ОБСЄ (за змістом вони визначені автором, як адміністративно-правові), підписанням двосторонніх меморандумів із ОБСЄ та його органами або шляхом застосування адміністративних механізмів і процедур без укладання угод або схвалення законодавчих актів (с. 165). Такі висновки дозволяють комплексно поглянути на предмет, засоби, форми та механізми організаційно-правового забезпечення співпраці України та ОБСЄ.
Теоретично обґрунтованими є положення роботи про те, що співробітництво України з ОБСЄ впродовж 1994-2012 рр. викликало еволюцію загальних механізмів двосторонньої співпраці, які отримали специфічне адміністративно-правове забезпечення. При цьому, як доведено здобувачем, такі механізми набули втілення в діяльності Місії ОБСЄ в Україні та Координатора проектів ОБСЄ в Україні (с. 165).
Вельми корисним є встановлення автором того факту, що розширення наприкінці ХХ ст. мандату ОБСЄ та її залучення в процеси безпеки й співробітництва у новостворених державах та зонах конфліктів на Балканах і на пострадянському просторі окреслило перед ОБСЄ питання щодо посилення правового забезпечення її діяльності. Як довів Д.В. Лобов, за умов неможливості застосування міжнародно-правових механізмів зазначені механізми в державах ОБСЄ стали адміністративно-правовими.
Адже, як вказує дисертант, невдалі спроби впродовж 1993-2012 рр. надати ОБСЄ міжнародно-правову інституціоналізацію сприяли закріпленню статусу організації, щонайперше, в адміністративних законодавствах держав-учасниць, відповідно до Римських рішень 1993 р. Цим, на переконання автора, зумовлена сучасна сутність ОБСЄ, що має взаємопов’язані риси як міжнародного, так і адміністративно-правового забезпечення свого статусу (с. 164). Ці висновки логічно відтворюють багатоаспектність адміністративної регулятивної діяльності та потребу в порівняльному аналізі національних законодавств європейських держав, у яких визначено адміністративно-правовий статус ОБСЄ.
Не можна не відмітити пропозиції дисертанта щодо необхідності схвалення Президентом України Плану заходів із забезпечення Україною функцій Головування в ОБСЄ у 2013 р. та утворення під егідою МЗС України Міжвідомчої робочої групи із забезпечення Україною функцій Головування в ОБСЄ у 2013 р. (с. 168). Вельми корисним для подальшого вдосконалення системи адміністративно-правової нормотворчості є пропозиції автора щодо важливої ролі програмного правового регулювання у механізмах адміністративно-правового забезпечення співпраці України та ОБСЄ (с. 167).
Робота містить й інші позитивні висновки, відображені в дисертації та авторефераті. Практична значимість результатів дослідження визначається можливістю впровадження його результатів у навчальний процес вищих навчальних закладів України, а також використанням власних доробок автором під час виступів на конференціях високого рівня ОБСЄ. Підготовлені дисертантом пропозиції можуть бути використані персоналом міжнародних організацій в Україні, суб’єктами законодавчої ініціативи, органами виконавчої влади України, що мають компетенцію у сфері зовнішньополітичної діяльності, вченими та викладачами вищих навчальних закладів.
Автором здійснено повноцінне та самостійне наукове дослідження, матеріал викладено послідовно та відповідно до логіки наукового пошуку, результати дослідження викладено послідовно та системно. Наукові положення, рекомендації та висновки дисертації є достовірними. Слід констатувати новизну та якість, варіативність джерельної бази, істотну складову якої вперше запроваджено до наукового обігу, на дослідження автором актів іноземного законодавства, що досі не мали перекладів на східнослов’янські мови.
Автореферат дисертації повністю відображає зміст дисертації, його оформлено відповідно до встановлених вимог. В роботі відсутні використання думок та доробку інших авторів без посилань.
Окремі положення дисертації потребують коментарів з боку автора або можуть мати інше доктринальне вирішення.
1. Варто констатувати невикористання дисертантом такого важливого законодавчого акту, як закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України» 2010 р., адже від співставлення змісту досліджених у дисертації джерел із нормами вказаного акту дослідження безумовно би виграло.
2. Дисертація іноді перевантажена досить цікавими дослідженнями з теорії політичних відносин (підрозділ 1.1), що могло б бути корисним, на мою думку, скоріше в дослідженні проблем колективної безпеки у науці міжнародних відносин, а не у теорії адміністративного права. Це іноді заважає виділити в роботі та зосередитись на елементах суто адміністративно-правового регулювання.
3. Автор абсолютно справедливо відзначає, що зараз ОБСЄ не має визначеного міжнародного статусу; водночас Д.В. Лобовим вказується, що «виникнення відповідних ґрунтовних суперечок щодо міжнародно-правового статусу ОБСЄ не дозволяє стверджувати про реальну перспективу вирішення відповідної проблеми» (с. 52), але із змісту роботи не випливає повноцінне обґрунтування такого песимістичного сценарію розвитку статусу ОБСЄ.
4. На мою думку, в дисертації слід було більш чітко показати різницю між національним законодавством та міжнародними актами, що визначають статус ОБСЄ, зокрема – меморандумами, які схвалюються між ОБСЄ та державами й їх органами. Адже останні слід вважати саме міжнародними актами або актами «м’якого права», а не адміністративно-правовими актами. Це одне з важливих питань, що об’єктивно виникло під час дослідження. Врешті дисертант дійшов правильних висновків.
5. В дисертації абсолютно доцільно досліджено, як форму спеціалізованого співробітництва України та ОБСЄ, аспекти двосторонньої співпраці з питань утилізації в Україні ракетного палива (меланжу). Водночас автором не вказано про існування чи відсутність інших спеціалізованих форм співробітництва України та ОБСЄ, від яких дослідження, безумовно, виграло б.
Наведені зауваження мають переважно дискусійний характер, запрошують автора до пояснень і не принижують без сумніву високого рівня дисертації Д.В. Лобова, не впливають на оцінку новизни та достовірності результатів дослідження.
Представлена на відгук дисертація є ґрунтовним науковим дослідженням, яке свідчить про вирішення важливої проблеми в науці адміністративного права стосовно системного правового регулювання відносин між Україною та ОБСЄ. Висновки дисертації суттєво збагачують вітчизняну правову науку.
Дисертаційна робота Д.В. Лобова у повному обсязі відповідає паспорту спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес, фінансове право, інформаційне право. У публікаціях дисертанта й авторефераті відбиті основні положення дисертації.
Викладене дозволяє зробити єдиний висновок: дисертація Лобова Дениса Васильовича «Організаційно-правове забезпечення співпраці України та Організації безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ)» відповідає вимогам «Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника», а її автор заслуговує на присудження наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю – 12.00.07 – адміністративне право і процес, фінансове право, інформаційне право.