Відзив на дисертацію Рудник Людмили Іванівни “Право на доступ до інформації”

ВІДГУК

офіційного опонента

кандидата юридичних наук

Татарникової Кристини Геннадіївни

на дисертацію Рудник Людмили Іванівни

за темою «Право на доступ до інформації»

на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 — адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

 

 

Актуальність теми.

Рудник Людмила Іванівна здійснила системне наукове дослідження актуальної теми, пов’язаної з реалізацією права на доступ до інформації в Україні.

Актуальність теми дослідження обумовлена, насамперед тим, що прийняті останнім часом законодавчі та нормативні документи, зокрема Закони України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про звернення громадян» не містять у собі ефективних заходів, які б сприяли реалізації права на доступ до інформації. Основні проблеми, пов’язані з низьким рівнем обізнаності населення в своїх правах, неправомірним віднесення органами державної влади інформації до такої, що є з обмеженим доступом.

Автором дисертаційного дослідження вірно підкреслено, що процес реалізації права на доступ до інформації в Україні дещо ускладнюється в силу недостатнього досвіду та системних наукових досліджень, оскільки в українській науці інформаційного права відсутнє узагальнене розуміння даного права, а також немає комплексного дослідження та обґрунтованих пропозицій стосовно його реалізації. Дещо опосередковано вивчалася проблема права на доступ до інформації як самостійного інформаційного права.

Все вищезазначене і зумовлює актуальність дисертаційного дослідження Рудник Л.І., спрямованого на визначення особливостей права на доступ до інформації та на підставі цього надання науково обґрунтованих пропозицій та рекомендацій щодо шляхів підвищення ефективності його правового регулювання в Україні.

Ступінь обґрунтованості положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації

Формуючи мету свого дослідження – на основі системного аналізу положень теорії інформаційного права, чинного законодавства й практики його застосування визначити особливості права на доступ до інформації та на підставі цього надати науково обґрунтовані пропозиції й рекомендації щодо шляхів підвищення ефективності його правового регулювання в Україні – автор уміло вирішує низку наукових завдань: здійснює історіографічний аналіз розвідок з права на доступ до інформації; визначає методологічні засади права на доступ до інформації; аналізує поняття та зміст права на доступ до інформації; уточнює право на доступ до інформації як елемент правового статусу людини і громадянина; характеризує порядок доступу до інформації з обмеженим доступом; прослідковує сучасні тенденції розвитку інформаційних правовідносин у сфері доступу людини та громадянина до інформації; здійснює аналіз міжнародного досвіду правового регулювання права на доступ до інформації; пропонує шляхи підвищення ефективності правового регулювання права на доступ до інформації в Україні.

Необхідно підкреслити, що положення, висновки і рекомендації, які містяться у дисертації достатньою мірою науково обґрунтовані.

Зміст винесених на захист положень доказово розкривається за допомогою використання сукупності різних методів емпіричного та теоретичного дослідження, а також тлумаченням актів чинного законодавства України та нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносин, прийнятих міжнародними інституціями. Аналіз змісту роботи, її висновків та пропозицій дозволив переконатися, що задекларовані автором методи були використані творчо, конструктивно. Так, ваги дослідженню надає застосування Рудник Л.І. герменевтичного методу, який надав можливість здійснити тлумачення концептів права на доступ до інформації, розкрити зміст норм права та наукових знань (підрозділи 1.3, 2.1, 2.2) та методу евристики (для формування положень удосконалення інформаційного законодавства України на доступ до інформації, зокрема (розділ 3)). Застосування здобувачем сучасних методів наукового пізнання забезпечують належний ступінь обґрунтованості та достовірності отриманих результатів.

Безсумнівною перевагою роботи є використання значного обсягу загальнотеоретичних наукових праць вітчизняних та іноземних науковців, розробок фахівців інформаційного, адміністративного та інших галузей права, статистичних матеріалів, нормативно-правових актів, у тому числі законодавчих актів, що регулюють різні напрями інформаційної діяльності, список використаних джерел налічує 300 найменування.

Характерним у роботі є те, що більшість положень, висновків і практичних рекомендацій, сформульованих у дослідженні належним чином обґрунтовані та апробовані. Вони не лише поглиблюють теоретичні знання у галузі інформаційного та адміністративного права, але й можуть бути використані для вдосконалення законодавства в зазначеній сфері, зокрема при систематизації та кодифікації законодавства України про інформацію.

Достовірність та наукова новизна одержаних результатів

Даючи оцінку новизні основних положень дисертації, варто наголосити, що вона виявляється як у підході до комплексного дослідження теоретичних та практичних питань систематизації та кодифікації законодавства України про інформацію, так і у запропонованих автором теоретичних положеннях, обґрунтованих висновках, рекомендаціях та пропозиціях щодо вдосконалення інформаційного законодавства в сфері права на доступ до інформації.

Дисертація Рудник Л.І. відзначається науковою новизною, зокрема, автором сформульовано концепцію визначення інформації з обмеженим доступом як правового феномену у вітчизняній інформаційній теорії; науково обґрунтовано і визначено необхідність виділення вузького та широкого розуміння інформації з обмеженим доступом; запропоновано авторське визначення комерційної таємниці; виокремлено приклади порушення або перешкоджання реалізації права на доступ до інформації, наприклад, неправомірне застосування грифів обмеження доступу до інформації («опублікуванню не підлягає», «не для друку», «для службового користування») або ж недоведення до відома громадян розміру граничних норм витрат на копіювання або друк документів, що надаються за запитом на інформацію та ін.

Здобувачем послідовно і системно проаналізовано широкий спектр правових проблем, що стосуються визначених мети і завдань теми дослідження. Розглядаються теоретико-правові засади права на доступ до інформації; прослідковуються сучасні тенденції розвитку інформаційних правовідносин у сфері доступу людини та громадянина до інформації; здійснюється аналіз міжнародного досвіду правового регулювання права на доступ до інформації та пропонуються шляхи підвищення ефективності правового регулювання права на доступ до інформації в Україні.

Запропонована структура дисертації є досить обґрунтованою і логічно побудованою. Дисертаційна робота відзначається системним підходом до предмету дослідження. Структурно дисертація складається зі вступу, нерозривно пов’язаних між собою трьох розділів, що містять вісім підрозділів, висновків, додатка, списку використаних джерел. Структура дисертації повністю відповідає завданням дослідження, дозволяє послідовно розглянути всі проблеми та вирішити завдання, поставлені здобувачем при написанні роботи.

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень, визначено мету й завдання дослідження, його об’єкт, предмет, використані методи, висвітлено наукову новизну роботи, її значення у правотворчій, правозастосовній, науково-дослідній та навчально-методичній діяльності, наведено дані про апробацію та публікації результатів дослідження, відображено структуру дисертації (С. 3-11).

У першому розділі «Теоретико-правові засади права на доступ до інформації» автором досить ґрунтовно здійснено історіографічний аналіз розвідок із права на доступ до інформації, визначено методологічні засади права на доступ до інформації, проаналізовано поняття та зміст права на доступ до інформації.

Беручи до уваги значну джерельну та історіографічну базу, а також використовуючи великий спектр методологічних підходів, здобувачем було поставлено та вирішено задачу створення комплексного правового дослідження права на доступ до інформації та процесу його забезпечення в аспекті формування та створення інформаційного законодавства, а також відповідних правових механізмів в рамках інформаційного права, виявити недоліки та прогалини в практиці застосування існуючих нормативно-правових актів та в такий спосіб окреслити перспективи подальшого розвитку інформаційного законодавства в сфері права на доступ до інформації.

Досліджуючи питання методології, Рудник Л.І. приходить до висновку, що під «методологією» у вузькому сенсі розуміють науку про  методи, а в широкому – сукупність методів, засобів інструментів та прийомів, за допомогою якого здійснюється те чи інше наукове дослідження (С. 29). Проаналізувавши існуючі наукові методи, що стосуються сфери права на доступ до інформації, автором обрано ті, які уможливили здійснення максимально об’єктивного, точного та систематизованого аналізу предмету дисертаційного дослідження.

Надзвичайно важливим є визначення автором співвідношення права на доступ до інформації з іншими правами в інформаційній сфері («свобода слова» та «право на інформацію» (підрозділ 1.3)). На підставі проведеного дослідження здобувачем запропоновано власне визначення доступу до інформації (С. 51), свободи слова (С. 58) та права на доступ до інформації             (С. 61).

Розділ 2 «Сучасний стан реалізації права на доступ до інформації». складається із двох підрозділів. Метою цього розділу став детальний розгляд права на доступ до інформації як елементу правового статусу людини і громадянина, схарактеризовано порядок доступу до інформації з обмеженим доступом.

У підрозділі 2.1 «Право на доступ до інформації як елемент правового статусу людини і громадянина» Рудник Л.І. надала аргументацію доречності використання поняття «режим доступу», а не «категорія доступу» (С. 65-66). В рамках зазначеного підрозділу автор дослідила принципи доступу до інформації в Україні та методи правового регулювання, що застосовуються до регулювання суспільного обігу того чи іншого виду інформації, обґрунтувавши доцільність їх розгляду не лише тенденціями до кодифікації інформаційного законодавства, а й потребою у системному врегулюванні відповідних суспільних інформаційних відносин, оскільки низка проблем в даній сфері залишаються невирішеними і призводять до різного роду колізій.  Оскільки, як правильно підкреслила Рудник Л.І., на сьогоднішній день норми, що регламентують доступ до інформації, як інститут інформаційного права знаходяться у «розпорошеному» стані, тобто містяться у джерелах різних галузей права: конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального трудового та інших.

Застосувавши у підрозділі 2.2 «Порядок доступу до інформації з обмеженим доступом» історіографічний, логіко-семантичний, діахронний, синхронний, історичний методи дослідження автор дійшла висновку, що в науковій літературі недостатньо опрацьовано питання інформації з обмеженим доступом, оскільки на законодавчому рівні визначення, які уможливлюють створення узагальненого вигляду інформації з обмеженим доступом (та її видів) перебувають в «розпорошеному» вигляді і дані поняття ще й досі не є концептуалізованими в рамках інформаційного права.

Проаналізувавши низку національних і міжнародних (зокрема, двосторонні договори) нормативно-правових актів автор вдало розвинула визначення інформації – нові відомості та дані, отримані споживачем у результаті їх сприйняття і перероблення, оцінені користувачем як корисні і можуть бути подані у  вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб та збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному  вигляді, а безпосередньо вироби не містять інформацію (С. 88).

Позитивним у дисертаційному досліджені є сформульована автором концепція визначення інформації з обмеженим доступом. Узагальнивши підходи до розуміння інформації з обмеженим доступом автором виділено вузьке та широке її розуміння (С. 90-91).

Слід відмітити проведений автором детальний аналіз законних та незаконних методів обмеження доступу.

Внаслідок здійснення інтеграції різних наукових позицій, а також власного наукового аналізу запропоновано авторське визначення комерційної таємниці – інформація, яка не підлягає оголошенню, окрім випадків, передбачених законодавством, і безпосередньо пов’язана з комерцією, а власник чи особа, яка здійснює розпорядження нею, вживає всіх необхідних заходів щодо збереження її цілісності та секретності (С. 98).

Вдалим є наведений автором приклад необмеженого свавілля з боку органів державної влади, в особі їх посадових осіб (С. 100) та розкриття питання захисту інформації з обмеженим доступом, а також забезпечення інформаційної безпеки в контексті вирішення питань більш високого порядку – реалізації оновленої концепції інформаційної політики.

У третьому розділі «Напрями удосконалення правового регулювання права на доступ до інформації» Рудник Л.І. розкрито сучасні тенденції розвитку інформаційних правовідносин у сфері доступу людини та громадянина до інформації, здійснено аналіз міжнародного досвіду правового регулювання права на доступ до інформації, запропоновані шляхи підвищення ефективності правового регулювання права на доступ до інформації в Україні.

У підрозділі 3.1 «Сучасні тенденції розвитку інформаційних відносин у сфері доступу людини та громадянина до інформації» Рудник Л.І. запропонувала внести певні зміни в Закон України «Про доступ до публічної інформації». Зокрема, виробити уніфікований узагальнений перелік суб’єктів інформаційних правовідносин, а також ввести статтю, яка б формулювала визначення інформаційних правовідносин; при вживанні в нормативних актах словосполучення «кожна особа», але без вказівки на громадянина чи іноземця, надано пропозицію здійснювати чітке визначення тієї або іншої категорії осіб, оскільки вони не є такими, що мають абсолютно однакові права та обов’язки (С. 119-120).

Слід відмітити надану автором системну характеристику і класифікацію інформації, що послугувало отриманню комплексного розуміння права на доступ до інформації. Заслуговує на увагу пропозиція здобувача у створенні інформаційних ресурсів для осіб з обмеженими можливостями.

Додатково автором розкрито та проаналізовано проблему боротьби з інформаційним тероризмом та порушенням права на доступ до інформації. Тому сьогодні перед міжнародною спільнотою стоїть задача прийняття універсального імперативного нормативно-правового акту, який би чітко давав дефініції, основні ознаки інформаційного тероризму та відповідальність осіб, які безпосередньо та опосередковано приймали в ньому участь.

Особливо вдалими є пропозиції здобувача щодо шляхів удосконалення інформаційного законодавства у сфері забезпечення права на доступ до інформації (С. 134).

У підрозділі 3.2 «Міжнародний досвід правового регулювання права на доступ до інформації» Рудник Л.І. детально проаналізувала основні положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод               1950 р., в якій йдеться про доступ до публічної інформації. Автор зазначила про некоректність окремих положень Конвенції (С. 135-136) та внесла власні пропозиції щодо її вдосконалення. Цікавим у даному підрозділі є дослідження автора значення засекречування конфіденційної інформації (С. 144). Зокрема, як вважає здобувач, для забезпечення доступу, якщо на час запиту певна інформація не оцінюється як конфіденційна, доходити незалежного висновку про те, чи гриф секретності матиме переважну силу, буде офіційна особа, що розглядає конкретний запит. Розглядаючи питання про форми доступу до відкритої та конфіденційної інформації, автор проаналізувала досвід ряду європейських країн щодо процедури ознайомлення з документами на місці, їх копії, переклад тощо. На основі дослідження національного інформаційного законодавства окремих зарубіжних країн та нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносин, прийнятих міжнародними інституціями, Рудник Л.І. було виділено основні засади міжнародно-правового регулювання інформаційних відносин (С. 147).

У підрозділі 3.3 «Шляхи підвищення ефективності правового регулювання права на доступ до інформації в Україні» здобувач наголосила на актуальності проблеми вдосконалення законодавства України у галузі інформації, приведення інформаційних відносин у відповідність з кращими європейськими і світовими стандартами. Автором надано конкретні пропозиції та рекомендації щодо кодифікації законодавства України про інформацію. Зокрема, в основу Інформаційного кодексу має бути покладено Концепцію Національної інформаційної політики, а також змінений відповідно до сучасних вимог суспільного розвитку Закон України «Про інформацію» (С. 151). Важливе місце в статтях кодексу повинно займати регулювання інформаційних відносин на міжнародному рівні і захисту національних ресурсів. Вдалою є пропозиція автора, що основною метою прийняття Інформаційного кодексу України є те, що він повинен врегулювати приватноправові відносини та не буде стосуватися інформації про діяльність органів місцевого самоврядування та інших органів державної влади.

Аргументованими є розроблені автором положення щодо недоцільності внесення змін до Закону України «Про доступ до публічної інформації», який втілив в собі більшість міжнародних стандартів у сфері свободи інформації                     (С. 157).

 

 

 

Наукова і практична значимість дисертації

Суттєвим доробком роботи є те, що автором запропоновані відповідні зміни до діючого законодавства та спеціалізованих законів, норми яких регулюють досліджувану сферу суспільних відносин. Одержані здобувачем результати дисертаційного дослідження, без сумніву, становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес. Викладені в дисертаційному дослідженні положення, висновки та пропозиції з права на доступ до інформації можуть бути використані як для подальшої розробки проблем інформаційного та інших галузей права; при опрацюванні пропозицій щодо змін і доповнень до чинного законодавства, так і в його правозастосуванні та правовій науці й освіті:

– у правозастосовчій діяльності – при реалізації юридично значимих норм правил поведінки, що регулюються на рівні законодавства, та підзаконних нормативно-правових актів в Україні, класифікації і кваліфікації правовідносин;

– у науково-дослідній діяльності для подальшого проведення теоретичних пошуків щодо вирішення проблем закріплення права людини та громадянина на доступ до інформації та забезпечення його реалізації, розширення методологічної бази теорії інформаційного права, державної інформаційної політики, правовідносин щодо гарантій, підтримання інформаційної безпеки людини, суспільства, держави, відносин у міжнародному співтоваристві як складової національної та міжнародної безпеки;

– у навчальному процесі при підготовці підручників, навчальних посібників з таких дисциплін, як: «Інформаційне право», «Інформаційна політика», «Правове регулювання інформаційної діяльності», «Інформаційне право окремих країн», «Міжнародне інформаційне право», «Державне управління в інформаційній сфері суспільства», «Інформаційна безпека» та інших, під час підвищення рівня підготовки та перепідготовки кадрів.

Особливої уваги заслуговує нормотворча спрямованість дисертаційного дослідження. В ході виконання поставлених у дисертаційному дослідженні завдань здобувачем відмічені окремі прогалини законів України «Про інформацію», «Про державну таємницю», «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних», а також інших актів адміністративного й міжнародного законодавства та запропоновані пропозиції щодо внесення змін та доповнень до Закону України «Про інформацію», прийняття окремого Закону «Про доступ до публічної інформації» та безпосередньо розроблення проекту Інформаційного кодексу України (Кодексу України про інформацію).

Повнота викладу наукових положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації в опублікованих працях

Основні положення та результати дисертаційної роботи опубліковані в дев’яти наукових працях: у чотирьох наукових статтях у фахових виданнях України, одній науковій статті в зарубіжному виданні, чотирьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Автореферат та дисертація за своїм змістом відповідають встановленим для цього виду робіт вимогам.

Дискусійні положення та зауваження до дисертації

Разом із загальною позитивною характеристикою змісту рецензованої дисертації Рудник Людмили Іванівни слід вказати на її певні недоліки, які мають бути обговорені під час публічного захисту і враховані автором у його подальших наукових дослідженнях.

1. На стор. 54 дисертаційного дослідження автор зазначає, що більшість існуючих матеріальних норм у сфері інформаційних відносин відповідає міжнародним вимогам, то необхідність вдосконалення національного законодавства, перш за все, повинно концентруватися на прийнятті дієвих положень щодо механізмів та гарантій права на доступ до інформації і забезпечення захисту та інформаційної безпеки людини, суспільства і держави. Позитивним було б окремо виокремити ці механізми та гарантії права на доступ до інформації у тексті роботи.

2. Здобувачем запропоновано власні окремі визначення доступу до інформації (стор. 51) та права на доступ до інформації (стор. 61). Виникає запитання: чому у тексті автореферату автор акцентує увагу лише на визначенні поняття «доступ до інформації», не даючи визначення «право на доступ до інформації»?.

3. Здійснюючи аналіз сучасного стану реалізації права на доступ до інформації Рудник Л.І. розглянула концептуальні підходи до права людини та громадянина на доступ до інформації. На мою думку, для більш повного розкриття зазначеного питання автору необхідно було б паралельно дослідити право особи на захист від недостовірної інформації внаслідок реалізації права фізичних осіб та інших суб’єктів інформаційного права на доступ до неї.

4. Розглядаючи у підрозділі 2.1. дисертаційної роботи складові  права на доступ до інформації (стор. 74) здобувач ототожнює поняття «звернення» громадянина та «запит» на інформацію. Не погоджуючись із даним твердженням, автору доцільно було б опрацювати Роз’яснення Міністерства юстиції України від 03.05.2012 «Право на доступ до інформації як елемент правового статусу особи», в якому чітко розмежовуються зазначені поняття.

5. Здобувачем обґрунтовано необхідність створення Інформаційного кодексу (Кодексу України про інформацію) для впорядкування правових норм щодо доступу до інформації (стор. 76). Не маючи заперечень щодо такої стратегії розвитку інформаційного законодавства України у сфері доступу до інформації доцільно було б також оформити зазначену пропозицію як окремий додаток до дисертації у вигляді проекту закону чи окремої глави Кодексу.

6. Одним із недоліків даного дисертаційного дослідження, на мою думку, є відсутність статистичних даних, пов’язаних із відповідальністю за вчинення правопорушень, пов’язаних з порушенням порядку доступу до інформації з обмеженим доступом. Автор лише на стор. 100 зазначила, що інформаційним законодавством України передбачається, що відповідальність за його порушення несуть особи, винні у вчиненні необґрунтованого віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом. Відповідно, чи існує потреба включення до Інформаційного кодексу України питання щодо відповідальності за правопорушення в зазначеній сфері?.

7. Розглянувши підходи до розуміння інформації з обмеженим доступом і здійснивши аналіз даних та інших дефініцій автор дійшла висновку в існуванні нагальної потреби формулювання уніфікованого поняття та закріплення його на законодавчому рівні, зокрема, в Інформаційному кодексі України (стор. 90). У зв’язку з цим виникає запитання: чому б автору не запропонувати власне визначення інформації з обмеженим доступом, тим самим підкреслити важливість порушеної проблематики, що, в свою чергу, було б додатковим аргументом щодо потреби в ухваленні Кодексу України про інформацію?.

Зазначені зауваження суттєво не впливають на загальну позитивну оцінку роботи, натомість спрямовані на спонукання здобувача до подальших поглиблених наукових досліджень в майбутньому.

Висновок щодо відповідності дисертації встановленим вимогам

Дисертаційна робота Рудник Людмили Іванівни за темою «Право на доступ до інформації» є самостійною, завершеною науково-дослідною працею, в якій отримані нові науково обґрунтовані результати, що представляють собою низку нових для адміністративно-правової доктрини положень, розв’язують наукове завдання, а також містять рекомендації щодо удосконалення суспільних відносин розглядуваної автором сфери. Дослідження відповідає паспорту спеціальності 12.00.07 і вимогам, які встановлені у Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 24 липня 2013 року № 567, а також вимогам МОН України, які передбачені для кандидатських дисертацій, а її автор Рудник Людмила Іванівна заслуговує на присудження наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 — адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

 

Офіційний опонент:

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри теорії держави і права,

адміністративного та фінансового права

Київського міжнародного університету                          К. Г. Татарникова