Віктор Володимирович Назаров,
доктор юридичних наук, професор,
голова Інституту кримінального правосуддя ГОСЛ
Ключові слова: обмеження конституційних прав, права і свободи людини, органи дізнання та досудового слідства, міжнародні стандарти дотримання прав людини.
У статті автор досліджує сутність обмеження конституційних прав і свобод людини під час розслідування кримінальної справи, визначає фактичні підстави та принципи обмежень, розроблено конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства.
Проблеми допустимості обмеження конституційних прав людини у кримінальному провадженні вимагають удосконалення кримінально-процесуального законодавства України. Сьогодні в чинному законодавстві доволі нечітке формулювання та регламентування дозволених випадків обмеження прав на свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла; таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; повагу особистого і сімейного життя, що породжує численні порушення цього права на практиці. Переважно до громадян нашої держави не доведено, що таке обмеження конституційних прав і в яких випадках воно застосовується. Тому особи, які залучаються у кримінальне провадження і права яких у певних випадках обмежуються зачасту вважають, що працівники правоохоронних органів порушують їх конституційні права.
На жаль, як слушно зазначає В. Т. Маляренко, нині лише Конституція в цілому відповідає положенням Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод людини та іншим міжнародним документам. Що стосується галузевого законодавства, то воно ще не переглянуте щодо його відповідності міжнародним документам і багато в чому суперечить захисту основних прав і свобод людини [1, с. 4-5]. Ця обставина певною мірою стосується кримінально-процесуального законодавства. Крім того, В. Т. Маляренко зауважив, що творці нового КПК повинні пам’ятати, що захоплення як забезпеченням прав і свобод людини, так і їх обмеженням може потягнути небезпечні наслідки, й тому треба шукати таку “золоту середину”, за якої і права людини, передбачені Європейською конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, були б в Україні забезпечені, і злочинність не збільшувалась, а відповідні правоохоронні органи та суд мали б змогу в розумних межах контролювати правопорядок у державі [2 , с. 301].
Окремі аспекти допустимості обмеження конституційних прав людини в кримінальному провадженні досліджували В. О. Бахін, А. П. Бущенко, , В. Г. Гончаренко, Ю. М. Грошевий, М. М. Губенко, Ю. О. Гурджі, В. С. Демиденко, В. С. Зеленецький, С. Ільченко, Н. С. Карпов, В. Т. Маляренко, О. А. Мартиненко, В. Т. Нор, М. А. Погорецький, В. М. Трубников, Л. Д. Удалова, О.Г. Шило та ін.
Мета цієї роботи полягає в тому, щоб на основі чинного законодавства та узагальнення практики його реалізації органами дізнання, досудового слідства, прокурором, судом (суддею) визначити сутність та особливості обмеження конституційних прав людини при проведенні слідчих дій, застосуванні заходів процесуального примусу, розробка на цій основі рекомендацій з удосконалення кримінально-процесуального законодавства в частині закріплення прав людини, гарантій їх дотримання та допустимості обмеження. Її новизна полягає у новому погляді, з урахуванням норм вітчизняного кримінально-процесуального законодавства, міжнародного права щодо теорії і практики правового регулювання обмеження конституційних прав людини при розслідуванні кримінальних справ.
Зазначимо, що обмеження конституційних прав людини в кримінальному провадженні полягає в тому, що це не применшення, не дискримінація, не порушення прав і свобод людини і громадянина, а лише зменшення обсягу прав і свобод. При цьому будь-яке обмеження прав і свобод людини і громадянина ґрунтується на законі, повинно мати легітимну ціль та бути необхідним для суспільства. Будь-яке втручання має бути вибірковим, а не загальнопошуковим. Нормативні акти, що не оприлюднені чи таємні, не лише не можуть установлювати будь-яких обмежень прав і свобод людини, а й регулювати порядок і підстави їх застосування, умови, межі, строки та інші суттєві ознаки цих обмежень.
Проаналізувавши Конституцію та КПК України можна визначити, що фактичними підставами обмеження прав і свобод людини в кримінальному провадженні є нагальна необхідність запобігти злочинові чи його припинити, установити істину під час розслідування кримінальної справи, невідкладні випадки, пов’язані з урятуванням життя людей, майна або безпосереднє переслідування осіб, яких підозрюють у вчиненні злочину.
Принципами обмежень конституційних прав на думку автора є: 1) законність (обмеження основних прав допускається виключно на основі закону. При цьому в законі повинні бути визначені засоби та інструменти можливого обмеження прав людини); 2) легітимність (правовою основою обмеження прав людини є загальне визнання його суспільної необхідності, існування нагальної потреби визначення меж здійснення суб’єктивного права з урахуванням інтересів інших осіб. Гарантією загального визнання необхідності обмеження є вільне обговорення наслідків, що випливають із обмеження суб’єктивного права. Важливим є визначення такого обмеження, яке б не створювало надмірних обмежень у його здійсненні; 3) ясність, чіткість і визначеність (формулювання процесуального порядку обмеження прав повинно бути таке, щоб воно було зрозуміле як для громадянина, так і для посадової особи); 4) цілеобумовленість (конкретно поставлена ціль на підставі ч. 2 ст. 64 Конституції України); 5) співвідношення мети і результату (обмеження не може бути більш суворим, ніж це необхідно; має існувати баланс між конституційно гарантованими правами індивіда і суспільним інтересом (правопорядком) або правами інших людей); 6) винятковий і тимчасовий характер.
То що ж таке обмеження конституційних прав у кримінальному провадженні? На мою думку обмеження конституційних прав людини в кримінальному провадженні слід розуміти, як передбачене кримінально-процесуальним законодавством звуження обсягу гарантованих Основним законом держави прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка з боку суб’єктів, які провадять досудове розслідування та здійснюють правосуддя.
Інтерв’ювання автором слідчих та оперативних працівників органів внутрішніх справ показало, що в кримінальному провадженні найбільше обмежуються такі конституційні права людини, як право на свободу та особисту недоторканність (81,6 % та 83,7 % відповідно), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (68,8% та 70 %), право на недоторканність житла (55,2 % та 58,7 %).
Зазначимо, що не всі науковці вважають за необхідне обмеження прав і свобод людини в кримінальному провадженні. Так, Р. А. Мюллеррсон стверджує, якщо дотримання і забезпечення державних інтересів вимагає обмеження прав і свобод конкретних людей, то така держава – не держава цих людей. Така держава протиставляє себе народу, і шлях до масового порушення прав і свобод людини під гаслом необхідності забезпечення інтересів держави відкритий. Крім того, обмеження прав і свобод особи має місце не в ім’я справжніх інтересів суспільства, а заради абстрактних теорій, за якими стоять інтереси певного класу або групи людей [3, с. 43, 44]. В. А. Патюлін, маючи на увазі право недоторканності особи, вважає, що абсолютно неприпустимо говорити про те, що воно може бути обмежене правомірними діями працівників міліції, прокуратури і суду [4, с. 15].
На мою думку, це є помилкові погляди науковців, оскільки успішна реалізація завдань кримінального судочинства неможлива без обмеження прав та свобод осіб, які протидіють нормальному ходу розслідування. Однак це не означає, що таке обмеження може застосовуватися безмежно та безконтрольно. Воно не є метою кримінального судочинства чи кінцевим етапом вирішення тієї або іншої кримінальної справи – це засіб, без якого за певних обставин неможливо повно, усебічно та об’єктивно провести розслідування та прийняти рішення у справі.
Залежність суспільства від злочинності є також залежністю особи від соціальної необхідності брати участь у кримінальному провадженні та зазнавати викликані цим незручності, нести витрати. Особа змушена брати участь у кримінальному провадженні, оскільки існує злочинність і необхідність з нею боротися.
Загалом обмеження конституційних прав відбувається в результаті проведення процесуально регламентованих дій уповноваженими органами і посадовими особами (судом, прокурором, слідчим, органом, що здійснює оперативно-розшукову діяльність) з дотриманням процесуальної форми. При вивченні матеріалів кримінальних справ установлено, що у 80 % випадків, після порушення кримінальної справи, підозрюваний затримується в порядку статей 106 та 115 КПК України, підписка про невиїзд застосовується у 50,8 % випадків, взяття під варту – 41,4 % випадків, застава – лише у 3,1 % випадків. Інтерв’ювання слідчих та оперативних працівників органів внутрішніх справ засвідчило, що найбільше обмеження конституційних прав застосовуються при проведенні слідчих дій (24 % та 23,7 % відповідно), застосуванні запобіжних заходів (76 % і 76,2 %).
Основними суб’єктами, відносно яких застосовуються обмеження конституційних прав, є підозрювані, обвинувачені, підсудні, що також підтвердили 72 % опитаних слідчих органів внутрішніх справ.
Отже, дослідження допустимості обмеження конституційних прав людини у кримінальному провадженні створює передумови для реформування чинного кримінально-процесуального законодавства, яке покликане забезпечувати надійні умови для захисту прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави, що охороняються законом.
Проведене дослідження щодо обмеження конституційних прав громадян під час кримінального провадження та аналіз системи джерел правового регулювання цієї діяльності свідчить про те, що обмеження конституційних прав нині не визначається як самостійний інститут кримінально-процесуального права. Вважаємо, що даний інститут повинен існувати та, крім закріплення в КПК України, мати джерелом відповідний спеціальний закон, який врегулював би основні положення допустимості обмеження та захисту конституційних прав людини під час кримінального провадження, як це, наприклад, передбачено в Англії, де діє Закон „Про права людини”. Це сприяло б покращенню правового виховання населення, правозастосовчої діяльності органів розслідування та підвищило б ефективність застосування як заходів кримінально-процесуального примусу, так і законність під час проведення оперативно-розшукових та слідчих дій.
На мою думку, інститут обмеження конституційних прав громадян повинен регулювати:
порядок застосування тимчасових примусових заходів до осіб, які мають та обстоюють у кримінальному провадженні власні інтереси, що відповідало б Конституції України та європейським стандартам;
діяльність суб’єктів, які мають право на обмеження конституційних прав та суб’єктів, на яких поширюватимуться тимчасові правові обмеження, їх права та обов’язки;
діяльність суб’єктів, що приймають рішення і виконують функцію контролю та нагляду за органами розслідування в частині застосування правових обмежень.
Першочергово для реалізації вищезазначеного вважаємо за доцільне в КПК України передбачити статтю 41 під назвою „Обмеження конституційних прав і свобод у кримінальному судочинстві”, яку викласти у такій редакції:
„При нагальній необхідності запобігти злочинові чи його припинити, з’ясування істини під час розслідування кримінальної справи, у випадках, пов’язаних з врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчиненні злочину, запобігання злочинові можуть застосовуватися окремі обмеження таких конституційних прав як право на свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла; на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на повагу особистого і сімейного життя.
Тимчасове обмеження прав і свобод осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні та застосування щодо них примусових заходів допускається лише у випадках і порядку, чітко визначеному у цьому Кодексі.
Орган дізнання, слідчий, прокурор, суд зобов’язані при застосуванні примусових заходів виходити з необхідності і достатності для досягнення мети процесуальної дії мінімуму примусового впливу.
При провадженні у кримінальних справах заборонено піддавати будь-кого катуванню, жорсткому, нелюдському або такому поводженню, що принижує його гідність, розголошувати обставини особистого життя.
Підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, потерпілому надається право захищати всіма не забороненими законом засобами свої права, свободи та людську гідність, що незаконно порушені або обмежені під час кримінального провадження.
При наявності достатніх даних щодо заподіяння громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду шкоди, вона підлягає відшкодуванню в установленому законом порядку”.
Велика кількість обмежень у кримінальному провадженні стосується особистого (приватного) життя. Саме тут потрібне серйозне втручання у законодавство з метою його вдосконалення та усунення прогалин. Так, чинний КПК України не містить чітких підстав обмеження особистого (приватного) життя; відсутній закон або норма, які б об’ємно розкривали ч. 2 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (де саме виключно визначені правові підстави обмежень цього права), коли держава має право втручатися у здійснення права на повагу до людини, до її особистого (приватного) і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції. Тому, на мою думку, слід доповнити ч. 2 ст. 141 КПК України наступним реченням:
„Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання не можуть втручатись у здійснення цих прав, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки країни, для запобігання злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб”.
З метою недопустимості розголошення обставин особистого життя людини при проведенні слідчих дій вважаємо ст. 127 КПК України доповнити частиною 6 в якій зазначити:
„Особи, права яких обмежуються під час проведення слідчих дій, мають право заявляти щодо понятих мотивований відвід у випадках, коли участь останніх може завдати особі моральні страждання через негативне ставлення до нього оточуючих або в подальшому вплине на його імідж”. Дане нововведення сприятиме тому, що понятими будуть запрошуватись громадяни, які не будуть знати осіб, у яких проводяться певні слідчі дії, особливо коли це буде стосуватись проведення обшуку.
Загалом проблема обмежень та порушень конституційних прав людини має комплексний характер. Її вирішення можливе лише за умов існування в Україні постійного громадського контролю за діяльністю міліції та безумовним дотриманням міжнародних стандартів з прав людини та вітчизняного законодавства. Сьогодні поступово приходить розуміння того, що авторитет влади в галузі протидії злочинності залежить не стільки від показників розкриття злочинів, скільки від довіри до міліції, прокуратури, суду як до захисників індивідуальних і суспільних інтересів, підпорядкування силових структур правовим нормам.
Ключевые слова: ограничение конституционных прав, права и свободы человека, органы дознания и досудебного следствия, международные стандарты соблюдения прав человека.
В статье автор исследует сущность ограничения конституционных прав и свобод человека во время расследования уголовного дела, определяет фактические основания и принципы ограничений, разработаны конкретные предложения относительно совершенствования действующего законодательства.
Keywords: limitation of constitutional rights, right and freedom of man, organs of inquest and pre-trial investigation, international standards of observance of human rights.
In the article an author probes essence of limitation of constitutional rights and freedoms of man during investigation of criminal case, determines actual grounds and principles of limitations, concrete suggestions are developed in relation to perfection of current legislation.
ЛІТЕРАТУРА
1. Маляренко В. Т. Кримінально-процесуальне законодавство України : питання становлення і розвитку / В. Т. Маляренко // Право України. – 2003. – № 9. – С. 3-14.
2. Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів : теорія, історія і практика : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.09 / В. Т. Маляренко. – Х., 2004. – 449 с.
3. Мюллерсон Р. А. Права человека : идеи, нормы, реальность / Р. А. Мюллерсон. – М. : Юрид. лит., 1991. – 160 с.
4. Патюлин В. А. Неприкосновенность личности как правовой институт / В. А. Патюлин // Сов. государство и право. – 1973. – № 11. – С. 3-16.