Ліпкан Володимир Анатолійович,
докторант відділу правових проблем політології
Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України
доктор юридичних наук, професор
https://orcid.org/0000-0002-7411-2086
Надрукована:
Ліпкан В. А. Теорія геостратегії: метакогнітивний дискурс // Правові засади діяльності правоохоронних органів: збірник наукових статей, тез доповідей та повідомлень за матеріалами IX Міжнародної науково-практичної конференції (5-6 грудня 2022 року, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, м. Харків). Частина 1. Серія «Сектор безпеки України». Вип. 42. Редкол.: А.П.Гетьман, В.М.Гаращук, В.Я.Настюк, Р.В.Шаповал, Ю.В.Мех та ін. Харків: Друкарня Мадрид, 2022. С. 90-96 (258 с.).
Сучасний світ, закарбований донедавна у наукові теорії олдскульних шкіл геополітики, дедалі стає менш передбачуваним.
Конвенційні засобі ведення війн, різноманітні теорії 5 кілець, блакитного океану, гібридних війн тощо не можуть повною мірою описати та спрогнозувати правильні з позиції їх ефективності у геостратегічному просторі рішення та дії.
Відтак у даній статті мною унормовується максима про необхідність розвитку саме геостратегії, поступове зменшення популістської ролі геополітики і переходу до формування стратегічного простору за допомогою синтезованої методології геостратегії.
Стан рівноваги і стаціонарність вже зараз інтерпретуються в якості концептів лінійної парадигми, яка посувається на задній план у новому постійно змінюваному глобалізованому і водночас глокалізованому світі. Із часом, на мою думку, такі стани розглядатимуться як певні аномалії, а нестаціонарність стане іманентною ознакою опису динамічної соціальної системи, яка зберігає гомеостазис і здатна швидко пристосовуватись до постійно змінюваних умов навколишнього середовища.
Отже: перманентна змінюваність — характерна риса стратегічного ландшафту.
Хоч би як держава намагалась піддати інституціоналізації виявлені та ідентифіковані види суспільних відносин, постійно формуються нові, до того ж не завжди конструктивні. У даному аспекті також можу говорити і про появу нових загроз, в тому числі суб’єктів загроз, які не завжди охоплюються наявними видами державної безпекової політики і, передусім, виходять на більш високий рівень — рівень геостратегії.
Так, наприклад, не зовсім коректним є посил, що міститься у преамбулі Закону України „Про критичну інфраструктуру” від 16 листопада 2021 року, в якій відзначається, що даний Закон є складовою законодавства у сфері національної безпеки, адже із застосуванням методології націобезпекознавства акцентую, що питання інфраструктури і взагалі суспільні відносини у сфері інфраструктури є набагато ширшими за зміст відносин у сфері національної безпеки.
Більше того, лишаючись в методологічному плані прибічником адаптивного етатизму, особливо в епоху невблаганної глобалізації, наголошуючи саме на геостратегії, розумію, що сам на сам держава не завжди здатна ефективно створювати умови для повномасштабної реалізації національних інтересів у нових видах суспільних відносин. Такий стан речей свідчить про необхідність застосування нових критеріїв до правового регулювання політико-безпекових суспільних відносин у тих чи інших сферах життєдіяльності, зосереджуючи увагу на прогностичному підході, формуванні проактивної та адаптивної стратегічної державної політики, яка ґрунтуватиметься на стратегічній культурі, застосуванні прогнозних індикативних моделей та трендів розвитку суспільних відносин у різних в тому числі і нових сферах життєдіяльності.
Для правильного та коректного дослідження стратегічного простору (ландшафту) постає потреба у формуванні несуперечливої системи знань, в рамках якої можна було б не лише дослідити, а й сформувати ефективну когнітивну систему, за допомогою якої б було сформовано геостратегію як теоретичну систему і геостратегію як політико-безпекову практику.
Дивно, що навіть зараз, коли в Україні з 24 лютого 2022 року відбувається активна фаза широкомасштабної війни, яка почалась у 2014 році, а фактично тривала з моменту відновлення Української державності 24 серпня 1991 року, в науковій царині улаштовують старомодні дискусії представники лінійної парадигми, прагнучи кидаючи визивний погляд і прагнучи встигнути скласти заповіт своїм ортодоксальним кліше, натомість навіть не роблячи бодай спроби до осягнення нової дійсності і нових реалій, формуванні нових метатеорій, відходу геополітики як віджилої амбівалентної конфліктогенної парадигми, заснованої на іманентному протистоянні: будь-якого будь-кому і будь-чому з приводу будь-чого.
Адже ця система знань (теорія геополітики) — наперед система обґрунтування насильства.
Апологети геополітики застережливо накреслили свій кордон, не усвідомлюючи того факту, що небокрай стратегічного ландшафту давно розширено поза лаштунками їхніх старих моделей світобудови. Світ не вичерпується протистоянням, розвиток цивілізації не завжди пролягає стежиною боротьби, війни та крові й лиха.
Також досі поза лаштунками лишається і важливий політологічний дискурс даної проблематики: вироблення стратегії стало чи наймоднішим нормотворчим витвором курсу команди президента України В. Зеленського, адже лише у 2021 році було ухвалено біля 10 різних Стратегій. У цілому підтримуючи саму ідею стратегічної правотворчості, про яку в Україні лише починають писати окремі свідомі та помірковані дослідники, постає питання саме політологічного штибу:
- який курс, візію та місію держави реалізують різні стратегії;
- які стратегічні цілі по кожному виду державної політики в цілому складають стратегічне ядро цілей;
- які стратегічні національні інтереси реалізує кожна стратегія;
- які політичні інститути є відповідальними за розроблення та реалізацію стратегічної політики по кожній сфері життєдіяльності.
У багатьох роботах та різноманітних публікаціях різних авторів не робиться аргументованого виходу на системні політико-безпекові та правові мультиплікативні концепції (системи науково-теоретичних поглядів) формування геостратегії, через що я переконаний щодо необхідності актуалізації метакогнітивного системного дискурсу в рамках формування теорії геостратегії.
У рамках даної пропонованої вперше мною моделі презюмується наступні компоненти геостратегічного дискурсу та відповідні їм завдання:
1) стратегічний дискурс — визначити топологічні характеристики різноманітних секторальних стратегій серед інших державних стратегій і їхній органічний та корелятивний зв’язок із геостратегією в цілому;
2) політологічний дискурс — розробити структурно-факторну модель будови геостратегії як політико-безпекової практики;
3) праксеологічно-безпековий дискурс — презентувати організаційно-функціональну модель ефективного функціонування структури системи суб’єктів забезпечення геостратегічної безпеки;
4) правовий дискурс — проаналізувати з позицій правничої герменевтики та стратегічної правотворчості засади розроблення Стратегій як нормативно-правового акта, їх місця в ієрархічній системі нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у тій чи іншій сфері та взагалі у сфері геостратегії;
5) онтологічний дискурс — встановити онтологічне значення та стратегічну значення збереження та дальшого творення стратегічного потенціалу, синергетичного розвитку інституційної спроможності;
6) гносеологічний дискурс — сформувати та визначити засади творення розвитку теорії геостратегії, її місця в системі політологічного та націобезпекознавчого знання;
7) аксіологічний дискурс — сформувати та визначити, науково обґрунтувати гуманістичну цінність геостратегії на сучасному етапі, в тому числі провівши чітке порізнення між геополітикою як концептуальною світоглядною системою обґрунтування війни та конфліктів різної інтенсивності, неозорої безодні пригнічення та поневолення;
8) феноменологічний дискурс — встановити сутність та призначення, прояв у дійсності сучасних стратегій в епоху нестаціонарності;
9) мілітарний дискурс — визначити значення та сутність сучасних війн у творенні геостратегії, визначити мілітарний потенціал війни як застарілого засобу встановлення влади та контролю над соціальними системами та їхніми ресурсами;
10) космологічний дискурс — фізичний вакуум створює космічну антигравітацію, яка керує динамікою космологічного розширення в сучасну епоху. Через це космологічне розширення прискорюється, а чотиривимірний простір-час Всесвіту стає статичним. Завдання стратегічних архітекторів полягає у передбаченні і прогнозуванні настання як можливих, так і, на перший лінійний погляд, неможливих подій з урахуванням космологічної теорії — збільшення непрогнозованого впливу темної матерії та нестаціонарності на біоістоти.
Також поза фокусом наукової уваги лишаються сучасні тенденції розвитку соціальних та політичних систем, задіяння інституційної спроможності окремих держав для трансформації війн нового покоління і зміни структури суспільних відносин на користь однієї держави (центру сили) — реінкарнація монополярного світу.
Чому я звертаюсь саме до метакогнітивних стратегій?
Тому що саме ці процеси передують і завершують когнітивну активність. Значення метакогнітивних стратегій актуалізується саме в умовах невизначеності, нестаціонарності, нелінійності. Значні фрустрації вищого керівництва в тому числі і військового, держави під час війни пов’язуються із відсутністю механізмів переключення з когнітивної на метакогнітивні стратегії. За рахунок останніх, стратегічний архітектор отримує можливість виходити за межі пізнавального процесу, зробивши його об’єктом моніторингу (аналізу, спостереження, оцінки і прогнозу) та інтерпретації.
Отже мною вперше в рамках даної статті пропонується модель системних дискурсів геостратегії — сформований образ геостратегії з метою вироблення цілісної картини її пізнання крізь формування об’єднаних за змістом таких дискурсів: 1) стратегічний дискурс; 2) політологічний дискурс; 3) праксеологічно-безпековий дискурс; 4) правовий дискурс; 5) онтологічний дискурс; 6) гносеологічний дискурс; 7) аксіологічний; 8) феноменологічний дискурс; 9) мілітарний дискурс; 10) космологічний дискурс.