ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ НАЦІОБЕЗПЕКОЗНАВСТВА

Володимир Анатолійович ЛІПКАН,

кандидат юридичних наук,

 докторант Національної академії внутрішніх справ України

Для цитування:

Ліпкан В. А. Теоретичні питання націобезпекознавства. Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. профес.-виклад. складу кафедр правових дисциплін. Київ : КиМУ, 2002. Вип. 2. С. 79 – 87.

Держава, політика, право становлять собою об’єкти дослідження різних гуманітарних наук (юриспруденції, політології, соціології, філософії тощо). Кожна наука, а в її межах і наукові дисципліни, відповідно до застосовного методу, відрізняється власним специфічним підходом і має свій особливий предмет. Будь-який науковий напрям визначається рамками свого предмета, і націобезпекознавство тут не виняток. Його предметом є явища, тенденції та закономірності розвитку системи національної безпеки, зміст яких — той чи той спосіб і форма забезпечення національних інтересів. Як окремий науковий напрям, що утворюється на межі управління та геополітики, націобезпекознавство досліджує сферу забезпечення національної безпеки насамперед із погляду діалектичного взаємозв’язку організаційних та самоорганізаційних процесів. Тому його предметом є трансформаційні зміни, що відбуваються у сфері забезпечення національної безпеки, тобто динаміки національних інтересів, предметна визначеність і цільова спрямованість яких є визначальними для ефективного функціонування системи національної безпеки (СНБ).

Важливим показником синергетичного підходу, який ми вважаємо визначальним у пропонованому науковому напрямі, щодо процесів формування та розвитку СНБ, які становлять його предметну сферу, є процеси системотворення —  трансформації різних елементів і підсистем, що  об’єднують національні інтереси в єдину, інтегровану, органічну сукупність — систему національної безпеки[1]. Цей науковий напрям розглядає процес становлення системи національної безпеки та її місце і роль у системі глобальної безпеки.

До сфери націобезпекознавства належить також вивчення генези формування системи дестабілізації, мета якої полягає як в уповільненні темпів розвитку СНБ, повної її дестабілізації, так і в наданні системі якісно нових конструктивних властивостей.

Важливою предметною сферою саме націобезпекознавства є вивчення місця та ролі управлінських еліт у процесах транслокації структур (чергування організаційних та самоорганізаційних структур у бівалентних системах), оскільки саме управлінська еліта є суб’єктом державного управління СНБ, чинником консолідації і стабільності української нації.

Ураховуючи методологію пропонованого наукового напряму, окрім керованих, організаційних процесів (ідеологія, стратегія, тактика, технології національної безпеки), у її межах широко досліджують самоорганізаційні процеси.

При визначенні предметного поля націобезпекознавства думки наукового співтовариства можуть розділитися. Найбільш виразно можна позначити рамки двох основних підходів — вузького та широкого. Відповідно до першого підходу дослідження полягає у вивченні актуальних проблем національної безпеки. Щодо іншого підходу, то предмет полягає в дослідженні цілісності людського буття.

Методологія першого напряму ґрунтується на таких принципах:

q  застосування глобальних підходів до масштабних, комплексних світових проблем, які відображають постійну залежність системи національної безпеки окремої країни від систем безпеки вищого рівня, їхню кореляцію;

q  першочерговому розгляді довгострокових наслідків усіх проблем, рішень і практичних заходів у галузі національної безпеки;

q  розуміння суті всього комплексу сучасних проблем національної безпеки: геополітичних, геостратегічних, геоекономічних, геоінформаційних, геоісторичних, які ми позначаємо терміном „національна геопроблематика”.

Проблеми національної безпеки інтенсивно досліджують учені різних країн, зокрема й українські[2]. Більшість дослідників виокремлюють основні напрями в політиці національної безпеки:

¨    зростання національної економіки;

¨    духовне та культурне відродження української нації;

¨    створення надійної системи протидії інформаційним війнам;

¨    вирішення екологічних проблем на якісно новому рівні — послаблення парникового ефекту, загрози виснаження озонового шару, загрози кислотних дощів, розробка альтернативних джерел енергії;

¨    підготовка управлінської еліти;

¨    регулювання та контроль міграційних процесів;

¨    зниження соціальної напруженості у суспільстві;

¨    закладання параметрів розвитку системи національної безпеки України з урахуванням тенденцій глобалізації світу.

Відповідно до другого підходу, де предметне поле сформульоване більш широко — як вивчення цілісності людського буття, — спостерігаємо строкатість  поглядів, які, передусім по-різному трактують і розуміють поняття „система національної безпеки”.

Відповідно до націосистемного підходу, система національної безпеки — це історична система, заснована на експансії інтересів титульної нації, що структурно розчленована на систему безпеки титульного етносу та систему безпеки етнічних меншин.

Відповідно до інтегрального антропосоціогенетичного підходу, ядро національної безпеки складає тріада — соціальне, природне, діяльне. Згідно з цим підходом, нація є базовим поняттям, „основним предметом теоретичної рефлексії”[3]. Вада такого підходу полягає в тому, що процес формування єдиної нації становить складну проблему, і сьогодні немає чітких механізмів і шляхів розв’язання цього питання.

Система національної безпеки розвивалася паралельно з розвитком держави, тому виникає потреба в аналізові історичної динаміки вказаної системи, який має бути синхронізований із дослідженням історії держави і права й учень про них, прогнозуванням можливих шляхів розвитку як самої держави, так і СНБ. З таких позицій підходять до вивчення національної безпеки прибічники цивілізаційного підходу, які розглядають процес формування системи національної безпеки як результат творчого діалогу цивілізацій.

На нашу думку, таких підхід є прийнятним із огляду на те, що він розв’язує  реальні проблеми, які зумовлені глобальними змінами у світі, а не розглядає бажані можливості. У межах цивілізаційного підходу предметом націобезпекознавства є дослідження процесу формування системи національної безпеки в її історичній динаміці — як становлення єдиної взаємопов’язаної системи безпеки через діалог цивілізацій.

Діалоговий принцип слід розглядати як частину нової логіки глобальних систем безпеки, можливість співіснування систем безпеки різного рівня. У згаданому аспекті однією з проблем є розробка нової концепції діалогу систем безпеки як адекватної відповіді на глобальні загрози та небезпеки  сучасності.

Розв’язання цієї проблеми визначає коло основних завдань нового наукового напряму:

¯ компаративний аналіз основних системостворювальних елементів сучасних систем безпеки: становлення якісно нового універсалізму (неоуніверсалізму) через усвідомлення холістичного онтологічного розмаїття;

¯ компаративний аналіз стратегій міжсистемних взаємодій — обґрунтування стратегій трансінтеракцій, як одного з дієвих механізмів адекватного реагування на глобальні виклики сучасності;

¯ розробка та утвердження ідеї гуманістичних трансінтеракцій — тобто таких міжсистемних взаємовідносин, які б ґрунтувалися на якісно нових постулатах і були гідною альтернативою старого універсалізму та гегемонізму в сучасному світі;

¯ обґрунтування неоконцепції гуманітарного консенсусу як процесу узгодження цінностей різних цивілізацій[4];

¯ дослідження нових проблем геополітики і геостратегії в умовах глобалізації;

¯ дослідження та прогнозування можливих трансформацій систем безпеки у зв’язку з глобалізацією світу (утворення нових систем глобальної безпеки без участі України, створення поблизу кордонів України систем колективної безпеки без її участі тощо);

¯ розробка прогностичних сценаріїв розвитку систем безпеки з позицій постнекласичної концепції прогресу.

У системі юридичних наук націобезпекознавство є самостійною навчальною дисципліною одночасно управлінського, політико-історичного й теоретичного профілів. Ця його особливість зумовлена тим, що в межах вказаної юридичної дисципліни досліджується і висвітлюється специфічний предмет — історія виникнення і розвитку теоретичних знань про систему національної безпеки, управління національною безпекою, управлінські та правові теорії національної безпеки.

У загальній сукупності знань про національну безпеку націобезпекознавство (НБЗ) посідає особливе місце. Як теоретично сформований комплекс знань, воно за своїм гносеологічним рівнем і характером суттєво різниться від інших форм відображення геополітичної дійсності — різного роду уявлень, думок, почуттів, стратегій, концепцій, доктрин тощо. Проте зазначені форми повсякденної свідомості та пізнання, хоча й не входять безпосередньо до предмета НБЗ, проте є досить важливими для розуміння реальної і конкретної картини формування та функціонування різних систем безпеки. Особливе зацікавлення вони становлять під час дослідження систем безпеки, сформованих на грунті різних системостворювальних елементів.

Об’єднання в рамках одного наукового напряму різнопредметних знань про національну безпеку зумовлене тісним внутрішнім взаємозв’язком цих знань і відповідних явищ, який проглядається зі специфічних предметно-методологічних позицій юридичної науки в цілому. Саме під кутом єдиного системного безпекокомплексу й слід розуміти поєднання різних форм і методів забезпечення функціонування та розвитку системи національної безпеки.

Цей погляд є важливим для розуміння питання про предмет розглядуваного  міждисциплінарного наукового напряму. Так, наприклад, із позицій геополітики національну безпеку розглядатимуть і вивчатимуть інакше, ніж у вказаній теорії — у предметних обрисах самої геополітики, з погляду притаманних їй уявлень про свій предмет і метод, своїх наукових можливостей, цілей та завдань, напрямів та аспектів свого зв’язку з побудовою системи національної безпеки. Водночас за рамками предмета залишаться й механізми  формування цих систем, і розгляд чинників, що їх дестабілізують, механізми управління зазначеними системами, й насамперед — самоорганізаційні засади функціонування та розвитку таких систем. Систему національної безпеки розглядатимуть лише як засіб реалізації геополітичних інтересів, а отже, аналізуватимуть лише ті аспекти функціонування цієї системи, які безпосередньо важливі для досягнення зазначених вище інтересів, у той час як питання генези та еволюції самої системи залишаться осторонь.

Це зумовлене тим, що геополітика і НБЗ вивчають різні аспекти геополітичних відносин, які виникають у сфері забезпечення національної безпеки. Юридична наука в цілому й націобезпекознавство, зокрема, досліджують вказані явища в діалектичному взаємозв’язку та взаємодії з правом, у правовій формі їхнього вираження, існування в рамках певного правопорядку.

Висловлені думки про предмет цього наукового напряму не означають, що в попередніх теоріях його цікавлять лише вузько спеціальні питання функціонування систем безпеки різного рівня. Навпаки, можна сказати, що попередні вчення про забезпечення безпеки представлені в предметі вказаного напряму не як історія націобезпекознавства, а у вигляді відповідних теоретичних досліджень проблем безпеки як особливої потреби та умови нормального функціонування нації, взаємозв’язку і взаємопроникнення права й державного управління при забезпеченні національної безпеки, тобто так, як проблематика націобезпекознавства розвивається в сучасних умовах постбіполярного світу.

Правову думку у рамках цього напряму використовують у вигляді тих теоретичних концепцій права й законодавства, у яких досліджується природа, поняття, сутність, життєва необхідність і аксіологія національної безпеки. Відповідно до цього, управлінську думку використовують у вигляді тих теоретичних концепцій управління, у яких досліджуються механізми формування, функціонування та розвитку систем безпеки різного рівня. Названа проблематика належить в основному до загальної теорії управління й загальної теорії безпеки, проте подібні проблеми нерідко ставили й аналізували і на правовому та управлінському матеріалі галузевого характеру.

Націобезпекознавство, що є за своєю суттю міждисциплінарним напрямом знань, слід розглядати перш за все як юридичну дисципліну. Окрім юристів, вагомий внесок у скарбницю цієї галузі знань вносять і філософи, і управлінці, і геополітики, і геостратеги, і геоекономісти та багато інших представників різних науковий теорій і дисциплін.

У згаданому аспекті особливої значущості набуває своєрідність предмета націобезпекознавства порівняно з предметами інших юридичних дисциплін теоретичного та управлінського профілів. На відміну від предметів юридичних наук, які вивчають правові механізми забезпечення безпеки держави, предметом НБЗ є не самі політико-правові установи та інститути, а відповідні форми їхнього теоретичного пізнання. Разом із тим очевидним є взаємозв’язок і взаємовплив НБЗ, з одного боку, й теорії функціонування державно-правових інституцій, що забезпечують національну безпеку — з іншого. Без знання теорії управління неможливо визначити конкретний зміст відповідних прикладних теорій національної безпеки, зокрема синергетичної теорії державного управління системою національної безпеки, як і без відповідних теоретичних положень і концепцій теорії синергетики неможливо висвітлити самоорганізаційний характер відкритих нелінійних динамічних систем, які є основою сучасної геополітико-правової реальності.

У складному взаємозв’язку різноманітних дисциплін націобезпекознавство відіграє важливу роль як одна з найважливіших предтеч розвитку сучасного знання, удосконалення теоретичних розробок проблем безпеки нації.

Співвідношення націобезпекознавства з іншими юридичними і філософськими науками, аналогічно як і взаємозв’язок управлінських і теоретичних аспектів всередині самої дисципліни, яскраво відображають те принципове положення, що предметом вказаного напряму є не проста сукупність геополітичних, правових та управлінських поглядів, а саме їхня взаємозумовленість і органічність, яка створює неповторний витвір, об’єднуючи їх у межах одного міждисциплінарного наукового напряму — націобезпекознавства. Дослідження змісту цього напряму важливе як для характеристики його предмета, так і методології.

Насамкінець зауважимо, що ідейні засади формування, функціонування та розвитку системи національної безпеки становлять об’єкт різних галузей наукового пізнання, однак лише націобезпекознавство розглядає націобезпекотворчі процеси в  діалектичній єдності історичного, правового та управлінського.