КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
03035, м. Київ, пл. Солом’янська, 1
На правах рукопису
ЛІПКАН Володимир Анатолійович
УДК 351:323+351:327
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
12.00.07 — адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора
юридичних наук
Науковий консультант
Шакун Василь Іванович
доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент АПрН України
Київ — 2008
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ…………………………………………………………………………………………………………………………………… 4
Вступ 5
Розділ 1 НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА ЯК ОБ’ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ НАУКИ…………………………… 16
1.1. Адміністративно-правова складова національної безпеки………………….. 16
1.2. Правові основи визначення загроз національній безпеці України……….. 53
1.3. Система національної безпеки України……………………………………………….. 82
Висновки…………………………………………………………………………………………………. 103
РОЗДІЛ 2 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ У СФЕРІ національноЇ безпекИ УКРАЇНИ….. 107
2.1. Зміст і структура адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки України……………………………………………………………………………………….. 107
2.2. Стан адміністративно-правового регулювання національної безпеки України………………………………………………………………………………………………………………… 115
2.3. Система забезпечення національної безпеки України………………………… 123
Висновки…………………………………………………………………………………………………. 158
РОЗДІЛ 3………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………. 161
Адміністративно-правовий статус суб’єктів забезпечення національної безпеки України 161
3.1. Повноваження Верховної Ради України у сфері національної безпеки України………………………………………………………………………………………………………………… 162
3.2. Повноваження Президента України у сфері національної безпеки України 166
3.3. Органи виконавчої влади у сфері забезпечення національної безпеки України………………………………………………………………………………………………………………… 176
3.4. Інші державні органи (крім органів виконавчої влади) у сфері національної безпеки України……………………………………………………………………………………….. 203
3.5. Місце Конституційного Суду України, інших судів, прокуратури України в забезпеченні національної безпеки України……………………………………………… 233
3.6. Система управління національною безпекою України……………………….. 236
Висновки…………………………………………………………………………………………………. 255
РОЗДІЛ 4………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………. 259
НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА ЯК КАТЕГОРІЯ ПРАВОВОЇ НАУКИ…………………………………………………………………………….. 259
4.1. Правові основи загальної теорії національної безпеки………………………. 259
4.2. Методологія моделювання системи управління національною безпекою 336
Висновки…………………………………………………………………………………………………. 361
РОЗДІЛ 5………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………. 371
НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ……………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………… 371
5.1. Регулятивна роль адміністративного права у сфері національної безпеки 373
5.2. Призначення відомчих нормативних актів………………………………………… 384
5.3. Шляхи підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання національної безпеки України………………………………………………………………….. 391
Висновки…………………………………………………………………………………………………. 429
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………. 433
ДОДАТКИ…………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….. 443
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………………………………………………………………………………………… 444
Висновки до 1 розділу
Резюмуючи викладене, зазначимо таке.
- 1. Адміністративне право виступає спеціальним юридичним засобом здійснення свідомого цілеспрямованого впливу суб’єкта управління на загрози та небезпеки, за якого створюються необхідні і достатні умови для прогресивного розвитку українських національних інтересів, джерел добробуту народу України, а також забезпечується ефективне функціонування системи національної безпеки України.
- 2. Національна безпека крізь призму адміністративного права — врегульована адміністративним правом діяльність суб’єктів забезпечення національної безпеки зі створення сприятливих умов для збереження та зміцнення української цивілізації, а також народу України як творчо-конструктивного суб’єкта буття; реалізації національних інтересів, що включає в себе не лише захист, але й активне їх просування; відновлення, вивчення та розвитку національного надбання, національного ідеалу, національної мети та цінностей, української мови, духовних святинь та могутнього інтелектуального потенціалу, природних багатств і ресурсів.
- 3. Структура національної безпеки крізь призму адміністративно-правового регулювання має наступний вигляд: особа, суспільство і держава, як носії конституційних прав і законних інтересів, що охороняються адміністративним правом. Із позицій адміністративного права вони виступають водночас і як суб’єкти і як об’єкти.
- 4. Сфера національної безпеки входить до адміністративно-політичної сфери адміністративно-правового регулювання, що ще раз підкреслює зв’язок адміністративного права і національної безпеки. Відповідно до структури національної безпеки розрізняють суб’єктні, предметні та функціональні сфери адміністративно-правового регулювання. Зазначене в сукупності дає можливість стверджувати, що національна безпека виступає об’єктом адміністративно-правової науки.
- 5. Системні властивості національної безпеки зумовлюють розгляд будь-якого поняття в межах даного напряму у взаємозв’язку з іншими поняттями, що може бути відображено у формуванні категорійних рядів. Пропонується категорійний ряд стосовно національних інтересів: національний ідеал — національна мета — національна ідея — національні потреби — національні цінності — національні інтереси — національна ідеологія.
6. Зважаючи на системний характер загроз, а також необхідність розроблення механізму управління ними, автором було зроблено висновок щодо доцільності створення моделі системи (сукупності чинників), яка чинить вплив на систему національної безпеки. Такою є комплекс дестабілізації. З огляду на це пропонується сформулювати наступний категорійний ряд: моніторинг — загроза — небезпека — управління — комплекс дестабілізації національної безпеки — національна небезпека. З урахуванням тотожності окремих понять, окреслимо ті, визначення яких не міститься в категорійному ряді, наведеному вище.
7. У теоретичному плані сучасні розвідки дослідників націобезпекової тематики щодо визначення поняття загрози можна узагальнити крізь призму виділення наступних концепцій: 1) потенційності; 2) потенційно-діяльнісна; 3) діяльнісна; 4) факторна; 5) нігілістична.
11. Було встановлено, що загрози, як правило, мають кілька стадій розвитку: 1) зародження (початок формування); 2) вияв (знаходження виразних форм); 3) загострення (критична стадія негативного впливу з відповідними наслідками). Виокремлено два види безпекогенних чинників: загроза та небезпека.
12. Запропоновано критерій систематизації заходів адміністративно-правового примусу, яким виступають стадії розвитку загроз безпеки.
13. Заходами адміністративного примусу в контексті розгляду їх детермінації зі стадіями розвитку загроз є засоби впливу, що застосовуються у владних відносинах представниками державної адміністрації на підставі адміністративно-правових норм та індивідуальних адміністративних актів, що приймаються відповідно до них незалежно від волі і бажання осіб, що не перебувають в їхньому підпорядкуванні, спрямовані на своєчасне виявлення початку формування, ідентифікацію знаходження виразних форм, встановлення конкретних наслідків від реалізації загроз, усунення порушень, притягнення до відповідальності винних в їх скоєнні з метою попередження настання і розвитку негативних наслідків таких загроз.
14. Аналіз геополітичних аспектів національної безпеки України, а також складових адміністративно-політичної сфери адміністративно-правового регулювання уможлив дійти висновку, що побудова могутньої і достатньої системи національної безпеки України є пріоритетним завданням. Важливим чинником, що визначає саму геополітику, є ідеологія безпеки, підґрунтям якої є доктрини. Розгляд таких доктрин як неонорманізм, пантуранізм та євразійство уможливив викрити їхню антиукраїнську спрямованість, а також продемонструвати механізми можливих наслідків реалізації відповідних їм ідеологій.
Отже, розгляд національної безпеки як об’єкта адміністративно-правової науки обумовлений необхідністю формування СНБ, передусім правового її компонента. Існуючи в конфліктогенному середовищі, вона постійно стикається з необхідністю збереження не лише цілісності об’єкта, але й себе самої, тобто підтримання належного рівня гомеостазису. На сучасному етапі історичного розвитку, поряд з проблемами внутрішнього характеру, доцільно зважати і на реальність зовнішньої загрози для України. Зокрема, В. П. Горбулін влучно зазначає, що відкритість українського політикуму, прозорість для зовнішніх впливів вітчизняних політичних інститутів створили умови, коли Україна стала перед загрозою зовнішнього управління. Вирішення цієї проблеми уможливлюється за умови розроблення альтернативних підходів до організації функціонування системи забезпечення національної безпеки. Відтак, постає потреба в аналізові адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки, чому і присвячений наступний розділ.
Висновки до 2 розділу
- 1. Адміністративно-правові відносини у сфері національної безпеки — врегульовані нормами права суспільні відносини у сфері національної безпеки, в яких їхні сторони (суб’єкти) взаємопов’язані й взаємодіють шляхом здійснення суб’єктивних прав і обов’язків, встановлених і гарантованих відповідними адміністративно-правовими нормами.
- 2. Адміністративно-правові відносини у сфері національної безпеки характеризуються двома важливим рисами: з одного боку — це форми соціальних відносин, оскільки в них обов’язково беруть участь люди або їхні об’єднання, а з іншого — форми організаційних відносин, у процесі реалізації яких вирішуються завдання управлінської діяльності по створенню сприятливих умов для реалізації національних інтересів.
- 3. До елементів структури адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки належать: суб’єкти, об’єкти, юридичні факти.
- 4. Сучасний стан адміністративно-правового регулювання національної безпеки не відповідає змісту адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки, через що актуалізується необхідність вжиття цілого комплексу заходів, спрямованих як на формування системи нормативних актів, об’єднаних цілями і завданнями щодо ефективного забезпечення національної безпеки, так і відповідної системи забезпечення національної безпеки з чітким визначенням адміністративно-правового статусу кожного суб’єктів, що входять до неї.
- 5. Для забезпечення втілення в життя проголошених ідеалів, мети, ідей, потреб, цінностей, інтересів та ідеології постає необхідність у розробленні певного механізму, одним з яких виступає забезпечення національної безпеки. Забезпечення національної безпеки можна визначити як врегульовану нормами права систему теоретико-методологічних, нормативно-правових, інформаційно-аналітичних, організаційно-управлінських, розвідувальних, контррозвідувальних, оперативно-розшукових, кадрових, науково-технічних, ресурсних та інших заходів, спрямованих на створення сприятливих умов для реалізації національних інтересів, джерел добробуту, ефективне функціонування самої системи забезпечення національної безпеки
- 6. Було аргументовано позицію про недоцільність застосування терміну „захист”, через те, що він відображає тільки один бік процесу забезпечення національної безпеки, оскільки поза його увагою лишаються такі важливі напрями, як активні заходи, локалізація, нейтралізація, усунення та мінімізації дії негативних наслідків. Те ж саме стосується і терміну „супроводження”, який відбиває статичний стан системи національної безпеки, основні параметри якої мають лише зберігатися, тобто залишатися в межах раз і назавжди заданих параметрів. Крім того, обмеження дії СЗНБ тільки захистом докорінно змінює сам процес забезпечення національної безпеки, тому що система вибудовується, виходячи з наявних загроз. Таким чином, функціонування СНБ зумовлене впливом комплексу дестабілізації. Водночас при вжитті активних заходів спочатку розробляється модель органів та напрямів їхньої діяльності щодо досягнення мети, які вже і спрямовуються на формування впливу на потенційні загрози. Виділені основні підходи до визначення понять „забезпечення національної безпеки” і „система забезпечення національної безпеки”.
- 7. Для організації процесу забезпечення національної безпеки створюється система забезпечення національної безпеки. Нами система забезпечення національної безпеки розуміється як врегульована нормами права сукупність органічно поєднаних теоретико-методологічних, нормативно-правових, інформаційно-аналітичних, організаційно-управлінських, розвідувальних, контррозвідувальних, оперативно-розшукових, кадрових, науково-технічних, ресурсних та інших заходів, нормативних актів, сил та засобів, спрямованих на забезпечення управління загрозами та небезпеками, за якого державними і недержавними інституціями гарантується створення сприятливих умов для прогресивного розвитку українських національних інтересів, джерел добробуту народу України, ефективне функціонування самої СЗНБ України.
- 8. Функціонування даної системи зумовлено сутнісними характеристиками національних інтересів і цілей України, які визначаються її регіональним статусом, історичними традиціями державотворення, толерантності та поміркованості і закріплені у Стратегії національної безпеки України, Законі України „Про основи національної безпеки України”. Водночас низка особливостей, зокрема включення до системи забезпечення національної безпеки недержавної складової, зумовлені внутрішнім станом в країні, формуванням громадянського суспільства, прямуванням до євроатлантичних структур при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу.
- 9. Унаслідок вивчення досвіду функціонування аналогічних систем за кордоном були встановлені адміністративно-правові закономірності формування системи національної безпеки.
- 10. До суб’єктів адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки можна включити: Президента України; органи виконавчої влади; інші державні органи та організації; органи місцевого самоврядування; об’єднання громадян; релігійні організації; інші недержавні органи та організації; громадян України.
- 11. Об’єкт адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки — те, заради чого виникають адміністративні правовідносини. До даних об’єктів, відповідно до Стратегії національної безпеки України, належать: духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності; демократичний конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність державного кордону; інформаційне та навколишнє природне середовище і природні ресурси, традиції та уклад життя; незалежний, вільний, суверенний і демократичний розвиток єдиної України; соборність держави.
Висновки до 3 розділу
- 1. Складність структури СЗНБ, а також багатовекторність її функціонування зумовлюють і складність структури управління як даною системою, так і процесом забезпечення національної безпеки. На нашу думку, ефективність управління СНБ зумовлена наявністю єдиного центру управління, головне завдання якого полягатиме в організації оптимального функціонування усіх підсистем забезпечення національної безпеки для досягнення загальної мети.
- 2. Система управління національною безпекою — система, в якій реалізуються функції управління національною безпекою.
- 3. Для організації ефективної діяльності елементів системи національної безпеки створюється СЗНБ, складовими компонентами якої виступають державна і недержавна підсистеми. Основу підсистеми державного забезпечення національної безпеки становлять органи, сили та засоби, які здійснюють заходи політичного, правового, організаційного, економічного, воєнного та іншого характеру. До системи також належать, як функціональний елемент, відповідні функції зазначених суб’єктів забезпечення національної безпеки і нормативно-правова база, що регламентує їхню діяльність.
- 4. Національна безпека забезпечуються не лише силами, але й усіма наявними в країни засобами — політичними, економічними, правовими, воєнними, організаційними і ресурсними на основі послідовної реалізації політики національної безпеки. Засоби забезпечення національної безпеки тісно переплетені з ресурсами. Основні ресурси забезпечення національної безпеки пов’язані з інтелектуальним багатством країни, достатньо високим науково-технічним потенціалом, можливостями її природи і надр, а також цілою низкою інших чинників.
- 5. Було зроблено висновок про нагальну необхідність формування підсистеми недержавного забезпечення національної безпеки, яка виступатиме своєрідним гарантом дотримання прав і свобод людини, певним механізмом балансу сил, стримування та противаг. Дана система не є конкурентом, навпаки — становить солідний резерв підсистеми державного забезпечення національної безпеки. Її функціонування дозволить гарантувати громадянинові за будь-яких політичних змін мати право на забезпечення власної безпеки. Врешті-решт, маючи право на безпеку життя, громадянин, згідно з чинним законодавством, має право сам обирати, хто його може захищати і якими засобами. Громадяни мають право на безпеку, і дана підсистема створює додаткові можливості для його реалізації.
- 6. Здійснений аналіз поняття СЗНБ, основ її формування, змісту та призначення, мети, завдань, функцій, принципів побудови, сил та засобів, а також гарантій ефективного функціонування даної системи уможливив запропонувати наступну структуру суб’єктів управління національною безпекою: а) підсистема державного забезпечення національної безпеки: Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; сили забезпечення національної безпеки; Рада національної безпеки і оборони України; Національний банк України; Конституційний суд України; інші суди; прокуратура України; б) підсистема недержавного забезпечення національної безпеки: окремі громадяни; органи місцевого самоврядування; об’єднання громадян; приватний нотаріат; адвокатура; приватні детективні та охоронні, безпекові агентства; релігійні об’єднання, служби безпеки суб’єктів господарювання, козацтво; суб’єкти підприємницької діяльності; професійні спілки.
- 7. Проведене дослідження адміністративно-правової компетенції суб’єктів СЗНБ уможливлює говорити про необхідність оптимізації організації системи управління національною безпекою. Зокрема 72 % опитаних нами респондентів оцінили посередньо дії системи забезпечення національної безпеки, а 83 % взагалі визнали незадовільною діяльність системи управління національною безпекою. Це зумовлено тією обставиною, що багато з них дублюються, що створює паралелізм у роботі і може призводити до неефективності вжиття конкретних заходів із реалізації національних інтересів. Тому суттєвою роль Верховної Ради України, яка має створити законодавчі умови для ефективного функціонування підсистеми недержавного забезпечення національної безпеки, що стане вагомим кроком на шляху побудови громадянського суспільства, формування надійного механізму захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина.
- 8. Виявлені причини функціонування неадекватної сучасним загрозам та небезпекам системи забезпечення національної безпеки України, зокрема її функціональної структури, дали змогу запропонувати можливі напрями розв’язання даної проблеми: провести аналіз чинного законодавства на предмет функцій та завдань сил забезпечення національної безпеки і усунути дублювання повноважень даних суб’єктів за умови збереження високого рівня національної безпеки у відповідній сфері життєдіяльності; привести у відповідність законодавство, що регулює суспільні відносини у сфері забезпечення національної безпеки, зокрема, повноваження сил забезпечення національної безпеки і Закону України „Про основи національної безпеки України”; розробити моделі функціональних структур забезпечення національної безпеки по кожній сфері життєдіяльності з визначенням конкретного суб’єкта управління; розробити модель функціональної структури системи забезпечення національної безпеки відповідно до загроз і небезпек на нинішньому етапі розвитку України, з урахуванням необхідності забезпечення пріоритетних національних інтересів. Дана модель має змінюватися і відповідати сучасному стану національної безпеки.
- 9. Обґрунтовано висновок про кореляційний зв’язок систем національної, регіональної, міжнародної та глобальної безпеки.
Висновки до 4 розділу
Націобезпекознавство, як й інші науки та наукові напрями, за умов сьогодення відчуває на собі дію такого наукового закону, як диференціація та інтеграція. Підґрунтя даного наукового напряму було закладено ще під час розроблення теоретичних і практичних питань забезпечення державної безпеки. Крім того, слід справедливо акцентувати на тій позитивній та конструктивній ролі, яку відіграв Національний інститут стратегічних досліджень, а також Національний інститут проблем міжнародної безпеки. У цих закладах розроблялися різноманітні питання як теоретичного, так і практичного характеру. Втім, помітним є фрагментарний підхід до аналізу проблем у сфері національної безпеки. Починаючи з 1991 р., майже до 2000 р. не було випущено жодної серйозної наукової монографії, присвяченої проблемам забезпечення саме національної безпеки.
У цей період розвитку націобезпекознавства перешкоджала відсутність усвідомлення і розуміння сутності національної безпеки як такої, особливо її відмінних рис від державної безпеки. Окрім того, більшість дослідників навіть і зараз вважають, що НБЗ має бути суто практичною дисципліною, тобто в її межах має вивчатися та узагальнюватися лише досвід забезпечення національної безпеки. У даному ж аспекті, коли ще не була сформована парадигма національної безпеки та існував чіткий стереотип щодо її ототожнення з безпекою держави, слід зазначити і ще один негативний момент. Він полягав у тому, що забезпечення державної безпеки належало до виняткової компетенції КДБ, зараз СБУ, оскільки процес, так і усі його складові елементи, у тому числі й теоретичні напрацювання з цих питань, перебували під грифом таємності. Саме це спричинило певне збіднення теорії, оскільки позбавило можливості брати участь у цих розробках теоретиків, передусім, правових наук.
Але із проголошенням Україною курсу на євроінтеграцію, зміною пріоритетів у зовнішній політиці почалася нова епоха розвитку націобезпекознавства. Почали з’являтися наукові праці, в яких робиться спроба намітити шляхи до вивчення проблем саме у сфері національної безпеки. При чому в кожній із них порушуються питання щодо необхідності формування окремої галузі знань про національну безпеку.
Автори цих праць, хоч і наголошували на необхідності застосування системного підходу, не змогли позбутися важелів та стереотипів методології детермінізму, внаслідок чого розглядалася не стільки національна безпека, скільки її складові елементи, причому без виявлення корелятивних зв’язків та системоутворюючих елементів, а отже, не було доведено і аргументовано, що взагалі може існувати СНБ. Брак наукової уваги вияв себе передусім у питаннях виявлення критеріїв формування сфер національної безпеки, підходів до виокремлення пріоритетних національних інтересів, аргументації емерджентності системи національної безпеки, виявленні та обґрунтуванні параметрів самої системності національної безпеки. До речі, у багатьох випадках це призводило до того, що поняття „система національної безпеки” ототожнювалося з поняттям „система забезпечення національної безпеки”. Відтак, проблеми формування організаційно-правової моделі навіть і не порушувалися в постановочному плані.
І тому безперечним внеском у формування підґрунтя до становлення націобезпекознавства як окремого наукового напряму внесли праці Н.Р. Нижник, Г.П. Ситника, В.Т. Білоуса „Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку)” (2000 р.), О.Г. Данільяна, О.П. Дзьобаня, М.І. Панова „Національна безпека України: структура та напрямки реалізації” (2002 р.) та Г.Ф. Костенка „Теоретичні аспекти стратегії національної безпеки” (2002 р.), Г.П.Ситника, В.М.Олуйка, М.П.Вавринчука „Національна безпека України” (2007 р.). При чому характерним є той факт, що зазначені роботи були видані у формі навчальних посібників. Це означає, що метою їх написання було забезпечити навчальним матеріалом студентів та слухачів із дисципліни „Національна безпека України”. Звичайно, окремим пластом йдуть наукові дослідження, що їх здійснює Національний інститут стратегічних досліджень, Національний інститут проблем міжнародної безпеки, Інститут проблем національної безпеки. Найбільш вагомою і маститою саме з теоретичного погляду є робота В.П.Горбуліна і А.Б. Качинського „Системно-концептуальні засади стратегії національної безпеки України”. Не можна не сказати і про певне пробудження вітчизняних адміністративістів до проблем національної безпеки.
Водночас слід привернути увагу і на той факт, що поки не спостерігається наявності єдиної методологічно розробленої концепції щодо формування даного наукового напряму. Дану прогалину спробував усунути автор даного дослідження, видавши три органічно пов’язані між собою навчальні посібники: „Теорія національної безпеки”, „Національна безпека України”, „Національна і міжнародна безпека у визначення та поняттях”.
І провідна роль має надаватися взаємодії наукових закладів та окремих науковців, які розробляють цю проблематику, із фахівцями з Ради національної безпеки і оборони України та відповідних її структурних підрозділів, зокрема Національного інституту стратегічних досліджень, Національного інституту проблем міжнародної безпеки та Інституту проблем національної безпеки. Причому створення загальної теорії національної безпеки як основної логіко-епістемологічної моделі має відбуватися з застосуванням діяльнісного підходу.
Отже, активізація становлення націобезпекознавства пов’язана, передусім, із практичною необхідністю і фактичною відсутністю системи знань про національну безпеку. Окрім того, в 2003 році в Національній академії внутрішніх справ України, а у 2006 в Київському університеті внутрішніх справ було утворено унікальну кафедру міжнародних відносин та національної безпеки, що значно підсилило як науковий інтерес фахівців даного закладу, так і практичний інтерес відповідних структур, зокрема Ради національної безпеки і оборони України. Зокрема, власне автор брав безпосередню участь у розробленні проекту Стратегії національної безпеки України.
Відтак, в необхідних межах формування науково-теоретичної основи курсу „Теорія національної безпеки”, „Національна безпека України” почали плідно працювати дослідники Київського національного університету внутрішніх справ, на базі якого за ініціативи вище зазначеної кафедри успішно пройшли дві науково-практичні конференції, присвячені проблемам національної і міжнародної безпеки (6 грудня 2005 року і 27 квітня 2007 р.). Кафедрою міжнародних відносин та національної безпеки, окрім згаданих вище, також викладалися наступні безпекові дисципліни: „Право міжнародної безпеки”, „Інформаційна безпека України”, „Безпека суб’єктів підприємницької діяльності”, „Боротьба з тероризмом”.
Більше того, дисертантом розроблено авторські курси і навчальні програми з наступних дисциплін: „Безпекознавство”, „Теорія управління безпекою соціальних систем”, „Основи національної безпеки України”, які читаються в Європейському університеті та навчально-науковому інституті менеджменту безпеки Університету економіки та права „КРОК”.
Викладене дає змогу зробити висновок про необхідність у своєчасному і обґрунтованому, серйозному, професійному і не заангажованому узагальненні картини забезпечення національної безпеки. І звичайно, що цей погляд не може бути безстороннім. Водночас, усвідомлюючи усю складність проблеми, що розглядається, впевнений у необхідності реалістичного скепсису. На жаль, ще й досі більшим престижем користуються ті автори, що досліджують вузькі питання національної безпеки: чи то безпека комп’ютерних мереж, чи то безпека інформації з обмеженим доступом, чи то забезпечення екологічної, чи то забезпечення воєнної безпеки тощо. Водночас слід констатувати, що питанням створення узагальненої картини відведено обмаль наукових досліджень.
Саме через це пропоноване нами націобезпекознавство є одним із напрямів до виходу з цього всепоглинаючої наше суспільство (і в тому числі уми) фрагментарності. Воно відкриває широкі можливості до суміщення різних вимірювань, надання узагальнених поглядів на ціле. Даний науковий напрям, на моє переконання, слугуватиме закладанню фундаменту щодо формування нової генерації управлінців у сфері національної безпеки, які прийматимуть рішення на науковій основі, керуючись знаннями, а не лише власним досвідом, послуговуючись правовладдям, а не людиновладдям, національними інтересами, а не власними амбіціями.
Наразі, підтримуючи теорему Гьоделя, я не плекаю абсолютизовано оптимістичну надію на те, що запропонована теорія є повною формальною теорією опису проблем зародження, становлення, функціонування та розвитку феномена національної безпеки. Натомість, це є ще одним аргументом на користь того, що в разі неочевидності активізації складових комплексу дестабілізації діяльність організаційних структур є непродуктивною. Тому вивчення функціонування самоорганізаційних механізмів стає нагальною проблемою сьогодення.
У найбільш загальному вигляді можна резюмувати, що запропонована теорія дозволятиме: науково обґрунтовувати цілі, функції, принципи і методи ефективного функціонування системи національної безпеки як дуальної організаційної та самоорганізаційної системи; сформувати національну систему сил і дій при виникненні загрози (небезпеки) національній безпеці, якщо їх не вдалося попередити, і вони з потенційних перейшли в реальні та реалізовані; розробити низку прикладних теорій національної безпеки, серед яких чільне місце посідатиме теорія управління національною безпекою на засадах неометодології управління самоорганізаційними системами; створити засади для підготовки нової генерації управлінців самоорганізаційними системами; сформувати підґрунтя для організації управління знаннями у сфері національної безпеки.
Підсумовуючи наведене, зауважимо, що для розвитку націобезпекознавства як інтегративного наукового напряму із власною парадигмою дослідження сфери національної безпеки застосування методології синергетичного підходу в його деметафоричному плані є найнеобхіднішою передумовою, що зумовлено низкою нижче наведених обставин.
- 1. Аналіз національної безпеки, яка за своїм характером є відкритою, нелінійною, динамічною системою, поза контекстом методології синергетики є неповним і неадекватним, а отже, значно знижує можливості щодо адекватного пізнання об’єкта дослідження.
- 2. Вихід на міждисциплінарний рівень даного наукового напряму потребує його забезпечення адекватною методологією. Системний підхід за даних обставин не в змозі впоратися з цим завданням у зв’язку з тим, що в його рамках аналізуються закриті системи. Саме тому автор пропонує використовувати синергетику, методологічний потенціал якої є доцільним як при описові самої національної безпеки, так і при розв’язанні суто методологічних питань: інтеграції різногалузевих знань про різні аспекти національної безпеки до єдиної системи.
- 3. Застосування методології НБЗ необхідне для дослідження механізмів асиміляції систем безпеки, механізми якої схожі з акультурацією; уможливлює здійснювати аналіз діалектики СНБ паралельно з розвитком усіх складових її елементів.
- 4. Послідовне і коректне оперування усім спектром методів даної теорії, а також застосування методів інших наукових напрямів уможливлює з’ясування переліку фундаментальних питань, починаючи з історичних джерел формування СНБ і закінчуючи питаннями метамоделювання та багатокритеріальної оптимізації СНБ.
- 5. Застосування даної теорії дає змогу здійснити диференціацію різнорівневих елементів системи, з виокремленням системоутворюючих тощо.
Усе це засвідчує нові перспективи пропонованого наукового напряму, його значні прогностичні та евристичні можливості в дослідженні процесів у сфері національної безпеки, а відтак і розвитку як окремої галузі пізнання феномена національної безпеки.
Певним чином можна говорити, що з часом НБЗ може виконувати роль метанауки, тобто науки, предметом дослідження якої є інші теорії та наукові напрями про національну безпеку. Це твердження ґрунтується на тому, що націобезпекознавство вивчає систему положень і понять прикладних теорій, встановлює їхні межі, принципи формування категорійно-понятійного апарату, тим самим надаючи змогу більш раціональним способом конструювати їх. Націобезпекознавство — логічна взаємопов’язана і взаємообумовлена система категорій, понять та принципів, які інтерпретують сутність (зміст та генезис) національної безпеки України. Націобезпекознавство — система знань про найбільш загальні поняття, принципи та інститути, характерні для всіх наукових напрямів і теорій національної безпеки, воно вивчає національну безпеку на макрорівні, як систему в цілому, безвідносно до галузевих особливостей національної безпеки.
Усе зазначене дозволяє дійти висновку, що формування націобезпекознавства, як холістичної системи знань про національну безпеку, є нагальною потребою українства відповідно до реалізації політики на євроінтеграцію, що передбачає інтеграцію до міжнародної системи і цементування системи загальноєвропейської безпеки. Перелік проблем, які вирішуватиме націобезпекознавство є занадто широким, водночас властивий тільки йому об’єкт та предмет дозволяє говорити про те, що воно належить до міждисциплінарних наукових напрямів. Крім того, міждисциплінарний підхід буде провідником і життєдайною силою для формування ефективної методології даної науки, яка за своїм змістом і задумом має стати фундаментальною і висхідною для прикладних наукових напрямів і теорій про національну безпеку.
У свою чергу, націобезпекознавство вважається цілісноутворюючим компонентом для прикладних теорій, які характеризуватимуться власними специфічними закономірностями розвитку. Зрештою, НБЗ є міждисциплінарним науковим напрямом і через те, що перелік проблем, розв’язуваних ним, зумовлений їх міждисциплінарністю, а отже, і результати конкретних досліджень матимуть адекватний їм міждисциплінарний характер. Це ще раз говорить на користь того, що цілісна система знань про національну безпеку — націобезпекознавство — є міждисциплінарним науковим напрямом.
Провідне місце в даному науковому напрямі посідає його методологія, яка була використана нами при моделюванні системи управління національною безпекою.
Розглянувши концептуальні основи національної безпеки, організаційні засади управління нею, виходячи з того постулату, що національна безпека є категорією сучасної правової науки, постає необхідність у певному оформленні вище наведеного, надання конкретного змісту викладеним вище положенням. Цьому слугує розгляд питань правового забезпечення управління, яке містить низку важливих елементів:
r аналіз сучасного стану адміністративно-правового регулювання національної безпеки;
r виявлення і обґрунтування регулятивної ролі відомчих нормативних актів у даній сфері;
r окреслення напрямів підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання національної безпеки;
r наведення організаційно-правової моделі системи управління.
Комплекс зазначених питань є важливим і органічно необхідним для формування цілісного уявлення про феномен національної безпеки, її правової сутності.
Теорія національної безпеки має будуватися на розвиненій законодавчій основі, передусім адміністративного права, яке регулює суспільні відносини у сфері надання державою послуг особі і суспільству, зокрема в створенні сприятливих умов для всебічного розвитку їхніх інтересів. Вона має передбачати правове закріплення основних понять і категорій, що характеризують суспільні відносини у сфері національної безпеки, чіткі норми адміністративної, кримінальної|карної| та матеріальної відповідальності за їх порушення, а також визначати обов’язки державних й інших органів та посадовців із попередження|попереджувати,запобіганню| правопорушень у сфері забезпечення національної безпеки, спиратися на світові зразки, міжнародні стандарти правової регламентації діяльності держави щодо забезпечення безпеки держави.
Висновки до 5 розділу
Адміністративно-правове регулювання національної безпеки є цементуючою його основою, через що основну увагу було зосереджено на аналізі вкрай важливих питань визначення фундаментальних основ впровадження й організації функціонування системи норм адміністративного права, що регулюють суспільні відносини у сфері національної безпеки України.
Ураховуючи недостатню сформованість нормативно-правового фундаменту функціонування системи забезпечення національної безпеки і підсистеми недержавного забезпечення, зокрема, особливу увагу слід приділяти розробленню, тлумаченню і реалізації норм права в цій галузі, встановленню меж їх дії, формуванню необхідних правовідносин у даній сфері, що виникатимуть передусім при взаємодії державної та недержавної складових. Чільне місце посідатимуть питання визначення і забезпечення стійкого нарощування інтелектуального потенціалу країни, застосування широкого спектра засобів для забезпечення національної безпеки, зокрема розвідувальних, оперативно-розшукових, контррозвідувальних та інших заходів.
Адміністративно-правове забезпечення функціонування як системи національної безпеки, так і системи забезпечення національної безпеки, зокрема, перебувають на стадії формування. Суттєві проблеми, що існують, насамперед, у сфері адміністративно-правового регулювання ЗНБ підприємствами та організаціями недержавної форми власності, не дозволяють за даних умов ефективно та якісно вирішувати проблеми забезпечення національної безпеки на загальнодержавному рівні. Монополізація забезпечення національної безпеки є вкрай негативною і не дає змоги говорити про ефективність функціонування СЗНБ, природними складовими якої є підсистеми державного і недержавного забезпечення.
Із метою удосконалення нормативно-правового забезпечення національної безпеки доцільно розглянути питання щодо прийняття та реалізації державної програми, яка б включала методологічно і концептуально оновлену Концепцію національної безпеки України, відповідні сферам життєдіяльності доктрини національної безпеки, Закони України, програми та плани дій.
Сучасний стан адміністративно-правового регулювання у сфері національної безпеки не відповідає геополітичним реаліям сьогодення, прагненню України щодо сталого розвитку, процвітання, добробуту української нації і потребує вжиття методологічних, організаційних і наукових заходів, спрямованих на формування системи актів, об’єднаних цілями та завданнями щодо забезпечення національної безпеки.
Формування сфер національної безпеки є наслідком співвіднесення національних інтересів та загроз.
Критерієм формування сфер національної безпеки є дуалізм національних інтересів та загроз для них, котрий формується через механізм адміністративно-правового регулювання, а втілюється в життя через владно-розпорядчу діяльність органів державного управління.
Об’єктивно постала проблема побудови централізованого управління національною безпекою, що може бути відбито: по-перше, через вірне окреслення найбільш важливих сфер життєдіяльності; по-друге, через вироблення системоутворюючого нормативного правового акту по кожній сфері життєдіяльності, в якому б знайшли опис система національних інтересів з виокремленням пріоритетних, загрози реальні, прогнозовані, структурні компоненти системи управління національною безпекою, а також пріоритетні напрями державної політики національної безпеки.
Наслідком теоретичних напрацювань автора стало вироблення моделі ієрархічної системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері національної безпеки. Синтезуючи дану модель з організаційною було утворено організаційно-правову модель системи управління національною безпекою, яка має наступний вигляд: Конституція України; Концепція національної безпеки України, затверджена законом; Доктрини національної безпеки, затверджені законом; Закони України „Про національну безпеку України”, „Про недержавне забезпечення національної безпеки України”, „Про профілактику злочинності”, „Про органи внутрішніх справ” тощо; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; Укази та розпорядження Президента України; міжвідомчі нормативні джерела (накази, інструкції тощо); нормативно-правові акти міністерств та інших органів виконавчої влади (накази, інструкції, положення, постанови, програми, листи, статути тощо); локальні нормативні акти. Особливу групу становлять міжнародні договори, міжнародно-правові звичаї, рішення міждержавних (міжурядових організацій), нормативні договори та звичаї.
Дана позиція також підкріплюється і даними проведеного нами анкетування, в якому 87 % респондентів вважають за необхідне комплексно врегульовувати суспільні відносини у сфері національної безпеки за допомогою системи нормативно-правових актів, серед яких чільне місце посідають Концепція національної безпеки, Доктрини національної безпеки, що регулюють суспільні відносини в конкретних сферах життєдіяльності, Закон України „Про національну безпеку України”.
Зрештою, прийняття пакета системного правового забезпечення національної безпеки має стати знаковою подією, закласти динаміку в процес реструктуризації права, гуманізації основних його інститутів, наближення до європейських стандартів безпеки в усіх сферах життя.
У правовому сенсі йдеться про необхідність систематизувати законодавство у сфері національної безпеки через його кодифікацію і відповідно сформувати кодекс національної безпеки, в якому вкрай важливо кодифікувати відповідні норми згідно з процедурами, прийнятими в існуючих правових системах. Більше того, у процесі систематизації слід закріпити найбільш важливі сфери життєдіяльності: предметні, суб’єктні і функціональні, які об’єктивно відбивають напрями адміністративно-правового регулювання національної безпеки.
Розгляд феномена національної безпеки уможливив зробити висновок про її міждисциплінарний характер. Визначено правову природу національної безпеки, зроблено висновок, що, НБЗ може розвиватися в межах правових наук.
ВИСНОВКИ загальні до дисертації
У дисертації наведено теоретичне узагальнення та вирішення нової наукової проблеми — вироблення цілісної системи наукових поглядів на національну безпеку і формування на цій основі пропозицій теоретичного, методологічного та організаційно-правового характеру, вироблення науково-обґрунтованих рекомендацій, спрямованих на підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання національної безпеки України. У результаті проведеного дослідження сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на досягнення поставленої мети.
1. Розкриваючи зміст національної безпеки як об’єкта адміністративно-правової науки, автор здійснив спробу щодо визначення поняття та змісту національної безпеки з позицій адміністративного права, методології визначення загроз національній безпеці, системи національної безпеки. Національна безпека розглядається (крізь призму адміністративного права) як врегульована адміністративним правом діяльність суб’єктів національної безпеки зі створення сприятливих умов для реалізації національних інтересів. Зазначається, що головну небезпеку на даному етапі історичного розвитку становлять не внутрішні, а зовнішні загрози, з огляду на що і має відбуватися формування Стратегії національної безпеки України, а на її основі відповідних доктрин і вже потім адекватного законодавства. Зокрема, лише 34% респондентів висловилися за те, що найбільш небезпечними на сьогодні для України є внутрішні загрози. Складність визначення поняття загроз зумовила необхідність у розробленні типологічної моделі загроз національній безпеці, складовими компонентами якої є типи, класи, роди та види загроз.
2. Дослідження змісту та структури адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки уможливило дійти висновку, що до характерних рис даних відносин належать: обов’язки і права суб’єктів і об’єктів відносин пов’язані з діяльністю органів державного управління; адміністративно-правові відносини у сфері безпеки є складовою відносин у сфері управління, вони виникають у повсякденній практичній реалізації завдань і функцій держави з забезпечення національної безпеки; у цих відносинах одним із суб’єктів виступає орган державного управління або громадська організація, які наділені державно-владними повноваженнями у сфері національної безпеки (наприклад, громадський порядок на стадіонах Німеччини під час проведення футбольних матчів забезпечують недержавні охоронні підприємства, яким держава делегувала повноваження щодо забезпечення громадської безпеки); дані відносини виникають за ініціативою чи то об’єкта чи то суб’єкта і згода іншої сторони не є обов’язковою умовою для їх виникнення; адміністративно-правові відносини — особливий зв’язок між їхнім учасниками, один з яких за даних обставин має право вимагати від іншого такої поведінки, яка передбачена адміністративно-правової нормою; суб’єкт управління безпекою зобов’язаний реалізувати власні матеріально-правові та процесуальні права, тобто право виступає одночасно і обов’язком суб’єкта адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки; у випадку порушення норм, що регулюють суспільні відносини у сфері національної безпеки, порушник несе відповідальність не перед іншою стороною, а перед державою; адміністративно-правові відносини у сфері національної безпеки не завжди є відносинами, які здійснюють за методом влади і примусу. Ці відносини можуть реалізовуватися на основі як влади і підпорядкування, так і рівності сторін, коли кожна сторона має виконувати конкретні вимоги правової норми. Відтак, наявність взаємних прав і обов’язків є притаманною ознакою адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки, оскільки остання виступає як поліструктурний феномен, відтак потребує об’єднаного єдиною спільною метою управління в різних сферах життєдіяльності, тобто міжгалузевого управління; санкції, що застосовуються до сторін адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки залежать від рівня суспільної небезпеки правопорушення, важливості (цінності) цих відносин для держави; спори, що виникають між сторонами адміністративно-правових відносин, вирішуються як в адміністративних, так й інших судах.
У той же час структуру адміністративних відносин у сфері національної безпеки становлять суб’єкти: державні органи (органи законодавчої, виконавчої та судової влади, прокуратури, адміністрації державних підприємств і установ); структурні підрозділи органів держави, посадових осіб державних органів; об’єднання громадян, органи самоуправління та самоорганізації населення, громадян України, іноземних громадян, апатридів, які, відповідно до Закону України „Про основи національної безпеки України” є суб’єктами забезпечення національної безпеки; об’єкти: людина і громадянин — їхні конституційні права і свободи; державно-утворюючий український народ — його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси, традиції та уклад життя; держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність; юридичні факти, основною особливістю яких є здатність викликати правові наслідки.
3. Застосування структурно-функціонального методу при дослідженні стану та напрямів удосконалення системи управління національної безпеки дозволило проаналізувати сучасний стан її функціонування, виявити недоліки, а також накреслити шляхи її удосконалення, сформувати певні риси, вимоги та параметри.
До основних недоліків функціонування системи управління належать: дублювання повноважень суб’єктів сил забезпечення національної безпеки; неадекватність організаційної структури управління національною безпекою пріоритетним національним інтересам; невідповідність функцій та завдань суб’єктів сил забезпечення національної безпеки загрозам і небезпекам, а також завданням забезпечення національної безпеки; неадекватність зосередження уваги на управлінні національної безпекою в найбільш важливих сферах життєдіяльності прагненням і можливостям щодо їх втілення в життя; відсутність чіткого механізму прийняття, виконання, контролю та нагляду за виконанням рішень у сфері національної безпеки; нерозробленість питань спільних дій цих органів у випадку небезпеки національній безпеці, локального збройного конфлікту (конфлікту малої інтенсивності), війни, акту агресії, широкомасштабних актів тероризму або інших екстремістських дій; слабкі горизонтальні зв’язки між відомствами, які беруть участь у процесі забезпечення національної безпеки і підпорядковані Президенту.
Адекватними шляхами удосконалення функціонування є: проведення моніторингу чинного законодавства на предмет функцій та завдань сил забезпечення національної безпеки і усунення дублювання повноважень даних суб’єктів за умови збереження високого рівня національної безпеки у відповідній сфері життєдіяльності; приведення у відповідність законодавства, що регулює суспільні відносини у сфері національної безпеки, зокрема — повноваження сил забезпечення національної безпеки і Закону України „Про основи національної безпеки України”; формування моделі структур управління у сфері національної безпеки по кожній сфері життєдіяльності з визначенням конкретного суб’єкта управління, відповідно з загальною метою функціонування системи національної безпеки; розроблення моделі системи органів державного управління національною безпекою, ґрунтуючись на принципі домірності заходів, що вживаються з забезпечення національної безпеки, змісту, характеру та масштабу загроз і небезпек на сучасному етапі розвитку України, з урахуванням необхідності забезпечення пріоритетних національних інтересів та збереження балансу інтересів особи, суспільства і держави. Дана модель має змінюватися і відповідати сучасному стану національної безпеки.
Характерними рисами системи управління національною безпекою є: процес забезпечення національної безпеки, який має просторові і часові обмеження; складові, які сприймають вхідні дані, взаємодіють із навколишнім середовищем, здійснюють прямий і зворотній зв’язок і чинять вплив як один на одного, так і на всю систему; зв’язки між елементами та зовнішнім середовищем; наявність суб’єктів управління національною безпекою; існування комплексу методів управління національною безпекою; наявність засобів управління.
До основних вимог, що пред’являються до системи управління національною безпекою, належать: кореляція елементів системи; динамічність (гомеостазис) системи; наявність у системі керуючого параметра; наявність у системі контролюючого параметра; наявність у системі каналів прямого і зворотного зв’язку. Сама ж система управління національною безпекою була визначена нами як: 1) система, в якій реалізуються функції управління національною безпекою; 2) система управління, об’єктом якої є національна безпека.
4. Визначення адміністративно-правового статусу суб’єктів забезпечення національної безпеки зумовило формування нами системи управління національною безпекою, яка нині має наступний вигляд: а) Верховна Рада України (Апарат Верховної Ради України, Комітети Верховної Ради, депутатські фракції, народні депутати України); б) Президент України (Секретаріат Президента, Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим); в) Кабінет Міністрів України: ( 1) міністерства; 2) центральні органи виконавчої влади; 3) Збройні Сили України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України; 4) Рада міністрів Автономної Республіки Крим; 5) місцеві державні адміністрації); г) Рада національної безпеки і оборони України, Національний Банк України, Рахункова Палата; Центральна виборча комісія; д) Конституційний Суд України, інші суди, прокуратура; е) органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян (політичні партії, громадські організації); окремі громадяни.
Акцентовано увагу на тій обставині, що складність структури суб’єктів управління національною безпекою визначає і складність системи управління національною безпекою. Ефективність управління даною системою зумовлена необхідністю формування єдиного центру управління національною безпекою — Ради національної безпеки і оборони України, правовий статус якої має бути переглянутий. Автором показано, що проблеми управління системою національної безпеки пов’язані з необхідністю розроблення різних підходів до адміністративно-правового регулювання діяльності державних і недержавних суб’єктів; саме таку можливість і надає застосування методології адміністративно-правової науки.
5. Сформульовано адміністративно-правові закономірності формування системи національної безпеки. До них належать: обумовленість формування певної сфери національної безпеки сферами життєдіяльності; похідний характер адміністративних правовідносин від формування певних сфер національної безпеки; взаємозалежність об’єктів адміністративних правовідносин із об’єктами національної безпеки; взаємозалежність суб’єктів адміністративних правовідносин із суб’єктами забезпечення національної безпеки; корелятивний зв’язок пріоритетних національних інтересів і загроз з одного боку, зі структурою суб’єктів державно-управлінських відносин з іншого; похідний характер загроз від національних інтересів; корелятивний зв’язок функціональних складових національної безпеки, а відтак взаємопроникнення адміністративно-правових відносин у різних сферах життєдіяльності в рамках цілісної системи національної безпеки; наявність вертикальних і горизонтальних відносин між суб’єктами адміністративних відносин у сфері національної безпеки; емерджентність системи національної безпеки; детермінованість структурної будови системи суб’єктів адміністративно-правових відносин як цілями функціонування СНБ, так і загрозами та небезпеками; детермінованість основних напрямів державної політики національної безпеки національними інтересами та загрозами; система забезпечення національної безпеки розвивається в рамках адміністративно-правових відносин, у той час як система управління — державно-управлінських.
Це уможливило аргументовано розмежувати систему національної безпеки і систему забезпечення національної безпеки. Таким чином, зроблено важливий висновок, що система національної безпеки — множина потреб, інтересів і цінностей особи, суспільства і держави, загроз і небезпек, внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних та суб’єктивних, природних, техногенних і антропогенних чинників, що впливають на стан національної безпеки, умови їх генезису, еволюції та балансу, державні та недержавні інституції, об’єднані цілями і завданнями щодо просування забезпечених недоторканністю потреб нації, національних інтересів і цінностей, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах законодавства України. Таке розуміння СНБ стало результатом застосування синергетичного підходу і дозволило автору окреслити головні елементи даної системи, які відбито у визначенні поняття.
У свою чергу, система забезпечення національної безпеки — система теоретико-методологічних, нормативно-правових, інформаційно-аналітичних, організаційно-управлінських, розвідувальних, контррозвідувальних, оперативно-розшукових, кадрових, науково-технічних, ресурсних та інших заходів, спрямованих на забезпечення процесу управління загрозами і небезпеками, за якого державними та недержавними інституціями гарантується прогресивний розвиток національних інтересів України, джерел добробуту народу України, ефективне функціонування СЗНБ України. Застосовуючи сучасну парадигму адміністративного права, а також методологію синергетичного підходу, сформульовано важливий висновок про необхідність існування в складі системи забезпечення національної безпеки України двох взаємонеобхідних і взаємозалежних підсистем державного і недержавного забезпечення. Виходячи з цього, окреслено коло суб’єктів даних підсистем, їхні повноваження, а також форми та методи взаємодії.
6. Обґрунтовано необхідність побудови загальної теорії національної безпеки. Вона полягає в тому, що нині панує фрагментарний підхід до аналізу питань адміністративно-правового регулювання у сфері національної безпеки. Для їх розв’язання пропонується сформувати цілісну систему знань про національну безпеку — загальну теорію національної безпеки (націобезпекознавство). Її основне теоретичне призначення вбачається в узагальненні і розвиткові з синергетичних позицій різних напрямів дослідження сфер національної безпеки. Воно має виступати інтегральним виміром наукових напрямів про національну безпеку, а в більш абстрактному аспекті — проблемоформуючим науковим напрямом, здійснюючи управління науковими напрямами та прикладними теоріями національної безпеки. Практична значимість націобезпекознавства полягає в розробленні алгоритму щодо формування взаємопов’язаних концепцій і рекомендацій із забезпечення національної безпеки в різних сферах життєдіяльності на базі єдиних вимог і рішень. Саме ж націобезпекознавство являє собою логічну взаємопов’язану і взаємообумовлену систему категорій, понять та принципів, які інтерпретують сутність (зміст та генезис) національної безпеки України.
7. Визначено методологію моделювання системи управління національною безпекою через формування алгоритму моделювання системи управління національною безпекою, окреслення підходів до проектування структур управління, розкриття гносеологічних проблем і запропонування підходів до оцінки ефективності взаємовпливу структурних елементів і адміністративно-правового регулювання національної безпеки в цілому.
З урахуванням специфіки дослідження приділено увагу розглядові спеціальнонаукових методів. Одним із завдань роботи було показати, що забезпечення національної безпеки може бути реалізовано на основі синергетичного підходу, головним змістом якого є управління системою національної безпеки як відкритою, нелінійною, динамічною, здатною до самоорганізації, а важливим інструментарієм для такого управління виступає адміністративно-правове регулювання діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки України.
8. Проаналізовано стан адміністративно-правового регулювання національної безпеки. Ураховуючи той факт, що останнім часом у нашій державі відбувається усвідомлення необхідності існування недержавної підсистеми забезпечення національної безпеки України, а також зміна розуміння сутності розвідки, автором запропоновано власне бачення законопроектів: „Доктрини недержавного забезпечення національної безпеки України”, Закону України „Про недержавне забезпечення національної безпеки України”, Закону України „Про служби безпеки суб’єктів господарювання”, Закону України „Про кримінальну розвідку”. У забезпеченні національної безпеки мають бути задіяні усі сили та засоби як державних, так і недержавних суб’єктів забезпечення національної безпеки, відповідно до Закону України „Про основи національної безпеки України”, Стратегії національної безпеки України, в якій знайшла відображення пропозиція автора щодо закріплення принципу адекватності: певній категорії національних інтересів відповідає певна інтенсивність заходів забезпечення, сил і засобів, що використовуються.
9. Намічено основні напрями удосконалення адміністративно-правового регулювання національної безпеки. До них належить: формування змістовно нової Концепції національної безпеки України (замість нині діючої Стратегії), прийняття на її основі доктрин національної безпеки по усіх основних сферах життєдіяльності, відповідних законодавчих актів, котрі б регулювали конкретні суспільні відносини в тій чи іншій сфері, а на їх основі відповідної відомчої нормативної бази; приведення безпекового законодавства у відповідність із Конституцією України, гармонізація його з відповідним європейським безпековим законодавством; законодавче закріплення адміністративно-правової компетенції суб’єктів у сфері національної безпеки, у тому числі в умовах особливого періоду та кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України; подальший розвиток адміністративно-правових засад управління національною безпекою через розроблення відповідних законів, концепцій, доктрин, стратегій і програм, об’єднаних спільною метою; створення моніторингової групи з внесення пропозицій щодо усунення наявних протиріч, неузгодженостей і прогалин у чинних законах та інших нормативно-правових актах із питань національної безпеки; розроблення та впровадження національних стандартів і технічних регламентів застосування інформаційно-комунікаційних технологій, гармонізованих із відповідними європейськими стандартами, у тому числі згідно з вимогами ратифікованої Верховною Радою України Конвенції про кіберзлочинність; удосконалення законодавства з питань соціального забезпечення персоналу суб’єктів забезпечення національної безпеки.
10. Подано модель ієрархічної системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері національної безпеки: Конституція України; Концепція національної безпеки України, затверджена законом; Доктрини національної безпеки, затверджені законом; Закони України „Про національну безпеку України”, „Про недержавне забезпечення національної безпеки України”, „Про профілактику злочинності”, „Про органи внутрішніх справ” тощо; Укази та розпорядження Президента України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; міжвідомчі нормативні джерела (накази, інструкції тощо); нормативно-правові акти міністерств та інших органів виконавчої влади (накази, інструкції, положення, постанови, програми, листи, статути тощо); локальні нормативні акти. Особливу групу становлять міжнародні договори, міжнародно-правові звичаї, рішення міждержавних (міжурядових організацій), нормативні договори та звичаї, політико-правові традиції.
Урешті-решт, національна безпека становить собою складний феномен, вона має вивчатись у межах окремої галузі знань. Причому правовий характер національної безпеки зумовлений нерозривністю права і безпеки, а відтак їх дуальністю. Конкретним виходом наших міркувань є формування системи знань про національну безпеку, розроблення положень щодо формування системи управління. Висхідним елементом має виступати право, яке повинно адекватно відображати суспільні відносини у сфері національної безпеки. Відтак, об’єктивно постає потреба у формуванні комплексної галузі права, яка б вивчала суспільні відносини, що складаються у сфері національної безпеки. Такою галуззю нами пропонується визнавати право національної безпеки, конкретна реалізація дії якого може бути відображена в кодексі про національну безпеку. Зважаючи на діяльнісний підхід до розуміння сутності національної безпеки, доцільно також говорити і про конкретний механізм реалізації національної безпеки, організації процесів у даній сфері — систему управління — конкретний зміст якої пропонується розглядати крізь призму організаційно-правової моделі.