Ліпкан Володимир Анатолійович,

кандидат юридичних наук,

докторант НАВС

За останні роки з’явилося чимало робіт пов’язаних із проблемою забезпечення національної безпеки. Проте, автори у своїй переважній більшості, застосовуючи фрагментарний підхід, вихоплюють з цієї складної проблеми окремі елементи, ретельно піддаючи їх аналізові. І взагалі слід сказати, що домінуючою тенденцією у дослідженні окресленого кола питань є концентрація на частковостях. Застосування даного підходу призводить до уривчастості у дослідженні такої системи, якою є національна безпека і викликає серйозні побоювання щодо узагальнень, без яких неможливо сформувати стратегію, яка визначатиме генеральний напрям руху української нації.

Як ніколи раніше сьогодні дуже гостро відчувається необхідність у науково обґрунтованій методології забезпечення національної безпеки. На це також звертають увагу автори першого в Україні навчального видання, в якому основи національної безпеки України розглядаються з позиції системного підходу[1]. За умов демографічної та екологічної кризи, економічних негараздів, несформованості іміджу впливової держави, відсутність адекватної методології забезпечення національної безпеки є фатально небезпечною для України. Сьогодні необхідна не лише інтегруючі різні прошарки українства національна ідея, а й розроблена система заходів щодо її забезпечення.

На противагу хвилі поверхових тлумачень і міркувань, мною пропонується розглядати феномен національної безпеки, застосовуючи методологію синергетичного підходу.

Людство з незапам’ятних часів стикалося з проблемою забезпечення особистої, суспільної, державної, а зрештою, і національної безпеки. І поворотним моментом у неможливості здійснити поставлене завдання була не фізична сугестія (рабство людини, завоювання держави, ембарго світових держав відповідно), а дестабілізація світоглядних настанов, їх концептуальна фрагментація. При чому в окреслених нами випадках (особиста, суспільна, державна, національна безпека) цей чинник зберігає свою значущість, а отже він і складає головний об’єкт уваги системологів управлінців при побудові надійної системи національної безпеки.

Дана проблема має системний характер і звичайно не обмежується побудовою системою окремо діючих органів. Передусім має враховуватись один з ключових принципів системних досліджень: системні явища досліджуються системою методів, на основі системних принципів, для досягнення цілей системи. Тому система національної безпеки включає в себе і керівників найвищої ланки, які мають забезпечувати національні інтереси від зовнішніх та внутрішніх загроз та небезпек; і політиків, які мають піднятися до рівня представництва інтересів нації, не вдаючись у чвари між собою, які зокрема можуть бути інспіровані зовнішніми силами, що мають бажання дестабілізувати СНБ або закласти перманентний параметр дестабілізації; і керівників крупних фінансово-промислових компаній, банківських установ, які мають враховувати не лише можливість власної економічної вигоди, а отже і поповнювати і так немалі ряди компрадорської буржуазії, а спиратися передусім на національні інтереси; це і просто окремі представники української нації, які мусять у складний час виявляти стійкість інтересам нації та інтегрувати власні інтереси до них.

Аналізуючи сучасні процеси, що відбуваються в світі, можна дійти висновку про стагнацію колишніх моделей розуміння такої філософської категорії як „безпека”. Дана категорія є фундаментальною при розробці синергетичної теорії національної безпеки, тому зміна парадигмальних настанов щодо її розуміння певним чином має кореспондувати трансформації уявлень про мету, завдання, принципи побудови та методи забезпечення національної безпеки. Тривалість дискусій з цього питання відображає певну складність не лише у розумінні такої категорії як „національна безпека”, а й взагалі багатоальтернативність існування її самої. Через це, намагання розглядати національну безпеку крізь призму аналізу окремих її елементів з наступною екстраполяцією на усю систему вважається не беззаперечним. Національна безпека повинна розглядатися як відкрита система, що певним чином має відбиватися і на методології, яка застосовується для її вивчення. У той же час, з певною долею очевидності можна стверджувати, що на сьогодні відсутня цілісна теорія, що здатна пояснити зародження, існування та розвиток, можливі трансформації системи національної безпеки, виникнення джерел загроз системі, їх передбачення та нейтралізацію. Взагалі не є сформованим понятійно-категорійний апарат, методологічний інструментарій дослідження цієї системи.

У юридичній літературі ця проблема ще не стала об’єктом спеціального вивчення і наша головна ідея полягає у тому, щоб підвести теоретичний базис під побудову системи національної безпеки, а отже і ефективного забезпечення національних інтересів.

Слід зазначити, що проблема побудови системи національної безпеки (СНБ) належить сьогодні до наймодніших і найактуальніших питань як наукової, так і передусім політичної літератури. При чому останнім часом можна спостерігати появу на шпальтах інформаційних видань багатих і блискучих концепцій, які є такими переважно з естетичного погляду. І це подекуди сприяло превалюванню політичних моментів над теоретичним осмисленням. Нині ця теза не вимагає окремих аргументів. З огляду на постійну ескалацію екстремістських форм прояву людської поведінки, особливо тероризму, наукова теорія має зачислити проблему побудови системи національної безпеки до найбільш пріоритетних, складних і значущих.

Цей факт засвідчує, що на часі гостро стоїть питання про розроблення цілісної і всебічно обґрунтованої синергетичної теорії національної безпеки (СТНБ). Дана теорія має розглядати питання про те, як утворюється система національної безпеки, а не те, що вона собою являє.

За допомогою СТНБ можна буде сформувати фундаментальний категорійно-понятійний апарат, встановити структурно-функціональні зв’язки, окреслити методологію дослідження системи національної безпеки та сформувати базовий механізм державного управління СНБ.

Мета цієї теорії полягатиме в її універсальному застосуванні для найбільш ефективного забезпечення інтересів нації через побудову ефективної системи національної безпеки. Головне завдання даної теорії — запропонувати новий підхід до управління системою національної безпеки у реальних умовах неповноти, невизначеності, неточності і суперечності вихідної інформації і за наявності неусувного порогового обмеження часу на цикл формування і реалізацію рішень по запобігання загрозам та небезпекам.

Концептуальна ідея даної теорії полягає у тому, що за її допомогою можна буде прогнозувати моменти наближення до біфуркаційних точок, нейтралізовувати фатальні флуктуації, застосовуючи синергетичний підхід, керувати чинниками, що пригнічують СНБ. Застосування цієї теорії сприятиме закладенню у систему НБ такого параметру як динамічна стабільність, що дозволить даній системі існувати та розвиватися упродовж тривалого часу в умовах впливу негативних чинників різної сили. Управління СНБ має базуватися на принципах управління самоорганізаційними системами, за допомогою яких будується еталонна модель управління системою національної безпеки в умовах перманентних флуктуацій різної інтенсивності.

Дана теорія також дозволить обґрунтувати методологічні засади, які мають убезпечити аналіз такого складної системи від суб’єктивізму, спроб віддавати перевагу при оцінці суспільних подій, явищ чи то політичним, прагматичним та раціональним чинникам, чи то стихійним, несвідомим, ірраціональним, переносити власні уподобання або міркування на відносини минувшини. Це може спричинити неадекватність сприйняття необхідності побудови СНБ, і тим самим унеможливити убезпечення нації.

Окрім згаданого, за допомогою даної теорії можна буде намітити шляхи щодо закладання фундаменту по підготовці управлінців нової формації, управлінців, діяльність яких у першу чергу ґрунтуватиметься на необхідності забезпечення національної безпеки, а отже і забезпечення національних інтересів. Важливість якнайскорішого розв’язання даного питання обумовлена перш за все тим, що, як влучно виразився В.В.Медведчук, „у країні немає змоги запровадити тонке державне регулювання, оскільки немає керівників найвищої ланки із системним мисленням і немає стратегічних структур, які б інтегрували усі тактичні розробки у практичні дії”[2]. У цьому питанні слід виходити перш за все з тієї обставини, що зазвичай готуються фахівці з управління організаційними системами, у той час як питання управління самоорганізаційними системами майже не розглядаються, а отже відчувається гострий брак спеціалістів з управління самоорганізаційними системами.

Виникає питання: чому така пильна увага приділяється нами питанням управління? Спробуємо відповісти на нього.

Зауважимо, що у літературі виділяють три хвилі війн: аграрна, індустріальна та інформаційна. Сьогодні противник має паралізувати саме управління для досягнення власної переваги. Але однією з наскрізних ідей СТНБ є та, що вона обґрунтовує основну мету дестабілізації — дестабілізувати передусім саму особистість, призвести її до деградації, керувати її світоглядом, впливати на формування світу, а через це впливати на поступ нації, скеровувати його напрям у необхідному руслі. При чому при розгляді атрибутивних ознак нації, демонструється не лише відсутність необхідності, а навіть серйозно аргументуються позиція, відповідно до якої ані територія, ані мова, ані навіть культура не є визначальними показниками нації. Головним показником нації є її бажання бути, є самоототожнення окремого індивіда з нацією, усвідомлена інтеграція власної буттєвості у сферу колективної свідомості, спрямування власних інтересів у лоно інтересів нації. Отже суб’єктивний фактор має вирішальне значення, саме тому руйнування нації не є ефективним через ведення війн, сепаратизм, нав’язування іншомовної культури, знеславлення історичної спадщини. Одним з прикладів цього є намагання Ізраїлю знищити Палестину. Ця нації ще десять років тому не мала де-юре ані території, ані власного національного ядра. Проте суб’єктивний фактор, усвідомлення приналежності до палестинської нації, дух палестинського народу спустошили намагання Ізраїлю перешкодити його націо- і державотворенню.

Тому центральним компонентом дестабілізації є не емпіричні (зовнішні, об’єктивні) атрибути нації (територія, мова, культура, антропологічна расовість, історичні традиції тощо), а ірраціональні (внутрішні, суб’єктивні) пригнічення, дестабілізація яких здатна зруйнувати усю систему і, врешті-решт, знищити націю. Саме тому, у СТНБ чільне місце посідають питання побудови не лише ідеології національної безпеки, скільки світогляду самої нації. Якраз завдячуючи йому, нація може не лише плекати надію на власний розвиток, а й упевнено крокувати у лоно державності.

Ця позиція дозволяє сформулювати доктрину пригнічення національних інтересів, яка полягає у нав’язуванні певного запрограмованого світогляду, образу діяльності та розвитку нації. Це підтверджує теза Г.Кісінджера про те, що знання світогляду противника важніше за об’єктивну реальність.

Сказане, у найбільш концентрованому вигляді, можна резюмувати наступним: сучасні геополітичні суперечки розв’язуватимуться на рівні дестабілізації системи управління через нав’язування світоглядних настанов певній нації. Тобто колапс системи управління відбуватиметься зсередини, але його буде інспіровано ззовні. Саме з урахуванням цієї обставини і має прогнозуватися розвиток підсистем дестабілізації, чому у рамках пропонованої нами теорії приділена увага.

Як і будь-яка теорія, дана теорія має певну структуру. Вона має наблизити до відкриття нових пластів глибоких і гранично важливих в операційному відношенні ідей автора.

Перший пласт — переконання у безмежних можливостях удосконалення і самовдосконалення системи національної безпеки. Відкинувши архаїчну управлінську систему координат (вхід, параметри процесу, вихід без раціонального усвідомлення, стосовно яких систем мають вживатися дані терміни) у теорії, відповідно до наших поглядів, аналізується система національної безпеки, використовуючи не лише управлінські, а й цілу гаму теорій інших наук. Висновки про можливу зміну у системі її системостворюючих елементів є не стільки думкою про неможливість прогнозування її розвитку, а скільки закликом до пошуку принципово нових шляхів у роботі із системами даного класу. Запропонована нами теорія певним чином слугує відкриттям інших дверей до осягнення можливих шляхів еволюції складних відкритих нелінійних динамічних систем, до яких безперечно належить система національної безпеки, тим самим демонструючи наявність чисельних і аж ніяк не ідентичних шляхів осягнення нацією свого буття, опосередкованого надійною безпекою.

Слід підкреслити, що поза цієї теорією, яка пропонується нами, українська нація зможе просуватися лише хаотично, невпорядковано, наче немовля, яке рухається заради самого руху, не повністю усвідомлюючи значення своєї діяльності. Будь-яка нація, котра не має ефективно діючої СНБ і науково обґрунтованої методології управління даною системою, зречена залишитися з часом історичним спомином. Окрім цього, чисельні за своєї кількістю, та змістовні за своєю якістю намагання узалежнити нашу країну від інших держав, з подальшим позбавленням її суверенітету та самостійності, а також відвертої інформаційної війни, поєднаної із засобами ведення холодної війни, актуалізують проблему розроблення синергетичної теорії національної безпеки, теорії, основним завданням якої і є теоретико-методологічне забезпечення поступу української державної нації, збереження та розвиток самостійності, незалежності, сприяння розбудові гуманістичної світової спільноти, ґрунтуючись на засадничих положеннях функціонування та розвитку самоорганізаційних систем.

Звичайно, що дана теорія характеризується поліваріантністю і багатошаровістю теоретичного змісту і веде від осягнення механізмів функціонування системи національної безпеки і під час парадоксальних висновків про шляхи її оптимального розвитку до інтерпретації проблем дестабілізації системи як ззовні, так і зсередини. Водночас вона надає можливість вперше подивитись на процес націогенезу і державотворення із використанням методології синергетики — нового міждисциплінарного наукового напряму про самоорганізацію систем.

Другий пласт — проблема безпеки самої системи. Ключовим компонентом даного питання є функціональна дестабілізація, яка обов’язково призводить до колапсу системи. Водночас, при розгляді фундаментальних елементів нашої теорії: нації, національної ідеї, національної безпеки тощо, робитиметься наголос на існування генетичної державності, під якою ми розуміємо — іманентну спадкове на генному рівні прагнення особи (представника нації) до набуття його нацією власної держави. А отже очевидним є факт генетичного коду системи, яка покликана забезпечити існування та прогресивний розвиток держави. Наскрізною ідеєю є те, що проблема управління системою національної безпеки, в умовах наявності існування у середовищі постійної потенції дестабілізації різної інтенсивності, — це проблема захисту української нації, забезпечення еволюції державної нації. Саме на цей шлях відкриває браму дана теорія, базуючись на ґрунтовному кібернетичному, геополітичному, соціологічному, документальному матеріалі.

Напевно уперше з такою достовірністю і відкритістю, з поясненням чисельних технологій, спрямованих на знищення України, як самостійної, соборної і незалежної держави, дана теорія дає можливість не лише виробити шляхи поступу, а й розібратися у джерелах виникнення загроз і небезпек системі національної безпеки. При чому родзинкою є сам підхід: загрози та небезпеки не розглядаються окремо від самої системи. Концепція даної теорії обов’язково вміщує генезу не лише самої нації та відповідно системи національної безпеки, а й генезу дестабілізуючих чинників як систем, які за певних обставин можуть призвести до функціональної дестабілізації, а згодом до колапсу системи. Лейтмотив авторського бачення — дуальна природа явищ, тому теорія національної безпеки вивчає не лише систему забезпечення, а й систему дестабілізації самої системи національної безпеки. Дестабілізація, дисфункція системи національної безпеки є порушенням алгоритму соціального управління, отже вона не може розглядатися окремо.

Така окремішність присутня майже у переважній частині наукової літератури, в якій, наприклад, аналізуються причини злочинності, проблеми боротьби з кіберзлочинністю і увага фокусується лише на самих аномальних об’єктах. Водночас будь-яке аномальне явище не характеризується окремішністю, воно не є чимось неприродним і не властивим певному явищу; воно існує завжди поруч, віддзеркалюючи помилки в алгоритмі управління. Саме тому, розглядаючи фактори, що дестабілізують систему національної безпеки, ми не ставимо за мету створення теорії дестабілізації, дисфункції (сугестивної деградації), теорії хаосу, теорії знищення або ж теорії пригнічення національних інтересів. Навпаки: розгляд генези цих систем, через відповідні теорії, що їх пояснюють, надасть можливість за допомогою зворотних зв’язків прослідкувати процес управління, на віднайти точку біфуркації, на якій система обрала невірний шлях розвитку, тобто був порушений алгоритм управління. У більш абстрактному плані можна казати про спробу розроблення еталонної моделі управління СНБ

Третій пласт нашої теорії — прогностичні сценарії можливих перепон на шляху націо- і державогенези української нації. Визначивши фундаментальні параметри СНБ, окресливши основний механізм активізації алгоритмів дестабілізації, пропонується модель системи національної безпеки. Водночас, побудова цієї моделі не є самоціллю, головне — це за допомогою даної теорії окреслити матрицю національної безпеки, визначивши не лише мету, принципи, функції існування та методи забезпечення безпеки, а й можливі варіанти еволюції небезпек та загроз. Синхронізація прогнозування еволюції підсистем забезпечення національної безпеки і її дестабілізації має сприйматися як головний веріфікуючий критерій ефективності функціонування даної системи. Події 11 вересня 2001 року у США засвідчили, що колишні моделі систем національної безпеки, які будувалися з огляду на можливість прямого воєнного втручання, і відповідно до чого проводилася адекватна розвідувальна діяльність, виявилися недієздатними. Була продемонстрована неспроможність концепції забезпечення національної безпеки, яка базувалася на принципі забезпечення ліквідації наслідків загроз у короткий термін.

Актуальним у даному аспекті є розгляд процесів самовідродження структури. І тому нашим завданням є розроблення механізмів нейтралізації діяльності дестабілізуючих систем, відродження української нації і перетворення держави у одну з провідних країн світу. Застосування даної теорії сьогодні, зараз, дозволить, позбавивши розум лінощів та інформаційного опіуму, знявши тавро про нібито помилку історії щодо незалежності України, яка ніколи не зможе бути самостійною державою, розкрити стратегію, тактику, технології забезпечення національних інтересів, а у більш загальному плані — забезпечення розвитку нації через розвиток усіх її складових елементів, і передусім системи національної безпеки. Фундаментальним питанням на цьому напрямі є розроблення теоретико-методологічних засад державного управління системою національної безпеки.

Саме тому постала нагальна потреба у розробленні і переході до якісно оновленої концепції національної безпеки. З проголошенням незалежності, а особливо після затвердження Концепції (основ державної політики) національної безпеки, активно ведуться дослідження у цьому питанні, які здебільшого носять прикладний характер.

Аналіз основних напрямів досліджень у цій галузі свідчить про домінування структурно-функціонального підходу до розгляду національної безпеки. Це знаходить свій вияв у розгляді феномену національної безпеки, як складної системи, що складається із сукупності підсистем, які і піддаються аналізові. Останнім часом навіть цей підхід зазнав певних змін, і сучасні наукові дослідження проблем національної безпеки відбуваються лише крізь розгляд інформаційної та воєнної безпеки.

Така звуженість, а головне методологічна невиправданість застосування лише структурно-функціонального підходу до аналізу СНБ, є неадекватною тим еволюційним процесам, що відбуваються в світі, і свідчить, за умови незмінення даної методології, про неможливість охоплення усього спектру цілей, задач і проблем побудови СНБ.

Тому розроблення, формування і становлення синергетичної теорії національної безпеки в якості самостійного міждисциплінарного наукового напряму залишається актуальним і практично важливим завданням. Головна мета розроблення і запровадження у життя КНБ полягає у забезпеченні послідовного наближення нації до такого гарантованого рівня безпеки, при якому можна забезпечити значне зниження впливу дестабілізуючих факторів, багатовекторний якісний розвиток системи та усіх її елементів. Практична доцільність розроблення і реалізації такої концепції визначається цілою низкою чинників.

Не можна не сказати і про те, що управління СНБ, засноване на раніше вироблених парадигмах, може призвести до такої деградації системи, коли вона внаслідок дисфункції буде не здатна гарантувати забезпечення інтересів нації.

Ось чому потреба створення ефективної системи національної безпеки не є питанням популістським і кон’юнктурним. І, природно, виникає питання про необхідність теоретико-методологічного обґрунтування функціонування та розвитку даної системи і чільне місце у даній концепції має бути відведено проблемам управління системою національної безпекою.

Очевидно, що за цих умов людству потрібні не лише нові знання, а й новий світогляд, яким і є синергетика. Саме за допомогою методології даної науки можна окреслити нові альтернативи і динаміку розвитку та пошуку вирішення безлічі фундаментальних протиріч, головне з яких полягає у протиставленні організаційної і самоорганізаційної систем. Саме це і спонукає до вирішення низки важливих і складних проблем побудови надійної системи безпеки.

У розв’язанні цих проблем значно активізувалися зусилля особливо після подій 11 вересня 2001 року у США. Були утворена нова система глобальної безпеки, переглянуті підходи до організації і функціонування систем національної безпеки цілого ряду країн. Між цим вирішення даних проблем знову ж таки спирається на стару методологію, яка призначена для теоретичного забезпечення функціонування організаційних структур.

У той же час, національна безпека, являючи собою плід організаційної і самоорганізаційної структури, має забезпечуватись за допомогою іншої методології — методології синергетичної теорії національної безпеки. На необхідність застосування нової методології наголошують і В.Шевченко та Г.Костенко, які зазначають, що для розв’язання проблем НБ необхідна методологія, яка б давала змогу узгодити різнопредметні знання (суспільних, природничих і технічних наук) у суперечливу єдність таким чином, щоб розв’язати конкретне практичне питання[3].

Особливе місце, окрім питань управління даною системою, посідають питання забезпечення національної безпеки через дослідження і вплив на самоорганізацію систем дестабілізації. Наголошуємо на тому, що ця проблема є важливою складовою загальної концепції побудови ефективної СНБ. Основою рішення мають стати принципи самоорганізації систем, з яких випливають загальні цілі, функції, принципи та методи ініціювання самоорганізації систем дестабілізації, за умови функціонування складних відкритих нелінійних динамічних систем будь-якої природи і характеризувати умови, за яких дані цілі і методи можуть бути реалізованими при побудові СНБ.

Найважливішою метою вдосконалення наукових основ національної безпеки слід вважати розроблення засобів і методів істотного підвищення рівня зрілості системи забезпечення національної безпеки. Досягнення поставленої мети базується передусім, і на це нами зверталась увага, на функціонуванні гнучкого ДУСНБ в умовах різнорівневої активності систем дестабілізації. Традиційні уявлення про можливість застосування методології дослідження організаційних структур при аналізові СНБ в умовах дестабілізації є не зовсім ефективними, і науково необґрунтованими, оскільки вони не здатні розробити алгоритми управління самоорганізаційними системами, а отже і дії системи в умовах самоорганізації систем дестабілізації.

При цьому слід ураховувати особливості динаміки функціонування складних відкритих нелінійних динамічних систем в умовах дестабілізації, головна з яких полягає у можливості спонтанної ініціації динамічного хаосу у детермінованих ситуаціях.

Як зазначалося вище, СТНБ розглядає національну безпеку в якості складної нелінійної відкритої динамічної системи. Як міждисциплінарний напрям досліджень вона покликана об’єднати фрагментарні підходи до її аналізу у цілісну, завершену систему. Глобальні загрози і небезпеки обумовлюють створення у рамках цього наукового напряму прикладної теорії державного управління системою національної безпеки, в якій цементуючої методологією має стати  методологія синергетики.

Виникає питання: чому синергетика? Зазначимо, що з появою квантової механіки виникло і закріпилось уявлення про те, що єдиного підходу у науці взагалі бути не може. Ця думка виражена у міркуваннях одного з фундаторів квантової механіки Нільса Бора, який вважав, що описати процеси, які протікають в оточуючому нас середовищі, за допомогою однієї мови є неможливим. Це спричинило утвердження думки про необхідність різних описань, у кожному з яких ясніше виявляються ті чи інші особливості досліджуваного явища. Але аналіз еволюційних змін дає змогу сказати, що даний погляд виявився помилковим. Саме життя висунуло вимоги до розроблення універсального єдиного підходу, у рамках якого знаходять свій вияв і пояснення численні явища об’єктивної дійсності.  На це зараз і претендує синергетика, яка розглядає механізми функціонування динамічних нелінійних систем. Використання методології даної науки наближає нас до розв’язання складного завдання: інтеграції наук, описання усіх явищ природи з одного погляду. І саме синергетика надає можливості наблизитись до вирішення цього завдання, бо в ній описуються точні, природничі і суспільні науки на рівних правах.

Звичайно, що інтеграція наук — шлях аж ніяк не легкий. Тому маємо застосовувати спільних зусиль, спільних дій. До речі, з грецької слово „спільний” означає „син”, а дії — „ергос”, саме тому наука і отримала назву синергетика.

У даному дисертаційному дослідженні ми пропонуємо новаторський підхід до формування концептуальних основ методології синергетичної теорії національної безпеки у процесі управління системою національної безпеки як бази стратегії і апарату системно узгодженого розв’язання задач виявлення, розпізнавання, прогнозування і мінімізації дії систем дестабілізації у реально­му масштабі часу в умовах неповноти, невизначеності, неточності, неочевидності і суперечності вихідної інформації та за неусувного порогового об­меження часу на цикл формування і реалізації рішень по за­побіганню наслідкам дії цих систем.

Реальна СТНБ — це не чергування різних ідей і не відтворення їх у різноманітних сполученнях і комбінаціях, а відображення у термінах і поняттях даної теорії динаміки системи національної безпеки як дієвого механізму забезпечення національних інтересів. СТНБ є невіддільною від сучасного управлінського, геополітичного та геоісторичного знання, від основних тенденцій суспільного розвитку і глобальних проблем сучасності, передусім формування системи глобальної безпеки. З погляду ідеалів громадянського суспільства і критеріїв оцінки СТНБ її змістом є зростання гуманістичних начал доктрин національної безпеки, обґрунтування ними ідей свободи, справедливості, всезагального блага.

Звичайно, що дана теорія не є один раз і назавжди визначеними зводом непорушних правил і постулатів. Я також усвідомлюю, що деякі її положення можуть, матимуть і повинні мати дискусійний характер. Водночас не слід зневажати і на той факт, що дана теорія зачіпає одну з ключових, фундаментальних та іманентних потреб — потребу у безпеці, через що її актуальність і важливість є очевидною. Саме це надає більшої забарвленості і насиченості дискусіям, що точаться навколо стратегій забезпечення національної безпеки, саме це відрізняє дану теорію від інших, які, розглядаючи важливі онтологічні питання, не торкаються безпосередніх інтересів людини. У цьому аспекті дужо влучно висловився Т.Гоббс, зазначаючи: „Я не сумніваюсь, що якщо б істина, що три кути трикутника дорівнюють двом кутам квадрату, суперечила праву будь-кого на владу або інтересам тих, хто вже нею володію, то оскільки це було б у владі тих, чиї інтереси зачеплені цією істиною, вчення геометрії було б якщо не заперечене, то витиснене через спалення усіх книг по геометрії”[4].

Взагалі ж ми стоїмо на позиціях, що прогресом у розвитку СТНБ є постановка і запропонування варіанту вирішення будь-якої важливої проблеми, хоча б і сполучена із невірним її вирішенням, або подоланням старого, мертвущого теоретичний пошук світогляду, навіть якщо воно замінюється світоглядом, заснованим на помилковій методології.