Братель Олександр Григорович,
кандидат юридичних наук, доцент,
голова Інституту цивільних правовідносин ГОСЛ
У статті розглядаються питання визначення поняття «судова практика» та значення її результатів при розгляд та вирішенні цивільних справ. Проаналізовано поняття, види та практичні аспекти реалізації звичаю в діяльності судів при розгляді цивільних справ.
Ключові слова: судова практика, звичай, судове рішення, джерела цивільного процесу
Відповідно до ч. 1. ст. 213 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Після внесення змін та доповнень до ЦПК України прийнятим 07.07.2010 р. Законом України «Про судоустрій і статус суддів», зокрема доповнення кодексу ст. 360-7 «Обов’язковість судових рішень Верховного Суду України» аксіома стосовно того, що вирішення цивільної справи повинно здійснюватись відповідно до закону отримала дещо іншого змісту [1].
Відповідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України «рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України».
Таким чином, в ЦПК України запроваджено «судову практику» як новий вид нормативного джерела, який повинен враховуватись судом під час ухвалення судових рішень. При внесенні доповнень до ЦПК України у вигляді ст. 360-7 законодавець мабуть виходив й з тих позицій, що рішення, які приймаються Верховним Судом України ґрунтуються саме на чинному законодавстві, а отже вказані рішення набувають ознак нормативного акту.
Вказана правова ситуація дещо не узгоджується з положеннями ст. 8 ЦПК України в якій зазначається: «1. Суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. 2. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законами України».
Отже з впевненістю можна говорити про те, що судова практика отримала своє окреме місце в системі джерел права якими повинні керуватись суди при ухваленні судових рішень.
Разом з тим, слід визнати, що в діяльності суддів існує ще цілий ряд зовнішніх та внутрішніх факторів, що впливають на результат ухваленого судового рішення. До таких, крім судової практики, можна віднести: звичай, правова позиція, судовий прецедент, внутрішнє переконання суду.
Мета статті полягає у з’ясуванні місця та ролі судової практики та звичаю в діяльності суди при розгляді та вирішенні цивільних справ.
Виклад основного матеріалу статті.
Тлумачення поняття «судова практика» є досить неоднозначним в теорії та практиці цивільного процесу.
Судова практика – це, з одного боку, вид судової діяльності по застосуванню правових норм, який пов’язаний з виробленням певних правовідносин на основі розкриття сенсу і змісту застосовуваних норм, а в необхідних випадках – і їх конкретизації та деталізації. З іншого боку – це сукупність правоположень. Таким чином, судова практика – це та сторона застосування правових норм, яка пов’язана з утворенням в процесі цього застосування будь-якого усталеного положення, що конкретизує правову норму, сукупність аналогічних рішень в аналогічних справах, своєрідна форма правозастосовної діяльності. [2]
У працях вчених радянського періоду, зокрема С.В. Вільнянського, під поняттям «судова практика» пропонується розуміти правові положення, що склалися при вирішенні в судах одноманітних конкретних справ, які вироблені в результаті однакового та неодноразового застосування норм до правовідносин, які не врегульовані з вичерпною зрозумілістю або недостатньо врегульовані відповідним законом. [3, с. 57]
Власну позицію щодо визначення поняття «судова практика» запропонувала А.К. Безина. В широкому розумінні досліджуване поняття нею тлумачиться як діяльність судів, які входять до судової системи та функціонують з метою здійснення правосуддя шляхом розгляду цивільних і кримінальних справ, та результати такої діяльності. У вузькому розумінні розуміється як діяльність судів зі здійснення правосуддя, пов’язану із виробленням правоположень, та її результати. [4, с. 155]
Обґрунтованою слід визнати думку судді Л.Г. Лічмана який до судової практики відносить вид юридичної практики, яка є досвідом правової діяльності компетентних суб’єктів, що формується в результаті застосування права при вирішення юридичних справ. [5, с. 35]
З набуттям чинності положень ст. 360-7 ЦПК України все більше науковців схиляються до думки, що судова практика закріплена відповідними судовими рішеннями набуває ознак нормативності та слугує свого роду джерелами права.
Так, Л.Г. Лічман до судової практики як джерела права відносить тільки такі правоположення судових актів, які вироблені під час розгляду певних категорій справ. Як результат, під судовою практикою слід розуміти певні прийоми, способи вирішення деяких категорій справ, у результаті якого найвищими судовими органами в публічно доступній формі формулюються нові, загальнообов’язкові правоположення, які заповнюють, доповнюють або змінюють чинні норми права з метою подальшого неодноразового застосування щодо визначеного кола суб’єктів. [5, с. 36]
Майже схожої думки дотримується Мазур М.В. який вважає, що судова практика як джерело права є тією частиною соціально-правового досвіду і результатів діяльності вищих судових органів та іноді нижчих судів, що виражається в офіційних актах органів судової влади (рішеннях, постановах, ухвалах, що набрали законної сили і не були скасовані), які містять важливі й актуальні правові позиції обов’язкового чи переконливого характеру (судові прецеденти, усталена судова практика та роз’яснення вищих судових органів), а також обов’язкові до виконання приписи нормативного характеру, що містяться в рішеннях Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції та мають наслідком втрату чинності нормативно-правових актів або їх окремих положень у зв’язку з визнанням їх неконституційними чи незаконними. [6, с. 496]
Дослідження наукових позицій та поглядів вчених дозволяє виокремити головні ознаки такого правового явища як «судова практика» (крізь призму цивільно-процесуальної діяльності) до яких належать:
1) сформовані прийоми та способи вирішення судами всіх ланок певних категорій цивільних справ;
2) результати правозастосування і тлумачення норм права судами всіх ланок при розгляді певних категорій цивільних справ;
3) результат діяльності судів всіх ланок при розгляді певних категорій цивільних справ;
4) результати діяльності Верховного Суду України у вигляді судових рішень набувають ознак джерел права;
5) офіційне оприлюднення в засобах масової інформації або на веб-сайтах визначених чинним законодавством судових рішень Верховного Суду України;
6) обов’язковість до виконання ухвалених судових рішень Верховного Суду України, що мають приписи нормативного характеру;
7) невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність установлену законом.
Таким чином, можна зробити висновок, судова практика в цивільно-процесуальній сфері може поділятися на два види:
– поточна судова практика – результати тлумачення законодавства, результати розгляду та вирішення цивільних справ всіма судовими ланками при розгляді певної категорії цивільних справ, шляхом ухвалення всіх видів судових рішень, які не мають ознак джерел права;
– судова практика як джерело права – результати діяльності Верховного Суду України у вигляді судових рішень, прийнятих за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, що є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.
Розглянуті питання щодо визначення поняття «судова практика» унеможливлюють формулювання єдиного узагальненого визначення вказаного поняття з огляду на те, що з 2010 р. результати судової практики суду вищої інстанції набувати ознак джерел права.
З метою усунення існуючої правової прогалини пропонується доповнити ст. 8 ЦПК України наступним положенням: «При вирішенні справи суд зобов’язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України».
Наступним фактором, що обумовлює процедуру розгляду цивільної справи та впливає на результат ухваленого судового рішення є звичай.
Звичай як правове явище посідає окреме місце в сучасній правовій системі. Загальновизнаним явищем звичай виступає, зокрема, для сфери цивільних та сімейних правовідносин.
Так, відповідно до ст. 7 Цивільного кодексу України цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є установленим у певній сфері цивільних правовідносин.
Відповідно до ст. 11 Сімейного кодексу України при вирішенні сімейного спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам Сімейного кодексу України, інших законів та моральним засадам суспільства.
В Цивільному процесуальному кодексі України звичай не отримав відповідного закріплення. Не зважаючи на це сучасний цивільний процес містить цілий ряд звичаєвих елементів, які повсякденно знаходять своє відображення в практичній діяльності.
Аналізуючи звичай крізь призму цивільних процесуальних відносин науковці переважно відносять його до своєрідного джерела права. Так, А.Г. Бірюкова досліджуючи звичаєве право припускає правило, за яким суд знає, які звичаї існують, і знає, де їх шукати, тому суддя починаючи розгляд нової справи, зобов’язаний самостійно, на свій ризик освідчитися, чи існує звичай щодо цього спору. В свою чергу А.Г. Бірюкова наголошує, що звичай є формально невизначеним, правозастосовник не може користуватись якимось одним доступним джерелом інформації, наприклад, яким є текст закону чи іншого нормативно-правового акту, викладеного в офіційному виданні. Звичаї, взагалі, можуть не повною мірою мати достатній ступінь достовірності, можуть бути застарілими і вимагати перевірки щодо здійснення дій, які нагадують процес доказування. [7, с. 78]
Залишаючи поза увагою виокремлення ознак звичаю, як правового явища зазначимо, що звичай в прив’язці до цивільного процесу можна розглядати з двох позицій:
– правовий звичай;
– судовий звичай.
Правовий звичай. В процесі розгляду та вирішення цивільних справ звичай визнається як усталене, стійке правило поведінки, що склалося в результаті багаторазового застосування у певній сфері суспільних відносин, але яке не встановлено законодавством та йому не суперечить.
Судовий звичай. Порядок та процедура розгляду й вирішення цивільних справ згідно ст. 8 ЦПК України здійснюється відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законами України.
Не зважаючи на це в цивільному процесуальному праві існує цілий ряд прогалин, що впливають на процедуру розгляду цивільної справи та відповідне ухвалення судових рішень.
До звичаїв, які застосовуються в процесі судової діяльності з питань не врегульованих або не достатньо врегульованими законом О.Т. Боннер відносить розміщення учасників судового засідання та ряд інших процесуальних питань. Такого характеру звичаї застосовуються в процесуальній діяльності під терміном «сформована практика». В той же час О.Т. Боннер вказує на те, що судові звичаї не можна вважати джерелом права, так як вони не санкціоновані законом, не існує будь-яких правових санкцій у випадку недотримання або неточного дотримання деяких таких звичаїв [27, с. 132136].
Існуючі судові звичаї часто піддавались аналізу Верховним Судом України, а з 2010 р. аналізуються Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
На думку В.М. Худоби у прикладах наведених О.Т. Боннером йдеться фактично не про юридичні (правові) звичаї, а про сформовану судову практику, яка застосовується при наявності прогалин у законодавстві. В.М. Худоба вважає, що в цивільному процесі у співвідношенні з правовими нормами судова практика (а не звичай) носить допоміжний, підлеглий їм характер, проте не є джерелом права в юридичному розумінні. Таким чином на його думку, ні законодавство, ні практика в теперішніх час не дають підстав говорити про існування цивільних процесуальних правових звичаїв в системі права України, як юридичних джерел права. [9, с. 380]
З вказаною позицією В.М. Худоби не можна погодитись, адже розглянувши питання щодо поняття та ознак «судової практики» в цивільному процесі можна дійти висновку про існування цілого ряду специфічних дій, які постійно вчинюються як судом так і особами, які беруть участь у розгляді цивільної справи, проте ці дії стосуються не вироблення практичних результатів суддівської діяльності, а стосуються безпосередньої процедури розгляду та вирішення цивільної справи в суді.
В якості переконливих аргументів наведемо приклади тих юридичних фактів (зокрема дій учасників процесу), які дозволяють стверджувати про існування виключно судових звичаїв не наділених ознаками джерел права.
Слід визнати той факт, що процесуальне законодавство за своєю природою є найбільш формалізованим, оскільки має за мету упорядкування процедури розгляду цивільних справ.
Класичним чином судовий звичай знаходить своє відображення в сфері підготовки позовної заяви. Позовна заява є важливим та основоположним документом, так званою відправною точкою цивільного процесу.
В ст. 119 ЦПК України, що має назву «Форма і зміст позовної заяви» законодавцем детально визначено як саме повинна бути складена позовна заява і що повинно міститись у тексті.
На практиці тексти позовних заяв містять цілий ряд розбіжностей з вимогами, передбаченими ст. 119 ЦПК України. Слід погодитись, що протягом десятиліть позовні заяви складаються за шаблонами та зразками сформованими судовими звичаями.
Більшість позовних заяв складається відповідно до зразків, які пропонуються в спеціальній юридичній літературі або мережі Інтернет. В цивільному процесуальному законодавстві відсутні затверджені типові форми та зразки процесуальних документів.
З метою з’ясування змісту позовної заяви, яка складається відповідно до запропонованих зразків судді часто необхідно прочитати значну кількість «зайвого» тексту. На цьому етапі складання позовної заяви реалізується судовий звичай, який виражається в тому, що відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 119 ЦПК України спочатку зазначається зміст позовних вимог, а відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Разом з тим в позовній заяві така послідовність часто не дотримується. Спочатку позивач вказує обставини, якими обґрунтовує свої вимоги, а потім зазначає зміст позовних вимог.
Підготовчі дії пов’язані зі складанням тексту позовної заяви можна порівняти з проведенням власного розслідування по справі. Часто для підготовки позовної заяви потребується зібрати достатній масив доказової бази.
Відповідно до п. 5 та 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК України в позовній заяві повинен міститись виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги та зазначатись докази, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування.
В зразках позовних заяв та безпосередньо в заявах поданих до суду досить часто містяться посилання на норми закону та підзаконних нормативних актів, що підлягають застосуванню до конкретного спірного питання. У ст. 119 ЦПК України (на відміну ст. 54 Господарського процесуального кодексу України) взагалі відсутні вказівки відносно необхідності посилання на законодавчі акти, які повинні бути застосовані при вирішенні конкретного спірного питання.
Не зважаючи на це, підтвердженням існування судового звичаю, пов’язаного з підготовкою позовної заяви є інформація розміщена на веб-сайті Генічеського районного управління юстиції Херсонської області.
Так, в розділі практичних порад з підготовки позовної заяви зазначаєтьсяя наступне: «Позовна заява подається в письмовій формі і обов’язково має містити: 5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Слід пам’ятати, що кожна заява, має бути підсилена посиланням на конкретні норми чинного законодавства. Посилання на норми права має бути конкретним, чітким і лише на ті з них, які стосуються спірних правовідносин і предмета позову» [10].
Цим самим районне управління юстиції як орган, який безпосередньо пов’язаний із застосування і реалізацією правових норм, з одного боку визнає та сприяє існуванню судового звичаю, а з іншого розміщує на офіційному веб-сайті спотворену інформацію.
Відповідно до ЦПК України застосування закону є обов’язком суду. Особа, яка самостійно готує позовну заяву не є спеціалістом в юриспруденції, а тому в силу своїх знань вказати норми права, які підлягають застосуванню не може. Отже, будь які вказівки у зразках позовних заяв, що містяться в юридичній літературі та мережі Інтернет про необхідність зазначення норм права, які на думку позивача є порушеними відповідачем є не обґрунтованими та таким, що суперечать чинному цивільному процесуальному законодавству.
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 119 ЦПК України позовна заява повинна містити ціну позову щодо вимог майнового характеру. Тобто вказана ціна повинна міститись вже після змісту позовних вимог. Разом з тим, майже у всіх позовних заявах, що подаються до суду ціна позову зазначається на початку тексту позовної заяви, а вже безпосередній розрахунок вимог майнового характеру міститься або в описовій частині позовної заяви, або у додатках до неї. Вважаємо, що зазначення ціни позову після ім’я (найменування осіб), які беруть участь у справі є яскравим прикладом судового звичаю, які реалізується протягом багатьох років.
Іншим прикладом реалізації судового звичаю є залишення позовної заяви без руху, поданої наприкінці року (переважно в грудні). Відповідно до ч. 1 ст. 121 ЦПК України суддя встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 ЦПК України, або не сплачено судовий збір, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів з дня отримання позивачем ухвали. В грудні підводяться підсумки виконаної роботи за поточний рік, а тому наявність в кінці року у суді так званої «зайвої» справи може вплинути на статистичні показники його діяльності. Тому протягом багатьох років позовні заяви, подані до суду в грудні місяці ухвалою суду залишаються без руху з наступним формулюванням: «позивачем не чітко сформульовано позовні вимоги».
Така поведінка учасників цивільного процесу, яка іноді виходить за рамки закону сприяє генеруванню та стійкому закріпленню в діяльності судів судових звичаїв. Цікавим є той факт, що вказані правила поведінки, що містяться в цих судових звичаях, часто підтримуються фахівцями в галузі як цивільного права і процесу та передаються з покоління в покоління. Судові звичаї сформовані судом в силу їх суб’єктивізму досить складно подолати з огляду на специфічну, притаманну переважно українському народу ментальність.
СПИСОК ВИКОРСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
- Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 р. // Відомості Верховної Ради України – 2010. – № 41-42, 43, 44-45. – Ст. 529.
- Електронний ресурс: http://o-pravovedenii.ru/index.php?option=com_ content&view=article&id=27:sudovij-precedent-sudova-praktika&catid=5&Itemid=5
- Вильнянский С.В. Лекции по советскому гражданскому праву. – Х., 1958. – С. 57.
- Безина А.К. Судебная практика в механизме правового регулирования трудовых отношения рабочих и служащих на этапе развитого социализма: Автореф. дис … докт.юрид.наук. – М., 1980. – С. 155.
- Лічман Л.Г. Значення судової практики для застосування в цивільному судочинстві // Вісник Верховного Суду України. – 2011. – № 6. – С. 34-38. (с. 35)
- Мазур М.В. Судова практика як джерело права: проблема визначення поняття // Форум права. – 2011. – № 3. – С 496.
- Бірюкова А. Г. Застосування звичаю при розгляді спорів, що виникають у цивільних відносинах. // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія: Право. – 2009. – № 1 (5). – С. 78.
- Боннер А.Т.Применение нормативных актов в гражданском процессе. – М., «Юридическая литература», 1980. – С. 137.
- Худоба В.Н. Место правового обычая среди источников гражданского процессуального права // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского: серия «Юридические науки». – Том 21 (60). – № 2. – 2008. – С. 380.
10. Електронний ресурс: http://genichesk.just.ks.ua/vimogi-do-formi-i-zmistu-pozovu.html
В статье рассматриваются вопросы определения понятия «судебная практика» и значение ее результатов при рассмотрении и разрешении гражданских дел. Проанализированы понятие, виды и практические аспекты реализации обычая в деятельности судов при рассмотрении гражданских дел.
The article deals with the definition of “jurisprudence” and the importance of its results in the consideration and resolution of civil cases. Analyzed the concept, types and practical aspects of the custom of courts in civil cases.