© ЛІПКАН Володимир Анатолійович,
кандидат юридичних наук,
Національна академія внутрішніх справ України.
Для цитування:
Ліпкан В.А. Сучасний зміст української національної ідеї. Держава і право. 2002. № 17. С. 463—466.
За роки незалежності можна було спостерігати багато спроб сформулювати у загальних рисах національну ідею. Водночас доки дане питання не є остаточно розробленим, а отже українська національна ідея не є сформованою. Через це, вважаємо за доцільне окреслити власне бачення щодо даного питання, розв’язуючи його шляхом оцінки сучасного змісту національної ідеї.
Беручись за розгляд даного питання ми не намагаємося написати чергову збірку цитат і патріотичних гасел, а звернути увагу на основні принципи, за якими існувала українська держава. Українська національна ідея немає нічого спільного із націонал-патріотизмом у сучасному розумінні цього слова. Ми не стверджуємо про виключність українського народу, саме через те, що дана ідея суперечить ідеї общини Собору народів, які населяли українську землю. Витоки та історія становлення української нації нерозривно пов’язані із Давньоруською державою, Київською Руссю, Золотою Ордою, Річчю Посполитою, а її національна ідея, яку ми називаємо українська національна ідея, є гармонійним продовженням дійсної української національної ідеї, на якій ґрунтувалася уся Земля українська.
Не можна не погодитись із тими дослідниками, які аналізуючи дану проблему виділяють такі її компоненти, як „моральність”, „народність”, „патріотизм”. Строкатість поглядів на це складне питання зумовила появу в українській геополітичній думці чисельних поглядів і міркувань. Водночас деякі з них носять еклектичний характер, через те, що не відповідають масштабові національної ідеї, як всеохоплюючої усі прошарки української нації у всьому її різноманітті ідеї, її реальній спрямованості як інтегруючого чинника націо- і державотворчого процесу, або взагалі зміст пропонованих ідей є неадекватним змістові національної ідеї.
Суттєвим моментом, що має вирізняти національну ідею з-поміж інших, є участь якнайбільшої кількості представників української нації, їх залученість до вирішення спільних державних і національних питань. Лише якщо вирішення тих чи інших питань відбувається за участю нації, всіє країни, лише якщо їх вирішення
суттєво впливатиме на подальший розвиток держави, тільки тоді може йтися про національну ідею. Водночас, національна ідея, не зважаючи на широке коло суб’єктів, які беруть участь у її реалізації, а також об’єктів, які залучені у царину національної ідеї, остання не має ототожнюватися із національною ідеологією.
Основними принципами, на яких має ґрунтуватись українська національна ідея, є соборність та общинність. Доки їм слідуватимуть українські князі, політики, президенти, доти земля українська залишатиметься непорушною і сильною, незважаючи ні на які перепони. За іншого випадку — повторення історичних лихоліть. Неврахування зазначених принципів національної ідеї увесь час призводило до того, що наша держава лиш е відроджувалась, весь час намагаючись утворити власну державу, але за крок до цієї події її весь час спіткали різні негаразди. І будемо відверті це є наслідком не лише трагічного збігу обставин, чи то за часів феодальної роздробленості Київської Русі, чи то за часів навали Золотої Орди, чи то за часів Речі Посполитої, чи Московського князівства, а згодом і Російської імперії та СРСР. Не лише фатум, злий рок супроводжував ходу України у лоно державності, а й порушення принципів існування національної ідеї.
Собор — об’єднання різних і різнозначних одиниць у гармонічне ціле, можливості і ресурси якого кількісно та якісно перевищують можливості і ресурси будь-якої з його частин, таке що має спільні цілі і схожі погляди на шляхи та методи їх досягнення. Соборність у свою чергу означає сукупність якостей, притаманних такому об’єднанню і відсутніх у будь-якої з його частин.
Общинність є також важливим принципом самої української національної ідеї. Ще у сиву давнину цей принцип був основоположним при функціонування будь-яких суспільних утворень. Так соціальні відносини у ранніх слов’янських племен першої половини І тис. н.е. були типовими для кінцевого етапу первіснообщинного ладу, періоду зародження класового суспільства. У східних слов’ян вищим ступенем розвитку первіснообщинного ладу, що підготував окремі племена до майбутнього життя у великих об’єднаннях, в яких неминуче й швидко зникали давні патріархальні форми зв’язку, змінюючись новими, ширшими, були союзи племен[1]. Названі у давньому літописі поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі та ільменські словени утворювали 14 союзів східнослов’янських племен.
Згодом відбувався процес розпаду старих родових общин, на зміну яким прийшла нова, територіальна сільська община. Суттєвою рисою суспільного ладу східних слов’ян VII—VIII ст. була наявність сільської (територіальної) общини — «миру», «верві» як союзу індивідуальних господарств.
У Галицько-Волинському князівстві органом самоврядування на рівні сільської общини була общинна рада на чолі зі старостою. Він мав у своєму розпорядженні невеликий штат помічників, які відали деякими адміністративними та дрібними судовими справами. Також принцип общинності маємо спостерігати і у період утворення і розквіту козацтва, яке по праву вважається осередком демократії.
Отже общинність була притаманна українському народові ще з давніх-давен і саме через це даний принцип має бути закладений у формування сучасної української національної ідеї.
Якщо під общиною розуміти об’єднання декількох подібних або рівнозначних одиниць у гармонічне ціле заради більш ефективної реалізації спільних інтересів, більш ефективного досягнення мети або розв’язання тих чи інших проблем, то під общинністю слід розуміти сукупність якостей, якими володіє таке об’єднання і не володіє будь-яка з його частин.
Даний підхід дозволяє зробити висновок, що коли йдеться або про собор або про общину, то зазвичай йдеться про систему, тобто таку органічно поєднану сукупність елементів, які у своїй єдності утворюють нову якість. Атрибутивна властивість системи полягає у тому, що її потенційна енергія не зводиться до простої енергії її складових елементів. А отже при формуванні української національної ідеї застосування системного підходу є не лише науково обґрунтованим, а й історично обумовленим фактом.
Річ у тім, що український народ ніколи не відрізнявся імперськими зазіханнями, він ніколи не намагався загарбати чужу територію, асимілювавши при цьому її населення. Напрочуд дивні інтерпретації історичних подій ми можемо побачити, ознайомившись із чисельними російськими джерелами, які даний принцип формування національної ідеї — общинність — приписують собі, аргументуючи власну позицію тим, що ідея єднання різних за свою суттю народів продукувалась саме росіянами[2]. Не вдаючись у дискусії, лише зазначу, що таке перекручене сприйняття дійсності обумовлене передусім небажанням бачити та усвідомлювати очевидні факти, за якими об’єднання спочатку племен, про що я вже зазначив вище, яке призвело до утворення Давньоруської держави ще за довго до появи Київської Русі, а потім і утворення та існування цієї поляно-руської держави відбувалось саме через активну діяльність Київських князів. Отже общинність та соборність є притаманними рисами саме української нації.
Українська общинність завжди була цінною, через те, що становила осередок власного, унікального бачення світобудови. Українці ніколи не порушували питання про те, хто є кращим: поляни або тиверці, дреговичі або бужани. Теж саме стосувалось і слов’ян, які зараз, називаються росіянами. Незважаючи на велику як соціально-економічну, так і духовно-культурну безодню, що розділяла поляно-руський (зараз український) і слов’янський (зараз російський) народи, українці не асимілювали тогочасних слов’ян, а навпаки, об’єднали їх заради досягнення спільної мети.
При формування сучасної української національної ідеї має враховуватися той факт, що українці не є кращими або гіршими за когось. Вони є такими, якими вони є — самобутніми і толерантними, чутливими і вразливими, стихійними і дещо замкненими.
Хода української історії свідчить пор те, що українці цінували унікальність кожного народу, що входив до їх нації, накопичений ним досвід, можливість чомусь корисному навчитися, збагатити власну культурну і духовну спадщину.
Національна ідея може складатися із чисельних елементів, водночас найбільш головними на наш погляд, є наступні:
q збереження національних традицій — патріотизм, держава, Батьківщина, наука, культура, історія, релігія, духовність, міжетнічна та міжконфесійна згода;
q формування правової держави;
q демонополізація економіки;
q боротьба з будь-якими формами екстремізму (тероризм, фашизм, шовінізм тощо);
q формування середнього класу;
q територіальна цілісність України;
q свобода слова, мітингів, зібрань, віросповідання;
q соціально орієнтоване органічне поєднання ринкової і адміністративної економіки;
q зміна методології підготовки кадрового резерву до органів державного управління;
q формування нової генерації управлінців найвищого рівня;
q свобода, заснована на моральному законі, стабільність, заснована на поступовому творення національних інтересів, порядок, заснований на силі Закону.
Підбиваючи підсумок розглядові сучасного змісту української національної ідеї наголосив би на наступному. З метою зміцнення могутності української нації, підтримання та збереження того високого авторитету, який споконвіку виборювали наші предки, якщо бажаємо залишити нащадкам щось більше, ніж буферну зону між Європою та Росією або ж взагалі поневолену країну, ми маємо зберегти та усталити єдність унікальних культур, які залишили нам наші пращури. Ми маємо зберігати самобутність української нації, її віротерпимість, сприяти консолідації різних етносів у монолітний соціум, об’єднувати національною ідеєю усі етнічні меншини, розвиваючи їх самобутність. Соборність та Общинність — дороговкази у майбуття процвітаючої України.
Література