РЕЦЕНЗІЯ
доктора юридичних наук, доцента
Ліпкана Володимира Анатолійовича
Академічного радника Національної академії правових наук України
на монографію Василя Костицького та Ольги Кобан
«Соціологія права: науково-теоретична спадщина Євгена Ерліха і проблеми розвитку сучасної науки»
Актуальність теми
В. Костицький та О. Кобан здійснили системне наукове дослідження актуальної теми, пов’язаної із визначенням концептуальних засад соціології права, зокрема через дослідження науково-теоретичної спадщини Євгена Ерліха.
Глобалізація сучасного світу спричинила докорінну зміну ставлення до науки, як дороговказу процвітання людей знання. Якщо раніше міждисциплінарний підхід видавався чимось дивним та таким, що порушував традиційні канони наукових досліджень, обмежених предметом та об’єктом тієї чи іншої наукової спеціальності, то нині без його застосування дослідження будь-яких проблем в праві є атавістичним та застарілим, вихолощує системний зміст справжніх наукових проблем.
Розвиток живого права є відлунням одвічного прагнення до осягнення змісту і корелятивних зв’язків системного універсуму, відтак інтенсивна інтелектуальна напруга та зіткнення суперечливих підходів у культурології, філософії, безпекознавстві, теорії стратегічних комунікацій, правознавстві є одвічно іманентним.
Евристична цінність нового соціолого-правового підходу сягає коріннями далеко за межі соціології права, адже, позбувшись маргінальної соціально-філософської концепції в дусі О. Конта, соціологія набула непересічно нового значення.
Соціологія права як нова наукова дисципліна, методологічні засади якої викладено в праці Є.Ерліха «Основоположення соціології права», була сформована в надзвичайно строкатому, колоритному та іскрометному ряді філософсько-методологічних рефлексій над правом як соціальним явищем. Саме ж вчення Є.Ерліха є істотним науковим надбанням не лише вітчизняної правової думки, а й взагалі наукової думки світу.
Інтенсифікація розвідок спадщини інших корифеїв вітчизняної юриспруденції, насамперед: С.Дністрянського, Б.Кістяківського, М.Палієнка, В.Старосольського в контексті формування ерліхознавства є очевидним прогресом на шляху відбудови національної самоідентичності українців, несамовитого прагнення до відшукування корінь розвою української наукової автохтонної нації.
Звернення авторами своєї уваги до праць Є.Ерліха дисонує з малодослідженістю праць даного видатного українського мислителя, і тим більшою є вага цього дослідження, адже автори пропонують по-новому інтерпретувати чисельні положення, котрі в науковій та квазінауковій літературі нівелюють окремі позиції величі Є.Ерліха. Більше того, робота В.Костицького та О.Кобан є слушним кроком на шляху відродження уваги до теоретичної спадщини мислителів минулого, що на загал призводить до збагачення змісту існуючих політико-правових концепцій і теорій, збереження і примноження принципу наступності у науці.
Скажу відверто, що нині занедбання концептуальних засад живого права є не стільки забуттям національної наукової традиції, скільки нехіттю правлячих кіл та олігархату, який захопив владу України, відсторонивши та знищивши єдине джерело влади — народ України, занурювати наукову епістемологічну спільноту до методологічного обґрунтування народовладдя. Адже з позицій соціології права уможливлюється пояснити, чому саме добровольчі батальйони врятували нашу державу від московської навали у 2014 році, чому ідея параду сепаратизмів спрацювала лише в окремих районах двох областей України, чому в Україні ніколи не працюватиме лінійна парадигма кольорових революцій.
Усілякі намагання розірвати сталу наукову традицію є причиною того, що в Україні фактично відсутня стратегія розвитку, а той документ, що його написали з аналогічною назвою, до стратегії з позицій саме топонімічних: національна мета – національна ідея – національна ідентичність – національні інтереси – державна політика — немає жодного стосунку.
Неефективність української науки має багато першопричин, але одне з них, на моє переконання, яке спричинює малорезультативність більшості наукових досліджень, коріниться у відсутності системного теоретико-методологічного осмислення сучасного праворозуміння у нерозривній єдності зі сталою науковою традицією минувшини. Саме тому спроби розбудови вітчизняної політико-правової парадигми успішного розвитку держави одвічно стикаються браком стратегічного мислення, ігноруванням наступності наукової традиції. І в цьому аспекті робота В. Костицького та О. Кобан видається однією з небагатьох наукових розвідок, що порушує сталу млявість і забудькуватість наших молодих вчених та аматорів політиків.
Підкреслю, що дослідження методології права на сучасному етапі державотворення і взагалі перенесенню питання виживання української нації та збереження і відновлення національної ідентичності набувають особливої ваги.
Екстраполяція змістових складових соціології права на сучасну реальність уможливлює мені сформулювати принаймні декілька концептуальних висновків.
Реформування нашого суспільства відбувається поза контекстом методології реформування, адже останнє відбиває окремі сегменти поінколи бездумної руйнації ефективних механізмів державного управління. В цілому наразі порушено повністю закони діалектики, в тому числі закон заперечення заперечення, відповідно до якого структурація процесу розвитку відбувається крізь послідовні етапи: 1) деструкція; 2) кумуляція; 3) конструкція. У нас відбулась деструкція і наявні паростки якоїсь химерної, надзвичайно суб’єктивістської конструкції.
Але тотально імперативна еклектична діяльність у сфері державного управління спричинила розрив корелятивних зв’язків між соціальними, економічними, інформаційними, культурними, екологічними, правовими та іншими складовими суспільної системи в процесі розвитку сучасної України. Саме в рамках соціології права і досліджується ця поєднаність, обумовленість, детермінація та корелятивність. Як суспільство не існує поза правовими параметрами, так само і право не існує поза контекстом суспільства. Відтак, органічна та атрибутивна обумовленість застосування соціологічного пізнання виступає стрижневим компонентом рецензованої мною праці.
Вага соціології права також об’єктивно зростає із суголосними правовим реформам тенденціями деформалізації права, новелізації правової методології з метою забезпечення практичної значущості наукових досліджень. У поєднанні із незавершеністю методологічного оновлення вітчизняного правознавства, істотною плюралізацією підходів до праворозуміння монографія В. Костицького та О. Кобан слугує важливою підоймою наукового розвою ідей соціології права.
Непересічне значення даної роботи виявляється і у тому, що вона слугує меті подолання тривалої методологічної ізоляції вітчизняної правової думки, коли керівництво окремих навчальних закладів майже в аксіоматичному порядку примушує розвивати ідеї та надбання зарубіжних мислителів, що, врешті-решт, призводить до втрати власного теоретико-правового надбання, ігнорування власної спадщини у царині правознавства. Адже однією з вимог до дисертацій з юридичних наук є обов’язкове, а поінколи і розлоге, вивчення міжнародного досвіду, але в жодному документі я не надибав імперативності звернення до національної наукової спадщини. Підкреслю і наголошу, саме спадщини, а не вивчення стану дослідженості тієї чи іншої наукової проблеми.
Така наукова містечковість формує початкову у будь-якого наукового працівника упевненість у те, що «там, у них» все краще, всі розумніші тощо. Отже на перший дотик проста вимога до вивчення міжнародного досвіду, якщо вона возведена до абсолюту, призводить до формування імпотентної та інертної наукової спільноти, відсутності розвитку традицій українських наукових шкіл і розвитку наукових шкіл як таких, унеможливлює поставлення зухвалих та амбітних цілей, без яких усі патякання та базікання про розвій держави є нікчемними.
Відтак, в аналізованій мною роботі запропоновано розглядати науковий доробок Є.Ерліха у контексті тих наукових пошуків, які живили і продовжують живити творчі наукові імпульси в соціології права, збагачують вітчизняну правову доктрину оригінальними ідеями, придатними для застосування у нових суспільних умовах.
Адже ідеї «вільного права», «вільного правознаходження» слугують аргументованим поясненням чисельних безпекових та геополітичних процесів у сфері стратегічних комунікацій, тобто фактично за своєю природою є кросс-секторальними і носять міждисциплінарний характер. Зокрема, пропагування міждисциплінарного підходу мною почалось ще у 2003 році, коли я видав підручник з «Безпекознавства», де з позицій системного, синергетичного та міждисциплінарного підходів досліджував безпеку.
Вузькість та монотонність більшості монографій зумовлена саме тим, що автори нівелюють значення широкого підходу до праворозуміння, уникаючи застосування аксіологічних, соціологічних, феноменологічних, онтологічних, гносеологічних та інших форм та способів аргументації своїх наукових гіпотез та теорій. Проведений мною аналіз захищених докторських дисертацій за юридичними науками за останні роки дозволяє упевнено стверджувати про нехтування і відсутність розуміння необхідності застосування широкого підходу до праворозуміння і принаймні окреслення окрім позитивістського інших форм та методів пізнання.
Воднораз, застосування мною саме такого підходу у одній з монографій «Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні», коли до методологічного арсеналу дослідження було включено і аксіологічний, і феноменологічний, і гносеологічний, і онтологічний підходи, теорію справедливості Дж.Ролза тощо уможливили розглядати розвиток інформаційного суспільства, позбавившись пут жорсткого та вульгарного позитивізму, коли напрями розвитку та сам розвиток інформаційного суспільства на пряму пов’язують із відповідним нормативним актом, що регулює визначені суспільні відносини.
Автори рецензованої праці вірно відзначають актуальність концепцій Є. Ерліха, яка полягає у їхній здатності сприяти плюралізації й конкретизації праворозуміння, виробленню критично-конструктивного підходу до вирішення актуальних проблем правотворення в Україні. Адже модерним змістом сучасної правової системи, на мій погляд, має бути чіткий відхід від пут юридичного догматизму та одноманітності вузького позитивістського (етатистського за своєю природою) підходу до праворозуміння в цілому. Адже будь-який закон за задумом Є. Ерліха сильно відстає від живого права, а пропоноване сучасними теоретиками права поняття-замінника «механізм законодавства» віддзеркалює вразливу правову позицію, є неоковирним та інертним, таким, що страждає від постійного тертя.
Ґрунтована робота В. Костицького та О. Кобан є вдалою спробою розвіяти однобічність, помилковість, нігілістичність та необґрунтовані намагання представити ідеї Є. Ерліха як автора, що заперечує ідею закону, не враховує специфіку правових відносин. Вихід цієї праці є науковою відповіддю тим ортодоксам та інтелектуальним маргіналам, хто вдавався до переважно поверхових, вузькотеоретичних та в цілому несправедливих оцінок наукової спадщини Є. Ерліха.
Адже сам Є. Ерліх наголошував на тому, що держава — це орган сприяння суспільству, вона зокрема сприяє здійсненню заснованого в ньому права; відповідно постає необхідність у постійній корекції писаного права залежно від змін, які відбуваються в соціальній структурі — це є основним мотивом концепції Є. Ерліха.
Адже саме конструктивне і водночас критичне та неупереджене наукове осмислення доробку Є. Ерліха відкриває шлях для уможливлення рецепції висунутих ним ідей у контексті поглиблення сучасного науково-соціологічного пізнання права.
Висновок щодо монографії
Монографія В. В. Костицього та О. Г. Кобан є самостійним, завершеним науковим дослідженням, що розкриває сутність системи наукових знань, пов’язаних із визначенням суспільно-історичного контексту становлення праворозуміння Є. Ерліха, його теоретичних здобутків, а також світового визнання соціологічної теорії прав Є. Ерліха та можливостей її сучасного використання. Зміст монографії є адекватний поставленим завданням, а виклад запропонованих в роботі положень базується на ґрунтовному опрацюванні літературних джерел з проблематики соціології права. Автори сформулювали власні висновки, які здатні стати внеском у розвиток вітчизняної соціології права, допоможуть у майбутньому уникнути бездумної апологетики наукового вчення Є. Ерліха та обстоювати у своєму дослідженні вимоги та позиції наукової об’єктивності.
Резюмуючи наведене відзначу, що монографія В. В. Костицького та О. Г. Кобан «Соціологія права: науково-теоретична спадщина Євгена Ерліха і проблеми розвитку сучасної науки» є розширеним виданням книги, присвяченої дослідженню творчості видатного вченого Євгена Ерліха. У ній обґрунтовується глибока наукова специфічність, інтелектуальна окремішність, самобутність і довершеність творчого доробку Є. Ерліха в галузі соціології права, його багато в чому інноваційний, недогматичний та конструктивний характер, як із погляду розвитку соціолого-правової думки, так і в сенсі розвитку загальнотеоретичної юриспруденції загалом. Яскраво проілюстровано, що концептуальна будова вчення Є. Ерліха є насправді витонченішою та набагато складнішою, ніж вульгаризовані інтерпретації приписуваної йому окремими дослідниками концепції «абсолютного» суддівського розсуду. Його праці зафіксували ґрунтовні заперечення проти юридичного позитивізму, який вважає, що закон має соціальний ефект лише на тій підставі, що він існує.
Сформульовані у пропонованій роботі висновки, історичний і теоретичний матеріал становлять надійний підмурок і перегукуються з численними сучасними проблемами праворозуміння; тож мають бути використані при вивченні соціології права. Дана книга також стане корисною як для студентів юридичних факультетів, так і для практикуючих юристів, а також тих, хто безпосередньо здійснює правозастосовну діяльність.
Рецензент
Голова наглядової ради
Глобальної організації союзницького лідерства,
доктор юридичних наук, доцент
академічний радник
Національної академії правових наук України В. А. Ліпкан