Шматують бідну Україну:
Все рвуть і тягнуть по кусках,
А м?ні болісно глядіти,
І гірко бідкатись в віршах.
Огидні покидьки плазують
Один пред ?дним, оком не мигнувши,
Такі обридлі — все плюндрують,
Із радістю державу обманувши.
Отак і живем?, у цій гидоті:
В цій рідній, водночас чужій землі,
Де люди в щасті, начебто в скорботі
Крадуть життя і власні і чужі.
Допоки ж будеш бідувати,
Допоки ти терпіти будеш їх,
Щоб потім долю нарікати
І все зіпхати на чужих?
На когось легше все звернути,
Сказати: він, бодай, не прав,
Бо важко в душу зазирнути,
Спитать себе: де рідний край?
Де мрія наша колискова,
Соборність й злагода сердечна на землі?
Де доля українська гонорова,
Що нас лишила всіх у самоті?
То є велика помилка народна,
Коли у бідах винимо чужих,
І особливо братів рідних,
Якщо не українців — все одно своїх.
То ж ми, панове українці,
Самі вже маєм зрозуміть:
Не слід чекати на чужинців,
Ніхто не зможе долю подарить.
Самі ми маєм зґуртуватись,
Опанувати власний край,
Ми маєм, брате, шануватись,
Тоді і націю плекай.
Одвічне бідкання, гукання,
Постійний пошук власного шляху,
Невже для українця в тому щастя,
Щоб чубитись за владну булаву?
Немає іншої дороги,
Осмислить маємо життя,
А всі ці блазнів застороги,
Нехай спливають в небуття.
Не треба нам когось винити,
Ми правду мусимо в душі шукать,
Тоді ми будем краще жити,
Лише на себе нарікать.
Бо ж наша доля у своїх руках,
Вона є птахом і вітрилом,
Якщо ми будем жити й далі так,
Вона нас більше не окрилить.
Нам слід вже зрозуміти накінець,
Що Україна — європейський це вінець,
Вона є обрій і буремний шлях,
Жива ідея проросте в серцях.
Омріяна воля, свобода, пісні,
Прекрасні дівчата, жінки чарівні —
Усе Україна для щастя ти маєш,
А як досягти, то і досі не знаєш.
То духом зберися, народ український,
Зберися, подумай: навіщо живеш?
Напевно подеколи може і вільний,
Але ж поза шляхом ти вічно ідеш.
Постійне гойдання: Європа чи Схід,
Чи підемо в НАТО, чи може не слід?
Постійно, як мавпи, когось копіюєм,
Одвічно ми з тінню шалено воюєм.
Наразі ж біда полягає у тому,
Що ворога вічно шукаєм ми вдома,
Із піною в роті чуже вихваляєм,
А власне і краще постійно нехаєм.
Отож, українце, подумай ще раз,
Навіщо життя ти отак проживаєш,
Чому для чужих не жалієш прикрас,
Про долю ж братів так погано ще дбаєш.
Володимир Ліпкан
13.05.07