Діордіца Ігор Володимирович,
Голова інституту адміністративного правосуддя та судової реформи ГОСЛ,
кандидат юридичних наук
Анотація
В статті автор здійснив аналіз поняття агентів впливу. Було проаналізовано існуючі дефініції лобізму та лобістів. Запропоновано авторське розуміння лобізму в широкому сенсі. Зазначено про те, що особливість сучасного періоду формування лобізму в Україні полягає в інтенсифікації лобістської діяльності на всіх рівнях, але легалізувати лобізм в Україні так і не вдалось. Найбільшою проблемою визначено те, що лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних планів за рахунок національних інтересів або використовуватись для забезпечення та контролю за владою окремими групами. Визначаючи роль агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики, було зазначено про методи, які вони можуть використовувати у своїй діяльності.
Ключові слова: агент впливу, лобіювання, лобізм, лобіст, кібербезпека, політика, кібербезпекову політика.
Аннотация
В статье автор осуществил анализ понятия агент влияния. Проанализировал существующие дефиниции лоббизма и лоббистов. Предложено авторское понимание лоббизма в широком смысле. Указано на то, что особенность современного периода формирования лоббизма в Украине заключается в интенсификации лоббистской деятельности на всех уровнях, но легализовать лоббизм в Украине так и не удалось. Наибольшей проблемой определено то, что лоббистская деятельность может стать инструментом удовлетворения иностранных планов за счет национальных интересов или использоваться для обеспечения и контроля за властью отдельными группами. Определяя роль агентов влияния в реализации кибербезопастностной политики, было отмечено о методах, которые они могут использовать в своей деятельности.
Ключевые слова: агент влияния, лоббирование, лоббизм, лоббист, кибербезопасность, политика, кибербезопастностная политика.
Summary
It was noted, that an agent of influence can be a natural person or group of persons who are engaged in lobbying someone’s interests.
It was stated that lobbying in the broad sense – it is political institution, one of the forms of interaction between authorities of a democratic state and other institutions of civil society, which affect on the government’s representatives with the aim to make decisions in the interests of the organizations they represent.
It was mentioned, that the peculiarity of the present period of formation of lobbying in Ukraine lie in intensifying of lobbying at all levels, but lobbyism in Ukraine has not been legalized. The biggest problem we determine that lobbying can be a tool to satisfy foreign plans at the expense of national interests, or be used to provide and control power by individual groups.
Defining the role of agents of influence in the implementation of the cyber-security policy, methods that should be used for them were identified. Officially permitted methods include speeches in parliament, gathering of information and presenting it to the Verkhovna Rada of Ukraine, development and introduction of bills, organizing propaganda companies “for” or “against” solutions. Also was separated the e-petition.
Keywords: agent of influence, lobbying, lobbyism, lobbyist, cyber security, politics, cyber-security policy.
Постановка проблеми
На сьогоднішній день агенти впливу є досить новим поняттям, яке ще не знайшло свого відображення ані в законодавстві, ані в правовій доктрині. Кібербезпекову політику, а саме її належна реалізація, визначаємо як один із ключових елементів державної інформаційної політики. Нині в Україні досить складна ситуація не лише в економічній, і політичній сферах, а й в інформаційній сфері. В умовах ведення російсько-української гібридної війни, відбувається використання всіх можливих методів, які, почасти, лежать поза площини закону. З-поміж таких методів і можна назвати агентів впливу, оскільки вони можуть діяти як в інтересах нашої держави, так і шкодити їй.
До теперішнього часу ще не було здійснено в межах правової науки комплексного дослідження такого феномену як агент впливу, що, у поєднанні із експансіює мтодів ведення гібридної війни, подальшого залучення України до неї і визначає актуальність наукової роботи.
Проблематика ролі агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики є цілком новою, але, в загальному, нашому дослідженню сприяли роботи безпекознавців, а саме наукової школи В. Ліпкана [1-8], Дубова Д. [9]. Окремо виділимо групу науковців-політологів, таких як: Виговський Д. [10], Недюха М., Федорін М. [11], Нестерович В. [12], Ліннік Ю. [13], Почепцов Г. та ін.
Автором поставлено завдання сформулювати авторське розуміння терміну «агент впливу», сформулювату параметричну характеритиску лобізму та лобістів з погляду правової науки, зокрема інформаційного права, визначити реалії розвитку інституту лобізму в Україні та шляхи впливу на кібербезпекову політику проаналізувати законодавство у сфері діяльності кіберполіції та провести паралель із національною поліцією.
Виходячи з цього метою статті є дослідження ролі агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики.
Виклад основного матеріалу
Агент впливу – фізичні особи та корпоративні групи (угруповання), що займаються лобіюванням геоекономічних проектів в цілях отримання надприбутків за рахунок державного ресурсу (преференцій) [14, C. 50].
Із історичної точки зору, дане поняття було введено в обіг ще в кінці ХХ ст. На закритому засіданні Верховної Ради СРСР (17 червня 1991 г.) голова КДБ А. Крючков заявив, що в 1977 р. в ЦК КПРС була передана записка за підписом Ю. В. Андропова (який був керівником КДБ в той час), підготовлена Відділом зовнішньої розвідки КДБ і названо: «Про плани ЦРУ з придбання агентури впливу серед радянських громадян». З цього часу термін «агенти впливу», загальноприйнятий у середовищі спецслужб, увійшов у мову публіцистики [15], а зараз поступово має бути операціоналізований в рамках юриспруденції.
У Східній Європі «лобіювання» здійснюється на основі надання матеріальних та нематеріальних послуг політикам, які ведуть боротьбу за збереження влади. Останні розраховуються з угрупуваннями державними преференціями за допомогою, наприклад, створення цільових вільних економічних зон або офшорного бізнесу, створення інших переваг, в тому числі і в інформаційній сфері.
Зазвичай агент впливу – це посадова особа, громадський діяч, або особа, яка користується громадською довірою і авторитетом (лідер блогерів, лідер суспільної думки), здійснює систематичну, цілеспрямовану діяльність із реалізації цілей політики іноземної держави, транснаціональних корпорацій, олігархічних кланів або окремих осіб, що діє таємно.
Здійснивши історичний аналіз діяльності агентів впливу доходимо висновку про формування двох видів заходів: активні та пасивні. Зокрема, проводячи так звані «активні заходи» (тобто заходи для впливу на громадську думку за кордоном), зовнішня розвідка радянських органів держбезпеки використовувала зарубіжних журналістів та громадських діячів.
Подібні заходи здійснювали й інші держави. У той же час необхідно мати на увазі, що необґрунтоване звинувачення політичного противника в тому, що він є чиїмсь агентом впливу було і залишається досить поширеним способом політичної боротьби [14, C. 50].
Таким чином, резюмуємо, що агентом впливу може бути як фізична особа, так і група осіб, які займаються лобіюванням чиїхось інтересів. Наразі, здійснюючи аналіз ролі агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики, зупинимося на наступній дефініції, а саме лобіювання.
У сучасних соціально-політичних та інформаційно-правових умовах лобізм відіграє вагому роль у процесі вироблення і прийняття рішень як на рівні уряду, так і на рівні місцевого самоврядування, окремих соціальних систем.
Підвищення ролі лобізму у політиці призводить до трансформації демократії від цивільного представництва до представництва державних інтересів. Трансформація зумовлена тим фактом, що з’являються нові й доволі впливові агенти політичного поля – групи інтересів, які впливають на владу, до того ж найчастіше здійснюючи власне прямий вплив (агенти впливу – авт.).
Історично вважається, що лобізм виник в Англії у XVII ст. Свій класичний сенс термін лобізм здобув у Америці XIX ст. Поступово термін «лобізм» увійшов у політичний лексикон і тепер часто використовується для всіх, хто в той чи інший спосіб спромогається вплинути на прийняття політичних рішень [16, C. 734].
На сьогоднішній день лобізм є не лише одним із головних механізмів вироблення й прийняття державних рішень, але й важливою діючою силою становлення плюралістичної демократії за рахунок впливу, що здійснюється на органи державної влади [10, С. 42].
Зазначимо, що поняття лобізму не є уніфікованим і тлумачиться науковцями по-різному. Серед найбільш вживаних виокремимо наступні дефініції, які в подальшому за допомогою методу екстраполяції і формування номінативних одиниць будуть трансформовані у вироблення правової категорії.
Лобізм (англ. lobbysm, від англ. lobby – приймальня, кулуари) – дії представників недержавних організацій у ході контактів з представниками органів державної влади та органів місцевого самоврядування з метою домогтися прийняття (чи неприйняття) рішень відповідно до інтересів соціальних груп, що представлені цими організаціями. Лобізм – одна з форм взаємодії владних структур демократичної держави та інститутів громадянського суспільства (зокрема, інтереси можуть мати інформаційний, фінансовий, екологічний, місцевий, підприємницький, професійний характер) [17, С. 178].
Лобізм – це специфічний інститут політичної системи, механізм впливу приватних і суспільних організацій («груп тиску») на процес прийняття рішень органами державної влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики [18].
Надибуємо і інший, більш широкий підхід до тлумачення даного поняття.
Під лобізмом розуміється, як правило, розгалужена система контор і агентств монополій або організованих груп при законодавчих і урядових органах, що чинять тиск (від переконання до підкупу) на представників останніх із метою ухвалення рішень (прийняття або блокування розгляду парламентом певних законів, отримання урядових замовлень, субсидій тощо) в інтересах організацій, які вони представляють.
Існують й інші визначення, які відрізняються не принциповими, а суто суб’єктивними оцінками цього явища. Зокрема, науковцями не заперечується факт, що лобіювання – це вплив зацікавлених груп на прийняття рішень владними структурами. Тривають дискусії лише щодо того, хто є суб’єктом лобізму (зацікавлені групи чи групи тиску), наскільки це явище вписується у правові та моральні норми життєдіяльності суспільства, чиї інтереси відбиває лобістська діяльність (суспільні, замовника або власні тощо) [11].
Підвищення ролі лобізму у політиці призводить до трансформації демократії від цивільного представництва до представництва інтересів. Трансформація зумовлена тим фактом, що з’являються нові й доволі впливові агенти політичного поля – групи інтересів, які впливають на владу, причому найчастіше здійснюючи власне прямий вплив. Лобізм є не лише одним із головних механізмів вироблення й прийняття державних рішень, а й важливою діючою силою становлення плюралістичної демократії за рахунок впливу, що здійснюється на органи державної влади [10, C. 42].
На сучасному етапі лобізм став невід’ємною частиною системи політичного і державного управління в більшості країн світу з демократичною політичною системою, таким чином можна висновувати про формування нового виду суспільних відносин – лобістські відносини.
Лобізм, як повноцінний інститут, проявляється тоді, коли існують щонайменше дві необхідні умови: у суспільстві виникає велике розмаїття інтересів внаслідок його соціальної диференціації; розширюється доступ до влади і прийняття державнтх рішень внаслідок розвитку політичного плюралізму, що є характерним насамперед для демократичних суспільств. В Україні це також зумовлено політичним плюралізмом та, як наслідок, велика кількість політичних партій, які лобіюють інтереси тих суб’єктів, яких повинні представляти при владі. Натомість недосконалість та несформованість політичної еліти суспільства, відсутність єдиного розуміння шляхів розвитку України призводить до використання лобістських технологій почасти всупереч інтересам держави.
Лобізм може проявлятися у різних сферах та формах, відповідно маючи різні види: законодавчий, виконавчий, судовий; правотворчий, прававозастосувальний та правоінтерпретаційний; політичний, соціальний, економічний, фінансовий, правовий та інший види лобізму; загальнодержавний та місцевий [10, C. 43].
Лобізм займає чільне місце в суспільстві, маючи як позитивні, так і негативні риси. Серед позитивних рис лобізму можна назвати такі:
- лобізм до певної міри «конкурує» з органами державної влади, змушуючи їх постійно перебувати «у формі», надає їм динамічності та гнучкості;
- він виступає інструментом самоорганізації громадянського суспільства, за допомогою якого мобілізується суспільна підтримка або опозиція певному рішенню чи законопроекту органів державної влади; лобізм створює можливості для захисту інтересів меншості, виступаючи у специфічній формі політичного плюралізму;
- лобізм надає додаткові можливості різноманітним соціальним недержавним структурам-асоціаціям для досягнення їхніх цілей, уведення їх в орбіту прийняття важливих рішень у сфері державного управління;
- лобізм є також засобом активізації тих чи інших процесів у політиці, використовується як своєрідний соціально-політичний стимул, спрямований на реалізацію тих чи інших інтересів;
- лобізм дає змогу розширити інформаційну базу політичних рішень, що приймаються, інформуючи відповідні державні органи про певні нагальні проблеми;
- лобізм можна розглядати і як ширший засіб для досягнення компромісів, засіб взаємного врівноваження та примирення різноманітних інтересів.
Серед основних «мінусів» лобізму можна виділити:
- лобізм може стати інструментом задоволення іноземних інтересів та інтересів транснаціональних корпорацій за рахунок національних інтересів, оскільки агентами впливу не завжди є громадяни України, а мета здійснення та реалізації лобістських технологій не завжди відповідає цілям державної політики України;
- лобізм почасти виступає провідником неправового впливу на владу (корупція, хабарництво тощо), тобто лобізм формує паралельну, конкуруючу із правовою, реальність, яка негативно впливає на розвиток правовідносин, ;
- лобізм може бути чинником захисту та розвитку націоналізму, відомчості тощо, посилювати крайні форми задоволення «спеціальних інтересів», формувати атмосферу напруженості та формувати засади для екстремізму;
- лобізм містить загрозу розмиття владних устоїв суспільства, перетворюючи демократичні інститути на інструмент окремих груп, тим самим нівелюючи здатність інституціональної структури до розвитку та самовідтворення, ефективне виконання покладених на неї завдань;
- лобістські заходи набирають у відповідних умовах форми соціальної несправедливості;
- лобізм часто може блокувати справді потрібні управлінські рішення, перешкоджаючи задоволенню суспільно цінних інтересів;
- лобізм може заважати стабільній та конструктивній державній політиці, спричиняючи, наприклад, постійне «перекроювання» бюджету, часту зміну пріоритетів чи посилення позиції однієї гілки влади за рахунок послаблення іншої. Одним із інструментів лобістських технологій виступила люстрація, за допомогою якою було значно знижено інтелектуальний та професійний рівень державних службовців, особливо судовій та правоохоронній системах:
- лобізм може використовуватись й у зовсім прозаїчних цілях – як інструмент збагачення окремих груп чи еліт [10, C. 44].
Значення і роль лобізму для суспільства розкривається в його функціях:
- посередництво між суспільством та державою. Лобісти представляють інтереси суспільства в органах державної влади. Досягаючи своїх, найчастіше економічних цілей, вони також частково реалізують інтереси тих чи інших прошарків населення;
- заміщення представництва. Лобісти в деяких випадках представляють інтереси частини суспільства, заміщаючи офіційних представників народу;
- інформаційна функція. З одного боку, лобісти інформують представників владних органів про актуальні проблеми та питання, з іншого боку, через засоби масової інформації відбувається інформування широкого загалу про політичну ситуацію в країні;
- постановка актуальних питань. Лобісти, добиваючись своїх цілей, ставлять актуальні питання перед громадськістю й органами державної влади. Наприклад, коли в США набули поширення відеокасети, саме лобісти підняли питання перед законодавчою владою про проблему незаконного їхнього копіювання та розповсюдження;
- упорядкування плюралізму суспільної думки. Багато партій мають схожі програми, які не збігаються в певних позиціях, лобісти ж впорядковують різкість думок, реалізуючи інтереси, а не відстоюючи позиції партій.
До беззаперечних позитивів лобізму можна зарахувати як розширення інформаційної бази прийнятих політичних рішень, так і функцію примирення та узгодження різноманітних інтересів, сприяння досягненню компромісів в політиці. Звичайно, не можна нехтувати і недоліками, характерними для цього явища, адже лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних планів за рахунок національних інтересів або використовуватись для збагачення та контролю над владою окремими групами [10, C. 42].
Умовно, усі іноземні держави можна поділити на чотири групи:
- для перших характерне існування законодавчого регулювання суспільних відносин лобізму;
- у країнах другої групи є закони, що регулюють певні аспекти лобізму;
- до третьої групи відносимо країни у яких немає відповідного правового регулювання, але тривають активні дискусії чи обговорюються проекти законодавчих актів;
- до четвертої групи – ті, у яких ця проблема не привертає належної уваги суспільства та політиків і її не існує навіть в постановочному плані (Україна).
Отже, підсумовуючи вищесказане, в широкому значенні лобізм – перш за все політичний інститут, одна з форм взаємодії владних структур демократичної держави та інших інститутів громадянського суспільства, які здійснюють вплив на представників державної влади з метою ухвалення рішень в інтересах організацій, які вони представляють. Звичайно, наведене вище визначення є достатньо загальним за своїм характером і, певна річ, не єдиним. Як ми вже зазначали вище, питання лобізму достатньо широко встановлено в політологічній літературі, натомість обмаль розвідок в юридичній літературі.
Ми підтримуємо позицію про те, що для того щоб лобізм став повноцінним інститутом, необхідні дві умови. По-перше, розмаїття інтересів у суспільстві, що виникає внаслідок його соціальної диференціації, розшарування. По-друге, розширений доступ до влади на основі політичного плюралізму, характерний, передусім, для демократичних режимів [16, C. 735].
Щодо лобізму в Україні, то, на сьогоднішній день, немає однозначного ставлення до нього, чи це позитивне чи негативне явище. На нашу думку, на даному історичному етапі розвитку він має більш негативне забарвлення, оскільки відбувається представлення інтересів лише олігархічних груп, що володіють владою. Причому ці інтереси суперечать інтересам корінного населення, суспільства в цілому, хоча саме в демократичному суспільстві інтереси влади і суспільства мають збігатися. Фактично відбувається підкуп державних чиновників та процвітання корупції, яка, однозначно, має негативний і деструктивний характер. Також має місце вплив силовими методами або шантажем та іншими незаконними способами і засобами.
У позитивному ж значенні лобізм можна охарактеризувати як систему організаційного оформлення, вираження та представництва різноманітних групових інтересів, але без використання вищезазначених методів.
Лобіювання законно і є необхідною частиною нашого демократичного політичного процесу. Урядові рішення стосуються людей та організацій, і інформація має бути надана в цілях отримання обґрунтованих рішень. Посадові особи не можуть ухвалювати приймати справедливі та обґрунтовані рішення, не враховуючи інформацію від широкого кола зацікавлених сторін. Всі сторони питання повинні бути вивчені для того, щоб виробляти справедливу політику уряду.
Якщо лобіст усвідомлює, що головною з цілей лобізму є надання актуальної та правдивої інформації без її змінення, то він має беззаперечно надавати її зацікавленій у ній особі чи організації.
У багатьох країнах світу діяльність лобістів легалізована, і вони відіграють значну роль у формуванні політики.
Особливість сьогоднішнього періоду формування лобізму в Україні полягає в інтенсифікації лобістської діяльності на всіх рівнях, але легалізувати лобізм в Україні поки так і не вдалось. Законопроекти «Про лобіювання в Україні» та «Про правовий статус груп, об’єднаних спільними інтересами (лобістських груп) у Верховній Раді України», так і залишились не прийняті. В Україні існує Інститут професійного лобіювання та адвокасі, однак діяльність лобістів розгортається у «тіні» від громадськості та інших представників політикуму. Важливу роль у розвитку теорії українського лобіювання відіграв вітчизняний вчений В. Нестерович, який першим в Україні захистив кандидатську дисертацію з лобіювання зі спеціальності конституційне право. Наряду з іншими, в Україні вже активно працюють такі лобістські організації, як Ukrainian Government Relations Consulting (UGRC) [12, C. 168].
Щодо конституційних основ лобістської діяльності, то хоча вона прямо не передбачена Основним Законом, є ряд норм, з яких випливає відповідне право громадян. Зокрема, Конституцією України передбачено наступне: народ є єдиним джерелом влади, народ здійснює свою діяльність безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 5); гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань (ч. 1 ст. 34); кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір (ч. 2 ст. 34); право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ч. 1 ст. 36); громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами (ч. 1 ст. 38); усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ч. 1 ст. 40); кожен має право на вільний вибір професії (ч. 1 ст. 43) [19]. Реалізовуючи свої конституційні права громадянин має право обрати будь-який вид професійної діяльності, у тому числі лобістську діяльність.
Незважаючи на пряму відсутність закріплення в Конституції та Законах України, все таки існують певні напрацювання щодо введення діяльності лобістів в законні рамки. У свої роботі кожен професійний лобіст має дотримуватися етичного кодексу (Етичний кодекс Українська асоціація професіоналів у сфері РR і лобістів), зумовленого особливостями даної категорії. Кодексом встановлена заборона діяти на шкоду будь-яким засадам демократичного державного процесу та чинити дії, які виказують неповагу до уряду країни [20]. Тобто, незважаючи на той факт, що, як було зазначено вище, спроба законодавчої регламентації лобізму в Україні зазнала фіаско, але існують певні норми, хоч і рекомендаційного характеру.
Перший етап розвитку лобізму в Україні, напевно, можна назвати олігархічним. Він мав ознаки нецивілізованого лобіювання, відмінною рисою якого було придбання власності і бізнес-переваг неконкурентними методами – закриті конкурси і тендери, необґрунтована видача державних кредитів, адміністративні рішення, проведені в умовах правового вакууму. Йшов процес приватизації підприємств і майже паралельно – перерозподіл власності, рейдерство. З розвитком нормального ринку наступає період цивілізованого лобізму, що характеризується конкурентними методами впливу – PR і рекламні кампанії, ініціація експертних оцінок проектів адміністративних рішень; наявність інститутів лобізму у вигляді організацій і груп фізичних осіб, що займаються цією діяльністю на професійній основі.
Специфікою української практики лобіювання, як стверджують аналітики, є переважання методів лобіювання через Кабінет Міністрів та Адміністрацію Президента. Це підтверджує кількість висунутих та прийнятих законодавчих ініціатив від відповідних органів. Причиною подібної практики є складність механізмів проходження законопроектів через Верховну Раду та ефективність способів «внутрішнього» лобіювання у Кабінеті Міністрів.
До форм лобістської діяльності у парламенті варто віднести: прийняття законів, затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, затвердження переліку об’єктів державної власності, які не підлягають приватизації, проекти законів про внесення поправок у Конституцію, проведення парламентських слухань, «круглі столи», семінари, конференції, інші заходи, пов’язані з законотворчою діяльністю [13].
Як зазначалося, то в Україні відсутнє уніфіковане визначення лобізму та відповідне законодавче регулювання цього явища. Головними проблемами, на нашу думку, є «тонізація» фінансування груп (агентів впливу), які і здійснюватимуть лобіювання чиїхось інтересів, які не завжди будуть в інтересах всієї держави. Окремої уваги потребує диверсифікація даного інституту як правового чи суто політичного, а також визначення його основних функцій, ознак, напрямів, способів і засобів впливу і т.ін. Нині немає реальної можливості ефективно контролювати лобізм, не накладаючи в той же час зайвих обмежень на суспільство, що потребує і активно прагне до вільного розвитку свого потенціалу. Найбільшою проблемою визначаємо те, що лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних інтересів за рахунок національних інтересів або використовуватись для забезпечення та контролю за владою окремими групами.
Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи лобі.
Лобіст – особа, що знаходиться на службі якої-небудь великої монополії, за допомогою якої здійснюється тиск на законодавців і державних чиновників в інтересах цієї компанії [21, C. 251].
Робота лобістів полягає в тому, щоб «збирати» різноманітні інтереси й за невелику винагороду повідомляти про них депутатам.
Друга особливість – лобіст переконує не якихось там «своїх» депутатів, а всіх депутатів парламенту, тому що рішення приймає більшість. Тобто головна робота лобіста полягає в тому, щоб переконати законодавців: від політичного рішення на користь тієї чи іншої групи нічого страшного не станеться [13].
Лобісти забезпечують органи державної влади інформацією стосовно ситуації на нижчому та інших суспільних рівнях, яка потім заслуховується на парламентських чи інших слуханнях, інформуючи законодавців про наявні проблеми. Лобіювання виступає у вигляді аргументації, механізму підготовки та прийняття відповідних актів.
Водночас складно відокремити власне лобізм від звичайної (і передбаченої посадою) роботи депутата. Адже феномен лобізму ґрунтується на тому, що депутат є водночас і представником (тобто має обстоювати інтереси тих, кого представляє), і законодавцем (тобто повинен ухвалювати закони, дія яких стосується всіх без винятку). В даному випадку можемо наголошувати на тому, що в Україні існує лобізм, як спосіб виконання представницької функції депутата, який репрезентує інтереси тієї групи осіб, які віддали свої голоси за нього.
Діяльність груп впливу (лобістів) не може обмежуватися лише якоюсь однією сферою, вони можуть бути задіяними в усі сфери суспільного життя, реалізація кібербезпекової політики, як приклад.
Більшість держав світу активно модернізує власні сфери безпеки відповідно до викликів сучасності, і особливо – зважаючи на потенціал використання мережі Інтернет у військових цілях. Цей процес відбувається із: активним реформуванням систем управління відповідною сферою безпеки (створення спеціалізованих підрозділів (Кіберполіція), управлінських структур); впорядкуванням нормативного поля, що має забезпечити цілісність державної політики в даній сфері; активною роз’яснювальною роботою серед населення щодо небезпек кіберзагроз; збільшенням чисельності підрозділів, зайнятих у системі кіберзахисту; розробкою кіберозброєнь та проведення пробних військово‑розвідувальних акцій у кіберпросторі; посилення контролю за національним інформаційним простором (способами доступу, контентом тощо).
Незважаючи на декларовані бажання основних геополітичних суб’єктів протидіяти мілітаризації кіберпростору, можна констатувати збільшення ролі суто військових структур (агенти впливу можуть проникати у дані структури) у забезпечення безпеки національної інфраструктури (національного кіберпростору).
Вітчизняні реалії кібербезпекової сфери свідчать про низку важливих проблем, що заважають створити ефективно діючу систему протидії загрозам в кіберпросторі. До таких проблем в першу чергу відносяться: термінологічна невизначеність, відсутність належної координації діяльності відповідних відомств, залежність України від програмних та технічних продуктів іноземного виробництва, складнощі із кадровим наповненням відповідних структурних підрозділів.
Ми не погоджуємося з точкою зору про те, що вбачається доцільним провести попередній огляд кібербезпекової сфери держави (наприклад в рамках створення відповідної «Білої книги»), що дозволив би більш чітко визначити сучасний стан нормативного забезпечення сфери кібербезпеки та основних проблем, що мають бути вирішені вже найближчим часом.
Запровадження за часів президентства В. Ющенка видання так званих Білих книг, у яких визначаються не лише стан і проблеми, а й напрями удосконалення, означало розкриття фактичних напрямів розвитку воєнної організації держави, тобто надання таємної та іншої інформації, що може носити ознаки закритої.
Маючи інформацію про загальну кількість тих чи інших засобів, місце дислокації різних служб, оперативних центрів реагування на надзвичайні ситуації природного, техногенного та антропогенного характеру, можна, за умови застосування методології математичного моделювання, розробити модель дестабілізації тієї чи іншої країни, включаючи різні засоби ведення війни.
У даних прогнозно-індикативних документах зазначалося не лише те, що вже зроблено для ліквідації армії, а й те, що заплановано зробити, тобто фактично — це безкоштовна розвідувально-аналітична доповідь для ефективної та успішної ліквідації державності [8, С. 82], яку агенти впливу успішно використали для підготовки та реалізації сценарію по ліквідації української державності, зокрема через повну дестабалізації кібербезпекової сфери.
З іншого боку, формування даного документу також пропонується покласти і на інститути громадянського суспільства, які також можуть виступати агентами впливу, що може мати також негативні наслідки.
Першочерговим питанням є створення за їх участю базового документу із визначеннями основних понять в кібербезпековій сфері – «кіберпростір», «кібербезпека», «кібератака», «кібернапад», «кіберзахист», «кібертероризм», «кіберзлочин», «кіберджихад», «кіберсовіта», «кібервідповідальність», «кіберетика», «кібермораль» та ін. Актуальною залишається проблема імплементації необхідної термінології до законодавства України, вбачається доцільним закласти ключові терміни кібербезпекової сфери не лише до Закону України «Про основи національної безпеки України», а й до Стратегії кібербезпекової політики, Доктрини інформаційної безпеки України, а також Концепції державної інформаційної політики України.
З метою вирішення проблем координації інституцій задіяних в системі забезпечення кібербезпеки України, все ще актуальним залишається створення відповідних структур [9].
Визначаючи роль агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики, зазначимо про методи, які варто використовувати їм. До офіційно дозволених методів можна віднести:
- публічні виступи: 1) в органах державної влади; 2) в ЗМІ, в тому числі в мережі інтернет соціальних медіа;
- збір інформації та подання її до Верховної Ради України,
- розроблення і внесення законопроектів;
- організацію інформаційних акцій, компаній та операцій «за» чи «проти» ухвалення того чи іншого рішення : потік листів, телеграм, спам, дзвінків, електронні петиції, вплив блогосфери, флешмоби, автомайдани, податкові майдани, демонстрації, акції протесту, акції непокори, так звані «народні люстрації»;
- фінансування виборчих компаній депутатів у парламент тощо.
Також окремо виділяємо електронну петицію як одне з інформаційних прав людини і громадянина, реалізація якого знаходиться в безпосередній сфері кібербезпекової політики.
Агенти впливу можуть брати участь не лише в правотворчій, а й в правозастосувальній та правоінтерпретаційній діяльності. Також можемо виділити такі форми діяльності лобістів:
1) активно діяти під час призначення посадових осіб на різних рівнях влади (наприклад, голів комітетів, членів уряду, виборчих комісій, люстраційних комітетів, керівників місцевих державних адміністрацій) та розподіл між ними повноважень;
2) організація та проведення переговорів із уповноваженими органами влади з метою відстоювання своїх інтересів;
3) участь у урядових, парламентських, міжнародних комісіях, діяльність яких спрямована на врегулювання окремих економічних, політичних, соціальних чи інших питань;
4) підготовка різноманітних досліджень (аналітичних, статистичних тощо), публікацій, прогнозів, висновків, звітів, аналітичних доповідей, які містять конкретні пропозиції з метою вплинути на рішення уповноважених органів;
5) висловлення позиції (власної або певно визначеної суспільної групи) щодо проектів нормативно-правових актів, що готуються уповноваженими органами;
6) організація та участь у семінарах, конференціях, слуханнях, круглих столах, прес-конференціях, брифінгах, що проводяться з метою попереднього обговорення певних рішень;
7) пропаганда різноманітними засобами своїх поглядів та інтересів через ЗМІ, у т.ч. через соціальні медіа в Інтернет;
8) організація груп, які зацікавлені у вирішені певної проблеми, агітація їх до активних дій та.
Отже, визначення повного переліку способів дії агентів впливу не є обов’язковим, важливо лише передбачити, що це діяльність, яка здійснюється: з метою впливу на реалізацію кібербезпекової політики та методами не забороненими законодавством України (як-от: підкуп, залякування, погрози тощо). Хоча в ераліях сьогодення дана діяльність будучи не регламентованою нормами права не завжди вписується в формат правових норм.
Окрім індивідів, як агентів впливу, в цій якості можуть бути і об’єднання організацій, які слугуватимуть інтересам іноземної держави, транснаціональних корпорацій. Виходячи з цього, зазначимо про можливість визначення ролі цих агентів в негативному світлі, оскільки, по-перше, вони не будуть представляти інтереси нашої держави в цілому, по-друге, можуть отримати доступ до державних таємниць, тобто до конфіденційної інформації, що в подальшому, найімовірніше, буде загрозою кібернетичній безпеці. Саме в такому контексті ми розцінюємо неправомірне надання українського громадянства з подальшим призначенням їх на керівні посади в центральні органи виконавчої влади іноземним громадянам.
Таким чином, здійснивши дослідження, ми дійшли наступних висновків. Агентом впливу може бути як фізична особа, так і група осіб, які займаються лобіюванням інтересів певної групи осіб.
У широкому значенні, з позицію правової науки, лобізм — політико-правовий інститут, одна з форм взаємодії інституціональних структур демократичної держави та інститутів громадянського суспільства, заснована на нормах права, які здійснюють вплив на представників державної влади з метою ухвалення рішень в інтересах організацій, які вони представляють.
Особливість сьогоднішнього періоду формування лобізму в Україні полягає в інтенсифікації лобістської діяльності на всіх рівнях, але легалізувати лобізм в Україні доки так і не вдалось. Найбільшою проблемою визначено те, що лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних інтересів за рахунок національних інтересів або використовуватись для забезпечення та контролю за українською владою окремими групами. До офіційно дозволених методів діяльності агентів впливу віднесено виступи в парламенті, збір інформації та подання її до Верховної Ради України, розробку і внесення законопроектів, організацію пропагандистських компаній «за» чи «проти» рішення, наприклад, тиск з місць, фінансування виборчих компаній депутатів у парламент та подання електронної петиції.
Список використаної літератури:
- Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
- Ліпкан В. А. Теорія управління в органах внутрішніх справ : [навчальний посібник] / За ред. В.А. Ліпкана. — К.: КНТ, 2007. — 884 с.
- Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
- Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
- Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
- Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
- Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. — К. : КНТ, 2006. — 280 с.
- Ліпкан В.А. Теоретична концепція Білої книги / В.А. Ліпкан // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 9. — С. 80 – 83.
- Дубов Д. Сучасні тренди кібербезпекової політики: висновки для України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/294/
- Виговський Д. С. Суть лобізму як категорії політичної науки / Д. С. Виговський // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. — Львів, 2008. — № 20. — С. 42-48.
- Недюха М., Федорін М. Лобізм як соціально-політичний феномен: сутність і засоби впливу [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1857/
- Нестерович В. Ф. Конституційно-правові засади інституту лобіювання: зарубіжний досвід та перспективи для України: [монографія] / В. Ф. Нестерович. —Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. — 752 с.
- Дергачев В. А. Геоэкономический словарь-справочник. — Одесса, Ипрээи нану, 2004. — 177с.
- Словарь крылатых слов и выражений http://dic.academic.ru/dic.nsf/dic_wingwords/48/%D0%90%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%8B_%D0%B2%D0%BB%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D0%B8%D1%8F
- Вітвіцький С. С., Южека Р. С. Міжнародний досвід розвитку інституту лобізму та проблема його легалізації в Україні / С. С. Вітвіцький, Южека Р. С. // Дніпроперовський державний університет внутрішніх справ, 2015. — № 2 (17). — С. 734-737
- Тлумачний термінологічний словник з конституційного права / Л. Р. Наливайко, М. В. Беляєва. — К. : Хай-Тек Пресс, 2013. — 408 с.
- Абизов В. Є. Політичне рішення: механізм прийняття [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/book/Abizob/index.htm
- Конституція України : затверджена Законом України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30.
- Етичний кодекс [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://grukraine.com.ua/etichnij-kodeks/
- Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
13. Ліннік Ю. В. Особливості лобізму. Лобізм в Україні [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.rusnauka.com/9_NND_2012/Politologia/1_105867.doc.htm