Собків Ярослав Мар’янович,
здобувач Національного університету
біоресурсів і природокористування України
Як складовий елемент державної інформаційної політики можна розглядати у комплексі визначені у спеціальному законодавчому акті правовідносини, що пов’язані із реалізацією інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Вони визначені інституціонально та структуровані у таких законодавчих актах:
― Закон України „Про доступ до публічної інформації”;
― Закон України „Про захист суспільної моралі”;
― Закон України „Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р., який закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності, стверджує інформаційний суверенітет України і визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації. Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, що виникають в усіх сферах життя і діяльності суспільства та держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації;
― Указ Президента України від 12 березня 2013 р. № 128/2013 „Про Національний план дій на 2013 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010 – 2014 роки „Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава””;
― Розпорядження КМУ від 28 березня 2012 р. № 156-р „Про затвердження плану заходів щодо виконання у 2012 році Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”.
Отже розглянемо основні положення Закону України „Про доступ до публічної інформації” стосовно предмета мого дослідження.
Цей Закон визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.
Відповідно до п.1 ст.1 публічна інформація — це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
На жаль жодної згадки про державну інформаційну політику, а також будь-яких гіперзв’язків ані термінологічно, ані із відповідним законодавством я чітко не знайшла, що спіткає до думки про необхідність доопрацювання даного акта, приведення його у відповідність не лише до конкретних вузьких потреб а передусім синхронізацією із загальними засадами державної інформаційної політики щодо реалізації конституційних інформаційних прав сі свобод особи.
У ст. 2 визначено мету та сферу дії Закону : метою цього Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб’єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації. Цей Закон не поширюється на відносини щодо отримання інформації суб’єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій, а також на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом.
Методом екстраполяції доходимо висновку: зміст державної політики у сфері реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина складатиме діяльність із гарантування системи інформаційних прав та свобод.
Практичним втіленням реалізації гуманітарної складової державної інформаційної політики є Закон України „Про захист суспільної моралі”. Цей Закон встановлює правові основи захисту суспільства від розповсюдження продукції, що негативно впливає на суспільну мораль.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 даного закону змістом державної політики у сфері захисту суспільної моралі є створення необхідних правових, економічних та організаційних умов, які сприяють реалізації права на інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення.
У ч. 2 визначаються основні напрями даної політики:
- формування єдиної комплексної системи забезпечення захисту
моральних засад і утвердження здорового способу життя у сфері
інформаційної діяльності, освіти та культури; - недопущення пропаганди в електронних та інших засобах масової
інформації культу насильства, жорстокості, поширення порнографії; - впровадження експертної оцінки відео-, аудіо-, друкованої
інформації та інформації на електронних носіях, розроблення
механізмів і методик віднесення її до такої, що завдає шкоди
суспільній моралі; - підтримка національної культури, мистецтва, кінематографії,
книговидання, поліпшення системи пропаганди кращих зразків
світової літератури, культури та мистецтва; - заборона демонстрації неліцензійної аудіо-, відеопродукції на
всіх національних телерадіокомпаніях; - встановлення контролю за обігом продукції, що становить
загрозу суспільній моралі; - приєднання до міжнародних договорів з питання захисту
суспільної моралі.
Однак у ст. 16 цього ж Закону зазначено, що Верховна Рада України і Президент України визначають державну політику у сфері захисту суспільної моралі та обігу продукції і видовищних заходів сексуального характеру, а також продукції, що містить пропаганду культу насильства, жорстокості і порнографії,
законодавчі основи її реалізації та гарантії правового захисту працівників цієї сфери.
Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики у сфері захисту суспільної моралі й обігу продукції і видовищних заходів сексуального характеру, координує і контролює діяльність міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади у цій сфері.
У ст. 19 до одних із завдань Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі належить розробка засад державної політики з обігу продукції сексуального характеру та регулювання відповідних відносин.
Таким чином, догматичний аналіз даного закону дозволив виділити наступні підвид державної інформаційної політики у сфері реалізації конституційних інформаційних прав і свобод людини: державна політика захисту суспільної моралі, яка, в свою чергу, складається з наступних підвидів:
1) державна політика у сфері захисту суспільної моралі та обігу продукції і видовищних заходів сексуального характеру, а також продукції, що містить пропаганду культу насильства, жорстокості і порнографії;
2) державна політика у сфері захисту суспільної моралі й обігу продукції і видовищних заходів сексуального характеру;
3) державна політика з обігу продукції сексуального характеру.
Отже можемо дійти висновку, що реалізації інформаційних прав і свобод людини виступає складовим елементом державної інформаційної політики.