Братель Олександр Григорович
Голова Інституту цивільних правовідносин ГОСЛ
кандидат юридичних наук, доцент
Відкриття провадження у цивільній справі, як перша стадії цивільного процесу, передбачає вчинення судом комплексу процесуальних дій, що трансформуються та закріплюються у відповідних процесуальних юридичних фактах, зокрема, винесених ухвалах про: залишення позовної заяви без руху; повернення позовної заяви; відмову у відкритті провадження у справі; відкриття провадження у справі.
Серед перерахованого переліку процесуальних дій мною будуть проаналізовані, в практичному аспекті, особливості відмови у відкритті провадження у справі виходячи з положень ч. 2 ст. 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 122 ЦПК України суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому ст.ст. 118-120 ЦПК України. На стадії відкриття провадження у справі суддя здійснюючи розумово-процесуальну діяльність повинен визначити наявність підстав для залишення позовної заяви без руху або підстав для повернення заяви позивачу.
У разі відсутності перешкоджаючих для подальшого розгляду справи обставин наступним кроком вказаної діяльності судді є виявлення можливих підстав для відмови у відкритті провадження у справі.
Відповідно до ч. 2 ст. 122 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо:
1) заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Під правилами іншого судочинства розуміється, наприклад, віднесення компетенції щодо вирішення певного спору до адміністративних чи господарських судів. Вказана правова ситуація обумовлює існування хронічної проблеми розмежування компетенції між загальними та адміністративними судами щодо вирішення конкретних спорів. Як наголошує голова Верхового Суду України Романюк Я.М. «адміністративні суди у спорах щодо нерухомості, у житлових, земельних спорах, якщо в процесі вирішення цих питань суб’єкт владних повноважень приймав рішення, продовжують уважати такі спори своєю компетенцією, незалежно від того, чи реалізоване відповідне рішення суб’єкта владних повноважень громадянином. Прихильники цієї позиції не зважають на те, що спроба оскаржити реалізоване рішення суб’єкта владних повноважень ‒ спір про право приватне, адже в результаті реалізації рішення в людини виникає речове право, правовідносини переходять із публічно-правової в приватноправову площину» [1].
Таким чином, у випадку приналежності спору до площини цивільних та адміністративних правовідносин судді загальних судів використовують вказану можливість з метою постановлення ухвали про відмову у відкритті провадження у справі з метою розвантаження себе «зайвою» роботою та перекладаючи проблему вирішення підвідомчості спору на заявника;
2) є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. У вказаному пункті йдеться одночасно про існування трьох окремих процесуальних юридичних фактів, що набрали законної сили, а саме: а) рішення суду; б) ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову; в) ухвала суду про укладення мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Не вдаючись в теоретичні положення визначення змісту кожного із цих видів процесуальних документів зазначу, що на момент відкриття провадження у справі суддя не має практичної можливості з’ясувати чи існують раніше ухвалені вищезазначені рішення та хвали, що перешкоджають розгляду справи. На сьогоднішній день майже вирішено питання щодо повного відкриття доступу суддям до Єдиного державного реєстру судових рішень в якому повністю відображатимуться дані про сторін процесу. Вирішення цього питання повинно певною мірою сприяти перетворенню «мертвого», з позицій практичної реалізації положення п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України в життєздатне. В противному випадку суддя отримує інформацію про існування зазначених рішень та ухвал суду, що набрали законної сили лише під час проведення попереднього або першого судового засідання по справі та постановляє ухвалу про закриття провадження у справі відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України;
3) у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відповідно до ст. 110 ЦПК України позивач має можливість подати позов до декількох за територіальністю судів за власним вибором (альтернативна підсудність). Наприклад, позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися до місцевих судів, крім місцезнаходження відповідача, також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору. Змоделюємо ситуацію при якій позивачем одна й та сама позовна заява подається одночасно до суду як за місцезнаходженням позивача так і відповідача. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі суддя не матиме практичної можливості з’ясувати, що в іншому суді розглядається аналогічна позовна заява. Менш ймовірною, проте реальною може бути ситуація коли позивачем, після відкриття провадження у справі та початку розгляд справи по суті, до цього ж самого суду подається аналогічна позовна заява зі сподіваннями позивача, що інший суддя даного суду ухвалить інше рішення. Отже, виявити на стадії відкриття провадження у справі іншої справи у провадженні цього чи іншого суду із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав майже не реально. З’ясування даного факту можливе лише на попередньому або першому судовому засіданні, а тому з впевненістю можна говорити про «мертвий» стан в практичному аспекті положення п. 3 ч. 2 ст. 122 ЦПК України;
4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим. Вказане положення ч. 2 ст. 122 ЦПК України є подібним до положення п. 3 ч. 2 ст. 122 ЦПК України. З’ясувати наявність рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав суд зможе лише під час проведення попереднього або першого судового засідання, отримавши вказану інформацію після безпосереднього спілкування зі сторонами у справі. У разі наявності вказаної обставини суд матиме всі підстави для постановлення ухвали про закриття провадження у справі відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 205 ЦПК України;
5) після смерті фізичної особи, а також у зв’язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Слід зазначити, що згадувані в цьому пункті спірні правовідносини мають приналежність до матеріально-правової сфери. Так, відповідно до ст.1219 ЦК України не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 ЦК України. Не допускають правонаступництва також деякі сімейні правовідносини, зокрема, правонаступництво не відбувається при розгляді у суді справи про визнання батьківства (ст. 129 СК України) або про позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України). Стосовно юридичної особи правонаступництво не відбувається у випадку її ліквідації, тобто повного припинення діяльності. Підстави ліквідації юридичної особи визначаються ст. 110 ЦК України.
Як і в попередніх пунктах 2-4 ч. 2 ст. 122 ЦПК України з’ясувати факт того, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва у більшості випадків можливо буде не на стадії відкриття провадження у справі, а на стадії досудового розгляду або вже під час проведення першого судового засідання по справі.
Отже, з урахуванням викладеного можна зробити висновок про те, що з усіх проаналізованих підстав відмови відкриття провадження у справі лише п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України має можливості до повноцінної реалізації. Решта ж положень закріплених пунктами 2-5 ч. 2 ст. 122 ЦПК України свою дієвість обмежують лише сторінками ЦПК України не маючи відповідного практичного застосування.
Література:
1. Голова ВСУ Ярослав Романюк: «Реформування проводять посадові особи, які мають досить поверхове уявлення про наші проблеми і потреби» // Закон і бізнес. ‒ № 24 (1166). ‒ 14.06-20.06.2014.