Тематичний напрям: Заходи забезпечення кримінального провадження: теоретичні, правові та праксеологічні проблеми
УДК 343.125
Назаров В. В.,
доктор юридичних наук,
Голова інституту кримінального правосуддя ГОСЛ,
професор кафедри кримінального процесу та криміналістики
Академії адвокатури України
Кримінальне провадження за ступенем «насиченості» державним примусом посідає перше місце серед усіх відомих нашому праву процедур. Найбільш суворими порівняно з іншими заходами примусу є запобіжні заходи. Їх застосуванню передує чимало процедур, дотримання яких має убезпечувати від незаконного порушення прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого.
Частиною 1 статті 176 КПК України передбачено цілу низку запобіжних заходів для того, щоб при їх обранні можна було не лише врахувати тяжкість учиненого кримінального правопорушення, особу підозрюваного, обвинуваченого чи інші обставини, а й обрати доцільний у певній ситуації запобіжний захід.
Чинне кримінальне процесуальне законодавство України містить обов’язкові вимоги до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо дотримання прав людини та законності застосування запобіжних заходів. При цьому застосування будь-якого запобіжного заходу є виключним правилом, має бути максимально ефективним та чітко врегульованим законом. Під час досудового розслідування слідчий, прокурор, слідчий суддя, з’ясувавши фактичні обставини справи, які дійсно дають їм право на застосування запобіжного заходу, зобов’язані застосувати найбільш доцільний захід, який сприятиме оптимальному досягненню мети такого застосування в конкретній ситуації. Крім того, кожен випадок законного, обґрунтованого застосування такого заходу стає наочним свідченням незворотності покарання за неправомірні дії, що перешкоджають кримінальному провадженню, є індикатором якості досудового розслідування й механізмом забезпечення його результативності, сприяє реалізації завдань кримінального провадження, визначених ст. 2 КПК України.
На сучасному етапі розвитку кримінального процесу науковці по різному визначають запобіжні заходи. Так, В. М. Тертишник вважає, що запобіжні заходи – це заходи процесуального примусу, які обмежують особисту свободу та свободу пересування підозрюваного (обвинуваченого) і застосовуються з метою запобігти можливості приховатися від слідства і суду, перешкодити встановленню об’єктивної істини та здійсненню правосуддя, а також продовжити злочинну діяльність [1, с. 408]. О. П. Кучинська, Ю. В. Циганик визначають їх як різновид заходів забезпечення кримінального провадження, які застосовуються виключно до підозрюваного чи обвинуваченого з метою забезпечення виконання ним покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується [2, с. 118]. На нашу думку, найбільш вдало поняття запобіжних заходів визначила Т. Г. Фоміна, яка вказала, що запобіжні заходи є різновидом заходів забезпечення кримінального провадження правообмежувального та примусового характеру, які застосовуються слідчим суддею, судом за наявності достатніх підстав щодо підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу (екстрадицію), основною метою яких є забезпечення виконання покладених на особу обов’язків, а також запобігання спробам її можливої неправомірної поведінки [3, с. 79].
Не вдаючись у подальшому в дослідження поняття запобіжних заходів, слід зазначити, що законодавець диференціював запобіжні заходи (ч. 1 ст. 176 КПК України) від більш простих до більш суворих з урахуванням характеру певного суспільного інтересу (визначеним у КПК конкретним підставам і меті), співмірності обмеження прав і свобод та характеру примусового впливу. Частиною 2 статті 177 КПК України визначено підстави застосування запобіжного заходу із зазначенням ризиків, які дають право на його застосування.
Загалом вторгнення державних органів у сферу особистих прав та свобод при застосуванні запобіжного заходу повинне мати мінімальні межі, дійсно необхідні для боротьби зі злочинністю. Їх визначення неминуче припускає, по-перше, чітке встановлення в системі права лише дійсно необхідних випадків примусової дії; по-друге, до кінця витриману диференціацію передбачених законом правоохоронних заходів залежно від виду неправомірної поведінки, тобто їх адекватний характер; по-третє, установлення в законі з тим або іншим ступенем деталізації процесуальної форми примусу, умов, підстав і порядку його застосування; по-четверте, використання в практичній діяльності лише нормативно закріплених засобів правоохорони при чіткому дотриманні юридичних передумов їх реалізації.
Водночас, незважаючи на визначений у КПК України порядок застосування запобіжних заходів, є чимало випадків порушення законності з боку сторони обвинувачення саме процесуального порядку застосування деяких з них. Слідча та судова практика в досліджуваній сфері певним чином характеризує проблемні ланки, які потребують особливого детального підходу й вирішення. Зокрема, під час подання клопотань про застосування запобіжного заходу слідчі судді не рідко визнають їх невідповідними вимогам закону, а саме через брак повних даних щодо підозрюваного, відомостей про судимість, обставини вчинення кримінального правопорушення, відсутність у протоколах затримання особи дати та часу такого затримання чи конкретизації підстав, за наявності яких є необхідність у продовженні строку запобіжного заходу, а також необґрунтованість винятковості обрання відповідного запобіжного заходу тощо. Унаслідок зазначених недоліків слідчі судді повертають такі клопотання, що, у свою чергу, негативно впливає на оперативність застосування необхідних заходів і тим самим знижує ефективність розслідування.
Незважаючи на різноманітність запобіжних заходів, з кожним роком збільшується кількість затриманих осіб та випадків застосування до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. На практиці трапляються випадки затримання осіб без ухвали слідчого судді після спливу тривалого часу з моменту вчинення злочинів та за відсутності підстав, передбачених ст. 208 КПК, а саме затримання особи під час або ж безпосередньо після вчинення злочину. Проблеми виникають і під час процесуального оформлення затримання уповноваженою службовою особою або проведення супровідних заходів (зокрема обшуку затриманої особи), у питаннях своєчасного та правильного повідомлення затриманим про їх право на отримання правової допомоги, своєчасного інформування родичів затриманого та Центрів надання безоплатної правової допомоги. Поширеною стає практика, за якої доставлення затриманого до слідчого судді взагалі не забезпечується впродовж тривалого часу.
Доводиться також констатувати, що діяльність уповноважених службових осіб на етапі затримання особи досить часто ґрунтується на минулих традиціях, здійснюється з порушеннями і зловживаннями при затриманні підозрюваного. Через неправильне тлумачення та застосування закону уповноваженими службовими особами, а подекуди й свідомим ігноруванням його вимог, безвідповідальним ставленням до долі людей, їх прав, свобод та законних інтересів, є випадки подвійного стандарту в оцінці порушень (за незначне правопорушення можуть, прикладом, затримати вагітну жінку, проте «мажорів», які б’ють людей, поліція не затримує).
Оскільки найбільш часто затримання здійснюються працівниками поліції, варто звернути увагу на спільний наказ МВС та Мін’юсту України від 01 жовтня 2018 року № 806/3105/5 «Про затвердження Інструкції про заходи щодо дотримання вимог законодавства при затриманні без ухвали слідчого судді, суду осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, та обранні стосовно підозрюваних запобіжного заходу – тримання під вартою під час досудового розслідування». У пункті 1.6 розділу ІІ наказу вказується на найбільш серйозні й поширені порушення в цій сфері, а саме: доставлення до органу досудового розслідування уповноваженою службовою особою затриманої особи тривало довше, ніж це необхідно; нездійснення уповноваженою службовою особою, яка провела затримання, негайного інформування затриманого зрозумілою для нього мовою про підстави затримання та в учиненні якого злочину він підозрюється, а також нероз’яснення йому права мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього, неповідомлення інших осіб про його затримання і місцеперебування в порушення вимог ст. 213 КПК України; невручення затриманому негайно копії протоколу про затримання під підпис, а також ненадіслання такого протоколу прокуророві; звільнення затриманої особи, підозрюваної в учиненні злочину, безпосередньо слідчим або службовою особою, відповідальною за перебування затриманих, без подання слідчим клопотання прокурору про обрання запобіжного заходу [4].
Ще однією проблемою є бездіяльність слідчих суддів щодо обов’язку захисту прав людини, зокрема під час затримання. Норми ст. 206 КПК України передбачають активну ініціативну правозастосовну діяльність слідчих суддів, спрямовану на захист прав особи, безпідставно позбавленої волі або такої, яка зазнала насильства під час затримання чи тримання під вартою. Разом з тим на практиці слідчі судді не так часто вивчають обставини та підстави затримання, не досліджують питань щодо строків доставлення до суду з моменту фактичного затримання особи, яка спонукає правоохоронні органи зловживати своїми повноваженнями та порушувати процесуальні права громадян.
На державному рівні не вирішено питань щодо умов утримання підозрюваних, обвинувачених у СІЗО. Сучасні українські реалії свідчать, що в СІЗО порушуються абсолютно всі норми і умови тримання, харчування та вимоги санітарії. Людина, вина якої ще не доведена, потрапивши в слідчий ізолятор, опиняється в ситуації, за якої на неї чинять психологічний або фізичний вплив з метою примушування надати «потрібні» показання або схиляють до угоди зі слідством. Зареєстрований у 2020 році у СІЗО рівень захворюваності на туберкульоз майже в 100 разів вище, ніж поширення цього захворювання серед цивільного населення [5]. На сьогодні відсутні будь-які дослідження впливу вірусу COVID-19 на арештованих, які одразу потрапляють до групи ризику. Обмеження зовнішніх контактів через заборону побачень та передач не вирішують відповідну проблему, оскільки залишаються два критичні фактори – перебування великої кількості заарештованих в одній камері та відсутність розвиненої інфраструктури для лікування в СІЗО, що в сукупності може призвести і призведе до масових летальних випадків серед заарештованих.
Крім того, тримання під вартою передбачає соціальні витрати на реалізацію даного заходу. У цьому сенсі тримання під вартою є найбільш дорогим запобіжним заходом, оскільки підозрюваний, обвинувачений на тривалий строк позбавляється можливості брати участь у продуктивній праці за своєю спеціальністю і приносити максимальну користь суспільству. Безпосередньо процедура взяття під варту, ураховуючи доставлення підозрюваного, обвинуваченого до слідчого ізолятора, особистий обшук, дактилоскопіювання, фотографування тощо, є досить трудомісткою. Щорічно держава витрачає сотні мільйонів гривень на реалізацію даного запобіжного заходу. Більш того, узяття під варту накладає фінансовий тягар на самих заарештованих, їх родину, адже заарештовані не отримують заробітну платню, фінансові витрати зазнають їх близькі та родичі, які відвідують ув’язнених (передачі, оплата додаткових послуг захисника тощо)[6]. Не зважаючи на це, такий захід в Україні є одним з пріоритетних порівняно з країнами Європи, 134 в’язня на 100 тис. населення [7].
Слід також звернути увагу, що у 2020 році Кабінет міністрів України запровадив експериментальний проект, згідно з яким заарештовані можуть за певну плату покращити свої умови тримання під вартою в слідчому ізоляторі. Порядок проведення експериментального проекту щодо платної послуги з надання покращених побутових умов і харчування особам, узятим під варту, у слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби було затверджено наказом Мін’юсту від 06 травня № 1587/5. Відповідно вартість зазначених умов залежить від строку, за який здійснюється оплата: 2 тис. грн. на добу, 8 тис. грн. на тиждень та 12 тис. грн. на місяць. У 2021 році за користування платними камерами було сплачено загалом понад 7,8 млн. грн. На нашу думку, ефективність такого експерименту дуже сумнівна. Вважаємо, що доцільно було б більше приділяти увагу поліпшенню людських умов перебування заарештованих загалом, а не лише за окрему плату, а також зменшити кількість заарештованих у камері, яка на сьогодні сягає 12 чи 16 осіб. Крім того, звернемо увагу, що у лютому 2021 року Уповноважена з прав людини Л. Денисова звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом щодо протиправності зазначеного експерименту аргументуючи це тим, що платні камери є порушенням рівноправності громадян за майновою ознакою. На жаль у червні 2021 року провадження у цій справі було закрито [8].
Суттєві проблеми виникають у слідчій та судовій практиці щодо недостатності врахування правоохоронними органами можливості застосування замість тримання під вартою неізоляційних запобіжних заходів та не врахування з цього питання практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). О. Яновська на підставі аналізу практики ЄСПЛ у справах щодо України за 2019 р. виокремила основні найбільш повторювані порушення ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме:
- надмірна тривалість досудового тримання під вартою (прикладом, рішення від 11 квітня 2019 р. у справі «Левченко та інші проти України», заява № 46993/13);
- протягом усього періоду ув’язнення заявника суди посилалися на однакові підстави тримання під вартою; відсутність ознак того, що вони належним чином розглянули можливість застосування у справі заявника будь-якого альтернативного, менш обтяжливого запобіжного заходу (прикладом, рішення від 30 січня 2018 р. у справі «Макаренко проти України» , заява № 622/11);
- тримання заявниці під вартою в період між закінченням строку, установленого постановою про обрання запобіжного заходу в процесі досудового розслідування, та попереднім розглядом справи судом, під час якого постановлено продовжити строк тримання заявниці під вартою, який не охоплювався жодним судовим рішенням (прикладом, рішення від 27 лютого 2018 р. у справі «Сінькова проти України», , заява № 39496/11);
- запобіжний захід щодо заявниці було продовжено 20 разів з посиланням на одні й ті самі підстави (прикладом, рішення від 24 жовтня 2019 р. у справі «Штепа проти України», , заява № 16349/17) [9].
Окремі проблеми виникають й при застосуванні інших запобіжних заходів. Досліджуючи такий запобіжний захід як застава звернемо увагу, що цей захід так і не став альтернативою триманню під вартою. Прикладом, частка клопотань щодо застосування застави від загальної кількості всіх запобіжних заходів у 2019 році у середньому становила лише 0,83 %, у той час, як тримання під вартою – 70,23 %. У 2020 році ситуація не покращилась, слідчими та прокурорами було подано до судів першої інстанції всього 438 клопотань про застосування застави (для порівняння найбільша кількість клопотань про застосування застави була у 2013 році – 1 404 [10]).
Доречно зауважити, що в кримінальному процесуальному законодавстві України відсутні правові норми, які чітко регулюють правове становище заставодавця в кримінальному провадженні. Визначивши заставодавця як учасника кримінального провадження (п. 25 ч. 1 ст. 3 КПК України), законодавець не окреслив його процесуальний статус, не надав гарантії захисту своїх прав у кримінальному провадженні, не забезпечив потрібним обсягом прав для виконання визначених обов’язків. На сьогодні відсутня чітка регламентація правовідносин, що виникають між заставодавцем та підозрюваним, обвинуваченим, а також між заставодавцем та органом розслідування або судом. Фактично вибір способів й засобів впливу на підозрюваного, обвинуваченого покладається на розсуд самого заставодавця. З цього приводу ми погоджуємося з О. І. Ситайло, що такий стан певною мірою ускладнює застосування зазначеного запобіжного заходу й залучення особи як заставодавця в кримінальне провадження [11, с. 61].
Абсолютно неоднозначним є такий запобіжний захід, як особиста порука. У кримінальному процесуальному законі не міститься визначення поняття «поручитель», що безперечно є недоліком, оскільки чітко не передбачено вимог до поручителя, а також відсутні критерії оцінювання, чи заслуговує поручитель на довіру, чи ні. Отже, слідчий, прокурор, слідчий суддя мають керуватися лише власним переконанням, що є достатньо суб’єктивним чинником. До того ж поняття «довіра» підсилюється прикметником «особлива довіра», що ускладнює його розуміння, а також законодавцем не передбачено, чим саме визначається «особлива довіра» та в чому вона полягає.
Крім того, у судовій практиці трапляються випадки, за яких в ухвалі слідчого судді про застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді особистої поруки загалом відсутні відомості про вивчення в судовому засіданні особистих якостей поручителів, які б позитивно свідчили про довіру до них, спроможність забезпечити належну поведінку підозрюваного і виконання покладених на підозрюваного обов’язків, а також даних, що поручителі погоджуються з правами й обов’язками, передбаченими ч.ч. 2, 3 ст. 180 КПК України. Зазначимо також, що КПК України не передбачає повноважень слідчого судді перевіряти статки поручителя.
Не врегульовано та непередбачено в законодавстві, яким чином поручитель має впливати на підозрюваного для виконання останнім покладених на нього обов’язків, а також питань, чи може поручитель застосовувати заходи фізичного примусу щодо підозрюваного, затримувати його і доставляти до органу розслідування при спробі втечі, запобігати діям підозрюваного, спрямованих проти органів досудового розслідування, при припиненні нових кримінальних правопорушень підозрюваним.
Зазначимо, що в разі невиконання підозрюваним узятих на себе обов’язків при застосуванні особистої поруки теоретично, крім факту порушення підозрюваним запобіжного заходу, потрібно довести вину і бездіяльність поручителя, несумлінність виконання ним своїх обов’язків. Однак на практиці довести зазначене дуже складно, оскільки дії поручителя, що забезпечують належну поведінку підозрюваного, мають не процесуальний характер та не передбачені законом.
Проблематичними на практиці стають також питання оскарження застосування запобіжного заходу, оскільки в КПК України не передбачено можливості оскарження застосування особистого зобов’язання чи поруки, застави, затримання, що в певних випадках обмежує права особи. Крім того, не досить чітко регламентовано порядок оскарження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в частині визначення розміру застави, що зумовлює різні погляди з цього приводу.
Зазначимо також про те, що під час вирішення питання про застосування запобіжного заходу законодавець позбавив потерпілого права бути присутнім у судовому засіданні. На нашу думку, це негативно відбивається, щонайменше, на збалансованості прав потерпілого та підозрюваного, є грубим порушенням засади змагальності сторін та свободи в поданні суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості (ст. 22 КПК України). Вважаємо, що більш логічним у цьому питанні є забезпечення права потерпілого, а за необхідності й (або) його законного представника, на участь у розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу з метою заслуховування судом його думок з цього приводу, що є незаперечним у світлі обізнаності потерпілого в наявності реальної загрози для його безпеки в разі обрання альтернативних заходів замість тримання під вартою або домашнього арешту.
Підводячи підсумок, зазначимо, що норми КПК України, які регламентують застосування запобіжних заходів, на сьогодні не досконалі. Усунення відповідних огріхів має збалансувати систему запобіжних заходів, установити ті правові конструкції, що зможуть забезпечити ефективне вирішення завдань кримінального провадження, а також визначити баланс між примусом та конституційними правами людини.
Список використаних джерел:
1. Тертишник В.М. Кримінальний процес України. Загальна частина: підручник. 8-ме вид., доповн. і переробл. К.: Алерта, 2020. 452 с.
2. Кримінальний процес України: навч. посіб., за заг. ред. О. П. Кучинської, Ю. В. Циганик. К.: Юрінком Інтер, 2021. 448 с.
3. Фоміна Т.Г. Теоретичні та процесуальні основи застосування запобіжних заходів у кримінальному судочинстві України: дис. … докт. юрид. наук. Харк. нац. ун-т. внутр. справ. Харків, 2020. 630 с.
4. Про затвердження Інструкції про заходи щодо дотримання вимог законодавства при затриманні без ухвали слідчого судді, суду осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, та обранні стосовно підозрюваних запобіжного заходу – тримання під вартою під час досудового розслідування: наказ МВС України та Мінюсту України від 01.10.2018 № 806/3105/5. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1190-18#n7
5. Звернення Української Гельсінської спілки з прав людини стосовно необхідності впровадження заходів, спрямованих на захист хворих осіб, що знаходяться в місцях позбавлення волі від впливу COVID-19. URL : https://helsinki.org.ua/appeals/zvernennia-ukrains-koi-hel-sins-koi-spilky-z-prav-liudyny-stosovno-neobkhidnosti-vprovadzhennia-zakhodiv-spriamovanykh-na-zakhyst-khvorykh-osib-shcho-znakhodiat-sia-v-mistsiakh-pozbavlennia-voli-vid-v/
6. Реформа пенітенціарної системи. URL : http://krm.gov.ua/news/view/14609
7. Кримінально-виконавча система України у липні 2018 р. Статистичний огляд. URL : http://ukrprison.org.ua/statistics/1533198157
8. Чи виправдали себе платні камери в СІЗО. Відповідає правозахисник. URL: https://suspilne.media/196637-ci-vipravdali-sebe-platni-kameri-v-sizo-vidpovidae-pravozahisnik/
9. Яновська О. Г. Захист конвенційних прав у кримінальному провадженні. URL: https://yur-gazeta.com/publications/practice/kriminalne-pravo-ta-proces/zahist-konvenciynih-prav-u-kriminalnomu-provadzhenni.html
10. Баганець О. Стан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування у 2019 році. URL: https://resonance.ua/stan-dotrimannya-konstituciynikh-prav/
11. Ситайло О. І. Застава як захід забезпечення кримінального провадження: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Київ, 2021. 208 с.