ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ТА ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Віктор Володимирович НАЗАРОВ,

доктор юридичних наук, професор,

Голова Інституту кримінального правосуддя

професор кафедри кримінального процесу та криміналістики

Академії адвокатури України

 

 

Правильна організація взаємодії органів досудового розслідування та оперативних підрозділів в кримінальному провадженні є важливою умовою успіху в попередженні, виявленні і розслідуванні кримінальних правопорушень, притягненні до встановленої законодавством відповідальності осіб, які їх учинили, відшкодуванні заподіяної кримінальними правопорушеннями шкоди, відновленні порушених прав та інтересів громадян і юридичних осіб. Об’єднання зусиль зазначених суб’єктів підвищує результативність, ефективність і дієвість у боротьбі з кримінальними правопорушеннями.

Важливу організаційну роботу з усіх основних напрямів взаємодії в кримінальному провадженні здійснює слідчий. Саме він визначає стратегію та тактику досудового розслідування, несе персональну відповідальність за свою діяльність. Слідчий має право залучати до розслідування в кримінальному провадженні оперативні підрозділи, спеціалістів, експертів, інших необхідних для надання йому відповідної допомоги суб’єктів; визначати конкретні завдання цієї взаємодії, а також час, місце та строки її реалізації; установлювати обсяг і послідовність виконання необхідних дій в межах організованої взаємодії; конкретизувати роль кожного органу чи іншого суб’єкта у випадках спільного проведення кількох дій; розподіляти обов’язки між учасниками взаємодії тощо [1, 73].

Взаємодія слідчого з оперативними підрозділами полягає в їх узгодженій діяльності з метою забезпечення успішності досудового розслідування кримінальних правопорушень; здійснюється вона кожним з них не розрізнено, а в комплексі, у межах компетенції за допомогою передбачених законодавством засобів і методів. Налагоджена та раціональна взаємодія є однією з важливих умов виконання завдань кримінального провадження.

Водночас сьогодні на практиці спільна діяльність слідчих та оперативних підрозділів з метою забезпечення успішності досудового розслідування кримінальних правопорушень перебуває на вкрай низькому рівні. Наглядним прикладом цього є високий рівень злочинності в державі, який свідчить про дезорганізацію правоохоронних органів, низьку ефективність діяльності слідчих і оперативних підрозділів, відсутність узгодженості в їх діях, неналежне інформаційне забезпечення взаємодії, наявність відомчих бар’єрів, незацікавленість у взаємодії. Згідно із статистикою, відсоток розкриття кримінальних правопорушень у минулих роках, тобто, злочинів, зареєстрованих до 2020 року, склав 1,4 % (для порівняння, у 2019 році – 1,6 %, у 2018 році – 1,9 %). У 2020 році до судів надійшло 77 113 скарг на бездіяльність слідчого та прокурора, з яких судом задоволено 22 853 скарги. Про не покращення криміногенної обстановки у 2020 році свідчить той факт, що з облікованих у 2019 році 13 199 особливо тяжких злочинів лише у 5 691 випадку (43,1 %) конкретним особам було повідомлено про підозру, а ще менше справ за такими злочинами направлено до суду – 4 033 (30,5 %), до того ж в залишку на кінець звітного періоду залишилося не розслідуваними 8 772 кримінальні провадження даної категорії або 66,4 % [2]. Загалом, зазначена статистика свідчить про незадовільну роботу як слідчих, так й працівників оперативних підрозділів, у тому числі це стосується й незадовільної організації взаємодії органів досудового розслідування та оперативних підрозділів.

Сьогодні оперативні підрозділи позбавлені активної ролі в досудовому розслідуванні. Слідчі й прокурори наділені правом ініціювати й проводити негласні слідчі (розшукові) дії, які за своєю сутністю є реалізацією оперативно-розшукових методів. Працівники оперативних підрозділів позбавлені права не лише здійснювати процесуальні дії в кримінальному провадженні за власною ініціативою, а й не мають права звертатися з таким клопотанням до слідчого судді чи прокурора (ч. 2 ст. 41 КПК). На практиці це призводить до того, що оперативні підрозділи припиняють будь-яку активну діяльність в очікуванні відповідних постанов або окремих доручень слідчого. Слідчі ж завантажені надзвичайно великою кількістю зареєстрованих кримінальних проваджень, а тому фактично не мають можливості аналізувати кожне з них та визначати завдання оперативно-пошукового характеру.

Про яку спільну скоординовану і результативну роботу може йтися, якщо керівництво правоохоронних органів не несе прямої відповідальності за погіршення криміногенної обстановки в країні. На сьогодні ні Національна поліція, ні Міністерство внутрішніх справ, ні прокуратура не звітують про стан злочинності та протидію їй. Більш того, не звітують про стан дотримання конституційних прав і свобод громадян.

На даний час у країні створено або перебуває в процесі створення багато різних правоохоронних інститутів. Разом з тим рівень злочинності лише збільшується. Зазначене доводить, що всі ці державні органи існують відокремлено один від одного, будь-якої координації або взаємодії між ними не існує. Крім того, відсутнє загальне формування стратегії розслідувань у тому чи іншому напрямі відповідно до законодавства, відсутній досвід працівників органів розслідування, неузгоджено проводяться спецоперації, відсутня координація системи діяльності на місцях.

Органи розслідування демонструють повну безвідповідальність за розкриття кримінальних правопорушень, бездіяльність та безконтрольність. Цілісної структури правоохоронної системи, яка спільно, у взаємодії між собою, повинна боротися зі злочинністю та стояти на захисті прав громадян, тепер немає. Як наслідок, навіть Президент України сьогодні вимагає від усіх правоохоронних органів злагодженої командної роботи.

Зазначимо, що неналежна взаємодія органів розслідування призводить до порушень законодавства під час проведення процесуальних дій. Так, останнім часом у країні почастішали випадки проведення незаконних, навіть – масових, обшуків із залученням різних спецпідрозділів та застосуванням фізичної сили і спеціальних засобів, у т.ч. з явним порушенням вимог КПК України. Здійснюються тимчасові необґрунтовані доступи до документів та їх виїмка, проводяться несанкціоновані судами спостереження за громадянами та прослуховуються їх телефонні розмови, безпідставно вручаються підозри особам, коли для цього немає достатніх підстав, а ще гірше – мають місце факти незаконного затримання громадян та масового обрання таким особам виключного (виняткового) запобіжного заходу – тримання під вартою, що в сукупності є справжнім наступом на конституційні права і свободи громадян. Навіть адвокати масово почали скаржитись на порушення їх конституційних та професійних прав. Все це підриває демократичні основи України та є свідченням наступу на конституційні права громадян.

Проблеми взаємодії простежуються й під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Прикладом, під час вирішення питання щодо накладення арешту на майно виникають проблеми через повільну роботу або неможливість установлення майна, грошових коштів та інших цінностей, що необхідно піддати арешту. Ці негаразди пов’язані передусім з неналежною організацією роботи слідчим та відсутністю його взаємодії з працівниками оперативних підрозділів. Недоліки в організації розслідування не лише затягують строки отримання інформації про майно в ході розслідування, а й надають власнику або володільцю майна можливість його приховати, розпорядитися коштами на банківських рахунках до моменту прийняття в ході слідства заходів забезпечувального характеру. Відповідно надалі виникають проблеми в слідчого й щодо зазначення в клопотанні виду і переліку майна, яке підлягає арешту.

Підводячи підсумок зазначимо, що взаємодія слідчих та оперативних підрозділів має характеризуватися взаємозв’язком та взаємозалежністю, спрямовуватися на боротьбу зі злочинністю. Чим успішніше виконує свої функції один орган розслідування, тим успішною є діяльність інших. У зв’язку з цим суттєве поліпшення криміногенної ситуації в державі може бути досягнуто лише завдяки поверненню до напрацьованої роками системи взаємодії та координації діяльності органів розслідування, підключення до цієї діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, широкому залученню до роботи в цьому напрямі недержавних структур, громадських об’єднань і навіть окремих громадян. При цьому не слід забувати, що спільні дії органів розслідування мають будуватися виключно відповідно до законодавства України, на взаємоповазі та за умов дотримання конституційних прав і свобод учасників кримінального провадження.

 

Перелік використаних джерел

 

1. Малюга В. Криміналістична сутність та функції взаємодії слідчого з оперативними підрозділами та іншими суб’єктами в кримінальному провадженні // Нац. юрид. журнал: теория и практика. 2015. С. 71-77.

2. Баганець О. Загальний стан протидії злочинності в Україні 2020 року. URL:  https://resonance.ua/zagalniy-stan-zlochinnosti-ta-protid/?fbclid=IwAR0_VEvSypJRmYJJTgpAOCHm_D298dWdMDguvQMLoMguAwH5hj7ZbtEwEqQ