ПРО ТРАНСФОРМАЦІЮ ПОГЛЯДІВ НА РОЛЬ СУДУ У ЗБИРАННІ ДОКАЗІВ

Корсун Володимир Ярославович,

здобувач кафедри кримінального процесу Київського національного університету внутрішніх справ

 Серед суб’єктів кримінально-процесуального доказування особливий інтерес викликає орган, що здійснює правосуддя і вирішує кримінальну справу по суті – суд.

Судово-правова реформа розпочала, а реформа органів кримінальної юрисдикції продовжила серед учених і практиків у галузі кримінального судочинства дискусію про роль суду у збиранні доказів.

Протягом десятків років кримінально-процесуальне законодавство визнавало суд центральною ланкою усієї системи доказування. Саме на суд з метою встановлення істини у кримінальній справі покладався обов’язок здійснювати усі, необхідні на його думку, дії по збиранню доказів.

Відповідно до п. 4 ст. 129 Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 р., однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Законом України від 21 червня 2001 р. КПК України був доповнений ст. 16-1 “Змагальність і диспозитивність”, в якій змагальність розкривається через неприпустимість покладення на один і той же орган чи на одну і ту ж особу функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи, а також рівність прав сторін та свободу у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав.

Тлумачення принципу змагальності і визначення її меж у кримінальному процесі тісно пов’язане з питаннями встановлення ролі і повноважень суду у збиранні доказів. Так, зокрема, виникають питання: якщо діяльність по збиранню доказів здійснюється сторонами, то чи повинен суд зберегти такі повноваження або він повинен бути тільки суб’єктом перевірки та оцінки наданих сторонами доказів? Чи повинен суд при недостатності наданих йому доказів за своєю ініціативою витребувати нові дані, чи це є обов’язком сторін?

Варто зазначити, що у радянський період також достатньо багато говорилось про змагальність, однак однією з її ознак називалась саме активність суду у збиранні та перевірці доказів.

Українські учені-процесуалісти, досліджуючи принцип змагальності у кримінальному судочинстві, постали перед проблемою його співвідношення з іншим принципом, який тривалий час вважався основоположним у теорії кримінального процесу і виступав як мета кримінально-процесуального доказування – вимогою встановлення об’єктивної істини.

Як відомо, у процесуальній літературі поширення набула позиція, відповідно до якої в результаті кримінально-процесуального доказування встановлюється юридична (формальна) істина, що характеризується високим ступенем імовірності. Однак, якщо сьогодні переважає думка про те, що для винесення рішення суд повинен лише дослідити надані сторонами докази незалежно від їх обсягу (внаслідок чого у 2001 р. зазнала змін ч. 1 ст. 22 КПК України – суд був виключений з числа суб’єктів обов’язку всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи), то у працях учених дореволюційного періоду (В.К. Случевського, І.Я. Фойницького, С.В. Познишева та ін.) йдеться про те, що навіть при використанні усіх можливих способів і засобів доказування істинну картину діяння не завжди можна встановити через суб’єктивні та об’єктивні причини.

Разом із тим, процес правосуддя не може бути безцільним. Очевидно, що навіть за умови такої процедури судочинства, яка побудована на класичній змагальності, суддя не виноситиме обвинувальний вирок, не будучи переконаним у винності підсудного. У будь-якому разі вирок суду має бути законним, обґрунтованим і справедливим, інакше, навіщо тоді правосуддя?

Безперечно, що суд має бути об’єктивним і неупередженим. І навіть якщо суд не відповідатиме за результати доказування, це не означає, що він повинен байдуже ставитись до того, чи будуть встановлені обставини, що підлягають доказуванню, в кожному конкретному випадку. В іншому разі суд перетвориться на простого фіксатора певного рішення, що випливатиме з наданих сторонами доказ азів, а роль суду як органу правосуддя буде знівельована.

Сказане свідчить про те, що є необхідними нові підходи до питань кримінально-процесуального доказування, розробка таких форм кримінального судочинства, в яких будуть відображені та реалізовані як суспільні, публічні інтереси, так і інтереси окремих громадян.