Поняття та зміст націобезпекознавства

Володимир Ліпкан

кандидат юридичних наук

(Національна академія внутрішніх справ України)

Для цитування:

Ліпкан В. А. Поняття та зміст націобезпекознавства. Право України. 2003. № 9. С. 114 – 118.

 

За останні роки з’явилося чимало робіт пов’язаних із проблемою забезпечення національної безпеки. Проте, автори у своїй переважній більшості, застосовують фрагментарний підхід, вихоплюючи з цієї складної проблеми окремі елементи, ретельно піддаючи їх аналізові. Застосування цього підходу призводить до уривчастості у дослідженні такої системи, якою є національна безпека, і викликає серйозні побоювання щодо узагальнень, без яких неможливо сформувати стратегію, котра визначатиме генеральний напрям руху української нації.

Як ніколи раніше сьогодні дуже гостро відчувається необхідність у науково обґрунтованій методології забезпечення національної безпеки. За умов демографічної та екологічної кризи, економічних негараздів, несформованості іміджу впливової держави, відсутність адекватної методології забезпечення національної безпеки є фатально небезпечною для України. Сьогодні необхідна не лише інтегруючі різні прошарки українства національна ідея, а й розроблена система заходів щодо її забезпечення, ефективним засобом втілення яких є система національної безпеки. У свою чергу функціонування даної системи має відбуватись відповідно до науково сформованих та визначених цілей, функцій, принципів та методів, об’єднаних цілями забезпечення національної безпеки — механізму національної безпеки.

Аналізуючи сучасні процеси, що відбуваються в світі, можна дійти висновку про стагнацію колишніх моделей розуміння філософської категорії „безпека”, яка є фундаментальною і базовою при розробленні націобезпекознавства, тому зміна парадигмальних настанов щодо її розуміння певним чином має кореспондувати зміні уявлень про мету, завдання, принципи побудови та методи забезпечення національної безпеки. Тривалість дискусій з цього питання відображає певну складність не лише у розумінні такої категорії як „національна безпека”, а й взагалі багатоальтернативність існування її самої. Через це, намагання розглядати національну безпеку крізь призму аналізу окремих її елементів з наступною екстраполяцією на усю систему вважається не зовсім коректним, і є прямим наслідком застосування редукціоністського підходу, за якого властивості цілого зводяться до властивостей елементів.

Одним з ефективних засобів дослідження складних систем є синергетика, яка надає можливості по-новому підходити до аналізу системи національної безпеки[1]. Саме синергетика надає можливості розглядати її як відкриту нелінійну динамічну систему. Разом з цим, з певною долею очевидності можна стверджувати, що на сьогодні відсутня цілісна теорія, що здатна пояснити зародження, існування та розвиток, можливі трансформації системи національної безпеки, діагностування джерел загроз системі, розроблення механізмів управління ними тощо. Взагалі не є сформованим понятійно-категорійний апарат, методологічний інструментарій дослідження цієї системи, а питання щодо необхідності формування цілісної системи знань про національну безпеку порушується українськими дослідниками лише у постановочному плані[2].

В українській юридичній літературі ця проблема ще не стала об’єктом спеціального вивчення, тому наша головна ідея полягає у тому, щоб підвести теоретичний базис під побудову і організацію ефективного функціонування системи національної безпеки, а отже і забезпечення національних інтересів. Сама ж актуальність дослідження полягає в реалізації нагальної потреби зв’язати потреби забезпечення безпеки особи, нації, побудови української державності з формуванням, на основі неопарадигми національної безпеки[3], достатньої системи національної  безпеки, яка складатиметься з державної і недержавної підсистем[4].

Слід зазначити, що проблема побудови системи національної безпеки належить сьогодні до наймодніших і найактуальніших питань як наукової, так і передусім політичної літератури. Причому останнім часом можна спостерігати появу на шпальтах інформаційних видань багатих і блискучих концепцій, які є такими переважно з естетичного погляду і більше відбивають кон’юнктурні прагнення тих чи тих політичних діячів, що подекуди сприяло превалюванню політичних моментів над теоретичним осмисленням. З огляду на постійну ескалацію екстремістських форм прояву людської поведінки, особливо тероризму, наукова теорія має зачислити проблему побудови системи національної безпеки до найбільш пріоритетних, складних і значущих, а отже на разі гостро стоїть питання про розроблення цілісної і всебічно обґрунтованої системи знань про національну безпеку — науку про національну безпеку, яку я пропоную називати націобезпекознавство[5].

Націобезпекознавство, як пропонує називати автор цілісну систему знань про національну безпеку, як науку пропонується сформувати з огляду на наступні причини. По-перше, зміст науки націобезпекознавства складає система знань про національну безпеку, яка включає різноманітні теорії, принципи, поняття, категорії, сформульовані в результаті дослідження об’єктивних закономірностей національної безпеки. По-друге, до змісту науки націобезпекознавства включають систему обґрунтованих нею постулатів та аксіом для прикладних наук, а також практичних рекомендацій по удосконаленню процесу забезпечення національної безпеки. По-третє, до науки націобезпекознавства входять деякі специфічні закономірності, які не є предметом жодної іншої науки.

Сучасна наука націобезпекознавство є фундаментом, методологічною основою інших наукових напрямів про національну безпеку, через те, що у ній розкривається сутність самого націобезпекознавства його методологія, окреслюється базовий понятійно-категорійний апарат, визначаються вихідні положення щодо ідентифікації загроз та небезпек, критерії та показники системного ураження та дестабілізації, методологія управління самоорганізаційними системами тощо[6].

Ураховуючи той факт, що безпека є найголовнішою потребою нації, постає необхідність у реалізації цієї потреби. Дієвим засобом цього є створення відповідного інструментарію, за допомогою якого можна було б ефективно не лише забезпечувати, а й реалізовувати цю потребу. Таким інструментарієм виступає система національної безпеки. Разом з цим, для забезпечення ефективного функціонування даної системи, слід розробити науковий фундамент, тобто цілісну систему знань про національну безпеку. Саме тому мета пропонованого наукового напряму полягатиме в його універсальному застосуванні для найбільш ефективного забезпечення інтересів нації через побудову системи національної безпеки.

Концептуальна ідея націобезпекознавства полягає у тому, що за його допомогою можна буде прогнозувати моменти наближення до точок біфуркації, нейтралізовувати фатальні флуктуації, управляти загрозами та небезпеками тощо. Даний науковий напрям також дозволить обґрунтувати методологічні засади, які мають убезпечити аналіз такої складної системи від суб’єктивізму, спроб віддавати перевагу при оцінці суспільних подій, явищ чи то політичним, прагматичним та раціональним чинникам, чи то стихійним, несвідомим, ірраціональним, переносити власні уподобання або міркування на відносини минувшини. Це може спричинити неадекватність сприйняття необхідності побудови СНБ, і тим самим унеможливити убезпечення нації.

Звичайно, що національна безпека є системним явищем, що зумовлює виділення декількох підходів щодо визначення самого поняття. Тому запропонуємо власне бачення цієї проблеми і варіантів її конструктивного розв’язання.

Націобезпекознавство — суспільна міждисциплінарна наука, яка досліджує загальні та специфічні закономірності організації та функціонування системи національної безпеки, виробляє на підставі її пізнання загальні теоретичні положення, що спрямовані на підвищення ефективності функціонування даної системи, належить до наук безпекознавчого циклу. Сутність даного визначення полягає у тому, що у ньому наголошується на міждисциплінарності даного наукового напряму, необхідності врахування загальних, тобто притаманних системам безпеки різного рівня, та специфічних закономірностях, тобто таких, які різнять кожну систему національної безпеки одна від одної.

Націобезпекознавство можна також визначати як теоретичну систему ідей, поглядів та уявлень про шляхи реалізації націобезпекотворення з метою забезпечення національних інтересів, що відображають об’єктивний процес існування тріадичного організму: особа, суспільство, держава. У даному визначенні акцент робиться на необхідності ефективного забезпечення державотворчого поступу українства, формуванні підходу до розгляду особи, суспільства і держави в якості єдиного організму[7].

Останніми часами все більшого розповсюдження набуває ідея, яку я також відстоюю і викладаю і своїх працях, щодо розгляду системи національної безпеки в якості бівалентної, тобто такої яка складається з державної та недержавної підсистем національної безпеки[8]. Через це націобезпекознавство можна розглядати і як концепцію розвитку національної безпеки на дуалістичній основі, що визначається у форматі системи національної безпеки[9].

Говорячи про національну безпеку, варто сказати, що вона є частиною або підсистемою регіональної безпеки, яка у свою чергу — міжнародної. Міжнародна ж безпека є підсистемою глобальної. Інструментом пізнання функціонування даних систем є система знань. На наше бачення, доцільно взагалі казати про необхідність розвитку загальної теорії безпеки, яку я пропоную називати — безпекознавство[10]. Виходячи з цих позицій націобезпекознавство можна визначити як галузь безпекознавства, об’єктом якої є національна безпека як цілісний екзистенціальний феномен.

Націобезпекознавство не зводиться до суми відомостей про забезпечення безпеки особи, суспільства та держави, а є цілісним знанням про національну безпеку, що розкривається у відповідній категорійно-понятійній системі. Націобезпекознавче дослідження відрізняється широким застосуванням екзистенціального, герменевтичного, феноменологічного та інших нетрадиційних методологічних пізнавальних підходів.

Націобезпекознавство як нова наука та дисципліна вичленовується як таке, що в основу дослідження покладає націобезпекотворчий аспект існування антропо-соціо-культурного організму, поєднуючи організаційні та самоорганізаційні його начала. Концептуальним ядром націобезпекознавства є ідеологія націобезпекотворення, яка постає як ідея національної безпеки. Націобезпекотворення виступає життєдайною основою ідеї національної безпеки, а безпека людини, суспільства, держави, навколишнього енерго-інформаційного середовища у своїй органічній єдності — цілісною вартістю ідеї національної безпеки, основою сучасних націобезпекотворчих процесів.

Усе це значно розширює націобезпекознавчі обрії, робить сферу національної безпеки більш доступною для наукового пізнання. Загалом націобезпекознавство охоплює широке коло проблем. Воно, по-перше, нерозривно зв’язане з реалізацією важливої національної ідеї — безпеки нації[11]. По-друге, саме націобезпекознавство заглиблюється в управління, право, геополітику, психологію, етнодержавознавство, синергетику, інформаціологію, кібернетику, безпекознавство, технетику, екобіоніку, досліджуючи корелятивний зв’язок організаційних та самоорганізаційних структур та можливість розроблення механізму управління ними. По-третє, на націобезпекознавство покладається завдання розкриття природи національної безпеки, сучасне тлумачення поняття національної безпеки, принципу націобезпекоцентризму, вироблення підходів щодо загальної, приватних та спеціальних теорій націобезпекознавства, галузевих націобезпекознавчих дисциплін, співвідношення державної і недержавної систем безпеки як органічних складових системи національної безпеки[12].

Націобезпекознавство спирається на першовитоки національної безпеки, відтворює одвічне прагнення, потребу та інтерес людини до безпеки, усвідомлення її значущості в ієрархії інших потреб, виявлення атрактивних механізмів актуалізації потягів людини до створення систем безпеки. Зрештою — закладає фундамент до методологічного обґрунтованого патріотичного прагнення побудови сильної соборної України. Воно утверджує сучасне розуміння суті природи національної безпеки і заперечує її трактування лише як стану захищеності інтересів, як концептуального нігілізму і наукової зашореності, починаючи з обмеження безпеки лише захисними діями, закінчуючи ототожненням процесу забезпечення національної безпеки із діяльністю лише державних інституцій, заперечуючи непересічну, об’єктивно зумовлену і безальтернативно необхідну роль в націобезпекотворенні громадських організацій та окремих осіб і недержавної підсистеми національної безпеки в цілому.

Національна безпека виступає не просто як стан захищеності особи, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, а як пронизане суб’єктними переживаннями прагнення до задоволення потреби окремої особи у безпеці, що є невід’ємним від людського єства, управління загрозами та небезпеками. Якщо безпекознавство розглядати як своєрідну когнітивну систему в цілому, що має свій предмет і понятійний арсенал дослідження, то націобезпекознавство виступає стосовно неї як галузева когнітивна система, що спирається на відповідну її об’єкту, предмету та завданням концептуалізацію знань. Таким же чином можна стверджувати, що в межах націобезпекознавства, яке вивчає процеси забезпечення національної безпеки в усій їх складності та розмаїтті, нині формується як підсистеми націобезпекознавства інші теорії національної безпеки, зокрема синергетична теорія управління національною безпекою тощо.

Націобезпекознавство має два аспекти теоретичного аналізу: онтологічний, тобто сам процес націобезпекотворення та гносеологічний — його усвідомлення та пізнання, що відбивається у різних формах рефлексії. Націобезпекознавство виступає як окрема когнітивна система, що послуговується власною категорійно-понятійною системою. Остання є одним з індикаторів науковості, теоретичності та концептуальності. Саме націобезпекознавча концепція становить собою поняття гносеологічного ряду, за допомогою якого вивчаються онтологічні процеси буття тріадичного організму в сфері національної безпеки.

Особливістю націобезпекознавства як науки є те, що воно є міждисциплінарною наукою, яка досліджує проблеми національної безпеки в комплексі та взаємодії і здійснюється фахівцями як державних, так і недержавних установ. Пізнання природи національної безпеки та особливостей її забезпечення духовно збагачує кожного представника нації, виховує повагу та любов до Батьківщини, традицій, самобутності, історії та культури українського народу, формує духовно освічену людину.

Історія і сучасність націобезпекознавства ще не посіли належного місця в науковій літературі. Однією з причин, яка гальмувала це, було те, що національна безпека ототожнювалася із державною, що обумовлювало подальші наукові розвідки з цих питань, акцентування левової частки уваги на забезпеченні державної безпеки. У результаті такої тенденційної методологічної настанови було занедбано вивчення теорії забезпечення особистої безпеки, безпеки нації в цілому, а також теорії управління недержавною системою національної безпеки. Теоретичні і практичні дослідження націобезпекознавства необхідні не лише для поглиблення знань у галузі національної безпеки, а й для того, щоб подібна практика нівелювання потреби задоволення безпеки кожної особи та нації в цілому ніколи не повторилися, а Україна впевнено крокувала у річище державності.

Саме у такому плані формується сучасне націобезпекознавство як своєрідна філософія національної безпеки, національний світогляд на проблеми широкомасштабної просторово-часової реалізації національних інтересів української нації. Зрештою націобезпекознавство — це запрошення науковцям і усім не байдужим до проблем національної безпеки узяти активну учать у подальшому дослідженні націобезпекознавчої проблематики у всіх її аспектах і різновекторних напрямах та багатошарових пластах, своєрідний заклик до інтелектуально потентних та національно небайдужих теоретиків і практиків в ім’я соборної незалежної процвітаючої України!

Використана література: