Зубко Георгій Юрійович,
голова Інституту інфраструктурної політики ГОСЛ,
кандидат юридичних наук
У моїх попередніх публікаціях зазначалось, що при виробленні державної інфраструктурної політики доцільно виходити з побудови правильного алгоритму її розроблення. При чому аксіоматичним алгоритмом є розроблення такої політики, виходячи з поступового та поєднаного спільними зв’язками аналізу таких компонентів: 1) мета; 2) завдання; 3) принципи; 4) функції; 5) методи.
Тож у даній статті я зосереджу вагу на виділення основних завдань державної інфраструктурної політики.
Отже, виходячи з мети державної інфраструктурної політики, підходи до вироблення якої я виклав у попередній статті, вона полягає у забезпеченні такого рівня інфраструктурної безпеки, який би гарантував: 1) поступальний розвиток інфраструктури України, її конкурентоспроможність як всередині держави, так і у глобальному інфраструктурному просторі; 2) безперебійне стійке функціонування об’єктів життєво важливої інфраструктури у визначених законодавством режимах з метою реалізації національних інтересів; 3) спроможність суб’єктів ДІФСП своєчасно: запобігати; виявляти; нейтралізовувати руйнування чи завдання невиправної шкоди; припиняти функціонування або втрату контролю над об’єктами життєво важливої інфраструктури внаслідок дії чинників різної природи; забезпечувати швидке відновлення функціонування цих об’єктів у випадку переривання їх роботи.
Відповідно до викладеного, а також з урахуванням синтезу окремих положень, викладених в наукових працях науковців із цього напряму [1, с. 26—29] ключовими завданнями державної інфраструктурної політики виступають:
1) розбудова державно-приватного партнерства, в тому числі й безпекового для підвищення безпеки та забезпечення стійкості національної критичної інфраструктури. Зокрема, Д.С. Бірюков відзначає, що нині побудова ефективного державно-приватного партнерства щодо захисту критичної інфраструктури визначається як елемент державної політики в цій сфері [2, с. 31];
2) налагодження обміну інформацією: збір, аналіз та усвідомлення інформації щодо загроз і ризиків для критичної інфраструктури, вразливостей та характеристик систем захисту елементів критичної інфраструктури, механізмів і процедур реагування тощо;
3) побудова системи захисту критичної інфраструктури та підвищення її стійкості на основі підходу до управління ризиками, пов’язаними з усіма видами загроз (англ., all-hazard approach): 1) підвищення стійкості критичної інфраструктури до ідентифікованих загроз і небезпек; 2) запобігання загрозам, пов’язаним із умисними діями антропогенного характеру (диверсії, кібертероризм, тероризм, промислове шпигунство тощо); 3) планування своєчасного реагування на збої у функціонуванні життєво важливої інфраструктури з метою зменшення їх негативного впливу на здоров’я та безпеку людини і громадянина, суспільство і державу (визначальні її функції, закріплені в Конституції України); 4) планування швидкого ремонту й відновлення функціонування життєво важливої інфраструктури на випадок надзвичайних ситуацій, яким не можна запобігти;
4) максимально ефективне використання ресурсів для захисту критичної інфраструктури;
5) формулювання та законодавче закріплення однозначних правил взаємодії держави і суб’єктів господарювання;
6) створення організаційно-правових механізмів та комплексу можливостей щодо мобілізації ресурсів суб’єктів господарювання на забезпечення стійкості функціонування критичної інфраструктури;
7) забезпечення ефективної взаємодії та координації дій суб’єктів господарювання та держави із забезпечення та реалізації державної інфраструктурної політики;
8) формування системи нормативно-правового регулювання державної інфраструктурної політики, в тому числі удосконалення безпекової складової, уніфікація дій центральних органів виконавчої влади та охоронних підрозділів за параметрами та умовами організації захисту, визначеними міжвідомчими актами;
9) забезпечення відповідно до національних інтересів свідомого та повноцінного впровадження інформаційно-комунікаційних та цифрових технологій з метою інтеграції України до європейських і глобальних систем та інфраструктур;
10) стимулювання розвитку цифрових інфраструктур;
11) взаємодія і координація центральних органів виконавчої влади і інститутів громадянського суспільства щодо реагування на чинники, породжені гібридною війною проти України;
12) створення умов для забезпечення балансу інтересів бізнесу, суспільства й держави щодо функціонування та захисту критичної інфраструктури.
Механізмом реалізації зазначених цілей є формування, розроблення та запровадження державної інфраструктурної політики Україна в рамках якої має функціонувати загальнодержавна система оцінки реальних та потенційних загроз життєво важливій інфраструктурі, бути налагоджена належна взаємодія та координація всіх суб’єктів системи забезпечення інфраструктурної політики.
Це, своєю чергою може бути вирішене двома шляхами:
1) формування нових окремих функцій і надання додаткових повноважень діючому Міністерству інфраструктури України;
2) визначення системи суб’єктів реалізації ДІФСП із зазначенням на суб’єкта, який є головним в даній системі (модель на кшталт закону України „про боротьбу з тероризмом”).
Можу погодитись із думкою укладачів Зеленої книги у тому, що стратегічні цілі державної політики України у сфері захисту критичної інфраструктури мають бути зафіксовані у вітчизняному законодавстві [1, с. 29].
Список використаної літератури:
- 1. Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С.І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2015. – 176 с.
- 2. Бірюков Д. С. Прийняття політичних рішень щодо захисту критичної інфраструктури / Д. С. Бірюков // Стратегічні пріоритети. — 2015. — № 4(37). — С. 29-34.; Бірюков Д. С. Захист критичної інфраструктури: проблеми та перспективи впровадження в Україні : аналіт. доп. / Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов. – К. : НІСД, 2012. – 102 с.