© Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант Національної академії внутрішніх справ України,

кандидат юридичних наук

Початок ХХІ століття характеризується різким загостренням стосунків між аксіологічними системами Заходу і Не-Заходу. У цьому аксіологічному дисбалансі опинилась і Україна, яка з одного боку намагається ще якимось чином пристосувати свою духовність, поміркованість і толерантність до нових умов життя, а з іншого — ніяк не може встати на реальний шлях демократичних і ринкових реформ. Відповідно до цієї ситуації поділяються і основні табори політичних опонентів: з одного боку націоналісти-державники, які за будь-яку ціну вважають неможливим співпрацю з Росією, вважаючи останню імперією, а з іншого — східники, які вважають західні цінності далекими менталітету української нації, а також вбачають необхідність співпраці України з Росією з можливим приєднанням до останньої.

Звичайно, що категорично обрати будь-який вектор є не зовсім легким завданням. Головне, на мою думку, це наявність власної стратегії, яка не буде ані прозахідною, ані проросійською. Стратегія національної безпеки України має носити проукраїнський характер, і бути спрямованою на забезпечення національних інтересів, передусім, титульного етносу. Узалежнення від Росії вбачається недоцільним з огляду на ту обставину, що за часів перебуванням і під протекторатом Москви, і у складі СРСР Україна не змогла реалізувати свого одвічного прагнення — бути незалежною, самостійною державою. Месіанські та імперські настрої Росії не дають підстав вважати політику політичного зближення з Росією доцільною. Найбільш ефективною вважається раціональний підхід до Росії: якщо Росія тими чи іншими діями сприятиме становленню незалежної України, а у більш загальному плані забезпеченню національних інтересів, то у такому випадку можливо говорити про взаємодію по конкретних напрямах. Якщо ж відносини з Росією створюють загрозу національній безпеці Україні у будь-якій сфері, то взаємодія за цього випадку повністю виключається. Іншими словами політика прагматизму має базуватися на концепції диференційованого підходу, сутність якого полягає у встановленні рівня залежності політичних і економічних зв’язків зі ступенем добросусідства інших держав з Україною.

Одним з яскравих прикладів нової епохи у стосунках  між Україною і Росією стало підписання наприкінці 2001 року економічно невигідної для Росії угоди з Польщею про побудову нафтової магістралі. Головним чинником, що спіткав росіян піти на підписання такої угоди, стала можливість побудови даного нафтопроводу в обхід України. До речі, Росія останніми часами дещо змінила постулат про те, що „капітал йде туди, де більше прибуток”, замінивши його іншим: „капітал іде туди, куди йому дозволить йти велика політика”. Також ілюструє дійсне ставлення Росії будівля на Азовському морі переправи, яка створює загрозу забезпеченню територіальної цілісності України. І це відбувається саме після самміту глав держав-учасниць СНД, який проходив у вересні 2003 року в українському місті Ялта.

Теж саме стосується і країн Заходу, які лише декларують свою прихильність до України, насправді ж мають з нею стосунки лише тоді, коли це вигідно першим. При чому дане твердження автор висловлює не лише ґрунтуючись на даних проведеного геополітичного аналізу, а й ураховуючи власний досвід стосунків з європейськими колегами, котрі посідають чільні посади в урядах своїх країн.

Водночас не слід зрікатися ані Росії, ані Заходу — їх прагнення до забезпечення власних національних інтересів цілком зрозуміле. Звичайно ж, Захід не може витрачати гроші, не маючи твердих гарантій їх повернення, так само як і Росія не може витрачати власні кошти для забезпечення роботи паливно-енергетичного комплексу незалежної держави. Річ у тім, щоб Україна, усвідомлюючи необхідність добросусідських стосунків зі своїми партнерами, не перетворювалася на прибічника тих чи інших позицій, або проросійських, або прозахідних. Шлях України — проукраїнський шлях, і жодні глашатаї, що сповідують неможливість існування України або без Росії, або без Заходу, не мають впливати на поступ незалежної і самостійної держави.

На думку Ю. Ковальова, вирішити ці завдання можна на базі логіки космізму, головні постулати якої полягають у наступному. Основою Світобудови (Космосу) є тонкоматеріальна Надлюдська Реальність — Світове енерго-інформаційне середовище (СЕІС). СЕІС вбудовує людство в „еволюційний коридор”. У кожної людини формується ставлення до життя на Землі не більше чим, до етапу, необхідного для нескінченого продовження еволюції його одвічного духу. Уся гамма фізіологічних потреб поступово перестає відігравати домінуючу роль. Людина має всього у житті досягати сама. Через це, якщо віра в існування Надлюдської Реальності переростає в особисту справу кожного, виникає потреба у появі іншого механізму організації суспільства, який був би зовнішнім щодо людини регулятором[1]. Отже, відповідно до парадигми космізму, не має сенсу жорстко ставити питання про або перейняття західного типу розвитку, або ж навпаки до крокування разом із східними державами. Не має більше потреби у виборі між ринковим світом і духовним світом. Шлях до майбутнього обов’язково перетинають ці два етапи, і завершення першої з них означатиме перехід до другої.

Відповідно до парадигми комізму шлях до побудови духовного суспільства стане можливим коли:

¯ система життєвих цінностей більшості українців зазнає докорінних змін;

¯ духовне перетворення дозволить покласти регулюючі функції ринку на державні структури;

¯ підвищуватиметься виробничий потенціал національного господарства;

¯ суттєво зміниться якісна природа людини — з’являться умови для реалізації принципу: „від кожного за здібностями — кожному за потребами”[2].

Дискусійною у цьому аспекті є думка Ю.Ковальова, який зазначає, що з часом ураховуючи три основні типи стосунків (родинні — на базі вірності, добровільного самопожертвування; вільні — сторони домовляються на основі взаємної вигоди та інтересу; примусові — одна з сторін нав’язує іншій поведінку всупереч її волі), увійшовши до інтегральної системи культури, люди, незалежно від національності та віросповідання, поступово усвідомлять себе членами однієї Сім’ї і вся система взаємостосунків стане розвиватися за типом родинних. Аналіз геополітичних подій в світі дає можливість не підтримати таку оптимістичну модель розвитку людства.

На мою думку, цивілізаційне розшарування суспільства, поєднане із гострою нестачею природних ресурсів, спричинить глобальні зміни на планеті. Подальший розвиток за моделлю родини навряд чи буде сприйнятий тими державами, чий розвиток набагато випереджує нерозвинені країни. Саме тому навряд чи Америка буде жертвувати Руанді, Велика Британія Ботсвані, а Німеччина Заїру. Та цивілізаційна прірва, яка утворилася сьогодні, дає можливість спрямувати хід міркувань у русло недопущення встановлення родинних відносин, через те, що за таких умов людство приречене на загибель. З іншого боку, як ми вже зазначали, за підрахунками вчених для нормального існування на планеті має проживати не більше 1 млрд. осіб. Напевно, що до цього гіпотетичного 1 млрд. жителів Землі, представники Заїру, Ботсвани, Руанди та інших країн з аналогічним розвитком не будуть включені. Отже постає проблема у фізичному забезпеченні вибору цього 1 млрд. Звичайно, що це може призвести до глобальної війни, яка, ураховуючи той чинник, що населення країн, котрі мають ядерну зброю перевищують 1 млрд., може скінчитися останньої світовою війною — армагедоном. Через це популістські моделі родинних зв’язків між людьми не мають під собою ґрунту.

Найбільш доцільним у згаданому контексті може вважатися модель вільних договірних відносин, які такими у принципі можуть бути лише за формою, через те, що у разі порушення розвиненою країною будь-якої домовленості, менш розвинена країна не зможе адекватно відреагувати. Саме тому, як це не прикро прозвучить, насправді ефективною і реальною вважається модель, коли одні сторони нав’язують поведінку іншим. По суті сьогоднішня світобудова сконструйована саме таким чином. Інша річ, що будь-яка держава вважає себе самостійною і бажає, щоб з нею поводились відповідним чином, поважаючи задекларований (бажаний) статус. Отже, де-юре має бути проголошений тип вільних, договірних стосунків на підставі взаємного інтересу та вигоду, а де-факто існуватимуть примусові стосунки, які визначатимуться волею передусім розвинених держав, які мають доступ до природних ресурсів або володіють технологіями нефатального впливу на інші держави, які володіють цими ресурсами.

Приклад співу в унісон із саксофоном вождя є потурання Європи під час знищення Югославії, колись красивого і мальовничого краю із 20 млн. населенням, яке через натівські бомбардування спричинило наявність у центрі Європи перманентного вогнища нестабільності. Таким же чином можна розглядати і ситуацію в Афганістані, який є центром дестабілізації в азіатському регіоні. Пакистан та Індія, Ізраїль та Палестина, розв’язуючи невирішувані проблеми територіальних суперечок, також постійно триматимуть у напрузі азіатській регіон. Аргентина, завдячуючи мудрим порадам фахівців світового банку, агонізує, чим спричинює можливість розповсюдження дестабілізації у Південній Америці. Місцями спокою поки залишається штаб-квартира світового володаря — Північна Америка, та Австралія, яка через свою віддаленість не входить у перелік першочергових національних інтересів США. Інший континент Антарктида поки залишається перспективним полігоном застосування геополітичних стратегій речників сучасного глобалізму.

Наведені приклади яскраво ілюструють механізм підкорення у дії. При чому він може включати не лише воєнні, а й багато інших засобів впливу, чільне місце серед яких посідають засоби і прийоми інформаційної війни.

Через це Україна не має шляху або вибору бути чи не бути нейтральною державою. Парадигма космізму дає можливість і всі підстави стверджувати, що у разі подальшого зволікання з проведенням економічних реформ, Україна ризикує назавжди залишитися на щаблі другорозрядних держав. Ураховуючи ж тенденцію щодо нестачі природних ресурсів в інших країн, а також той факт, що Україна володіє родючими ґрунтами, має вихід до моря, по її території протікають чисельні річки, тобто є можливість створення запасу прісної води, а також інші географічні чинники, вже не кажучи про геостратегічні, Україна, у разі „неодужання” економіки, не зможе сформувати могутню систему національної безпеки, а отже найближчу зовнішню загрозу у другій декаді ХХІ століття — загрозу територіальній цілісності та недоторканості державних кордонів — навряд чи можна буде відвернути. Саме тому ми не маємо вибору: або концентрація і вихід з кризового стану із паралельною побудовою дієздатної СНБ, або ж потурання утворенню засад до узалежнення (у кращому випадку) або до руйнування незалежності (найгірший варіант) держави і залишення нашим нащадкам спадку рабства.