Залізняк Віталій Анатолійович,
здобувач Національного університету
біоресурсів і природокористування України
За даними Держкомстату України станом ще на 2008 рік інформаційні відносини регулюються 257 Законами України та 290 Постановами Верховної Ради України, 368 Указами та 87 розпорядженнями Президента України, 1149 постановами та 206 розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також 1095 нормативними актами міністерств і відомств України.
Крім змін та доповнень до вищезазначеного інформаційного законодавства, у 2009 році було прийнято ще значну кількість різних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері.
Таким чином, кількість нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, а також динаміка їх прийняття, сприяли становленню нової галузі права в Україні – інформаційного права України.
І хоча інформаційне право – це галузь права, що лише формується, більшість науковців зазначають, що вона відіграватиме визначальну роль в розвитку сучасного суспільства ХХІ сторіччя і в найближчий час буде повноцінною галуззю права [1, с. 81].
Оскільки в інформаційному праві накопичено критичну масу нормативно-правового матеріалу, постає питання про проведення систематизації цієї галузі у той чи інший відомий юридичній науці спосіб: за допомогою інкорпорації, консолідації чи кодифікації.
Здебільшого в теорії права систематизація визначається як діяльність з упорядкування та удосконалення нормативного матеріалу шляхом його зовнішньої та внутрішньої обробки з метою підтримання системності законодавства та забезпечення суб’єктів права необхідною нормативно-правовою інформацією [2, с. 156].
Під інкорпорацією (від лат. – incorporatio – включення до складу) розуміється об’єднання нормативно-правових актів у збірники чи зібрання, розташування їх у певному порядку без зміни змісту. Результатом інкорпорації є зовнішнє опрацювання чинного законодавства [3, с. 690-691].
Щодо кодифікації, то під нею слід розуміти форму корінної переробки діючих нормативних актів у визначеній сфері відносин, спосіб якісного впорядкування законодавства, забезпечення його узгодженості та компактності, а також розчистки нормативного масиву, звільнення від норм, що застаріли та себе не виправдали [4, с. 384].
«Специфічний вид систематизації законодавства, кінцевою метою якого є усунення множинності нормативних актів, шляхом зведення їх до одного укрупненого акту становить консолідацію [5, с. 221]. Новий укрупнений акт повністю замінює нормативні акти, що увійшли до його складу, оскільки заново приймається компетентним правотворчим органом та містить власні офіційні реквізити: назву, дату прийняття, номер та підпис посадової особи. Тому можна зазначити, що консолідація є різновидом правотворчої діяльності державних органів» [5, с. 221].
При виборі конкретної форми систематизації необхідно брати до уваги не лише складний і специфічний характер інформаційних відносин та період становлення інформаційного права як самостійної галузі права, але й той факт, що інформаційне право як молода галузь права не є систематизованою галуззю права. А тому не можна говорити про необхідність прийняття нових кодексів або їх нових редакцій з урахуванням змін, що відбулися у суспільному житті країни.
Здебільшого стосовно нових галузей, предмет регулювання яких ще достатньо не визначений, найбільш раціональним та адекватним напрямом удосконалення є проведення систематизації нормативно-правового матеріалу за допомогою інкорпорації та консолідації.
У даному випадку інкорпорація буде відігравати функцію обліку нормативно-правового матеріалу, а консолідація започатковувати процес подальшої кодифікації. Але довгий час можуть існувати не кодифіковані, а консолідовані нормативно-правові акти.
Отже, формування інформаційного законодавства та інформаційного права на сьогодні потребує глибокої теоретичної розробки. Саме Закон України «Про інформацію» став фундаментом для прийняття інших нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, та загалом зародження інформаційної галузі законодавства.
Тому удосконалення інформаційного законодавства має бути поступовим від інкорпорації до кодифікації через консолідацію, що і сприятиме не тільки його зародженню, але й формування та розвитку.
Список використаних джерел:
1. Інформаційне законодавство України : [науково-практичний коментар] / За ред. Ю.С. Шемшученко, І.С. Чижа. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006. – 232 с.
2. Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства. – 2-е изд., перераб. и доп. – Москва : Юрайт-М, 2001. – 346 с.
3. Юридична енциклопедія: в 6 т. – Т.2 : Д-Й. – К. : «Українська енциклопедія», 1999. – 744 с.
4. Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах. Изд. 2-е. – Отв. ред. проф. М.Н.Марченко. – Т.2. – Москва: ИКД “Зерцало – М”, 2001. – 476 с.
5. Сырых В.М. Теория государства и права: Учебник. – Москва: Юридический Дом «Юстицинформ», 2001. – 592 с.