ОБГРУНТОВАНІСТЬ ДЕЯКИХ ПІДСУМКОВИХ РІШЕНЬ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

УДК 343.195.6

 

 

Тайлієва Христина Русланівна

здобувач кафедри кримінального процесу 

 

Тайлієва Х.Р. Обґрунтованість деяких підсумкових рішень суду першої інстанції.

У статті досліджено комплекс питань, пов’язаних із забезпеченням обґрунтованості таких підсумкових рішень суду першої інстанції, ухвалених ним за результатами судового розгляду, як закриття кримінального провадження та провадження щодо юридичної особи; застосування примусових заходів медичного характеру або відмову в цьому; застосування примусових заходів виховного характеру або відмову в цьому. Встановлено, що обґрунтованість підсумкового судового рішення залежить від форми судового розгляду, виду кримінального провадження та виду самого судового рішення. Вона є необхідним елементом засади законності кримінального провадження загалом, і права на справедливий судовий розгляд, зокрема. Подальше розроблення положень щодо забезпечення обґрунтованості підсумкових рішень суду першої інстанції визнано перспективним напрямом розвитку науки кримінального процесу та кримінального процесуального законодавства.

Ключові слова: підготовче провадження, судовий розгляд, судові рішення, обґрунтованість судових рішень, закриття кримінального провадження та провадження щодо юридичної особи, застосування примусових заходів медичного характеру або відмову в цьому, застосування примусових заходів виховного характеру або відмову в цьому.

 

Тайлиева К.Р. Обоснованность некоторых итоговых решений суда первой инстанции.

В статье исследован комплекс вопросов, связанных с обеспечением обоснованности таких итоговых решений суда первой инстанции как прекращение уголовного производства и производства в отношении юридического лица; применение принудительных мер медицинского характера либо отказ в этом; применение принудительных мер воспитательного характера либо отказ в этом. Установлено, что обоснованность итогового судебного решения зависит от формы судебного рассмотрения, вида уголовного производства и вида самого судебного решения. Она является необходимым элементом принципа законности уголовного производства в целом, и права на справедливое судебное рассмотрение, в частности. Дальнейшая разработка положений об обеспечении обоснованности итоговых решений суда первой инстанции признано перспективным направлением развития науки уголовного процесса и уголовного процессуального законодательства.

Ключевые слова: подготовительное производство, судебное рассмотрение, судебные решения, обоснованность судебных решений, прекращение уголовного производства и производства в отношении юридического лица, применение принудительных мер медицинского характера либо отказ в этом, применение принудительных мер воспитательного характера либо отказ в этом.

 

Tailieva K.R. Validity of some total judgments of the first instance.

In the article the complex of the questions connected with ensuring validity of such total judgments of the first instance as the termination of criminal proceedings and production concerning the legal entity is investigated; application of coercive measures of medical character or refusal in it; application of coercive measures of educational character or refusal in it. It is established that validity of the final judgment depends on a form of judicial review, a type of criminal proceedings and a type of the judgment. It is a necessary element of the principle of legality of criminal proceedings in general, and the rights for fair judicial review, in particular. Further development of regulations on ensuring validity of total judgments of the first instance it is recognized as the perspective direction of development of science of criminal trial and the criminal procedural legislation.

Key words: preparatory production, judicial review, judgments, validity of judgments, the termination of criminal proceedings and production concerning the legal entity, application of coercive measures of medical character or refusal in it, application of coercive measures of educational character or refusal in it.

 

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями. Насамперед, слід зазначити, що виконання як загальних завдань кримінального провадження, передбачених ст. 2 КПК України, так і безпосередніх завдань кожної з його стадій, у тому числі стадії судового розгляду, напряму залежить від обґрунтованості кримінальних процесуальних рішень, які приймаються та реалізуються на кожному етапі кримінального провадження. Як відомо, усі кримінальні процесуальні рішення мають бути обґрунтованими. Це універсальна вимога, що стосується усіх рішень, які приймаються уповноваженими суб’єктами як у досудовому, так і у судовому кримінальному провадженні.

Обґрунтованість судових рішень у кримінальному провадженні – одна із найбільш важливих проблем сучасного кримінального процесуального права та практики його застосування. Як засвідчують дані судової статистики у вітчизняній судовій практиці фактів ухвалення незаконних, необґрунтованих, невмотивованих і несправедливих судових рішень. Так, за даними судової статистики у 2014 році апеляційними судами судові рішення скасовано щодо 34,3 % осіб (у 2013 році – стосовно 35,9 % осіб), а стосовно 10,5 % осіб змінено [1]. Протягом 2014 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасовано і змінено вироки стосовно 1,6 тис. осіб, або 36,4 % від загальної кількості переглянутих вироків, із яких скасовано стосовно 1,2 тис. осіб, або 27,9 %. У 2014 році в касаційному порядку скасовано вироків місцевих загальних судів стосовно понад 1 тис. осіб (1,2 тис. осіб), що на 12,6 % менше порівняно  із аналогічним періодом минулого року, або 28,6 % загальної кількості переглянутих вироків судів першої інстанції (із них із направленням на нове розслідування – стосовно 26 осіб, із направленням справи на новий розгляд у суді першої інстанції – стосовно 342 осіб, на новий розгляд у суді апеляційної інстанції – щодо 648 осіб) [2]. Упродовж І півріччя 2015 року в апеляційному порядку судові рішення скасовано щодо 34,4 % осіб                       (у І півріччі 2014 року – стосовно 35,4 % осіб), а стосовно 9,8 % осіб змінено; питома вага кількості осіб, стосовно яких вироки місцевих загальних судів скасовано, становить 32,8 % осіб, стосовно яких вироки переглянуто в апеляційному порядку [3].

Наведені дані засвідчують наявність низки проблем, що існують при ухваленні, судових рішень, зокрема тих, якими завершується судовий розгляд. Водночас, за справедливим твердженням І. І. Котубея, правосуддя – одна з найважливіших функцій правової держави. Від його ефективності залежить реалізація права, а відповідно, здійснення державної політики, вираженої в законі [4, с. 112]. До того ж, обґрунтованість підсумкових рішень суду, зокрема першої інстанції, у свою чергу, залежить від низки обставин, які мають бути враховані як під час ухвалення цих рішень, так і під час їх перевірки вищестоящою судовою інстанцією. Так, обґрунтованість підсумкового судового рішення залежатиме від форми судового розгляду (судовий розгляд у загальному порядку, судовий розгляд в особливому порядку), виду кримінального провадження (наприклад, кримінальне провадження на підставі угод, кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру), виду самого судового рішення (обвинувальний вирок, виправдувальний вирок, ухвала про закриття кримінального провадження та ін.).

У зв’язку з цим дослідження питань обґрунтування окремих підсумкових рішень суду першої інстанції, набуває особливої актуальності, має наукове та практичне значення.

Ступінь розробленості теми. Дослідженню теорії та практики ухвалення судових рішень, забезпечення їх правових властивостей, у тому числі обґрунтованості, на різних етапах розвитку кримінальної процесуальної науки тією чи іншою мірою були присвячені праці В. Б. Алексєєва, М. І. Бажанова, Н. Р. Бобечка, В. П. Бойка, Н. В. Глинської, М. М. Гродзинського, Ю. М. Грошевого, М. М. Гультай, Д. О. Захарова, В. С. Зеленецького, О. В. Капліної, О. С. Кашки, З. Ф. Ковріги, І. І. Когутича, І. І. Котубея, О. Ю. Костюченко, Е. Ф. Куцової, П. А. Лупинської, В. Т. Маляренка, В. Т. Нора, П. Ф. Пашкевича, І. Д. Перлова, М. С. Строговича, О. М. Толочко, П.С. Елькінд, О. Г. Яновської та ін. Разом з тим, переважна їх більшість присвячувалась вироку, як акту правосуддя, основному судовому рішенню, ухваленому за результатами судового розгляду.

У 1967 році вперше в науці кримінального процесу М. І. Бажановим була висловлена та аргументована ідея про те, що вимозі обґрунтованості повинно відповідати будь-яке кримінальне процесуальне рішення, а не тільки найбільш важливі з них. Надалі ця ідея була підтримана та одержала свій розвиток у роботах Н. В. Глинської, А. Я. Дубинського, В. С. Зеленецького, Ю. В. Манаєва, О. Р. Михайленка, В. І. Чорнобука, С. Ф. Шуміліна та ін. Вказується на те, що обґрунтованість процесуального акту – це результат певного спеціального процесу, що іменується обґрунтуванням кримінальних процесуальних рішень. Тому для того, аби конкретне рішення було обґрунтованим, необхідним є доброякісне здійснення самого цього процесу [5, с. 8–9].

Таким чином, доводиться констатувати, що обрана для дослідження тема в частині її спеціальної проблематики, ще не одержала достатнього висвітлення у вітчизняній науці кримінального процесуального права, особливо після прийняття чинного КПК України.

Метою цієї статті є дослідження питань забезпечення обґрунтованості деяких підсумкових рішень суду першої інстанції, ухвалених ним за результатами судового розгляду, формулювання на цій основі висновків та рекомендацій щодо належної та ефективної практики застосування кримінального процесуального закону з цих питань.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до ст. 369 КПК України судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається у формі вироку, а судове рішення, у якому суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали. У свою чергу, ст. 373 КПК України визначає два основні види вироку: обвинувальний та виправдувальний.

Аналіз відповідних норм КПК України засвідчує, що, окрім вироку, суд першої інстанції може ухвалити й такі підсумкові рішення, як: закриття кримінального провадження та провадження щодо юридичної особи (ч. 2 ст. 284 КПК України); застосування примусових заходів виховного характеру або відмову в цьому (ч. 3 ст. 497, ст. 501 КПК України); застосування примусових заходів медичного характеру або відмову в цьому (ст. 513 КПК України).

Як вже було зазначено, обґрунтованість окремих рішень залежить, у тому числі, від конкретного виду судового рішення, має свій зміст і обсяг, а тому питання обґрунтованості доцільно розглянути стосовно кожного із вказаних видів підсумкових судових рішень.

Закриття кримінального провадження та провадження щодо юридичної особи. Кримінальне провадження може бути закрите як у підготовчому провадженні (п. 2 ч. 3 ст. 314 КПК України), так і безпосередньо під час судового розгляду. У переважній більшості підстави для прийняття цього рішення судом першої інстанції на цих двох етапах кримінального провадження співпадають.

Як відомо, відповідно до ч. 3 ст. 370 КПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України.

Відповідно, для того, аби рішення про закриття кримінального провадження було обґрунтованим, суд повинен всебічно, повно та об’єктивно дослідити обставини справи, докази, зібрані у справі, та оцінити їх згідно із вимогами ст. 94 КПК України. При цьому зазначимо, що у підготовчому провадженні суд певною мірою обмежений у дослідженні всіх обставин і доказів, що обумовлюється особливим призначенням цієї стадії та її спрямуванням на вирішення особливих завдань (зокрема тих, які не пов’язані із встановленням наявності чи відсутності вини особи у вчиненні кримінального правопорушення, що є завданням стадії судового розгляду).

Обґрунтованість закриття кримінального провадження прямо залежить від правильного вибору підстави прийняття цього рішення (що, у свою чергу, можуть бути реабілітуючими та нереабілітуючими, матеріально-правовими та процесуальними і т.д.). Так, закриття кримінального провадження у зв’язку зі смертю обвинуваченого, звільненням особи від кримінальної відповідальності є рішеннями, що констатують не факт визнання особи винною у вчиненні кримінального правопорушення, а факт настання певних, вказаних у законі обставин, які є підставою для відмови від кримінального переслідування та обвинувачення особи.

Відповідно обґрунтованість рішення про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами означає наявність сукупності доказів, достатніх, з однієї сторони, для висновку про вчинення кримінального правопорушення саме цією особою, а з іншої – для висновку про наявність обставин, з якими закон пов’язує можливість/необхідність припинення цього кримінального провадження.

Обґрунтованість рішення про закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами також обумовлюється сукупністю відповідних доказів, які підтверджують невинуватість особи. У цьому обґрунтованість закриття кримінального провадження за реабілітуючими обставинами співпадає з обґрунтованістю виправдувального вироку, однак вони не є ідентичними. Обґрунтованість виправдувального вироку фактично передбачає як встановлену невинуватість обвинуваченого, так і невстановлену винуватість. Обґрунтованість же закриття кримінального провадження за реабілітуючи ми підставами передбачає тільки встановлену невинуватість особи.

Так, відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення має бути роз’яснена ним у контексті своєї фактичної основи (відсутність події кримінального правопорушення, відсутність в діянні обвинуваченого складу кримінального правопорушення, відсутність достатніх доказів для доведення винуватості обвинуваченого). Адже в інших ситуаціях такі обставини виступають підставами для ухвалення судом виправдувального вироку (ч. 1 ст. 373 КПК України). Отже, сама по собі відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення, як і прийняття судом відповідного рішення можуть мати місце лише після завершення дослідження усіх обставин, що мають значення для кримінального провадження, з’ясування думки сторін з цього приводу.

Застосування примусових заходів медичного характеру або відмову в цьому. Відповідно до ч. 1 ст. 503 КПК України примусові заходи медичного характеру, як заходи кримінально-правового впливу, застосовуються за наявності достатніх підстав до: 1) осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності; 2) осіб, які вчинили кримінальне правопорушення у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку.

У свою чергу, обґрунтованість рішення суду про застосування примусових заходів медичного характеру передбачає доведеність достатніми доказами ряду обставин, що входять до предмета доказування у цій категорії кримінальних проваджень (ст. 505 КПК України). Зокрема, має бути встановлений (доведений) факт вчинення кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння; факт вчинення цього діяння саме особою, відносно якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру; факт вчинення діяння у стані неосудності або захворювання особи на психічну хворобу після вчинення діяння до постановлення вироку, яка виключає застосування покарання. Крім того, обґрунтованість цього рішення передбачає також встановлення того, що психічний стан особи є небезпечним, як для неї самої, так і для інших осіб, а також робить можливим спричинення іншої істотної шкоди такою особою (п. 5 ч. 1 ст. 505 КПК України). І хоча висновок суду щодо існування цієї обставини має імовірний характер, але ґрунтуватись він повинен на встановлених і підтверджених доказами обставинах (зокрема, характер і перебіг захворювання, вчинення або спроби вчинення особою певних дій, тощо).

Тільки сукупність вищевказаних обставин, їх доведеність достатньою сукупністю доказів, оцінених судом відповідно до ст. 94 КПК України, робить рішення про застосування примусових заходів медичного характеру обґрунтованим.

Обґрунтованість рішення про відмову у застосуванні примусових заходів медичного характеру передбачає наявність достатніх підстав вважати, що особа (вчинення якою конкретного діяння доведене) за характером захворювання не представляє суспільної небезпеки.

Застосування примусових заходів виховного характеру або відмову в цьому. Відповідно до ст. 497 КПК України можливість виправлення неповнолітнього, який обвинувачується у вчиненні вперше кримінального проступку, злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості без застосування кримінального покарання може стати підставою для прийняття судом рішення про застосування до неповнолітнього обвинуваченого примусових заходів виховного характеру, передбачених законом України про кримінальну відповідальність.

У разі ж здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, внаслідок вчинення особою, яка після досягнення одинадцятирічного віку до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, суд зобов’язаний вирішити питання про застосування примусових заходів виховного характеру до такої особи (ст. 498, 501 КПК України).

При цьому, в основі рішення суду про застосування примусових заходів виховного характеру повинні лежати нереабілітуючі підстави закриття кримінального провадження. Відповідно, обґрунтованість рішення про застосування примусових заходів виховного характеру передбачає доведеність того, що кримінальне правопорушення/суспільно небезпечне діяння вчинено, і що вчинено воно саме тією особою, відносно якої вирішується питання про застосування примусових заходів виховного характеру. Це рішення не передбачає встановлення винуватості особи, оскільки визнання винним у вчиненні кримінального правопорушення можливе тільки за вироком суду (ч. 1 ст. 17 КПК України). Крім того, у випадку вирішення цього питання стосовно неповнолітнього обвинуваченого, суд повинен встановити достатні підстави для висновку про те, що виправлення неповнолітнього можливе без застосування кримінального покарання.

Висновки і перспективи подальших наукових пошуків. Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що перспективним напрямом розвитку науки кримінального процесу та кримінального процесуального законодавства є подальше розроблення положень щодо забезпечення обґрунтованості підсумкових рішень суду першої інстанції. Обґрунтованість цих рішень є необхідним елементом засади законності кримінального провадження загалом, і права на справедливий судовий розгляд зокрема.

 

Список використаних джерел:

1. Аналіз даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів місцевими загальними судами, апеляційними судами областей та міста Києва за 2014 рік [Електронний ресурс] / Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ / Офіційний сайт. – Режим доступу : http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html.

2. Аналіз даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у 2014 році [Електронний ресурс] / Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ / Офіційний сайт. – Режим доступу : http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html.

3. Аналіз даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів місцевими загальними судами, апеляційними судами областей та міста Києва за I півріччя 2015 року [Електронний ресурс] / Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ / Офіційний сайт. – Режим доступу : http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html.

4. Котубей І. І. Обґрунтованість вироку суду першої інстанції / І. І. Котубей // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». – 2014. – Вип. 27. – Т. 3. – С. 112–115.

5. Зеленецкий В. С. Теория и практика обоснования решений в уголовном процессе Украины / В. С. Зеленецкий, Н. В. Глинская. – Харьков: «Страйд», 2006. – 336 с.