Володимир ЛІПКАН
Політичні засади геостратегії сучасної Української Держави : монографія / В. А. Ліпкан. Одеса : Гельветика, 2024. 830 с.
Монографія є першим у країні виданням, в якому на засадах системного міждисциплінарного підходу досліджуються підвалини формування та реалізації геостратегії сучасної Української Держави з позицій політології, міжнародних відносин, геоісторії, геоекономіки, етнодержавознавства, націобезпекознавства, кібербезпеки.
Геостратегія інтерпретується як політична категорія, визначаються її концептуальні засади як теорії, сформовано її категорійно-понятійну систему. З’ясовуються зміст та структура геостратегічного дискурсу.
Окрему увагу відведено дослідженню методологічних засад геостратегії –– через послідовний розгляд дискурсивного аналізу, нормативізму, природно-правового методу, концепцій стратегічної невизначеності та ясності, анатомії геостратегічної деструктивності, а також гуманітарної аури нації.
Надано політичну характеристику геостратегічного ландшафту, розкрито історичні корені денацифікації, акцентовано на чинниках, які впливають на геостратегію сучасної Української Держави. Сформульовано політичні засади творення геостратегії як політико-безпекової практики. Розроблено підходи до розуміння концепції національної стійкості, а також подається модель політичної готовності як однієї зі складових геостратегії.
Практика геостратегії презентована через аналіз геостратегій США (атлантизм, доктрина Монро), ЄС (євроінтеграція), РФ (рашизм, „мертва вода”, інші деструктивні вчення) та КНР (стратегічна невизначеність, спільнота єдиної долі високого порядку, „Один пояс, один шлях”). Розкрито засади загрозливого мілітарного дискурсу на прикладі КНР, виявлено ключові постулати його модерної геостратегії.
Проаналізовано стратегії як акти стратегічної правотворчості, сформульовано ієрархічну систему нормативних актів, що регулюють суспільні відносини у сфері геостратегії. Наслідком теоретичних напрацювань стала презентація еталонної моделі геостратегії на засадах концепції стратегічної ясності. Сформовано категорійно-понятійну систему дослідження, удосконалено підходи й алгоритми до інтерпретації змісту ключових понять; подано математичну модель інституційно-організаційних структур, а також розглянуто засади геоекономіки.
Монографія стане в нагоді передусім практичним працівникам, аспірантам, докторантам, науковцям та усім, хто цікавиться питаннями сучасної геостратегії.
ВСТУП
Відновлення ефективного розвитку модерної Української соборної держави має ґрунтуватися на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях трансформації світової стратегічної архітектури.
Формування геостратегічного ландшафту відбувається у рамках реалізації нелінійної парадигми, хаотичного формування епіцентрів криз. Нинішні наукові дослідження щодо евристичних можливостей концептуальних моделей протиборства атлантизму і неоєвразійства, формування олігополярного світу на заміну монополярного вже певним чином вичерпали свій когнітивний потенціал.
Війна РФ проти Української Держави продемонструвала не лише агресивність і войовничість Росії, а передусім — деструктивність змісту окремих геополітичних концепцій, в яких протиборство атлантизму і євразійства визнається аксіоматичним, а агресивна війна РФ обґрунтовується російськими не лише політиками і пересічними громадянами, а й науковцями, які викладають свої огляди геополітичних концепцій і стверджують про природне право на постійне розширення, експансію власного геополітичного простору за рахунок інших країн, у тому числі Української Держави, будь-якими засобами, включаючи геноцид, агресію, війну, міжнародний тероризм.
Наслідком формування і розроблення подальшого впровадження не лише у наукове середовище, а й у політичну практику деструктивних концепцій та аксіом геополітики стало те, що такі явища, як: агресія, анексія, тероризм, війна, суперництво та протиборство, стали системоутворювальними елементами практики творення міжнародних відносин.
Якщо останні 33 роки після руйнування радянської імперії і війни в Югославії світ був здебільшого монополярний і тим самим було утворено тимчасовий геополітичний баланс, то зараз при спробах формування спочатку біполярного, потім багатополярного і наразі олігополярного світу, геополітика виявила свою теоретичну і концептуальну бідність, а головне — нездатність саме в ракурсі теоретичної системи щодо формування принаймні світоглядних засад і смислів мирного співфункціонування різних соціальних систем в умовах нестаціонарності.
Сучасні геополітичні концепції виявилися наперед нездатними формувати гуманістичний і справедливий, моральний світ, оскільки геополітика побудована на засадах протиставлення і антагонізму, боротьби й суперництва, обґрунтування війни як продовження політики іншими засобами.
Геополітика не має відповіді на питання щодо принципів та засад співіснування різних видів: розвитку та еволюції, з одного боку, гуманізму і моралі, справедливості і свободи, щастя і добра — з іншого.
Геополітика як надлишково розрекламована теорія, насправді виявилася неспроможною чітко і з наукових позицій пояснити та спрогнозувати на підставі власної методології, структурно-факторного моделювання, методів геополітичної кон’юнктури і націобезпекознавства чітких параметрів, форм і методів розвитку та будови нового світового порядку. Численні положення геополітики стали наслідком політико-небезпечної та руйнівної практики щодо поширення мілітарного геостратегічного дискурсу в міжнародні відносини.
Фактично геополітика виявилася сукупністю наукових теорій, теоретичні підвалини яких, за певних вдалих маніпуляцій, використовують держави для реалізації власних, у тому числі експансіоністських, загарбницьких геополітичних інтересів за рахунок інших країн.
Тому постає необхідність у формуванні когнітивної системи, в рамках якої знайшов би свій опис увесь спектр явищ стратегічного порядку стосовно прив’язки не лише до землі, простору і суші — складових матеріального світу, як це зазвичай виокремлюють сучасні дослідники, виділяючи геополітику як самостійний напрям дослідження, а передусім стратегічний зріз — складову духовного й ментального, етичного світу — справедливий стратегічний простір — Добро, в якому функціонують явища стратегічного порядку, що може бути описано й досліджено в рамках адекватної теоретичної системи — геостратегії.
Унаочнюється потреба у виробленні нової метакогнітивної системи, в рамках якої знайшов би опис феномен розвитку нелінійних систем в умовах нестаціонарності, стратегічний простір процвітання і щастя, а також тиражування неконфліктної парадигми на гуманістичних засадах.
Розв’язання цих питань уможливлюється у рамках геостратегії — теорії, що пояснює і формулює напрями політико-безпекової і правової практики щодо досягнення процвітання у нелінійних системах на засадах коеволюції. Конструктивною відмінністю пропонованої у дослідженні метакогнітивної системи є ракурс процвітання та гуманізму, а не боротьби, перемоги, суперництва, теорії нескінченного розвитку й еволюції.
А отже, у пропонованій монографії унормовується максима про необхідність розвитку саме геостратегії, у рамках якої закладаються засади для творення Української Держави і розвитку української нації.
Наслідуючи і керуючись законами діалектики, суспільство поступово впровадило мілітарний геостратегічний дискурс в усі сфери суспільних відносин, у тому числі в політичну; тим самим стало на шлях перманентної війни, що врешті-решт може призвести до завершення життя чергової версії людства. Для того, щоб осмислити це, потрібно формувати такі теоретичні комплексні системи, які пояснюють, як жити в гармонії, балансі та щасті, справедливості та свободі, а не як завойовувати, вбивати, домінувати та нищити.
Засади геостратегії, це передусім екзистенційна модель такої системи, в рамках якої вона інтерпретується:
1) як політична теорія;
2) як політико-безпекова практика;
3) як практика застосування актів стратегічної правотворчості.
Теорія геостратегії є початком, не досконалою, утім — докорінно відмінною від теорії геополітики. Саме тому в дослідженні йдеться і про необхідність розроблення історії учень українських мислителів про геостратегію, і про державотворення, і про націософію, і про націоґенез, у яких увиразнюються ідеї творення української політичної нації на засадничих положеннях українського національного ідеалу та ідеї. Робота просякнута ідеями та концептами, передусім українських вчених і мислителів, які викарбовують постулати національної ідентичності.
Як і будь-яка теорія, геостратегія як система знань має описуватися власним предметом та методом, через що питання методології посідають чільне місце в дослідженні. Причому це не стандартний перелік загально- і спеціально-наукових методів, а саме ті методи, які вирізняють і уможливлюють ідентифікувати геостратегію як окреме вчення (теорія), у рамках якої реалізується стратегічна політика і досягаються стратегічні цілі, стратегічні національні інтереси на базі стратегічних національних цінностей. Актуальним є розроблення категорійно-понятійної системи, передусім через формулювання понятійних рядів.
Національна геостратегія як вид практичної діяльності неможлива поза рамками формування власно національного підмурку, національного стратегічного наративу, в тому числі аналітичного. Важливим є питання формування цілісної концепції геостратегічного дискурсу, засад до розуміння політичної готовності, з’ясування засадничої місії політичної теології для розвитку геостратегії.
Вирішальне місце у дослідженні посідають питання аналізу сучасного геостратегічного ландшафту, в рамках якого аналізуються корені дискримінаційної політики на прикладі війни РФ проти Української Держави, осмислюються витоки денацифікації у контексті творення сучасної геостратегії Української Держави, визначаються чинники, що впливають на формування геостратегічного ландшафту і творення геостратегії.
За допомогою методу кейс-стаді розглядається практика сучасної геостратегії через аналіз зумовленості стратегічного наративу цільовими аудиторіями, практичне застосування концепції національної стійкості, а також аналізу окремих практичних засадничих аспектів реалізації модерної геостратегії Росії та Китаю, геостратегічної зумовленості зовнішньої політики США, безпекового виміру геостратегії Німеччини та Польщі.
Органічним компонентом роботи також виступають комплексні запропоновані підходи до розроблення політико-правової моделі геостратегії, через формування еталонних секторальних стратегій та відповідних інституційно-організаційних структур (на прикладі сфери інфраструктури), формування системи стратегічних комунікацій, розвитку геоекономіки.
Виступаючи фундатором і провідником нового стратегічного мислення, я відійду від усталеної наукової традиції, коли у загальних висновках до всієї роботи дублюється один і той самий текст, який міститься як безпосередньо в роботі, так і у розлогих висновках до розділів.
Ключові і вичерпні наукові висновки міститимуться після кожного розділу, де можна дістати всебічну, ґрунтовну і детальну інформацію про сутність вирішення кожного наукового завдання, які в сукупності і розкривають широкий спектр, стратегічні горизонти та глибину наукової новизни цього дослідження.
ВИСНОВКИ
Монографія є результатом оригінального теоретичного узагальнення й творчого розвитку важливої наукової проблеми вироблення політичних засад геостратегії сучасної Української Держави. Застосування і впровадження у комплексі низки методологічних підходів, методів наукового пізнання і методики дослідницької роботи, пізнання ґенези доктринальних поглядів на прикладну наукову проблему, вивчення стану і перспектив політичних процесів у міжнародному вимірі, встановлення закономірностей формування сучасного геостратегічного ландшафту, глобального розвитку, миру та війни під час формування і реалізації геостратегії, тенденції розвитку суб’єктів міжнародних відносин, засобів міжнародних комунікацій, еволюція політики міжнародних суб’єктів щодо Української Держави уможливили досягнення поставленої мети щодо отримання нових наукових результатів і створення нових системоутворювальних знань, визначення змісту прогресивних політичних та безпекових моделей і технологій й формулювання таких висновків.
- Визначено політичні засади творення геостратегії сучасної Української Держави. Встановлено, що геостратегія виступає конкретним інтелектуальним концептуальним простором та практичним інструментом формування засадничих змін державної нації, причому на конкретно-історичному етапі розвитку саме інструментом par excellence для формування гуманістичної цивілізації. У рамках геостратегії виписуються і реалізуються біологічні сили нації, викарбовуються державотворчість, мораль і стратегічна культура як одне із життєдайних першоджерел національної потуги. Геостратегія як політико-безпекова практика вписує у себе парадигми войовничості, але вони не є первинними, виплеканими і домінантними, бо ними послуговуються не заради реалізації будь-яких інтересів. Вони інтерпретуються як іманентний чинник боронення власних корінних інтересів не лише комунікаційними та дипломатичними засобами, але й силовими засобами. Геостратегія— націотворча традиція одержавлення власної історії, когнітивна політико-безпекова і правова практика, а також макросистема широкомасштабних цілеспрямованих та свідомих, каскадних і комплексних заходів компетентних політичних суб’єктів (стратіархів) щодо формування й реалізації стратегічної державної політики в найбільш важливих сферах життєдіяльності на підставі стратегічних національних цінностей та інтересів. Завданням геостратегії є збереження державницької ідеології засобами стратегічних комунікацій і стратегічної правотворчості, на базі стратегічної культури (яка включає заповіт, традиції, покликання), формування умов для розвитку державної нації і національної держави на ґрунті української національної свідомості й ідентичності, що є справою духовною і спіритуальною, а також вимовним увиразненням сили української нації, яка своє покликання спирає на безпосередньому відчутті благословенства, що спочиває на українській національній індивідуальності та закладеній у ній динаміці й адаптивності.
- Виділено ключові підходи до розуміння сутності геостратегії: стратегічний, безпековий, онтологічний, конфліктологічний, діяльнісний, комунікативний, інституційний, організаційно-функціональний, інтегративний, Розкрито зміст кожного з них. Сформульовано принципи геостратегії, та десять ключових завдань, які вона має виконувати як макросистема.
- Розроблено систему детальної аргументації щодо відмінності геостратегії від геополітики. За допомогою дихотомічного підходу подано зміст геополітики і далі визначено адекватний цій тезі зміст геостратегії за конкретною ознакою, що уможливило полегшити розуміння концептуальних та принципових розбіжностей та відмінностей, сформулювати чітке й наукове обґрунтоване уявлення про самостійний предмет та об’єкт геостратегії як політико-безпекової практики і теорії. Геостратегія дає відповідь на питання: як робити. Визначення відмінностей геополітики від геостратегії, дало змогу висновувати, що в рамках класичної теорії геополітики немає місця суб’єктності Української Держави.
- Сформульовано визначальні характеристики геостратегії: чітке визначення напрямів геостратегічного розвитку держави незалежно від змінюваних правлячих еліт; застосування стратегії і методології націобезпекознавства, які враховують історичну динаміку розвитку державності і нації як живого організму і ґрунтуються на національній ідеї, безпекознавчій парадигмі, націо- і державотворенні; економічний прагматизм; геоідеологія як складова національної ідеології і відображення стратегічних національних інтересів та засобів їх реалізації на стратегічному рівні; самостійна і самодостатня національна стратегічна політика, як наслідок національної автентичності, ідентичності, самосвідомості та інтелектуальної аналітичної діяльності вищого керівництва держави як уособлення еліти суспільства — стратегічна меритократія; стратегічна культура і розвиток стратегічної свідомості; формування сприятливих умов для вироблення і поширення власної традиції, обговорення українських питань із позицій самої України, формування та впровадження українських національних стратегічних наративів; плекання і творення корінних інтересів української нації, її культури, української мови (епосів, говірок), звичаїв, усної історії, багатовікових традицій та звичаїв; централізація смислів геостратегії, поєднана із децентралізацією засобів і напрямів її реалізації; врахування вищих геостратегічних закономірностей у розвитку міжнародних відносин на засадах справедливості, гуманізму, моральності, свободи та динамічного балансу, адаптивності та проактивності; всебічний розвиток стратегічного потенціалу і стійкого функціонування системи стратегічної інфраструктури; відповідність довгостроковим стратегічним національним інтересам.
- Сформовано категорійно-понятійну систему дослідження. На підставі методів політологічної науки, мовознавства, націобезпекознавства, наратології, правничої герменевтики, юридичної компаративістики, формально-юридичного та логіко-догматичного підходів розроблено авторські дефініції понять та уведено неологізми: „геостратегія”, „геостратегічний дискурс”, „геостратегічний пріоритет”, „геостратегічний ландшафт”, „стратіарх”, „стратегічна архітектура”, „деінфраструктуризація”, „інфраструктурний цинізм”, „стратегічна конвергенція”, „стратегічна дивергенція”, „інфраструктурна десуверенізація”, „політична готовність”, „політична готовість”, „антиукраїнство”, „антиукраїнські політичні доктрини”, „індоктринація”, „стратегічний ресентимент”, „горизонти передбачення” тощо. Окремо визначено поняття, завдання, мета, системоутворювальні чинники українства. Сформульовано зміст та сучасні форми трансформації „малоросійства” на „малоєвропейство”.
- Для позначення еліти суспільства, творців, які внаслідок еволюції стратегічної культури в рамках соціальної системи, утворили нову форму історичної конфігурації, набувши статусної та функціональної індивідуальності внаслідок процесів внутрішньої диференціації соціальної системи з утворенням унікальної системної аналітичної структури, яка різниться від інших управлінських систем рівнем стратегічності всіх компонентів і процесів, горизонтів передбачення пропонується увести в науковий обіг поняття — стратіарх. Визначено їх функції, завдання.
- Важливим інструментом стратіархів виступає індоктринація, яка визначена як свідомий, цілеспрямований процес штучного й інспірованого насадження і прищеплення людині чужорідних для її ментальності, культури, самобутності та ідентичності цінностей, світоглядних ідей, політичних поглядів і переконань, установок, когнітивних стратегій, концепцій, доктрин, смислів, стратегічних наративів або професійних знань, які внаслідок некритичного їх сприйняття суб’єктом, на якого чиниться вплив, багатократного повторення ним протягом тривалого часу входять у несвідому звичку, і несвідомо перетворюються та ідентифікуються як власні внутрішні світоглядні переконання з наступною їх трансформацією у свідомість людини і сприйняття як власних думок, що формують і закладають орієнтири та вектори дій у різних життєвих ситуаціях, сферах життєдіяльності, зумовлюють потребу діяти догматично і некритично відповідно до них, фактично реалізуючи самостійно, але несвідомо, чужу волю.
- Подано наукову аргументацію щодо необхідності зміни назви нашої країни на „Українська Держава”. Наголошено, що у назві держави має відбиватися визначальна характеристика та прагнення українства, яке полягало у повномасштабній реалізації ідеї державності: не республіканізму, самостійництва, західництва, монархізму, автономізму тощо. Українська нація і українство мають свої коріння, тобто глибоку та давню історію. Тож назва держави має відповідати прагненням українства: створення власної держави. Форми правління, державно-територіального устрою і державного режиму — є важливими, але похідними від творення державності питаннями. Українська Держава — це політико-територіальна організація громадянського суспільства в українському варіанті, яка відповідає прагненням українства до прогресивного розвитку, реалізує стратегічні українські національні інтереси, українські ідеали та мрії. Виплекана віковічною боротьбою українства, Українська Держава є найвищим проявом державності і буття української державної та історичної нації. Резюмується, що українство матиме майбутнє, якщо воно усвідомить історичне значення не лише набуття у спадок, а й відстоювання власної державності.
- Уперше у політологічній літературі здійснено науковий аналіз еволюції української геостратегічної думки із практичним виходом на формування матриці наукових шкіл української геостратегії, складовими якої виступають: 1) концептуальна та методологічна; 2) державо- і націотворча; 3) історична; 4) енциклопедична; 5) інтеракціоністська; 6) комунікаційна; 7) безпекова; 8) стратегічна; 9) військова; 10) політична; 11) правова. Окремо розглянута київська школа геостратегії, в рамках функціонування якої розвиваються різноманітні аспекти геостратегічного дискурсу.
- З’ясовано зміст геостратегічного дискурсу. Обґрунтовано необхідність трансформації політологічних парадигм і розвиток їх у рамках геостратегії поза контекстом геополітики, з урахуванням збереження національної ідентичності державних націй у період глобалізації і радикальної мілітаризації міжнародних відносин, індоктринації мілітарного геостратегічного дискурсу. Доведено, що формування нового світового порядку має становити інтегральний процес не лише творення нових цінностей, а й дієвих засобів забезпечення їх безпеки, включаючи воєнні, які є можливими і допустимими, але не атрибутивними й апріорно імперативними. Наголошено, що варіативність і лабільність, фактична керованість геостратегічного дискурсу є наслідком відсутності власної геостратегії Української Держави, в рамках якої ці питання мали б бути наперед визначені. Репрезентовано авторську модель системних дискурсів геостратегії як теорії, яка складається із таких компонентів: стратегічного; наративного; політологічного; праксеологічно-безпекового; правового; онтологічного; гносеологічного; аксіологічного; феноменологічного; телеологічного; мілітарного; космологічного. Визначено зміст кожного з них. Відповідно до кожного з цих дискурсів подано авторську систему понять і категорій, які його описують, визначення кожного з яких уміщено в окремому виданні — авторському словнику.
- Здійснено обґрунтування необхідності впровадження концепції національної стійкості. Національну стійкість визначено як властивість національних систем, яка характеризує їхню здатність протистояти загрозам, адаптуватися до дії швидких змін геостратегічного ландшафту у звичайному режимі, безперебійно функціонувати під час кризовий та надзвичайних ситуацій будь-якої природи, характеру й інтенсивності, а також відновлюватися після них до встановленого нормативними актами рівня рівноваги за умови збереження безперервності процесу управління. Наведено аргументи щодо дискусійності трансформації концепції національної стійкості у „систему національної стійкості”, оскільки стійкість виступає властивістю системи, а не самою системою.
- Подано авторську концепцію „політичної готовності”. Запропоновано для позначення двох різних видів готовності вживати два різні терміни, дві українські лексеми: готовість і готовність. Готовість визначається як характеристика фактичного стану або рівня підготовки / придатності до використання, розвитку об’єкта в певних заданих умовах і параметрах. У такому випадку готовність інтерпретується як іменник до прикметника „готовий” і тлумачиться саме як характеристика стану, за якого зроблені усі необхідні заздалегідь продумані, складені приготування, заготовлення для дальшого використання, сформовано цілком завершене бажання зробити у найближчому майбутньому що-небудь і виражає кінцевий результат стану підготовки, замислу. Воднораз готовність — вольова здатність суб’єкта стратегічного управління до вжиття практичних, конкретних, свідомих та вольових, реальних і рішучих дій та заходів, реалізації і використання фактичного стану, операціоналізація стану готовості і трансформація з рівня замислу до рівня реалізації або рівня дальшого спланованого розвитку об’єкта з метою реального досягнення стратегічних цілей. Виявлено придатність до використання, продуману і закінчену, завершену схильність до здійснення конкретних, практичних яких-небудь дій. За названого випадку готовність виражає кінцевий результат дії щодо безпосереднього вжиття заходів. Мірою готовності виступають ефективність і свідома воля, поєднана зі здатністю, на противагу цьому мірою готовості є лише здатність.
- Здійснено інтерпретацію методології дослідження геостратегії через послідовне визначення та встановлення із подальшим застосуванням у дослідженні засадничих положень концепції нормативізму, природно-правового методу, дискурсивного і наративного аналізів, гуманітарної аури нації, політичної теології. На підставі філософії екзистенціалізму подано модель анатомії геостратегічної деструктивності. Науково доведено, що концепція „руського міра” (рашизму) базується на іманентних деструктивних наративах, дискурсах та конструкціях, тобто фактично заснована на концепції мертвої енергії; за своєю семантичною валентністю і за своїм потенціалом вона виступає концепцією самоліквідації ненародженої російської імперії 3.0, знищення московського варварства. Подано теоретичну модель авторської „де-концепції”, яка уможливила виділити однорідну семантичну валентність базових концептів будови та реалізації ідеології руського міру, прикметної рисою якої виступає застосування префікса „де-”; подано дериват відповідних термінів. Сформовано наукове завдання щодо окремого дослідження кожного з них з метою більш повної раціоналізації семантичних конструкцій і розуміння наративної схеми реалізації концепції у рамках геостратегічного дискурсу і комунікаційного простору. Сформульовано ключові постулати геостратегії сучасної Української Держави на підставі впровадження в геостратегічний дискурс концепції гуманітарної аури нації Л. Костенко.
- Здійснено політичний аналіз концепцій стратегічної невизначеності та стратегічної ясності, на підставі чого унаочнено напрями функціонування, розвитку та легітимізації політичних інститутів (стратегічної архітектури) через стратегічну конвергенцію і стратегічну дивергенцію. З урахуванням предмета дослідження означено спільні можливості Української Держави і Китайської Народної Республіки щодо формування багатополярного світу, який відповідає стратегічним національним інтересам обох держав. Стратегічна конвергенція і стратегічна дивергенція відбуваються всередині еволюційного процесу розвитку людства й зумовлені неоднаковим стратегічним потенціалом різних держав, рівнем сугестії на їхню політику світових центрів сили, рівнем пасіонарності титульних етносів, ментальною і духовою потугою і практичною дієвою спромогою політичних інститутів, розвитку геостратегічного ландшафту, рівнем стратегічної культури правлячих еліт (стратіархів), стратегічним потенціалом, приводячи врешті-решт до обов’язкової легітимної зміни та іманентної трансформації самих політичних суб’єктів.
- З’ясовано політичну характеристику сучасного геостратегічного ландшафту через аналіз територіальних чинників, історичних коренів формування антиукраїнських доктрин, модерного змісту денацифікації, мілітарного геостратегічного дискурсу. Чітко констатовано, що денацифікація має увиразнений хронотоп: події в Німеччині щодо Третього Рейху у період з 1945 до 1950 року. Інші трактування — інсинуації, спроби надати власним хворим мріям політичного значення, перетворивши на політичні рішення. Бенефіціаром денацифікації завжди є її суб’єкти, а не об’єкт. Тож денацифікація завжди виступає процесом руйнації політичної системи в інтересах третіх країн. Практичним наслідком аналізу елементів політичної характеристики стало формування чинників, які впливають на геостратегічний ландшафт і реалізацію геостратегії: інтегративність геостратегії, впровадження генеративного штучного інтелекту і технологій метасвіту та NFT при розрахунках імовірності реалізації стратегічних рішень, рівнях та масштабах динаміки горизонтів існування тих чи тих явищ; врахування стратегічних національних цінностей. Окремо наголошено на такому чиннику, як інфраструктурна війна, уведено до наукового обігу політологічні неологізми: „деінфраструктуризація”, „інфраструктурний цинізм”, „інфраструктурна десуверенізація”. Подано форми прояву, разом із практичними прикладами. На підставі названих чинників сформульовано важливі висновки щодо реалізації геостратегії сучасної Української Держави.
- Визначено за допомогою ретроспективного аналізу зміст та еволюцію концепту „мертва вода” у російських казках, окремих лібрето опер, інших фольклорних витворах мистецтва. Показано бінарну інтерпретацію ключового концепту. Наведені численні конкретні прикладі крадіжки українського фольклору з подальшим уживанням тих чи тих казкових героїв у російських казках. За допомогою методу геостратегічного дискурсу подано авторську модель інтерпретації концепції „мертвої води” до війни путінського режиму проти Української Держави через послідовну характеристику: демілітаризації і денацифікації, безпосередньо скраплення мертвою водою і формування антинаціонального і проросійського уряду в „підросійській Україні”.
- Продемонстровано практичну необхідність застосування наративного аналізу для ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій як елемента системи творення геостратегії сучасної Української Держави. Обґрунтовано тезу про політичний вплив на великих географічних просторах. Відзначено, що геополітичний дискурс будь-якої держави інтерпретується через територіальний імператив, охорону і збереження не лише його, а й ближніх, у тому числі ментальних, просторів для ефективної реалізації власної геостратегії. Відзначено індоктринацію в ментальний простір української політологічної думки російських наративів українською мовою, ствердження про концептуальну завершеність та інші оцінні судження, які уможливлюють виявити захопленість і фактично пропагандистський характер окремих українських наукових досліджень. Сформульовано конкретні практичні положення про зумовленість стратегічного наративу цільовими аудиторіями.
- Розкрито справжній зміст та горизонти розвою модерної геостратегії Китаю. Сформульовано стратегічні висновки: 1) Китай активно готується до війни зі США; 2) Китай планує в оперативній перспективі (до 2025 року) здійснити збройний напад на Тайвань за умови перебування при владі Сі Цзіньпіна; 3) програш РФ у війні проти Української Держави — загроза державній безпеці Китаю. Встановлено, що китайська геостратегія складається із сукупності різноманітних стратагем, які накопичуються кожним поколінням керівників і потім складаються у певний алгоритм, прораховану послідовність дій, спрямованих на досягнення утаємниченої, прихованої мети з урахуванням психології цільових аудиторій, на які спрямовано вплив, становища та інших ключових параметрів геостратегічного ландшафту. Детально проаналізовано текст ПК ПоВУК, ідентифіковано їх антиукраїнську спрямованість. Сформульовано наукову гіпотезу: текст пропозицій Китаю щодо припинення війни підготовлений нейромережею на підставі ключових 36 Стратагем.
- Сформульовано стратегічні помилки США у сфері зовнішньої політики щодо Української Держави. Аналіз імперативів імперської геостратегії, засад євразійської геостратегії, доктрини Монро, уможливили встановити, що на даному етапі історичного розвитку США виступають епіцентром кризи національної безпеки. Наведено наукові докази стратегічної шкідливості окремих думок Г. Кіссінджера не лише для української державності, а й для реалізації зовнішньої політики США, через що інспірована короткозорість спричинила концептуально неправильний підхід адміністрації спочатку Б. Обами, а потім і Дж. Байдена до її оцінок, передусім: формату проведення війни, геостратегічного ландшафту та стратегічних наслідків для усієї системи світової безпеки, в тому числі і національної безпеки США. „Мантри” Кіссінджера про загрозу КНР, дружбу з РФ, необхідність видержавлення України закрили суттєві кластери американської державної мудрості та стратегічного мислення. Констатовано про увиразнення концепції стратегічної неясності з боку США щодо перемоги Української Держави відповідно до українських стратегічних національних інтересів. Сформульовано наслідки стратегічної поразки РФ для США. Констатовано, що продовження інтелектуального і стратегічного тупцювання на одному місці, відсутність серйозних сучасних напрацювань щодо модерної геостратегії США в найближчій перспективі унеможливить збереження глобального лідерства і призведе до військового переформатування світової архітектури безпеки, а також, за умови зміни політичного режиму внаслідок виборів восени 2024 року, до активізації процесів руйнування США як цілісної держави. За умови невідродження власної американської геостратегії в США у найближчій перспективі (2024–2028) будуть сформовані передумови для дестабілізації державного ладу, демократичного режиму і руйнування республіканської форми правління.
- Подано геостратегічний вимір безпекової політики Німеччини. Доведено, що Європа станом на лютий 2024 року не усвідомлює, що живе у ситуації війни. На підставі аналізу стратегії інтегрованої безпеки Німеччини, артикулюється необхідність зміни стратегічної парадигми миру на парадигму війни з метою реалізації німецького лідерського потенціалу. Подано стратегічний прогноз щодо необхідності врегулювання німецькими елітами безпекових проблем через ліквідацію причин, а не наслідків, перебуваючи у стані суб’єкта управління, а не об’єкта; здійснюючи проактивне, а не реактивне управління; не залишаючи майбутнім поколінням тривалу боротьбу із хворобливими наслідками.
- Сформульовано геостратегічний вимір зовнішньої політики Польщі. Відзначено на певні помилки у сфері стратегічних комунікацій, не досконалі механізми впровадження проєвропейської ідеології, реактивність безпекової політики, втрату безпекової ініціативи. Відзначено на необхідність формування стратегічних наративів в контексті стратегії виграшу Української Держави як запобіжник москвизації європейського геостратегічного простору, реваншизму рашизму в Європі. Запропоновано утворення геостратегічного трикутника: Україна — Польща — Велика Британія.
- Сформульовано ієрархічну модель нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері геостратегії. Складниками моделі є: Конституція України; Національна геостратегія Української Держави, затверджена законом; Щорічні послання Президента України „Про внутрішнє та зовнішнє становище”; секторальні стратегії державної політики відповідно до найбільш важливих сфер життєдіяльності; укази та розпорядження, директиви Президента Української Держави, рішення РНБОУ, уведені в дію Указами Президента Української Держави; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів Української Держави; міжвідомчі нормативні джерела (накази, інструкції тощо); нормативно-правові акти міністерств та інших ЦОВВ (накази, інструкції, положення, постанови, програми, листи, статути тощо); локальні нормативні акти (місцевих органів влади).
- На прикладі еталонної сфери, продемонстровано та подано: 1) модель правового регулювання інфраструктурних відносин як складових відносин геостратегії через секторальні інфраструктурні стратегії; 2) розроблено математичну модель будови інституційно-організаційних структур. Встановлено існування корінного розриву між: політикою і правом; формою стратегії та її змістом; назвою документа та її сутнісним призначенням; цілями різних секторальних стратегій та рівнем їх узгодженості в контексті реалізації геостратегії; юридичною технікою різних секторальний стратегій; базовими поняттями, якими описуються явища стратегічного порядку.
- Презентовано урізноманітнені аналітичні підходи до сучасного не лише розуміння, а й форм прояву геоекономіки як інструмента геостратегії. Подано широкий перелік концептуальних інструментів, емпіричних точок входу та тематичних досліджень щодо політико-економічної сутності геоекономіки. Особливим авторським внеском є її чіткий зв’язок із практикою, вкоріненням у міжнародну політичну економію та досі недостатньо досліджену детермінацію геоекономіки з геостратегією в зміни структури глобального світового порядку та нових векторів геоекономічної динаміки України. На підставі еволюційного методу розроблено матрицю підходів до розуміння геоекономіки, продемонстровано її еволюцію, здійснено критичний аналіз кожного з підходів та подано власний варіант та модель розуміння даного динамічного явища відповідно до стратегічних національних цінностей та інтересів України. Розвінчано міф про статичні припущення існування геоекономіки як самодостатньої системи, яка мала б замінити геополітику.
- Подано еталонну модель геостратегії. Ключовими елементами даної моделі визначено:
- геостратегія сучасної Української Держави, яка має базуватися на стратегічних національних цінностях та інтересах, позитивних та успішних сталих традиціях державо-, націо-, безпеко- і правотворення і визначати стратегічну архітектуру з урахуванням стратегічних національних пріоритетів. На даному рівні геостратегія інтерпретується як: 1) теорія; 2) практика; 3) нормативно-правовий акт;
- геостратегія реалізується через секторальні стратегії державної політики як політико-безпекова практика стратегеми відповідно до найбільш важливих сфер життєдіяльності. Ключовим інструментарієм реалізації секторальних стратегій державної політики виступає стратегічне управління, яке включає механізми стратегічного планування, прогнозування, передбачення та стратегічних комунікацій на основі стратегічної культури, які уможливлюють повномасштабну і гарантовану реалізацію стратегічного потенціалу, забезпечення ефективного функціонування об’єктів стратегічної інфраструктури;
- геостратегія як нормативний акт характеризується наявністю гіперзв’язків і формує ієрархічну систему НПА, що регулюють суспільні відносини у сфері геостратегії через секторальні стратегії як акти стратегічної правотворчості. Останні виступають ядром правового регулювання суспільних відносин у найбільш важливих сферах життєдіяльності.
Я свідомий і прагну до того, щоб бути одним із когорти сучасних мислителів та ідеологів Української Держави, які завалюють старий світ неправди, ортодоксальних політологічних кліше і закладають модерні цеглини в підмурок нового усвідомленого майбутнього, уторовуючи шлях українській державності.
Завершу монографію словами сучасної геніальної поетеси Ліни Костенко:
„А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни”.
Слава Українській Державі!
Слава Українській Нації!