НАЦІОНАЛЬНА СТІЙКІСТЬ ЯК НОВІТНІЙ КОНЦЕПТ ГЕОСТРАТЕГІЧНОГО ЛАНДШАФТУ

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надруковано: колективна монографія, випущена в Австрії “Національна стійкість, як стратегія забезпечення національної безпеки: воєнні виклики і новітні концепти міжнародного безпекового середовища “

Основне призначення науки полягає у прирості нових знань. Наковці мають прагнути до того, щоб проникати в сутнісне, у своїх судженнях і вибудовуванні концептів прагнути до безпомильності, виходячи на істину.

Говорячи про необхідність осмислення будови новітньої категорії „геостратегія сучасної Української держави”, слід прагнути до формування системно-цілісного концепта, у якому закодована інформація у максимально-стиснутому і підсумково-остаточному характеру, в рамках якого має рухатися увесь масив геостратегічних студій. Одним із таких концептів виступає „національна стійкість”.

У своїй книжці „Безпекознавство”, підготовленій двадцять років тому — у 2002 році — я писав: „Поступ України до річища державності пов’язаний із формуванням таких систем безпеки, виникнення яких не є випадковим процесом, а пов’язане із необхідністю задоволення найголовнішої потреби людини — потреби в безпеці… тому принцип безпекоцентризму має стосуватися усіх державних рішень на будь-яких рівнях управління, а головною когнітивною системою має виступати безпекознавство, квінтесенція якого полягає у формуванні  загальних методологічних засад, за яких будь-яка система безпеки максимально довго не перевищувала б порогових значень свого функціонування” [1, с. 7-9].

Із цієї цитати, майже двадцятирічної давнини, але актуальної і зараз маю виділити декілька важливих висновків для даної статті:

1)                   потреба людини в безпеці — визначальна потреба людини, суспільства  і держави саме в якості триєдиного організму. Жодні інсинуації, роками впроваджувані в політичну систему України, так і не спрацювали. Передбачена і сформована мною цивілізаційна тенденція до безпекоренесансу є актуальною і іманентною на будь-якому етапі розвитку цивілізації;

2)              безпекоцентризм — ключовий та фундаментальний принцип геостратегії в цілому та безпекової політики зокрема, ним мають бути просякнуті усі дії суб’єктів політичної системи, а також політичні рішення. Рішення поза контекстом даного принципу є державною зрадою, не відповідають національним інтересам і формують засади для посягання на конституційний лад країн, її недоторканність і державний суверенітет, тобто антистійкості;

3)              існування держави та її сталий і прогресивний розвиток можливий лише через ефективне функціонування системи національної безпеки в якості макросистеми. Ключовим посилом є формування даної макросистеми із пов’язаними системами зсередини неї, відтак засадничими характеристиками її функціонування виступають: адаптивність, стійкість та готовність;

4)              для формування цієї макросистеми є необхідність в розробленні цілісної, водночас адаптивної і відкритої системи знань про феномен стратегії, державної політики та безпеки. Такою системою мною запропоновано було у 2002 році визнати безпекознавство (авторський неологізм, яким я позначив науку про безпеку), ключовим посилом даної теорії має виступати розроблення методологічних засад стійкості систем, складових макросистеми безпеки.

Тож окреслення мого авторського бачення і подальше викладення будуватиметься на тих концептуальних засадах і чіткій, послідовній методологічній позиції, яку я сповідую у своїх і публікаціях своєї наукової школи три десятиліття.

Логіка викладення матеріалу будуватиметься за наступними блоками, які фактично і будуть завданнями дослідження:

  • еволюція поняття „стійкість”;
  • детермінація визначення поняття „національна безпека” і „національна стійкість”;
  • поняття „системи національної стійкості”;
  • стратегічні напрями застосування концепції стійкості в Україні.

1. Еволюція формування поняття стійкості

Визначення поняття є найбільш важливим дослідницьким завданням, що зумовлено скомплікованою істотою теми.

Як показала практика, невірні тлумачення та розуміння ключових для геостратегічного ландшафту понять призвели до того, що у 2021 поки одні країни „попереджували про небезпеку”, яку вони вважали реальною і дійсною; інші суб’єкти політичної системи в унісон стверджували „про перебільшення тих чи інших чинників… різну оцінку та розбіжне тлумачення”. До чого це призвело — відомо всім. Я лишаю питання юридичної відповідальності та взагалі правової оцінки усіх заяв та діяльності посадових осіб, відповідальних за реалізацію безпекової політики, поза лаштунками цієї наукової статті, а акцентую увагу саме на питаннях необхідності визначення коректної та головне — парадигмальної термінології.

Отже, нижче проаналізую підходи до визначення ключового поняття „стійкість” в сучасному контексті (станом на жовтень 2022 р.) необхідності перемоги над ворогом, готовності Української держави до результатів реалізації стратегії постросії, формування нового світового порядку і відповідних політичних суб’єктів, серед яких я чітко вбачаю місце Української держави, формування концептуально оновленої безпекової політики, а також оновлення влади від не здатних до ефективного управління державою політичних суб’єктів.

Одним із визначальних критеріїв будови категорійно-понятійного апарату виступає лінгвістична чистота, відтак ключовими методами дослідження виступатимуть: політична лінгвістика [2], правнича герменевтика [3-7] і інтегральний міждисциплінарний підхід [8].

Це є корисним з огляду як на необхідність легітимації важливого терміна, так і для його коректного застосування і політико-безпековій практиці. Причому переконаний, що для об’єктивності аналізу потрібно також висвітлювати і негативні думки, даючи їм не просто конотаційну оцінку, а здійснювати аналіз, що спирається прикладні та фундаментальні дослідження. Це є вкрай важливим для розвитку науки: збереження плюралізму думок на папері, з метою вироблення солідарної та цілісної ефективної геостратегії Української держави з урахуванням перманентної нестійкості та нерівноваги.

Саме тому дане дослідження виступає більше антитезою до теми „національної системи стійкості” ніж одноголосним науковим підспівуванням щодо її „необхідної” операціоналізації у політико-безпекову і правову реальність, науковим обґрунтуванням необхідності плюралізму в даному питанні. Адже, розглядаючи питання гемеостазису та синергетики у 2002 році, в своїй книзі „Безпекознавство” було чітко наголошено на тому, що нестійкість і нестаціонарність відіграють в оточуючому світі вирішальну роль [1, c. 34]. Минуло 20 років, але я не змінив свого ставлення і цю ж ідею було розвинуто в монографії „Стратегія державної інфраструктурної політики України”, підготовлену у 2021 році [9].

Адже в світі відбуваються активні різновекторні трансформаційні процеси, які породжують нові загрози та небезпеки, а у більш абстрактному плані — нові стани нестійкості, нестабільності та нестаціонарності, як антропогенного (біотероризм), так і природного характеру (кліматичні зміни). Прикладом, в усьому світі у зв’язку із пандеміями формується чітка тенденція до проникнення організованого криміналітету в систему охорони здоров’я [10, с. 7].

Тобто джерелом / причиною флуктуацій стійкості виступає саме спрямування значних фінансових ресурсів в певні, найбільш важливі та цікаві з позицій фінансового прибутку, сфери. Небезпека догматичного світогляду полягає у тому, що ним вже не можна вирішувати та усвідомлювати нові тенденції, нові вектори розвитку відкритих та глобалізованих соціальних систем. Відтак, зосередження на формуванні системи стійкості — це біганини за тінню, гра сліпих в кущах кропиви. Слід впливати на причини та умови, інші детермінанти формування та трансформації загроз та небезпек, а не говорити міфічну „систему стійкості”, яка є здебільшого науковою категорією, ніж практично існуючим проектом, який можна ефективно реалізувати.

Відтак, маємо прагнути не стільки до формування „системи стійкості”, що з наукової точки зору і це буде показано нижче є абсурдом, скільки до імплементації концепції стійкості в існуючі секторальні стратегії, акти стратегічної правотворчості, в тому числі й безпекову політику, а головне — в геостратегію сучасної Української держави як політико-безпекову практику.

 

2. Доктринальні підходи до визначення поняття

Одразу ж відмічу, що питання визначення поняття „стійкість” як у політологічному, так і в правовому аспектах не знаходять свого парадигмального вирішення. Більше того, чимало дослідників прямо вказують на аналітичну розмитість термінології, зокрема полісемії терміну „стійкість” [11, с. 41].

Отже важливим є продемонструвати: 1) наявність наукового інтересу до вирішення даного питання; 2) надати існуючі підходи; 3) здійснити їх аналіз і вийти на формулювання власного розуміння значення „стійкості”, сутності та істоти даного поняття.

Одне із перших визначень поняття „стійкість” міститься у моїй книзі „Безпекознавство” — здатність нормального функціонування системи при короткочасних внутрішніх і зовнішніх впливах, характеризується стабільністю і стаціонарністю [1, с. 198]. Причому стабільність визначається як здатність стійкого функціонування при тривалих внутрішніх і зовнішніх впливах [1, с. 197], а стаціонарність — ознака, яка характеризує незмінюваність об’єкта в часі [1, с. 198].

Визначення поняття „стійкість” знаходимо у Великому тлумачному словнику сучасної української мови. Там воно визначається як „здатність об’єкта, системи, виведеної зі стійкого стану, самостійно повертатися в цей стан; здатність витримати зовнішній вплив, протидіяти чомусь” [12, с. 1393]. Отже за даного визначення не йдеться про систему, а йдеться про властивість системи. Таким чином, йдеться про властивість об’єкта чи системи зберігати певний стан або повертатися до нього.

Д. Бобро визначає стійкість критичної інфраструктури як спроможність надійно функціонувати у штатному режимі, адаптуватися до умов, що постійно змінюються, протистояти та швидко відновлюватися після реалізації загроз будь-якого виду” [13, с. 18].

Корисним є використання результатів дослідження О. Суходолі [14], синтезуючи які, можна виділити наступні підходи до визначення поняття „стійкість”:

  • здатність суспільства чинити опір, легко й швидко оговтуватися від будь-яких потрясінь, поєднуючи цивільні, економічні, комерційні та військові чинники” [15];
  • одне з понять концепції економічної рівноваги, згідно з якою досягнення та утримання рівноважного стану в економіці належить до найважливіших мікро- і макроекономічних процесів [16];
  • здатність системи витримувати та відновлюватися від суттєвих збурень без втрати спроможності забезпечувати проектний рівень та якість функціонування (надання послуг) [17];
  • здатність активів (об’єктів), мереж і систем передбачати, абсорбувати, адаптуватись до та швидко відновлюватися після руйнівних випадків [18];
  • здатність підготуватись та адаптуватись до змін, а також витримувати й відновлюватись після збурень. Це включає здатність витримувати та відновлюватися після цілеспрямованих зловмисних атак, аварій, а також природних загроз та інцидентів [19];
  • здатність планувати, абсорбувати, відновлюватися та успішніше адаптуватися до негативних явищ [20] та інші.

Звертає на себе увагу і позиція авторів аналітичної доповіді щодо стійкості критичної інфраструктури, в якій відзначається  на зміщення уваги зі змісту діяльності щодо безпеки на діяльність із недопущення пошкодження функціонування умовного об’єкта переважно внаслідок зловмисних дій (з поступовим розширенням також на загрози природного і техногенного характеру), з фокусуванням на створенні додаткового захисту від загроз. Водночас аналіз змісту терміна „стійкість”, уможливлює цих же авторів  висновувати про акцент у ньому на діяльності зі створення можливостей для підготовки щодо запобігання та реагування на загрози, адаптації до нових умов функціонування та відновлення нормального режиму роботи [21, с. 16] (хоча на мій погляд, це також включає питання, які охоплені поняттям „захист”).

Далі цікавим є те, що поза аналізу вже давно існуючих документів щодо національної стійкості та національної готовності, наприклад у США, автори аналізованої аналітичної доповіді стверджують, що ними закладено концептуальний підхід до формування системи ЗКІ як результат імплементації результатів еволюції розуміння змісту термінів „безпека” та „стійкість” у США (а також інших країнах – членах НАТО) як ініціаторів та лідерів у цій сфері. Згідно із таким підходом безпека критичної інфраструктури має забезпечити вихід за межі лише захисту та включати в себе питання адаптації та відновлення. Через що припускається, що у процесі створення системи ЗКІ мають бути сформовані вимоги законодавства, запроваджені механізми та інструменти, щоб забезпечити діяльність залучених суб’єктів відповідно до пропонованого змісту терміна „стійкість” [21, с. 18].

Причому відмічу, що автори на пряму не дають власного варіанту визначення поняття, а одразу ж дають галузеве поняття стосовно інфраструктури. Причому при ухиленні від артикуляції власної позиції автори застосовують дуже абстрактне формулювання „зміст поняття”, що суттєво скорочує можливості для плідної та конструктивної дискусії щодо визначення родового поняття „стійкість”. Відтак пропозиція щодо назви державної системи захисту критичної інфраструктури в якості системи забезпечення безпеки та стійкості критичної інфраструктури є науково необґрунтованою, бездоказовою і не може бути визнаною аргументом для критичного аналізу взагалі.

Адже здійснений аналіз Президентських політичних директив США, навіть ще 2011 року, уможливлює виділити 5 ключових сфер функціонування національної системи стійкості („Mission Area”): 1) попередження; 2) захист; 3) пом’якшення дії негативних наслідків; 4) реагування; 5) відновлення.

На моє переконання, коріння дискусії щодо змісту поняття „стійкість” сягають в площину неправильного трактування і тиражування термінів „захист” і „безпека”.

Зважаючи, що дані наукові питання є окремим предметом досліджень, відмічу, що автори згаданої аналітичної доповіді відверто документують свою звужену позицію, вказуючи на „відмінності у трактуванні змісту терміна „безпека” в українському та англомовному дискурсах” [21, с. 17].

Відтак, дається взнаки наперед звужений фокус уваги окремих дослідників НІСД, які, слід віддати їм належне, все ж підкреслюють, що їх дослідження базується на вивченні досвіду США. Тут одразу ж виникає декілька ремарок щодо коректності наукового дослідження:

  • з позицій геостратегії — у нас різний геостратегічний потенціал, різний ресурс на застосування інструментарію стратегічних комунікацій для синхронної та паритетної реалізації секторальних стратегій, до того ж різний рівень стратегічної культури та стратегічного мислення. США прагне бути центром світового порядку, що наперед визначає інші стратегії, які вона застосовуватиме для реалізації і досягнення поставленої мети. Саме це зумовлює різну шкалу індикаторів стійкості у США та України;
  • з позицій політики — у нас різні політичні ваги та пасіонарність політичної еліти, різні політичні традиції та політична культура та різні окремі суспільні цінності, в цілому різні стратегічні цінності;
  • з позицій права — у нас різні правові системи, в тому числі різні рівні розвитку стратегічної правотворчості;
  • з позицій безпекознавства — у нас різні засади безпекової політики і різний потенціал безпекових спроможностей для реалізації національних інтересів та цінностей, зокрема й різні організаційно-функціональні моделі реагування на загрози та ситуації кризового характеру.

Тому, говорячи про досвід США, потрібно зважати на ці чинники, та вивчати його так, щоб його можна було пристосувати до української політичної системи і впровадити в рамках нормативного поля у безпекову політику для реалізації стратегічних національних інтересів. Підкреслю: ці дії мають бути спрямовані на досягнення українських національних інтересів, а не на прагнення відповідати взірцям союзників і партнерів, повністю нівелювавши власну ідентичність, перетворившись на знаряддя досягнення та реалізації чужих інтересів (інтересів третіх сторін).

Більше того, спираючись у безпекових питаннях, зокрема формування та імплементації концепції стійкості, авторами аналізованої доповіді підкреслюється і визнається той факт, що ними не проводилося догматико-юридичного, логіко-семантичного та ґерменевтичного аналізу нормативно-правових актів в Україні та США, не застосовувалися методи компаративістики і як наслідок, автори свідомо утрималися від аналізу саме правових категорій і норм-дефініцій, які власно і визначають правовий дискурс, визначаючи певним чином вектори розвитку геостратегічного дискурсу [22].

Навіть якщо виходити і з суто формальної логіки, то зазвичай виділяють два способи утворення понять [23, с. 39]:

  • абстракція ототожнення — утворюються загальні поняття: інфраструктура, критична інфраструктура, правовідносини у сфері інфраструктури;
  • ізолююча абстракція — утворюються загальні абстрактні поняття: загроза, безпека, захист критичної інфраструктури.

Як бачимо жоден із цих способів не оперує поняттям: імплементація англомовного дискурсу у правову і політичну реальність Української держави — тим більше в практику реалізації геостратегії Української держави. На ці питання я звертав свою увагу і наголошував на необхідності послуговування методологією юридичного термінознавства при упорядкуванні правових категорій.

Адже саме врешті-решт на удосконалення законодавства спрямовано дослідження більшості тем, оскільки без впорядковуючої ролі норм права будь-які дослідження і теоретичні міркування залишаться не реалізованими. Саме на заповнення цієї прогалини і спрямовано моє дослідження.

У згаданому аспекті ще одним прикладом відсутності точності застосуванні термінології виступає думка В.о. Генерального Директора Урядового офісу координації та європейської інтеграції Олексія Генічева, який 5 жовтня 2020 на своїй офіційній сторінці у Фейсбук відзначив: „Коли ми говоримо про стійкість, маємо на увазі, насамперед, готовність. Готовність держави захистити своїх громадян перед загрозами сьогодення. Цей підхід передбачає переорієнтацію зусиль з реагування, на підготовку до того, що з високою імовірністю може статися, тобто запобігти та мінімізувати вплив загрози. Принцип стійкості або ж „resilience” закладений у 3 статті Північно-атлантичного договору. У ній йдеться про те, що кожен із членів Альянсу має підтримувати і розвивати свою індивідуальну і колективну спроможність стійко протистояти збройному нападу. У сучасному світі безпека та колективний захист виходить далеко за межі готовності дати відсіч у разі збройної атаки. Незаконна анексія Криму стали каталізатором зі зміцнення стійкості через посилення цивільної готовності. Посилення стійкості має відбуватись за рахунок виконання 7 базових вимог до цільної готовності: 1) безпека енергопостачання; 2) дієвість уряду за будь-яких умов, 3) система зв’язку, 4) забезпечення населення питною водою та продуктами харчування. Ці елементи в комплексі і визначають стійкість. Ключовим фактором готовності країни є стійкі цивільні структури. Головне їх завдання забезпечувати: 1) стримування, 2) реагувати на кризу та 3) бути спроможними швидко після неї відновитись. Відтак потреба у створенні національної системи стійкості є вкрай актуальною. Стратегічне планування, прогнозування та оцінка ризиків — це те чим, ми повинні займатися уже сьогодні, або впевнено дивитись у безпечне завтра” [24].

Детальний аналіз цього коротенького виступу за обсягом може стати предметом окремого дослідження, адже в ньому припущено стільки логічних помилок, термінологічної плутанини та суперечностей, що говорити про здійснення аналізу, означає виробити самостійно правильне і логічне поняття „стійкості”.

Такі терміни як „цивільне суспільство” (слід вживати громадянське суспільство), „цивільні структури” (є інститут публічно-приватного партнерства) тощо — виключають важливість держави та взагалі інституційної структури у побудові ефективної макросистема національної безпеки і реалізації геостратегії Української держави.

Однозначно кидається в очі концептуально помилкове ототожнення понять „стійкість” і „готовність”. Це  взагалі порушує питання про компетентність та відповідність даної особи займаній посаді, оскільки озвучені слова, від такої особи цитуватимуться і сприйматимуться в якості офіційної публічно оголошеної державної позиції. В гонитві за „відповідністю шаблонам” українським чиновникам потрібно спочатку консультуватись з юристами щодо вживання тієї чи іншої термінології, щоб не перетворювати власні виступи на беззмістовний набір слів і цитування документів НАТО п’ятирічної давнини. Знову ж таки вертаємось щоразу до відсутності реалізованої концепції стратегічного наративу, на необхідність реалізації якої неодноразово звертали свою увагу чимало авторитетних науковців та дослідників.

Окремо зверну свою критичну увагу і на напрочуд саркастичну статтю, підготовлену О. Резніковою, як відзначила, що „час від часу в публічному дискурсі виникають „трендові” слова (buzzwords), які лунають звідусіль, використовуються у політичних документах і державних програмах, під які виділяються кошти з державного бюджету або міжнародними організаціями, і які кожен розуміє по-своєму” [25]. Саме так авторкиня висловлює свою думку про новий для неї термін „стійкість”.

Справедливості заради відмічу, що слово „buzzwords” абсолютно невірно контекстуально застосовано даною авторкинею, адже воно означає і правильно перекладається зовсім не в тому контексті, в якому його подано. Насправді, це „розумне слівце або фраза, почасти які вживаються в якості жаргонізмів, які притаманні в певний час або в певному контексті”. До одних із таких слів авторка віднесла і термін „стійкість”, назвавши його також „трендовим”.

Залишу поза увагою той факт, що стаття була підготовлена 19 липня 2019 року, тобто принаймні вже можна чітко констатувати про відверте нехтування і грубе порушення авторкою правил всебічності та об’єктивності подання інформації, адже нею не було проаналізовано жодного документа НАТО (особливо 2016 року, коли було проведено Варшавський саміт) та інших міжнародних організацій, в рамках яких під час забезпечення колективної безпеки саме і сформувалася консенсуальна позиція та концепція необхідності формування стійкості та готовності. Вже навіть не йдеться про значний масив наукової літератури, де в рамках різних наук дане поняття має достатньо значні форми інтерпретації і загальний рівень дослідженості.

Додатковим проявом термінологічної розмитості виступає позиція О. Резнікової, яка, в суто авторській інтерпретації виділяє такі види стійкості: корозійна стійкість металу; стійкість будівлі; психологічна стійкість людини; стійкість екосистеми; стійкість інфраструктури; стійкість держави і суспільства до терористичної загрози та інформаційних атак; стійкість комп’ютерних систем до хакерських атак; стійкість фінансової системи; національна стійкість [25].

Натомість позиція О. Генічева та О. Резнікової об’єднує відсутність чіткого розуміння іманентних ознак поняття, виділення онтогенетичних зв’язків його структурних елементів, а також відсутність виходу на конкретні пропозиції щодо удосконалення державної політики в аспекті формування умов для підвищення її стійкості.

Однак вже роком пізніше у 2020 році О. Резнікова у співавторстві з К. Войтовським підготували аналітичну записку „Щодо Концепції забезпечення національної стійкості”, в якій відзначила: „Розбудова національної стійкості є одним із пріоритетних напрямів політики національної безпеки України на сучасному етапі. Це обумовлено необхідністю забезпечення готовності держави і суспільства до реагування на широкий спектр загроз різного походження, а також безперервності основних процесів у державі. Україна має значний потенціал стійкості, що підтверджується досвідом її протидії гібридній агресії. Проте системні механізми забезпечення національної стійкості наразі не сформовані. Їх запровадження сприятиме водночас посиленню і розвитку системи забезпечення національної безпеки України. Розробка і реалізація комплексних стратегічних рішень у цій сфері потребує належного наукового обґрунтування, у першу чергу, щодо визначення концепції забезпечення національної стійкості” [26, с. 1].

З аналізу цитованого тексту даних авторів робимо наступні авторські висновки:

  • автори безпорадно плутають ключові поняття „стійкості” і „формування системи національної стійкості”;
  • автори не порізнюють поняття „стійкості” і „національної стійкості”;
  • формування системи національної стійкості розглядається поза контекстом державної політики, а одразу ж наголошується на зв’язок лише із політикою національної безпеки, хоча безпекова політика лише є інструментальної для багатьох секторальних видів державної політики, тобто важливою, але не вичерпною щодо них;
  • вказується лише на два об’єкти готовності: держава і суспільство, тим самим ігнорується важливий об’єкт: людина і громадянин;
  • готовність зводиться лише до реагування, тим самим ігнорується відновлення, адаптація, запобігання та інші важливі ознаки системи стійкості, які вже є уконституйованими як у спеціалізованій науковій іноземній літературі, так і є закріпленими у відповідних нормативних актах різного рівня;
  • авторами не проводиться чітка демаркаційна лінія між поняття готовості і готовності;
  • система готовності звужується рамками лише загроз, лишаючи осторонь виклики та небезпеки;
  • готовність звужується лише готовністю до безперервності основних процесів, термін „основні процеси” не несе жодного змістовного навантаження і не відповідає змісту та призначенню саме системи готовності, яка формується для забезпечення безперервності життєво важливих процесів для особи, суспільства і держави;
  • уводиться в обіг терміносполука „потенціал стійкості”, який не має свого пояснення та визначення, так само як і не проведено демаркаційну лінію між ключовими поняттями „стійкість” та „готовність”.

Своєю чергою, окремі дослідники [27], при екстраполяції визначення поняття системи управління економічною стійкістю [28], висновують про необхідності виділення наступних станів стійкості системи інфраструктури:

- відносна стійкість – критична інфраструктура динамічно розвивається та зберігає при цьому рівновагу своїх елементів;

- критична стійкість – критична інфраструктура динамічно розвивається, але ціною внутрішніх диспропорцій;

- умовна стійкість – критична інфраструктура не розвивається, але при цьому зберігає рівновагу своїх елементів [29, с. 468].

У даному аспекті можна погодитись із С. С. Телеником, який відмічає, що запропонована вище класифікація є важливою з огляду на те, що визначення стану системи інфраструктури за певний період уможливить вироблення необхідних заходів і напрямів державної політики щодо захисту і стійкості критичної інфраструктури, а також необхідні для цього засоби правового регулювання [29, с. 468].

Отже, як вбачається з урізноманітненого аналізу підходів до визначення поняття стійкості, наразі не сформовано чіткого розуміння, що таке стійкість:

  • це система;
  • це система забезпечення;
  • це властивість системи;
  • це характеристики політики національної безпеки;
  • це готовність.

Наступним елементом мого дослідження виступає з’ясування змісту концепту „національна стійкість”.

3. Щодо творення концепту „національна стійкість”

 

Зауважу, що що сучасний та актуальний геостратегічний ландшафт характеризується високим рівнем нестійкості, турбулентності й невизначеності. Нині увиразнюється поява нових форм загроз через неконтрольовані наслідки глобалізації, які призводять до критичної залежності держав, зокрема від енергоносіїв. Роками створюване енергетичне узалежнення створили умови для стратегічної залежності багатьох держав від тих країн, які постачають енергоносії.

Водночас я підтримую позицію міністра закордонних справ Швеції Анн Лінде, яка під час критики Президентом США Д. Трампом недостатньо жорстких заходів, що їх вживає Швеції під час протидії коронавірусу у квітні 2020 року, акцентувала свою увагу на тому, що влада Швеції вживає ті заходи, які є правильними для Швеції [30].

І це є суттєвим компонентом: в Україні дуже часто дружбу та співробітництво, партнерські або союзницькі відносини підмінюють повним калькуванням того чи іншого досвіду без урахування національної специфіки, національних традицій та взагалі національних інтересів та головне — цінностей української нації. Вибір тієї чи іншої моделі алгоритму управління має відповідати інтересам передусім України, а не виступати мірилом отримання чергового траншу МВФ або інших почасти сумнівних преференцій в окремих сегментах міжнародних відносин. Слід відверто розуміти, що те, що підходить одним країнам, не підходить іншим. Це ж стосується і впровадження концепції стійкості при формуванні геостратегії сучасної Української держави.

Відтак, основне призначення національної стійкості — створення резервних можливостей та спроможностей для гарантованої реалізації національних інтересів і плекання національних цінностей. Визначальним є не плутати цільове призначення, мету та взагалі місію даної системи, а головне відчути запит суспільства і державних інституцій та інституцій громадянського суспільства саме у необхідності впровадження концепції національної стійкості безпосередньо в такому форматі, котрий є необхідний нашій соціальній системі, а не третім зацікавленим сторонам, в тому числі й лобістам (за певних умов потенційним колоборантам та зрадникам), що проводять на теренах України власну діяльність, причому не завжди в інтересах України.

Таким чином можна говорити і про необхідність впровадження засад стійкості в якості керівних засад, що найбільше відповідають усвідомленим потребам розвитку нації у даний час та на майбутнє, в кожен структурний елемент геостратегії в цілому, і в рамках секторальних стратегій зокрема.

Наголошу: доцільно говорити не про формування якоїсь окремої системи, яка стане додатковим елементом державної політики, надструктурним самостійним елементом або замінить якійсь елемент, а саме про впровадження засад стійкості, концепції національної стійкості.

При цьому чимало сучасних дослідників звертають увагу на необхідність застосування інноваційного підходу як в науці, так і на практиці, який має забезпечити максимальні переваги в реалізації державної політики безпосередньо для України. Важливим у даному аспекті є відхід від застарілих кліше та шаблонів, усвідомлення і визначення власного шляху в умовах невизначеності.

Знаковим стало прийняття Концепції забезпечення національної системи стійкості, ухваленої 27 вересня 2021 року, майже за 5 місяців перед початком війни путінського режиму проти Української держави [31]. Даним документом визначено мету, основні принципи, напрями, механізми і строки запровадження та функціонування національної системи стійкості, спрямованої на забезпечення здатності держави і суспільства своєчасно ідентифікувати загрози, виявляти вразливості та оцінювати ризики національній безпеці, запобігати або мінімізувати їх негативні впливи, ефективно реагувати та швидко і повномасштабно відновлюватися після виникнення загроз або настання надзвичайних та кризових ситуацій усіх видів, включаючи загрози гібридного типу, але не обмежуючись ними.

Отже основними завданнями національної системи стійкості визначено [31]:

  • забезпечення здатності держави і суспільства своєчасно ідентифікувати загрози;
  • виявляти вразливості;
  • оцінювати ризики національній безпеці;
  • запобігати або мінімізувати їх негативні впливи;
  • ефективно реагувати;
  • швидко і повномасштабно відновлюватися після виникнення загроз або настання надзвичайних та кризових ситуацій усіх видів, включаючи загрози гібридного типу, але не обмежуючись ними.

Натомість проведення лінгвістичного та логіко-семантичного аналізу визначення понять „національна стійкість” і „система національної стійкості” у цьому ж документі уможливило виявити певні розбіжності у трактуваннях, які я відобразив у відповідній таблиці.

Завдання національної системи стійкості

Національна стійкість

Національна система стійкості

забезпечення здатності держави і суспільства своєчасно ідентифікувати загрози здатність держави і суспільства комплекс цілеспрямованих дій, методів та механізмів взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, інститутів громадянського суспільства,
Виявлення вразливостей ефективно протистояти загрозам будь-якого походження і характеру гарантують збереження безпеки
Оцінка ризиків національній безпеці гарантують безперервності функціонування основних сфер життєдіяльності суспільства і держави до, під час і після настання кризової ситуації
Запобігання або мінімізація їх негативних впливів адаптуватися до змін безпекового середовища
Ефективне реагування підтримувати стале функціонування
Швидке і повномасштабне відновлення після виникнення загроз або настання надзвичайних та кризових ситуацій усіх видів, включаючи загрози гібридного типу, але не обмежуючись ними швидко відновлюватися до бажаної рівноваги після кризових ситуацій

 

Відзначу і на ту обставину, що в Концепції забезпечення національної системи стійкості, від 27 вересня 2021 року безпосередньо поняття стійкості не визначено, натомість надається визначення поняття національна стійкістьздатність держави і суспільства: 1) ефективно протистояти загрозам будь-якого походження і характеру, 2) адаптуватися до змін безпекового середовища, 3) підтримувати стале функціонування, 4) швидко відновлюватися до бажаної рівноваги після кризових ситуацій.

Отже формулюємо проміжні висновки:

1)              в українській правничій термінології, а також в рамках політологічних досліджень відсутнє поняття „національна система стійкості”;

2)              легітимованим є поняття „національна стійкість”, яке має власне визначення;

3)              політичні інститути, реалізуючи секторальні стратегії, імплементують концепцію стійкості у власну діяльність, реалізуючи державну політику в найбільш важливих сферах життєдіяльності;

4)              розроблення і реалізація геостратегії передбачають формування макросистеми, важливими і необхідними властивостями якої виступають стійкість і готовність.

Висновки щодо України

Відмічу, що звернення Україною уваги до завдань стійкості та готовності не є новелізацією старих проблем, а слугує відлунням врахування міжнародного досвіду, а також необхідності розроблення нових підходів до реагування та профілактику нових викликів та загроз сучасності, тобто фактично відбувається чіткий наголос на необхідності практичного впровадження проактивної державної політики в рамках реалізації геостратегії сучасної Української держави.

Підтвердженням цьому є Указ Президента України від 30 вересня 2022 року, в якому наголошено на необхідності підвищення стійкості держави, зокрема через прискорення  прийняття відповідних законопроектів щодо належного санкційного та іншого реагування на ескалацію з боку Російської Федерації [32].

У нашій державі слід визнати відверто, навіть не сформовано достатньої системи безпеки об’єктів стратегічної інфраструктури: незважаючи на проведені безпекові та воєнні заходи деінфраструктуризація Української держави відбувається систематично в рамках війни Росії проти України. Тож питання стійкості держави і її практичної готовності до активних заходів, особливо в зимовий період 2022-2023 років стануть важливими індикаторами увиразнення концепції Realpolitike.

Нині не можемо стверджувати про функціонування національної стійкості. Поки, це лишається у вигляді прогнозної моделі, яка може бути реалізованою лише за умови виграшу у війні проти Росії, наступного приходу до влади іншої компетентної, фахової команди, цілеспрямованої на реалізацію стратегічних національних інтересів, діяльність яких ґрунтуватиметься на державоцентристських засадах. Розроблення геостратегії і на її підставі секторальних стратегій і як актів стратегічної правотворчості і як відповідних напрямів державної політики має стати новою стратегією нашої держави, одними із важливих індикаторів ефективності функціонування якої мають виступати: стійкість і готовність.

Слід відходити від практики констатації в актах стратегічної правотворчості на песимістичних оцінках ситуації щодо стійкості держави та її готовності до ефективного реагування на виклики та загрози, що містяться в численних нормативних актах, політичних рішеннях (Закон України „Про національну безпеку”, Стратегія національної безпеки України, Стратегія кібербезпеки України, Стратегія забезпечення державної безпеки  тощо), а також матеріалах та оглядах з питань національної безпеки.

Констатую: наразі чітко сформована практична потреба у формуванні та імплементації науково обґрунтованих резервів державного управління, ухваленні та реалізації нестандартних та асиметричних секторальних стратегій, які можуть суттєво доповнити та посилити державну політику держави, сприяти повномасштабної реалізації геостратегії сучасної Української держави.

Національна стійкість — властивість національних систем, яка характеризує їх здатність протистояти загрозам, адаптуватися до дії швидких змін геостратегічного ландшафту у звичайному режимі, безперебійно функціонувати під час кризовий та надзвичайних ситуацій будь-якої природи, характеру та інтенсивності, а також відновлюватися після них до встановленої нормативними актами рівня рівноваги за умови збереження безперервності процесу управління. Своєю чергою забезпечення національної стійкості, враховуючи існування і постійну наявність потенційних або наявних загроз і небезпек, вимагає не лише здатності протистояти ним, але й адаптуватися до постійної їх дії.

Таким чином, впровадження концепції національної стійкості передбачає формування комплексного механізму, який включатиме в себе етапи оцінки ризиків, планування та навчань, узгоджені протоколи реагування на кризову ситуацію, відновлення до початкового стану та належну міжвідомчу комунікацію.

Відповідні напрацювання також містяться у стратегічних програмних документах держави (Стратегія національної безпеки України, затверджена Указом Президента України від 14 вересня 2020 року № 392, Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України, затверджена Указом Президента України від 14.03.2016 № 92, Концепція забезпечення контррозвідувального режиму в Україні, затверджена Указом Президента України від 06.10.2017 № 310 та Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 06.12.2017 № 1009).

Запропонований у нормативно-правових актах підхід дає всі підстави для запровадження концепції національної стійкості, оскільки дозволяє методологічно поєднати діяльність та функціонування різних існуючих державних систем безпеки (захисту та реагування на кризові та надзвичайні ситуації, наприклад: кіберзахист, контртерористична, контрдиверсійна діяльність, захист економічної безпеки, безпекоінфраструктурна політика тощо).

З позицій права, ефективна реалізації геостратегії базується на формуванні системи актів стратегічної правотворчості, властивістю даної системи виступає стійкість.

З позицій політології, існує потреба у формуванні політичної еліти, здатної формувати дороговкази і головне, позбавленої корупційного та агентурного впливу з боку інших країн, реалізовувати політичні рішення стратегічного характеру, що відповідають стратегічним національним інтересам Української держави, а не є відлунням державної політики третіх країн, нехай і союзників. Критерієм ефективності виступає готовність [33].

Подальше розроблення і практична реалізація принципів національної стійкості для реалізації геостратегії можливі після введення в дію оновленої Геостратегії Української Держави, і формування на її основі скоординованої державної політики у відповідних найбільш важливих сферах (інформаційній, кібернетичній, воєнній, соціально-економічній, економічній, енергетичній, екологічній, транспортній та ін.), закріпленої у відповідних актах стратегічної правотворчості (секторальних стратегіях), а також під час розробки інших документів стратегічного планування, які визначатимуть шляхи та інструменти її реалізації, досягнення визначених результатів і поставлених цілей в певно визначених проміжках часу.

Загалом вжиті заходи дозволять посилити спроможності держави та суспільства здійснювати відповідний прогноз, ефективно реагувати і максимально швидко відновлюватися до визначеного стану у разі загрози або порушення основних аспектів життєдіяльності країни та забезпечувати національну безпеку в цілому.

Українська держава має значний потенціал стійкості, що підтверджується набутим досвідом у війні проти путінського режиму. Разом із тим, причиною провалу протидії гібридній агресії, яка передувала варварській війні, розпочатій 24 лютого 2022 року стала відсутність дієвих системних робочих механізмів забезпечення національної стійкості і готовності до реальної та результативної протидії, включаючи проактивне та адаптивне управління та вжиття комплексних активних заходів в тому числі і в контексті реалізації концепції стратегічних комунікацій.

Зважаючи на високу актуальність тематики, продовження наукових досліджень у цій сфері має стати пріоритетним.

Актуальними залишаються вектори розроблення геостратегічної теорії як упорядкованої макросистеми знань, що досліджує ту складову соціальної реальності, яка пов’язана із виявленням проблем у сфері реалізації секторальних стратегій держави, знаходженням ефективних засобів для їх реалізації та вироблення наукових рекомендацій для підвищення ефективності практичної стратегічної діяльності як сфери реалізації стратегічних інтересів.

Головна причина потреби в розробленні геостратегії полягає у стійкості націософських і націєтворчих засад українства, яке в одвічному прагненні до власної держави, піднімаються через формування геостратегії до осмислення причин, що активно заважали її формуванню.

У даному контексті теоретична концепція стійкості виступає когнітивною складовою теорії геостратегії, адже саме стійкість держави виступає однією з параметральних  характеристик ефективності реалізації геостратегії Української держави.


Список використаної літератури:

 

  1. Ліпкан В. А. Безпекознавство: навчальний посібник. Київ: Вид-во Європ. ун-та, 2003. 208 с.
  2. Нагорна Л. Політична лінгвістика: стан і статус // Курасівські читання. Наукові записки. Випуск 30. Книга 2. С. 160-168.
  3. Бернюков А. М. Юридична герменевтика як методологія здійснення правосуддя (філософсько-теоретичний аналіз): автореф.дис… канд.юрид.наук: 12.00.12 / А.М.Бернюков: Львів. держ. ун-т внутр. справ. Л., 2008. 16 с.
  4. Фатхутдінов В. Г. Роль оцінки у формуванні симулякрів і провадженні симулятивної практики в дійсність під час забезпечення громадської безпеки // Право і суспільство. 2015. № 5-2. ч. 3. С. 30—39.
  5. Фатхутдінов В. Г. Громадський vs публічний у дзеркалі правничої герменевтики // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: юридичні науки. Херсон, 2015. Випуск 4, Т. 1. С. 45—50.
  6. Шелестов К. О. Праворозуміння та герменевтика // Актуальні проблеми держави і права. Одеса: Юридична література, 2009. Вип. 50. С. 108-113.
  7. Юркевич О. М. Герменевтика культурної форми розуміння: автореф. дис…. д-ра філософ. наук: 09.00.01 / О. М. Юркевич; Харк. нац. ун-т ім. В.Н.Каразіна. Харків, 2005. 40 с.
  8. Ліпкан В. А. Міждисциплінарний підхід до формування націобезпекознавства // Право України. 2005. № 1. С. 94 – 99.
  9. Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: монографія; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.
  10. Тимошенко В. І., Шакун В. І. Теоретичні основи кримінології: монографія. Київ: Юрінком Інтер, 2021. 240 с.
  11. Svitkova, Katarina. (2017). Resilience in the national security discourse. Defence & Strategy Journal. Vol. 1. С. 21-40.
  12. Великий тлумачний словник сучасної української мови : 250000 / уклад. та голов. ред. В. Т. Бусел. Київ; Ірпінь: Перун, 2005.
  13. Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні: зб. матер. міжнар. експерт. нарад/упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. Київ: НІСД, 2016. 176 с.
  14. Суходоля О. М. Стійкість енергетичної системи чи стійкість енергозабезпечення споживачів: постановка проблеми. Стратегічні пріоритети. 2018. № 2. С. 101-117.
  15. Брежнєва Т. В. Стійкість як ключовий елемент колективної оборони НАТО. Стратегічні пріоритети. 2017. № 3. С. 12-20. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/spa_2017_3_4.
  16. Козловський С. В., Рудковський О. В., Козловський А. В. Концепція управління стійкістю сучасної економічної системи як основа забезпечення її розвитку. Економіка та держава. 2017. № 12. С. 4-8/
  17. Gößling-Reisemann Stefan. Resilience – Preparing Energy Systems for the Unexpected. URL: https://www.irgc.org/wp-content/uploads/2016/04/G%C3%B6ssling-Reisemann-ResiliencePreparing-Energy-Systems-for-the-Unexpected-2.pdf/
  18. Cabinet Office. Keeping the Country Running: Natural Hazards and Infrastructure. (2011). URL: https://www.gov.uk/government/uploads/system/uploads/attachment_data/file/61342/naturalhazards-infrastructure.pdf [in English].
  19. White House. (2013). Presidential Policy Directive – Critical Infrastructure Security and Resiliencе. obamawhitehouse.archives.gov. URL: https://obamawhitehouse.archives.gov/the-press-offi ce/2013/02/12/ presidential-policy-directive-critical-infrastructure-security-and-resil [in English].
  20. National Research Council. (2012). Disaster Resilience: A National Imperative. Washington, DC: The National Academies Press. doi.org. URL: https://doi.org/10.17226/13457 [in English].
  21. Організаційні та правові аспекти забезпечення безпеки і стійкості критичної інфраструктури України : аналіт. доп. / [Бобро Д. Г., Іванюта С. П., Кондратов С. І., Суходоля О. М.] / за заг. ред. О. М. Суходолі. Київ: НІСД, 2019. 224 с.
  22. Ліпкан В. А. Щодо необхідності творення геостратегічного дискурсу. Політикус. 2022. № 3.
  23. Черданцев А. Ф. Логико-языковые феномены в юриспруденции. Изд-во Норма Инфра М. М., 2012. 320 с.
  24. Генічев О. // Facebook: https://www.facebook.com/1235786599883191/posts/3234886989973132/?vh=e&d=n
  25. Резнікова О. Що саме ми розбудовуємо, говорячи про національну стійкість? // Режим доступу: https://dt.ua/internal/scho-same-mi-rozbudovuyemo-govoryachi-pro-nacionalnu-stiykist-318005_.html.
  26. Резнікова О. Щодо Концепції забезпечення національної стійкості. Аналітична записка. Серія „Національна безпека”. № 8. 2020. С. 1-8.
  27. Теленик С. С. Сучасна потреба у формуванні національної системи стійкості та готовності. Сектор безпеки України: актуальні питання науки та практики : збірник наукових статей, тез доповідей та повідомлень за матеріалами VІІ Міжнародної науково-практичної конференції, м. Харків, 9–10 квітня 2020 р. Харків : Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого ; Друкарня Мадрид, 2020. Вип. 35. С. 173–174.
  28. Козловський С. В., Рудковський О. В., Козловський А. В. Концепція управління стійкістю сучасної економічної системи як основа забезпечення її розвитку. Економіка та держава. 2017. № 12. С. 4-8.
  29. Теленик С. С. Державна система захисту критичної інфраструктури України: концептуальні засади адміністративно-правового регулювання: монографія. Одеса: Видавничий дім „Гельветика”, 2020. 602 с.
  30. Шведы ответили Трампу на критику из-за коронавируса // Режим доступу : http://www.bagnet.org/news/world/422721/shvedy-otvetili-trampu-na-kritiku-iz-za-koronavirusa.
  31. Концепція забезпечення національної системи стійкості: Указ Президента України від 27 вересня 2021 року № 479/2021 // Режим доступу: https://www.rnbo.gov.ua/ua/Ukazy/5017.html.
  32. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 30 вересня 2022 року „Щодо дій України у відповідь на спробу Російської Федерації анексувати території нашої держави, з метою гарантування безпеки євроатлантичного простору, України та відновлення її територіальної цілісності”: Указ Президента України від 30 вересня 2022 року № 679/202 // Режим доступу: https://www.rnbo.gov.ua/ua/Ukazy/5785.html.
  33. Ліпкан В. А. Ідея політичної готовності. Актуальні проблеми філософії та соціології. 2022. № 37.