Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В.А. Наративний аналіз деструктивних геополітичних концепцій. Політикус. 2022. № 4.

Режим доступу: http://politicus.od.ua/index.php/2022-ukr?id=58 ; http://politicus.od.ua/4_2022/7.pdf

Анотація

Варварська війна путінського режиму проти Української держави є наслідком тривалого протистояння державної української нації імперським амбіціям різних очільників політичної системи північної країни у різні часи. У рамках геостратегії сучасної Української держави постало актуальне завдання щодо чіткого теоретичного механізму ідентифікації антиукраїнських геополітичних доктрин і виявлення деструктивних геополітичних концепцій різного штибу, заснованих на фундаменталізмі, богобраності, месіанстві.

На підставі авторської концепції геостратегії застосовано наративний аналіз для дослідження сучасних прикладних політичних проблем в міждержавній комунікації, на прикладі війни путінського режиму проти Української держави.

Методологія дослідження складається з: наративного аналізу, ретроспективного аналізу, а також дедуктивного підходу та методів моделювання, які в цілому відповідають базовій моделі теорії геостратегії.

У статті продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого порізнення геополітики і геостратегії. Через що на конкретних прикладах за допомогою описової моделі сформовано компоненти моделі опису путінського режиму щодо власних громадян та відповідні ним зразки моделей оповідей путінського режиму щодо своїх співгромадян, які можуть відхилятися, залежно від таргетованих аудиторій.

Висновується, що в Росії, за умови збереження вектору руху політичної системи, а також тенденцій деградації еліти, дифузії пасіонарності титульного етносу, практично не існує потенційних внутрішніх рушійних сил і взагалі причин та умов, інших детермінант до революції, тобто внутрішніх змін у найближчі 20 років.

Таким чином, сформовано комплекс теоретичних підвалин для наукового розроблення геостратегії сучасної Української держави поза контекстом популізму і та примітивних кліше, що тиражуються в комунікаційному просторі.

Окрема увага приділена фактам наукового блюзнірства і малоросійства в наукових публікаціях, які негативно впливають на формування конструктивного геостратегічного дискурсу і творення геостратегії.

Ключові слова: геостратегія, Українська держава, українство, стратегічна культура, еліта нації, пасіонарність титульного етносу, малокультурна більшість, деструктивні геополітичні концепції, концепція „де”, антиукраїнські доктрини, ідеологія деструктивізму

 

Загальна постановка проблеми

Формування сучасної Української Держави ґрунтується на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової архітектури. Однією з таких теорій виступає теорія геостратегії, одним із складових методологічних компонентів якої виступає наративний аналіз.

Наративний аналіз, з-поміж багатьох завдань, в контексті геостратегії уможливлює ідентифікацію антиукраїнських доктрин, а деструктивних геополітичних концепцій.

Відтак у даній статті мною обґрунтовано засадничу користь необхідності застосування наративного аналізу як ефективного методологічного інструментарію ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій та доктрин.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, політологічні дослідження науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України таких вчених, як: О. Скрипнюк, В. Горбатенко, О. Костенко, І. Кресіна, Н. Оніщенко, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Стойко, Ю. Шемшученко, В. Явір.

По-друге, це наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я надибував, дотично опрацьовуючи розвідки таких постатей, як: В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, Є. Маланюк, В. Мартинець, М. Міхновський, С. Петлюра, Я. Стецько, О. Теліга, П. Штепа  та ін.

По-третє, дослідження з наратології, які представлені в публікаціях: Р. Барта, Д. Дубова, О. Мандзюка, М. Ожевана, П. Рикера, Т. Сивак, В. Тюпи, В. Шміда, А. Яковця та ін.

Однак застосування наративного аналізу для формування системи ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій (антиукраїнських геополітичних доктрин) поки не стало предметом окремих досліджень політичних дослідників та практичних політологів.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У сучасних наукових політологічних дослідженнях замало уваги приділено використанню наративного аналізу для ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій. Що зумовлює актуальність теми статті.

У зв’язку з цим мета статті полягає у формуванні наукових аргументів щодо необхідності застосування наративного аналізу для ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій як елемента системи творення геостратегії сучасної Української держави.

При аналізові сучасної неонацистської доктрини під назвою „денацифікація України” доцільно звернутись до наративного аналізу, який становить методологічну складову геостратегічного дискурсу, про який мною підготовлено окрему наукову статтю^[1].

Окремим елементом дослідження в рамках геостратегічного дискурсу як елемента теорії геостратегії мають стати відповідне вивчення: міфології / сказань; легенд / саг; билин / байок / притч; казок /переказів / оповідей; поем; романів; новел; драм; народних пісень; опер, а головне: лібрето розвиток і метаморфози якого нерозривно пов’язані із історією опери в усіх її жанрових і національних різновидах.

Важливим є також чітко зважати на факт адаптивності методології теорії геостратегії в контексті формування теоретичних підвалин для практичного досягнення стратегічного балансу соціальних систем. У цьому ракурсі раціонально чітко говорити і про такі специфічні методи, які доцільні для використання і послуговування:

1)    структуралізм;

2)    постструктуралізм;

3)    деконструктивізм;

4)    наратологія.

В. Пропп виявив тридцять одну функцію при аналізі російських казок і регулярну повторюваність трьох випробувань героїв:

• підготовчого;
• вирішального;
• звеличувального.

Така схема стала канонічною і отримала назву наративної схеми. Вона уможливила поглиблення знань про внутрішні механізми функціонування казок у різних культурах. Згодом ці випробування стали розглядати лише як поверхневі фігури дискурсу, за якими стоять більш глибинні логічні операції [, с. 489]^[2].

Зокрема, в моїх статтях за допомогою ретроспективного аналізу мною досліджується зміст та еволюція концепта „мертва вода” у російських казках, окремих лібрето опер, інших фольклорних витворах мистецтва. Визначено бінарну інтерпретацію ключового концепта. Наведені чисельні конкретні прикладі крадіжки українського фольклору з подальшим уживанням тих чи інших казкових героїв в російських казках. За допомогою методу геостратегічного дискурсу подано авторську модель інтерпретацію концепції „мертвої води” до війни путінського режиму проти України через послідовну характеристику: демілітаризації і денацифікації, безпосередньо скраплення мертвою водою і формування антинаціонального і проросійського уряду в підросійській Україні[3].

Відтак, звернення до наративного аналізу не є примхою і даниною моді, а становить пряму методологічну потребу у розумінні засад творення стратегії в сучасних умовах.

Слід зважати на той факт, що одним із ключових моментів наративного аналізу виступає, на думку Р. Барта, його приреченість до дедуктивних методів: спершу дослідник створює гіпотетичну модель опису, а потім поступово переходить від моделі до різних зразків оповідей, які одночасно відповідають моделі й відхиляються від неї [, с. 489]^[4].

Здійснений аналіз російськомовних наукових джерел, з урахуванням викладеного, в межах наративної схеми і відповідного авторського аналізу, уможливив виділити наступні компоненти описової моделі, в рамках якої формується образ території біля Росії (гіпотетична модель неворожого середовища в рамках геополітичного простору, в який входить територія сучасної України):

• Україна — є плацдармом Росії проти колективного заходу;
• денацифікована;
• створені воєнно-цивільні адміністрації з антинаціоналістичною, водночас проросійською позицією;
• державний устрій – невідомий, можливо дане утворення може існувати у формі держави — підросійської України;
• моделювання образу зовнішньої загрози з боку „західних країн”, шляхом розчленування і дестабілізації ЄС, знищення єдності та спільного бачення реалізації загальних цінностей;
• передбачувана і повністю контрольована;
• антинаціональне щодо власного населення і водночас проросійське керівництво інституційною системою;
• демілітаризована держава;
• нейтральний статус;
• територія вільна від нацизму.

Після формулювання кожного компонента, наступним етапом виступає розроблення оповіді по кожному з цих пунктів, причому чим страшніші, тим кращі.

Нижче в таблиці, на підставі опрацювання значної кількості наукових джерел, в тому числі російськомовних, в яких чітко викладаються концепції демілітаризації, денацифікації, нейтрального статусу тощо, мною складено модель оповідей, якими послуговуються на території , що контролюється путінським режимом, для маніпуляції суспільною свідомістю і пояснення власному народу (різним прошаркам — різні наративи: ватніки / симпатики, ліберали, ті, що не визначилися) правильності та необхідності проведення війни (для контрольованого населення вони називають це спеціальною воєнною операцією) проти Української Держави та її нації в цілому.

 

№ з/п	Компоненти моделі опису путінського режиму щодо власних громадян	Зразки моделей оповідей путінського режиму щодо своїх співгромадян, які можуть відхилятися, залежно від таргетованих аудиторій
1.	Денацифікація – територія вільна від нацизму	Нацизм це зло, тому всіх нацистів, тобто хто сповідує українську ідеологію слід винищити: в тому числі культуру, мистецтво, науку, мову, історію, традиції тощо. Всі українськомовні мають бути знищені також як нацисти разом із їхніми дітьми. Немає нацистів, немає загрози для Росії. Мета: відшукати емоційний відгук і отримати підтримку і схвалення у власного населення
2.	Функціонуючі воєнно-цивільні адміністрації	Дані адміністрації мають очолювати антиукраїнці з проросійською спрямованістю, що унеможливить використовувати Україну (її народ, ресурси, територію, інфраструктуру тощо) проти Росії
3.	Державний устрій	Україна має стати або нейтральною державою або одним із суб’єктів РФ, утворивши та реалізувавши ідею Путіна щодо реінкарнації СРСР шляхом об’єднання колишніх захоплених та анексованих у різні часи земель в рамках радянської імперії
4.	Моделювання образу зовнішньої загрози з боку „західних країн”, шляхом розчленування	Яскравий приклад, маніпуляція одного з дикторів російського Кісельова на телеканалі „Россия 1” щодо статті про деколонізацію Росії[5], де начебто, Європейські безпекові структури вже поділили Росію на 17 суверенних держав. Тому Захід – це зло, він спрямований лише проти Росії.Також слід процитувати виступ і самого Путіна 9 травня 2022 року: „ Країни НАТО не захотіли нас почути, у них були зовсім інші плани. У відкриту йшла підготовка до чергової каральної операції на Донбасі, до вторгнення на наші історичні землі, враховуючи Крим. У Києві заявляли про можливе отримання ядерної зброї. Блок НАТО розпочав активне воєнне освоєння прилеглих до нас територій. Так створювалася абсолютно неприйнятна для нас загроза, безпосередньо біля наших кордонів”[6]
5.	передбачувана і повністю контрольована російськими силовими структурами	Для забезпечення охорони ближніх просторів та убезпечення від впливу західних силових структур, правоохоронні органи мають бути повністю підконтрольні Росії, а армія бути демілітаризованою
6.	антинаціональне щодо власного населення і водночас проросійське керівництво	Оскільки націоналізм український є зло, а саме українство слід знищити назавжди, то потрібно на керівні посади в новому утворенні ставити антинаціональне ядро, яке буде винятково проросійське. Цим також вирішується і завдання щодо деєвропеїзації – знищення стратегічного потенціалу України щодо інтеграції до Європи
7.	демілітаризована держава	Кількість зброї в Україні була такою, що якщо ми б не напали першими, то вони напали б на нас. Саме тому було потрібно знищити всі арсенали і всі об’єкти стратегічної воєнної інфраструктури
8.	Україна стала заручницею політики колективного заходу, який зробив її плацдармом проти Росії	Росія за допомогою спеціальної військової операції змушена відстоювати свій власний суверенітет, своє право існувати, врешті-решт: залишатися на політичній мапі світу
9.	Україна – проект США	-             трикратне розширення країн ЄС передусім за рахунок країн Східної Європи і Прибалтійських країн;-             кольорові революції;-             розширення НАТО: оточення кільцем військових баз, біолабораторій, систем ПРО наступального характеру, зон нестабільності; -             реалізації стратегії анаконди -             загроза застосування ядерної зброї Україною проти Росії
10.	нейтральний статус	Оскільки Україна не є самостійною державою і суб’єктом міжнародних відносин, то і статус новому утворенню не потрібен. Найліпший це – нейтральний. Ми самі за допомогою власного керівництва будемо вирішувати всі питання політики нового утворення, що залишиться від західного проекта під назвою „Україна”

Ідеологічний антагонізм цінностей західного суспільства із проголошеними цілями російського фундаменталізму відбивається в наукових публікаціях українських авторів. Зокрема у колективній монографії НІСД відзначається, що Росія просуває наратив цивілізаційного протистояння Заходу та слов’ян [, с. 207][7].

Причому руські дослідники і самі починають впроваджувати думки щодо необхідності повороту до Сходу, тобто фактично розвороту від Заходу. Зокрема, колишній радник президента Путіна, А. Іларіонов, констатує, що з боку Путіна та Лукашенка нинішня війна є ідеологічною війною проти Заходу, для них – це антизахідна війна[8].

Так Огнєва В. (зауважу: доктор політичних наук) відмічає, що у глобальному масштабі стратегічним інтересом Росії виступає східний напрям зовнішньої політики. Сьогодні Росія не зосереджується, вона самовизначається і самостверджується у власному геополітичному просторі^[9] [, с. 59].

Дуже цікава думка, яка суперечить іншій тезі цієї ж дослідниці: „Абсолютно очевидно, що тут, в Україні, вирішується доля майбутнього світового порядку” [, с. 53]^[10].

Тож не зрозуміло, власно: якщо для Росії схід виступає стратегічним напрямом, то яка мета воювати із Українською державою, яка перебуває на західних кордонах Росії? За таких умов, якщо доля світу вирішується в Україні, а Росія вважає за доцільне поставити в пріоритет східний напрям, то участі в процесі вирішення долі світу Росія брати апріорі не хоче.

Відтак, формально-логічний і догматичний аналіз уможливлюють дійти висновків про логічні суперечності у думках російського доктора наук, неточності, тривіальні помилки, а відсутність наукового аналізу напевно замінено на міфологеми та ідеологічні штампи та кліше, які наперед не мають нічого спільного із політичною наукою, а тим більше із геостратегією.

Отже, замість того, щоб сідати за стіл перемовин, навіть на науковому рівні, впливові дослідники замість наукового, об’єктивного та всебічного аналізу ситуації, лише продовжують на науковому рівні обґрунтовувати політичний курс вищого керівництва власної держави, навіть наводячи цитати президента у першому абзаці наукової статті (тиражуючи практику цитування „політичних лідерів”, яка була імперативною за часів існування радянської імперії).

Дуже примітним є той факт, що, говорячи про війну, вживається термін „українська криза”, а головне — розглядаються національні інтереси Росії, ЄС та США. Жодного слова про національні інтереси України в статті немає. А трикутник лідерів Огнєва В. визначає як „Росія-США-Китай”, ставлячи Росію на перше місце [, с. 53]^[11]. Тож денотат „український” прив’язується лише до термінів із негативною конотацією, таким чином формуючи і реципієнтів інформації наперед негативне ставлення, яке закладається на підсвідомому рівні.

Причому дана авторкиня дуже простодушно звертається до концепта „геополітичний дискурс”, маскуючи в ньому думку про те, що наразі відбувається боротьба за політичний вплив на великих географічних просторах, оскільки геополітичний дискурс будь-якої держави інтерпретується через територіальний імператив, охорону і збереження не лише його, а й ближніх просторів для ефективної реалізації зовнішньої політики [с. 53]^[12].

По-перше, дослідниця аксіоматично стверджує про існування боротьби. З одного боку, це логічно, адже теорія геополітики, на що я постійно акцентую у своїх наукових публікаціях[13], — це завуальована теорія боротьби і насильства, в тому числі несилового. З іншого, авторкиня навіть не намагається відійти від імперативних постановочних тверджень щодо боротьби за географічні простори, історія яких сягає коріннями до батьків-засновників цієї геополітики, зміст вчень яких виявився дуже до сподоби всім тим, хто не може жити в збалансованому і мирному світі. Насправді  сучасний дискурс вже давно зміщено в бік політичного впливу без контексту боротьби. Саме тому на європейському континенті після війни в Югославії впродовж майже 30 років не було війни.

По-друге, дуже сумнівною є інтерпретація геополітичного дискурсу в якості територіальних імперативів. Так, зокрема в цікавій, до речі також російській дисертації, відзначається, що базові основи геополітичного дискурсу полягають в усвідомленні локального простору як частини світового, і світового простору як системи локальних, що потребує узгодження національних інтересів з інтересами міжнародної спільноти, поваги гідності людини із її політичними та економічними інтересами, етнонаціональними цивілізаційними та іншими правами та інтересами, для чого є необхідним конструктивний діалог зі ЗМІ з метою досягнення взаємопорозуміння між державами і народами^[14]. Тобто Огнєва В. свідомо підмінює поняття і власні неаргументовані думки видає за аксіоматичні позиції.

По-третє, збереження ближніх просторів не є завданням ані геополітики, ані геополітичного дискурсу. Це є завданням концепції руського світу. В жодній із розвинених держав не існує навіть теоретичних концепцій і практичних стратегій щодо охорони ближніх просторів — фактично просторів інших суверенних держав. Отже відбувається відверта фальсифікація і міфологізація. Адже власну позицію концепції розвитку власної держави, авторкиня пропонує екстраполювати на загальні засади як геополітики, так і штучно вплести в геополітичний дискурс, приписуючи не властиві йому компоненти.

Таким чином, можна дійти виразистих висновків про існування  чіткої політики щодо висвітлення і визначених наративів у наукових дослідженнях фахівців в рамках російської науки. Тож говорити про формування інтелектуальної еліти за таких умов як авангарду зміни політичної сутності російської держави підстав наразі немає.

Навіть вбивство доньки одного із ідеологів руського світу О. Дугіна 20 серпня 2022 року під Москвою не стане поштовхом до рефлексії інтелектуальної еліти свого місця, а головне — усвідомлення своєї незахищеності і вразливості як з боку путінської влади, так і націоналістичних елементів зсередини території, що контролюється путінським режимом. На цьому тлі націоналістичні гасла зсередини будуть лише посилюватися, водночас це не стане чинником зміни влади і увиразнення формування нового вектору руху окремих суб’єктів політичної системи.

Адже, якщо:

1) не існує еліти (група найбільш видатних осіб, котрі за своїм характером, енергією, знаннями, освітою, рівнем культури, творчими здібностями і здатністю генерувати смисли розвитку соціальної системи в цілому, що впливають на її еволюції, володіють ресурсним потенціалом для їх реалізації), як провідної верстви і касти ідейних борців за свободу і розвиток держави;

2) пасіонарність титульного етносу зводиться до рамок некрофілії та деструктивізму і фактично імплементовано в розробленій і науково аргументованій авторській „концепції де-”[15];

3) то безпосередньо населення території (за академіком Ю. Пивоваровим: малоосвічена і малокультурна більшість [, с. 8[16]]), що контролюється путінським режимом, також апріорі інтелектуально та енергетично, морально, культурно і ментально не здатне на революції та зміну політичної системи та режиму правління в найближчій перспективі.

Як відзначає Ю. М. Бохенський, добробут, прогрес і почасти саме існування суспільства залежать від того, чи вдасться створити у цьому суспільстві повноцінну еліту, адже суспільство, позбавлене еліти, приречене на застій або швидку загибель[17].

Ось чому не слід тиражувати хибні та популістські заклики та покладати марні сподівання на „прозріння” руського населення. Цього не буде.

Путінський режим дуже влучно зробив ставку на безпосередню природу простолюдинів: себелюбство, фундаментальна зневага до високої культури, онтологічна байдужість до усього, що не стосується конкретно кожної людини, закарбований наратив „від нас все одно нічого не залежить”.

Як наслідок, населення території, що контролюється путінським режимом, — малоосвічена і малокультурна більшість, — цілком і повністю підтримуватиме цей курс доти, доки бурхливі зміни не торкнуться кожного з них. Тому зміна лідера не змінить їхнього ставлення до України, європейський цінностей, ідей гуманізму та інших провідних ідей сучасного коеволюційного суспільства (яке узвичаєно в російській науці таврують або західне або англосаксонське суспільство). Ці зміни можливі лише тоді, коли вітер змін буде дмухати безпосередньо у вікно кожного жителя, що населяє територію, контрольовану путінським режимом.

Це є науковим висновком і науково обґрунтованим результатом проведеного мною дослідження і не має нічого спільного із популізмом або русофобією.

Також це є важливим з огляду на формування різноманітних сценаріїв подальшого розвитку війни в Україні, особливо стосовно спроб різних „експертів” (як вони самі себе почасти називають особливо у соціальних мережах) дати свої (нічим не обґрунтовані) безпідставні та безвідповідальні прогнози щодо строків завершення війни або її активної фази. Звичайно, що ляпати язиками можна багатьом, так званим експертам / радникам тощо, адже жодної юридичної відповідальності вони не несуть ані перед собою, ані перед аудиторією, ані перед державою. Вони не є суб’єктами політичної системи, а лише приватними оглядачами, що надають свої коментарі в межах власного інтелектуального розвитку для певно визначених цільових аудиторій.

Однак в науці, одним із головних та визначальних критеріїв науковості тієї чи іншої гіпотези виступає її верифікативність. Адже основне завдання науки полягає у прирості нових знань, а не чуток, думок, поглядів та інших фейлетонних текстів.

Тож саме тому, я чітко зауважую на те, що в Росії, за умови збереження вектору руху політичної системи, а також тенденцій деградації еліти, дифузії пасіонарності титульного етносу, практично не існує потенційних внутрішніх рушійних сил і взагалі причин та умов, інших детермінант до революції, тобто внутрішніх змін у найближчі 20 років.

Єдиним способом (якщо не чекати прозріння населення і формування невідомо коли і невідомо за яких умов тих чи інших тенденцій, описаних в статті вище) зміни політичного курсу, вектору функціонування політичної системи і відповідно політичного режиму є трансформація засад стратегічної культури провідних країн світу і ухвалення рішення щодо силових безпосередніх дій конкретно щодо даного режиму і його персональних представників, які здійснюються цілеспрямоване та усвідомлене управління організацією та вчиненням актів геноциду, міжнародного тероризму, війни та агресії, анексії і становлять пряму загрозу світовій безпековій архітектурі і стратегічному балансу в цілому.

Ще одне, на чому хотілося б звернути окрему увагу саме в рамках наративного аналізу деструктивних геополітичних концепцій:

1) факти блюзнірства українських авторів перед Росією;

2) факти малоросійства, коли забороняють цитувати російських авторів, читати та аналізувати російську наукову літературу, що наперед позбавляє можливостей щодо формування правильного і не заангажованого розуміння корінь формування дискримінаційної та деструктивної політики, а також моделювати подальші дії супротивника. Така позиція є винятково штучною, недалекоглядною, псевдонауковою і є загрозою інтелектуального рабства української еліти.

Зокрема, щодо блюзнірства, то одним із таких чисельних прикладів виступає праця української авторкині Марини Шульги „Російський дискурс геополітики”, в якій вона:

• аналізує основні підходи до витлумачення поняття геополітики, що мають місце в геополітичній думці сучасної Росії;
• з’ясовує пріоритетні теми сучасної російської геополітики, чільне місце серед яких російськими дослідниками відведено проблематиці геополітичного образу;
• окреслює тенденції розгортання самого російського дискурсу геополітики, зміст якої полягає в усвідомленні необхідності побудови теорії геополітики, покликаної встановити механізми формування геополітичних образів та намітити можливі наслідки їх практичного втілення;
• характеризує геополітичні образи Росії, ключовими поміж яких визнано на сьогодні образи центру й острова;
• розглядає динаміку образів центру й острова в історії російської геополітики та їх концептуальна завершеність у сучасній російській геополітичній думці^[18].

Тобто в праці відбувається дослідження і внесення і політологічну думку російських наративів українською мовою, ствердження про концептуальну завершеність та інші оціночні судження уможливлюють виявити захопленість і фактично пропагандистський характер даної праці. Мені цікаво і хотілося б поставити питання до цієї та низки інших авторів: а скільки книжок українських авторів вони опанували і кого з націонал-соціалістів або взагалі провідників і творців Української Держави вони можуть цитувати і чи зможуть назвати праці Д. Донцова, Ю. Липи, В. Липинського, М. Міхновського^[19], С. Петлюри^[20], а також відтворити стратегічні помилки П. Скоропадського і С. Бандери, Я. Стецька при їхніх дієвих спробах формування та відновлення Української незалежної соборної Держави.

Також можу назвати і роботу НІСД, виконану в 2018 році, яка була присвячена начебто „перезавантаженню” режиму Путіна, але в якій, фактично окрім детального аналізу та опису самого режиму, майже не змодельовано шляхи та напрями геостратегії України в новому геостратегічному ландшафті. Достатньо квантитавно згадуючи про деструктивність, тим не менш автори так і не вийшли на наративний аналіз, як методологічні основу факту наукового її доведення, лише подумки згадуючи сему „наратив” в окремих фрагментах контекстах фундаменталізму [, с. 125][21], протистояння [, с. 207][22], партнерства [, с. 210][23]. Тобто знову ж таки: добре вивчаємо іноземні джерела і політику ворогу, але: лише задля самого вивчення без виходу на конкретні висновки та результати щодо розвитку України, діяльності та ефективного функціонування її політичних інститутів. Тобто фактично дослідження заради дослідження.

І як тут не згадати українського генія Т. Шевченка, котрий у своєму посланні „І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє” промовисто писав: „Учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь”^[24]. Глибинна сутність націєтворчих ідей Т. Шевченка виступає окремим предметом досліджень^[25].

Також звертаю увагу і на поему „Відьма”, де Т. Шевченко опоетизовує образ жінки, яка, насправді, виступає символом України — прекрасної, водночас сумної Батьківщини. Як не хочеться, щоб як і для Великого Кобзаря, ми знову програли віковічну боротьбу за соборність і самостійність, і даючи багатьом нашим громадянам непересічний талант, не дали долі, залишивши питання справжньої, а не бутафорської державності знову невирішеним.

Якщо порівняти кількість наукових розвідок українською мовою про руську геополітику, то виходить, що наші дослідники свідомо чи не свідомо безкоштовно пропагували геополітику (по суті: антиукраїнську доктрину, тим більше в руській інтерпретації) та всі її бурхливо шалені концепції, навіть не даючи собі раду та роздуму на те, що в цих антиукраїнських по суті концепціях місця для України просто не передбачено.

Окремо, і я неодноразово на це звертав увагу, слід підкреслити: ворожість вимоги МОН щодо обов’язковості вивчення іноземного досвіду та публікації результатів цього розділу із конкретними цитуваннями у власних дослідженнях. З огляду на те, що більшість дослідників не мають змогу безпосередньо працювати з оригіналами наукових досліджень англійською, польською, німецькою мовами, то переважна і, я б відверто сказав, домінуюча більшість цього досвіду — це досвід Росії. Тобто знову ж таки, завуальовано дана вимога примушує кожного дослідника цитувати і пропагувати руські дослідження. Це потрібно припинити. Наука — джерело формування ідей розвитку держави, Української держави.

Я неодноразово навчався за кордоном в університетах США, проходив навчання на різноманітних курсах у Німеччини, Швеції та Угорщині і відповідально заявляю: в наукових колах багатьох провідних країн відсутнє зобов’язання цитування іноземних дослідників, в тому числі і з України, не зважаючи на те, що українці в багатьох питаннях випереджають за рівнем наукової думки своїх візаві. Скажу ще більш відверто: за кордоном не прийнято рекламувати іноземних дослідників і підвищувати їм індекс цитування. Натомість обов’язковим є цитування робіт наукових шкіл того навчального закладу, в якому готується дисертація або наукове дослідження. Адже посилання на ті чи інші джерела, це передусім формування когнітивної матриці, в рамках якої має розвиватися та чи інша наукова школа, і як наслідок, якщо це стосується політології, то отримуватися конкретні вектори політичної практики.

Не слід цуратися своєї історії, нам є ким і чим пишатись. Адже вивчаючи українські політологічні джерела складається таке враження, що більшість із дослідників просто відірвані від свого коріння, вони не знаються на справжніх джерелах походження свого роду, реальної, а не вигаданої кимось чужим історії Української Держави, звичаїв і традицій, а головне шляху до націоґенезу і державотворення. Таким чином, такі дослідження, якщо вони впадатимуть до недосвідчених дослідників, фактично створюють умови до формування плебейського та холопського мислення малороса, формують маріонеткове зрабоване мислення, засноване на чужих парадигмах і думках, підвладне і не вільне, як наслідок і логічний цілеспрямований результат пропаганди та різних нав’язувань і сугестій, в тому числі і через крадіжку казкових героїв, форматування фольклору.

Фактично руками і головами несвідомих українських дослідників формується сугестивний простір, заснований на чужих геополітичних концепціях та аксіомах, в яких обґрунтовується неміч українства до набуття власної держави, возвеличується культ зрабованого українця хлібороба, гречкосія та підросійського підданого. А будь-які спроби формування справжньої стратегії розвитку українства тавруються „націоналізмом” і піддаються суворій критиці і остракізму.

Такий стан речей є неприйнятним і потребує найскорішого коригування і фундаментального опрацювання. Формування геостратегії є важливим кроком на шляху творення української нації світоглядним орієнтиром має виступати націософське мислення і стратегічна культура.

Безоглядно щодо витлумачення, наведу влучні слова Т. Шевченка: „Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя”^[26].

Тож геостратегія Української Держави це Конституційний геостратегікон, найважливіша засада системного стійкого її розвитку, процесу концептуального досягнення стратегічного балансу.