Мандзюк Олег Андрійович,
голова Інституту стратегічних ініціатив
Глобальної організації союзницького лідерства
кандидат юридичних наук
Нині в інформаційній безпеці, котра мною розглядається складовим елементом системи стратегічних комунікацій, відбувається повернення до наративу, адже відбувається зміна парадигми його розуміння. За таких умов наратив трактується мною як складна смислоутворююча форма, яка виражається в об’єднанні описів стану справ, що містяться у будь-яких інформаційних повідомленнях, в особливий тип дискурсу. Нині наратив вже не інтерпретується виключно як жанр, а становить особливий тип дискурсу, що породжується типом розвитку інформаційної цивілізації, рівнем розвитку інформаційно-комунікаційних технологій і стратегічних комунікацій як системного екзистенціального феномену [1].
Сьогодні розглядати інформаційну безпеку лише як безпеку інформаційно-телекомунікаційних систем (кібербезпеку), або ж лише як безпеку інформації чи то безпеку людини в інформаційній сфері неможливо поза контекстом наративу, оскільки від форми подачі інформації незалежно від сфери чи то віртуальна сфера чи то соціальні мережі чи то прямий безпосередній інформаційний контакт залежить успіх впливу суб’єкта управління, отримання ним запланованого результаті інформаційного процесу.
Відтак стверджую, що вивчення та дослідження аналітичного наративу виступає обов’язковим елементом інформаційної безпеки. Відтак, в даній статті проаналізую та викладу власне бачення на наратив як метатеоретичну парадигму.
Відзначу, що, розглядаючи наратив як процес комунікації можна також виділити три рівня: нарація, оповідання та хроніка.
Змістом наративного дискурсу є те, що він сформований на основі значення цілого, побудованого на діалектичній єдності його складових. Аналітичний наратив будується таким чином, коли роль певної події або результати тих чи інших аналітичних досліджень, коли пояснюється його роль і значення відповідно до контексту цілей розвитку соціальної системи, певного проекту або людським виміром життя.
Особливість і корисність формування саме аналітичної наратології, а відповідно і верифікативність аналітичних наративів у сфері інформаційної безпеки відбувається ретроспективно: через оперування вже апробованими аналітичними даними, результатами схвалених і тій чи іншій соціальній групі даних чи інформації. Таким чином отримані результати базуються вже на існуючих, затверджених і схвалених результатах попередніх досліджень, подій та дій. Отже аналітичний наратив забезпечує наступність і сприяє формуванню цілісної системи керованих знань. Наратив дозволяє розпізнавати осмисленість досвіду функціонування тієї чи іншої соціальної системи, через вказівку на те, як різні частини нараційного процесу функціонують в якості єдиного цілого.
Якщо інформаційно-аналітична діяльність є відірваною від практики, як це було, наприклад в Україні, коли майже в жодному з військових та безпекових досліджень навіть у постановочному плані Росія не була визначена противником, суб’єктом інформаційної загрози, який може завдати ніщивного удару нашій країні, її територіальній цілісності, інформаційній безпеці, то саме тут порушується нараційний процес, оскільки наратор є відділений від об’єкта нарації.
Специфічним предметом аналітичної наратології можна визнати інформаційно-аналітичну сферу, в тому числі події, що впливають на людей. В рамках аналітичного наративу не існує норми комунікації, не існує спирання на певні універсальні закони, адже наративний процес в інформаційно-аналітичній діяльності є складним адаптивним синергетичним процесом, який характеризується емерджентністю.
Використання аналітичного наративу уможливлює констатувати не лише певні події, факти, тенденції, результати, а й передусім власно наратору здійснювати їхню інтерпретацію залежно від цільової аудиторії. Відтак аналітичний наратив виступає синтетичною категорією, оскільки втілює акти оповідання, ідентифікації та інтерпретації подій, явищ, причинно-наслідкових зв’язків, виражені в різних формах. Семіотична дискримінація виступає засобом артикуляції наративів, адже на перше місце висувається наратор із його здібностями маніпуляції інформацією, чинити вплив на формування потрібної суб’єкту нарації думки, смислів та зразків поведінки. Причому дія наратора може відбуватися в різних інформаційних просторах та середовищах, від живого спілкування на різних конференціях, симпозіумах тощо, до створення кібермереж, в яких продукуватимуться і артикулюватимуться в певній трансляції чітко визначені смисли та ідеї.
Сама ж наративність має розглядатися як невід’ємна категорія і загальний принцип структурно-смислової організації аналітичного дискурсу. Якщо йдеться про організацію дискурсу, то потрібно зважати на структурно-смислову і комунікативну побудову наративного тексту в комплексі з різноманітними екстралінгвістичними чинниками, що визначають специфіку комунікативних обставин його функціонування. Через це наратив в моїх дослідженнях трактується з урахуванням загальних принципів комунікативного мовознавства у поєднанні з багатим досвідом структурної наратології і основними прийомами паралінгвістичного і когнітивного аналізу.
Як один із найбільш розповсюджених нині видів наративу, коли кожний блогер, телеведучий, запрошений на телеефіри репрезентує себе як аналітика, експерта, а отже формує і утягує глядачів / слухачів до аналітичної сфери, аналітичний наратив становить собою варіативну модель поведінки, що пояснює сутність певної послідовності дій і подій, спрямовану на здійснення впливу, як мовленнєвого, так і невербального і паравербального, через апеляції до накопиченого соціального досвіду. За цього випадку застосування аналітичного наратива, стратегія сугестії може приховувати різноманітні комунікаційні цілі, які отримують в наративних утвореннях, які трактуються в широкому смислі; різноманітне вербальне і невербальне або комбіноване втілення.
За даних умов корисним є звернення уваги у своїх дослідженнях Є.С.Кутковською на проблеми наративної ідентичності, яка репрезентована через розгляд наративу, як: життєвої історії, мета теоретичної парадигми, особливого модусу мислення, особливого жанру дискурсу [2].
Завдячуючи наративній організації аналітичної діяльності забезпечуються безперервність власного буття у часі, упорядкованість і цілісність досвіду. За рахунок вибудовування аналітичного наратива аналітичне дослідження досягає власної узгодженості і наступності в соціально-політичному, правовому та історичному часі та просторі.
Завдячуючи внесенню стабільності і цілісності в аналітичну діяльність наратив перетворює її на особливий вид впливу і формування смислів життя сучасної особи. Ключовою рисою виступає цілісність: єдність наратор, історії адресанта, історії наратор та самого проголошуваного тексту / інформації. Ця єдність утворює континуум, в якому наратив виступає поєднуючим ланцюгом. Це виступає суттєвим при формування державної інформаційної політики, а також вироблення напрямів державної політики інформаційної безпеки.
Дуже влучно, в контексті висуненої мною гіпотези щодо необхідності формування аналітичного наративу, підмітив Брокмайер, що саме за рахунок включення до наративу хронологічно вибудуваних подій, конструювання особливого модусу часу, наратив реалізує функцію створення значень та інтерпретацій. Наратив пов’язує початок із закінченням за допомогою складної часової організації. У ньому пов’язуються в єдине ціле минуле, сьогодення, а також майбуття, яке починається в момент оповідання. При цьому наратив передбачає ретроспективну телеологію, коли оповідання влаштовано таким чином, немов у кінці передбачалась б якась мета [2, с. 28].
Також акцентую увагу на тій обставині, що аналітичний наратив має бути трансформований у нелінійний, тобто передбачати декілька різних сюжетних ліній, чинити впливи одночасно на декілька цільових груп, ставити за мету отримання багатоструктурованих результатів і відповідних їм дій. Різні поточні висновки в складно структурованому аналітичному наративі можуть призводити на кожному етапі до настання різних, але заздалегідь спланованих висновків чи результатів. Більше того, багатосюжетність або багатоальтернативність дозволяють різного разу по-різному сприймати аналітичну інформацію, роблячи з неї різні підсумки. Аналітичний наратив має утворити можливість наново дійти інших висновків, порівняно з вже отриманими від опанування того самого аналітичного продукту.
У даному аспекті цікавим є дослідження віртуального наративу, яке проводили Е.О.Самойлова та Ю.М.Шаев, які, звернувши увагу на дефабулізацію сучасного наративу, зазначили, що віртуальна реальність становить особливий віртуальний наратив, який може мати лінійний та нелінійний характер. Сучасна віртуальна реальність здебільшого є нелінійною; поряд із фабулізацією віртуальної реальності набуває розповсюдження і процес дефабулізації, який тягне до відсутності сюжета у віртуальній реальності [3, с. 2035].
Вагомими виступають здобутки і А.Я.Сарни, який, вивчаючи зміст контенту та з’ясовуючи сутність та призначення методів його дослідження, зазначає на те, що традиційні медіа функціонують в якості замкненої системи, в якій усі можливі значення артикульовані, класифіковані та систематизовані таким чином, щоб діапазон можливих „відхилень від норми” також був обмежений чітко зафіксованими межами, в яких можуть здійснюватися різноманітні варіації (комбінації) запропонованих гіпотез за заздалегідь розробленою схемою. У даному аспекті важливим і таким, що резонує моїй науковій позиції є висновок А.Я.Сарни про те, нині мас-медіа розглядаються як найважливіший регулятивно-контролюючий механізм організації життєвого світу [4, с. 95—96]. Таким чином ЗМІ виступають не лише суб’єктом інформаційної політики, а й передусім об’єктом впливу держави в контексті реалізації політики інформаційної безпеки. Події із акредитацією журналістів в терористичних організаціях ОРДЛО, функціонування каналу ІНТЕР, діяльність інших ЗМІ на шкоду національним інтересам України. в тому числі і в кіберпросторі зумовлюють необхідність в удосконаленні правового регулювання даної сфери, конкретизації прав та обов’язків ЗМІ у реалізації державної інформаційної політики, а в більш широкому плані визначення правового статусу суб’єктів інформаційних відносин.
Таким чином, аналітичні продукти і вся аналітична діяльність виступає формою організації мисленнєвого простору, за допомогою якісних та науково обґрунтовано застосованих аналітичних наративів формується уявний / віртуальний вибір із заздалегідь заготовлених відповідей на різноманітний клас питань. Відтак, наслідком застування аналітичних наративів є здійснення такої маніпуляції, через яку у особи реципієнта наративу формується уявлення про самостійний процес мислення і самостійний процес отримання начебто власних результатів. За даного випадку також корисними виступає застосування окремих положень системи релевантностей та типізації [5].
Основний зміст методів, що застосовуються, полягає у формуванні взаємозамінюваності точок зору, а також взаємозворотності перспектив. Саме в такому механізмі формуються умови прийняття на віру здатностей соціальних суб’єктів здійснювати ідентичні дії щодо ухвалення чужої позиції як власної з відповідними ідентичностями. Постулат співпадіння систем релевантностей допускає наявність спільних можливостей досягнення відбору та інтерпретації подій однаковим чином, тобто фактично з однієї і тієї самої позиції [6].
А.Я Сарна із цього приводу справедливо зазначає, що саме ці постулати організовують роботу медіа відповідно до встановлених нормативних зразків, які забезпечують селекцію та відбір різноманітних думок і поглядів на одну й ту саму подію в рамках ідеологічної єдності суперечностей як „схожості несхожого” [4, с. 96].
Таким чином, застосування аналітичних наративів в контексті реалізації політики інформаційної безпеки переміщує у заздалегідь сформовану іншу реальність реципієнта, в якому йому надається можливість оцінювати варіанти подій, комбінувати методи, і отримувати результат за наперед заданими наратором алгоритмами. Отже аналітичний наратив виступає могутнім засобом маніпуляцій, що обґрунтовує необхідність у формуванні системи правового регулювання інформаційно-аналітичної діяльності в контексті будови ефективної політики інформаційної безпеки.
Список використаних джерел
- Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2016. — 416 с.
- Кутковская Е.С. Нарратив в исследовании идентичности / Е. С. Кутковская // Национальный психологический журнал. — 2014. — № 4 (16). — С. 23—33.
- Самойлова Е.О. Виртуальная реальность как нарратив: линейность и нелинейность / Е.О.Самойлова, Ю.М.Шаев // Фундаментальные исследования. — 2015. — № 2. — С. 2033—2035.
- Сарна А.Я. Анализ контента в исследованиях новых медиа / А. Я. Сарна // Вестник Волгоградского государственного университета. — Сер. 7. — Философия 2014. — № 3 (23). — С. 88—98.
- Абельс Х. Интеракция, идентичность, презентация. Введение в интерпретативную социологию / Х. Абельс. – СПб. : Алетейя, 2000. – 272 с.
- Шюц А. Смысловая структура повседневного мира: очерки по феноменологической социологии / А. Шюц. – М. : Ин-т фонда «Общественное мнение», 2003. – 336 с.