© Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант Національної академії внутрішніх справ України, кандидат юридичних наук.

Для цитування:

Ліпкан В. А. Міждисциплінарний підхід до формування націобезпекознавства. Право України. 2005. № 1. С. 94 – 99.

 

При розгляді особливостей формування сучасної науки все більша увага приділяється на усе зростаючий міждисциплінарний характер найважливіших напрямів дослідження. Міждисциплінарність виступає як один з найважливіших проявів складності. При її аналізі особлива увага звертається на ті напрями досліджень, які виступають як породжуючи масу інших, більш часткових досліджень[1]. В якості одного з таких напрямів нині розглядається націобезпекознавство.

Міждисциплінарність націобезпекознавства виявляє себе передусім в ході дослідження комплексних проблем забезпечення національної безпеки, які для свого аналізу і вирішення потребують залучення методології чисельних окремих наукових напрямів або наукових дисциплін. У ході націобезпекознавчих досліджень різні наукові дисципліни доповнюють одна одну, утворюючи цілісність аналізу феномену національної безпеки. Кожна з цих дисциплін характеризується своїм підходом і спрямована на вирішення власного „підзавдання”. Одні з них стурбовані більше „додатками” і розробленням спеціалізованих теорій національної безпеки, інші — відпрацюванням нових форм виразу знань, треті — врахуванням спадкоємності і розкриття місця, завдань, що вирішується, у загальній системі націобезпекознавства.

На комплексність багатьох проблем звертають увагу багато дослідників. Зокрема Сачков Ю.В. зазначає, що основні проблеми сучасного наукового пізнання носять комплексний характер[2].

Розглядаючи особливості комплексних проблем науки, важливо також мати на увазі і загальну особливість наукового пізнання, а саме: у ході розвитку науки відбувається не лише прирощення знань, не тільки розкриття властивостей і закономірностей нового класу матеріальних явищ і процесів, а й відпрацьовуються нові більш досконалі способи і методи самих наукових досліджень. Відповідно для розкриття природи комплексності націобезпекознавства вельми суттєвим є розгляд питання про те, як вони сприяють збагаченню наукових дій. Вирішення цього питання спирається на аналіз структури наукового пізнання, важливу основу якої складає поділ наукових досліджень на фундаментальні та прикладні.

Постає запитання: до яких наук належатиме націобезпекознавство, фундаментальних чи прикладних?

Фундаментальні дослідження нерідко називаються пошуковими і відмічається, що у процесі цих досліджень трапляється не стільки застосування і модернізація сталих спеціалізованих методів, скільки розроблення суттєво нових. Нерідко фундаментальну науку називають чистою[3].

З одного боку, виходячи з тенденцій розвитку фундаментальної науки, націобезпекознавство має виробити уніфіковані принципи забезпечення національної безпеки, які дозволять пояснити її феномен як єдино пов’язане ціле. Пізнання даного феномену може бути зведено до кінцевої системи рівнянь, внаслідок чого національну безпеку розглядатимуть простіше, у порівнянні з тим, з чого починали.

З іншого боку, виходячи з тенденцій розвитку прикладних наук, націобезпекознавство прагне дослідити різноманітні форми та види складових елементів системи національної безпеки. Розгортання різноманітності розглядається як важлива передумова процесів у Всесвіті. Феномен національної безпеки є невичерпним і набагато складнішим за те, з чого починалося дослідження.

Цікавою є думка Сачкова Ю.В., який зауважує, що питання джерел і рушійних сил розвитку прикладних наук стосуються не лише утилітарних проблем розвитку виробництва, а й духовних запитів людини[4].

Розроблення прикладних наук пов’язано із вирішенням практичних завдань. У той же час слід зауважити, що основне призначення прикладних досліджень полягає у дослідженні, а не у розробленні тих чи інших систем безпеки або технологій забезпечення безпеки. Різниця між фундаментальними і прикладними дослідженнями полягає в особливостях вибору напрямів дослідження, виборі об’єктів дослідження, але методи і результати мають самостійну цінність. У фундаментальній науці вибір проблем визначається передусім внутрішньою логікою її розвитку і технічними можливостями здійснення відповідних експериментів. У прикладних науках вибір проблем, вибір об’єктів дослідження безпосередньо пов’язаний із впливом запитів суспільства — технічних, економічних, соціальних завдань[5].

Міждисциплінарний підхід суттєвим чином ураховує наявність ієрархічної компоненти у самій постановці і вирішенні дослідницьких завдань, їх вирішення виступає як ієрархічна будова моделей відповідних явищ і процесів. Об’єднуючим началом цього рішення є розроблення базової моделі, в якій відображені  основні, корінні характеристики цих моделей і процесів.

Базова модель — це вихідні, первісні уявлення про принципи будови і функціонування матерії та її фрагментів, які безпосередньо спираються на завдання простих закономірностей[6]. У випадку націобезпекознавства базова модель — найпростіші уявлення про національну безпеку, поєднані із знанням законів дотримання балансу забезпечення інтересів, особи, суспільства і держави. Розвиток науки породжує нові, більш складні базові моделі. Якщо з позицій класичної науки націобезпекознавство виражає висхідний погляд на дискретний аспект будови системи національної безпеки, то синергетична модель — висхідний погляд на безперервний її аспект. Синергетична модель сполучена із уявленням про самоорганізацію і спонтанність, що є принциповим моментом для аналізу складних нелінійних динамічних систем.

Аналізуючи процес становлення націобезпекознавства, ми наголошували на тій обставині, що воно має стати базою, концептуальним ядром для формування прикладних теорій забезпечення національної безпеки[7]. Основним вектором розвитку фундаментальних наук є внутрішні потреби та інтереси самої науки, підтримання гомеостазису та цілісності наукових напрямів про національну безпеку, що досягається шляхом розроблення узагальнюючих ідей і методів пізнання, які характеризують глибинні основи буття. У той же час прикладні теорії спрямовані зовні, на асиміляцію з іншими, практичними видами забезпечення безпеки у тій чи іншій сфері.

Можна зробити припущення, згідно з яким у разі сприйняття науковим загалом матриці формування науки про національну безпеку з її відповідними прикладними теоріями, відбудеться певний спалах розвитку останніх. Зокрема, проведений мною контент-аналіз літератури з безпеки дав змогу зробити висновок, що переважна частина дослідників на початку ХХІ століття фокусує увагу на розглядові проблем інформаційної безпеки[8]. І це не є дивиною, через формування інформаційного суспільства, а отже і необхідності розроблення адекватних механізмів управління ним. Одним з головних компонентів такого управління є управління самими інтересами представників інформаційного суспільства, тобто управління інформаційної безпекою.

Далі можна навести приклад про збільшення уваги щодо забезпечення особистої безпеки, що стало реакцією на звернення державою уваги на потреби та інтереси окремої людини, яка може бути не задоволена рівнем забезпечення власної безпеки державними структурами. У той же час, маючи закріплене у Конституції право на життя, здоров’я честь та гідність, особисту безпеку громадянин отримав можливість у виборі відповідно до чинного законодавства засобів здійснення такого захисту. Цим можна пояснити активне формування останніми часами недержавної системи безпеки[9].

Розглядаючи взаємодію фундаментальних і прикладних досліджень, слід підкреслити, що розвиток додатків до фундаментальної теорії до деяких сфер досліджень не є просто дедуктивним процесом виведення нових наслідків з основних посилок теорії[10]. Кожна прикладна теорія національної безпеки характеризуватиметься власним специфічним категорійно-понятійним апаратом, закономірностями розвитку, розкриття яких відбуватиметься на базі особливих експериментальних і теоретичних засобів. Водночас поняття і закони націобезпекознавства слугуватимуть основою, базою для приведення усієї інформації про національну безпеку у певну цілісність. Таким чином пропонується не стільки створення окремої науки — націобезпекознавства — скільки формування холістичної системи знань, яка б включала в себе чисельні прикладні теорії. Тому одне із завдань націобезпекознавства полягатиме у формуванні закономірностей та принципів сталого розвитку системи різнопланових знань про національну безпеку в якості цілісної системи, а також розроблення механізмів управління даною системою на підставі наукових критеріїв; розроблення системи допустимих параметрів асиміляції та інтеграції з іншими науковими теоріями та напрямами, які тим чи іншим чином пов’язані із розглядом питань забезпечення національної безпеки. Більше того, націобезпекознавство виступатиме не лише ядром формування наукових напрямів про національну безпеку, а й цілісноутворюючою наукою, здатною, будучи за суттю міждисциплінарною, зберігати власну специфіку, досліджуючи конкретно визначений об’єкт та предмет дослідження.

З урахуванням викладеного можна зазначити, що прикладні націобезпекознавчі теорії є змістовним наповненням націобезпекознавства, а отже важливою складовою даного міждисциплінарного напряму дослідження. Націобезпекознавство визначає розроблення досліджень у достатньо широкій сфері — національна безпека — тим самим і загальні особливості постановки і вирішення дослідницьких завдань, тобто стиль націобезпекознавчого мислення у відповідному класі прикладних наукових досліджень. Більше того, націобезпекознавство чинить вплив на усю систему знань про національну безпеку, філософське мислення і систему її цінностей. Націобезпекознавство закладає базис до формування нових та більш фундаментальних принципів будови та еволюції матеріального світу, що веде до їх субординації.

Нині можна чітко спостерігати акцентуацію наукових досліджень на питаннях забезпечення безпеки. Можна навіть казати про своєрідний безпекоренесанс —закономірний процес відродження інтересу до безпеки, обумовлений низкою об’єктивних і суб’єктивних, загально-цивілізаційних та специфічних чинників, які визначають швидкість, спрямованість, глибину та характер процесів у сфері безпеки.

Як наслідок зараз спостерігається тенденція до абсолютизації безпеки, як центрального і базового критерію функціонування усього живого. Тому можна казати по вплив даних процесів на світогляд людини і формування нового філософського напряму — безпекоцентризму. Під останнім розуміється форма світогляду, яка ставить на центральне місце забезпечення безпеки об’єкта, через яке опосередковуються усі інші види і форми діяльності, а у більш абстрактному плані функціонування усієї системи. Безпека виступає мірилом при вирішенні будь-яких питань. Я б навіть сформулював сучасну максиму — безпека понад усе, але не будь-якими засобами.

При формуванні націобезпекознавства слід також враховувати зворотні зв’язки. Розширення сфери прикладних теорій національної безпеки чинить вплив і на саме націобезпекознавство. І не можна виключати того факту, що із розвитком перших відбудеться формування наступного узагальнюючого метанаукового напряму, тобто широкий розвиток прикладних досліджень стане імпульсом до формування нової фундаментальної науки. Вельми цікавим у даному плані є моделювання тих прикладних теорій, які стануть цементуючим шляхом формування нового напряму, який опікуватиметься фундаментальними проблемами.

Як справедливо зазначає Ю.В.Сачков „нові фундаментальні науки розробляються через прикладні дослідження попередніх фундаментальних теорій”[11]. Так само як націобезпекознавство в якості фундаментальної науки в сфері національної безпеки формується через прикладні дослідження інших фундаментальних теорій у даній сфері, а також інтеграцію, на підcтаві методології міждисциплінарного підходу, різноаспектних знань про національну безпеку інших наук і теорій.

Водночас навіть і зараз ще не можна казати про формування націобезпекознавства в якості достатньо цілісної та самостійної теоретичної системи. Більше того, деякі дослідники, зокрема І.В.Зозуля, взагалі називають намагання утворення  певних теорій чи наук про безпеку „змаганням авторів упритул до безглуздя”[12]. Даний дослідник обґрунтовує таку категоричну позицію тими фактами, що існують державні стандарти в галузі безпеки, а також Міністерства та відомства, до речі назви яких автор невірно називає, основним завданням яких і є забезпечення безпеки. Більше того, аналізуючи російські та українські джерела минулого тисячоліття (одне з них 1974 року), І.В.Зозуля категорично висловлює свою позицію щодо відсутності необхідності створення окремої теорії безпеки. Водночас даний дослідник, посилаючись на відсутність визначень поняття „безпека” у одному з російських та одному з українських юридичних словниках на підтвердження власної думки, зовсім не згадує про унікальну і монументальну працю — шеститомну „Юридичну енциклопедію”, чотири томи якої вже вийшли друком[13]. Окрім згаданого, не можна було спостерігати наукової дискусії І.В.Зозулі з тими авторами, які висловлюють свою позицію щодо уконституювання різнопредметних знань про безпеку до цілісної системи, що робить неможливим розуміння джерел формування позиції даного дослідника.

Продовжуючи аналіз критичного ставлення до формування нової галузі знань, зазначимо наступне. Не зовсім зрозумілим є обрання автором для дослідження поняття „безпека” довідникових джерел. Так, прикладом, у енциклопедичних словниках недавнього часу можна віднайти визначення деяких термінів „безпека польотів”, „безпека плавання” тощо. А з виходом монументальної і такої, що не має аналогів у світовій практиці, Юридичної енциклопедії можна казати про деякі зрушення у розумінні про безпеку. Окрім даного поняття з’явились поняття „безпека екологічна”, „безпека економічна”, „безпека колективна”, „безпека міжнародна”, „безпека національна”, „безпека радіаційна”[14].

Тому навряд чи можна погодитись із такими безапеляційними і подекуди не зовсім чітко аргументованими висловами даного автора про недоцільність формування окремої теорії національної безпеки. Навіть аналіз положень статті даного дослідника, де вживається різна і подекуди невживана і суперечлива термінологія (напр.: право безпеки, загальна безпека, громадська безпека, промислова безпека, пенітенціарна безпека, порушення безпеки, юридична безпека)[15], яка не отримує будь-якого пояснення, тлумачення та аргументації щодо доцільності її вживання та можливості відмежування від інших споріднених понять, дають змогу констатувати про відсутність у самого автора чіткого уявлення про принципи формування та віднесення тих чи інших правовідносин до сфери національної безпеки. Як раз одним із завдань пропонованого мною міждисциплінарного наукового напряму і є розроблення принципів будови знання про національну безпеку.

Чому ми кажемо про екологічну безпеку, а не про біологічну; чому йдеться про політичну безпеку, а не геостратегічну, техногенну, а не промислову безпеку? Питань можна ставити багато, і один з варіантів відповіді на них може дати цілісна система знань, за допомогою якою можна буде розробити загальні критерії, принципи та взагалі методологію формування прикладних теорій національної безпеки. Зазначимо, що за необхідність і доцільність формування цілісної теорії національної безпеки висловлюється й більшість українських дослідників феномену національної безпеки[16].

Отже у практичному плані формування націобезпекознавства є необхідним, тому що воно відіграватиме фундаментальне значення — на її базі ґрунтуватимуться ті сучасні напрями про національну безпеку, які уособлюють і є субстратом епохи безпекоцентризму.

Одним з важливих напрямів сучасних прикладних досліджень у галузі національної безпеки є застосування її ідей і методів до антропо-соціо-культурних систем. Також можна акцентувати увагу на завданні по виявленню і розробленню узагальнюючих ідей, на базі яких формуються нові концептуальні уявлення. Застосування нами синергетичного підходу до дослідження системи національної безпеки дозволяє сконцентрувати увагу на тих ідеях, які пов’язані із розкриттям сутності процесів самоорганізації складних нелінійних динамічних систем, пізнанням основ вибірковості, цілеспрямованості процесів функціонування та управління даними системами[17].

Розвиток фундаментальних наук прямо не пов’язаний із запитами практики, і їх випереджуючий розвиток слугує необхідною передумовою розгортання науково-технічного прогресу[18]. Так само як і націобезпекознавство спрямовано не стільки на пізнання оточуючого світу, а й на задоволення однієї із духовних потреб людини —потреби пізнання. Задоволення і розвиток потреби пізнання трапляється на базі розроблення наукового методу, його теоретичного і експериментального начал. Я б виразив це наступною максимою пізнання: „Пізнайте безпеку і ви станете вільними”.

Вищевикладені міркування щодо значення фундаментальних та прикладних наукових напрямів дозволяють краще розкрити особливості самої постановки і вирішення міждисциплінарних проблем націобезпекознавства.

Націобезпекознавство має стати основою для синтезу різних наукових напрямів і теорій національної безпеки. Структура прикладних досліджень також містить ієрархічну компоненту і у свою чергу містить різного ступеню загальності теоретичні ідеї та уявлення. На базі прикладної гілки методу досліджень будується подальше чуттєве аналізування дійсності, що є необхідною передумовою розвитку самого націобезпекознавства.

Таким чином можна підбити деякі підсумки. 1. Проблема національної безпеки є з одного боку системною, тобто потребує розгляду національної безпеки в якості системи, а отже застосування системного мислення для її адекватного розуміння; а з іншого комплексною, тобто такою, що охоплює різнопредметні знання. Отже, можна стверджувати, що проблема забезпечення національної безпеки є міждисциплінарною. 2. З урахуванням тієї обставини, що зараз відсутня цілісна система знань про національну безпеку, постає необхідність відповідно до реалій сьогодення у формуванні такої. Водночас, ураховуючи специфіку об’єкту та предмету: його різноаспектність, багатоплановість та різнохарактерність, а також міждисциплінарність самої проблеми, постає потреба у формуванні адекватної методології дослідження, яка має носити міждисциплінарний характер. Отже для дослідження феномену національної безпеки потрібно застосовувати міждисциплінарну методологію. 3. І, нарешті, застосування міждисциплінарної методології дає нам загальні рішення, які можуть бути пристосовані не лише до самого висхідного цілісноутворюючого напряму — націобезпекознавства — а й до інших прикладних теорій у галузі національної безпеки. Отже, можна казати про міждисциплінарність самого вирішення проблеми. Таким чином, я сформулював своєрідну тріаду, яка дозволить аргументувати мою думку щодо міждисциплінарності націобезпекознавства: міждисциплінарна проблема потребує застосування для свого розв’язання міждисциплінарної методології, і як наслідок отримання міждисциплінарного рішення.

Висновок

Певним чином можна казати, що націобезпекознавство виступає метанаукою, тобто такою наукою предметом дослідження якої є інші теорії та наукові напрями про національну безпеку. Дане твердження базується на тому, що націобезпекознавство вивчає систему положень і понять прикладних теорій, встановлює їх межі, принципи формування категорійно-понятійного апарату, тим самим, надаючи змогу більш раціональним способом конструювати їх.

Усе вище сказане дозволяє зробити висновок, що формування націобезпекознавства, як холістичної системи знань про національну безпеку, є нагальною потребою українства в контексті реалізації політики на євроінтеграцію, котра включає в себе інтеграцію до систем міжнародної і цементування системи загальноєвропейської безпеки. Коло проблем, які вирішуватиме націобезпекознавство є занадто широким, водночас властивий тільки їй об’єкт та предмет дозволяє казати про те, що націобезпекознавство належить до міждисциплінарних наукових напрямів. Більше того, міждисциплінарний підхід виступатиме провідником і життєдайною силою для формування ефективної методології даної науки, яка за своїм змістом і задумом має стати фундаментальною і висхідною для прикладних наукових напрямів і теорій про національну безпеку.

У свою чергу, націобезпекознавство виступатиме цілісноутворюючим компонентом для прикладних теорій, які характеризуватимуться власними специфічними закономірностями розвитку. Зрештою, націобезпекознавство є міждисциплінарною наукою і через те, що коло проблем, вирішуваних нею, обумовлене самою їх міждисциплінарністю, а отже і результати конкретних досліджень носитимуть адекватний їм міждисциплінарний характер. Це ще раз свідчить на користь того, що цілісна система знань про національну безпеку — націобезпекознавство — є міждисциплінарною наукою.