Ліпкан В. А.: Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України

Ліпкан В. А.

Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : монографія. Київ : Текст, 2008. 440 с.

У монографії досліджується національна безпека як правова категорія, з’ясовується зміст та структура адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки, адміністративно-правовий статус суб’єктів забезпечення національної безпеки України. Окрему увагу приділено розглядові правових основ теорії національної безпеки, з’ясуванню регулятивної ролі адміністративного права на сферу національної безпеки. Наслідком теоретичних напрацювань слугують запропоновані напрями підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання національної безпеки України.

Монографічне дослідження призначене для фахівців безпекової сфери, а також тих, кого хвилюють проблеми адміністративно-правового регулювання національної безпеки, формування системи знань про національну безпеку, визначення адміністративно-правового статусу суб’єктів забезпечення національної безпеки України на сучасному етапі державотворення.

ВСТУП

Забезпечення національної безпеки є однією з найактуальніших проблем сьогодення, розв’язання якої для України є надзвичайно важливою і складною справою.

За останні роки в державі у сфері забезпечення національної безпеки зроблено досить багато — 12 лютого 2007 року Указом Президента № 105 затверджено Стратегію національної безпеки України, 19 червня 2003 року прийнято Закон України „Про основи національної безпеки України”, схвалено ряд інших нормативно-правових актів. Указом Президента України № 1396/2003 від 3 грудня 2003 року з метою забезпечення розроблення наукових засад національної безпеки, підвищення наукової обґрунтованості та ефективності державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування безпеки особи, суспільства й держави від зовнішніх і внутрішніх загроз у всіх сферах життєдіяльності, а також для поліпшення консультативно-дорадчого забезпечення діяльності Президента України та Ради національної безпеки і оборони України з зазначених питань було утворено Інститут проблем національної безпеки. При чому під національною безпекою відповідно до вище згаданого закону розуміється захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам.

Однак здійснювані заходи ще не привели до формування оптимальної системи національної безпеки України. Це зумовлено недостатнім застосуванням наукового підходу до адміністративно-правого регулювання національної безпеки.

Протягом існування України як незалежної держави лише окремі аспекти проблеми забезпечення національної безпеки були предметом дисертаційних досліджень, які проводили О.Ф.Бантишев, К.О.Біла, В.Т.Білоус, О.С.Бодрук, В.П.Горбулін, О.А.Делінський, В.С.Картавцев, О.В.Копан, Б.А.Кормич, П.П.Круть, М.Б.Левицька, О.В.Логінов, Ю.Є.Максименко, М.І.Мельник, В.І.Мунтіян, Н.Р.Нижник, М.М.Пендюра, Г.О.Пономаренко, О.В.Пулим, Г.П.Ситник, О.В.Украінчук, О.Л. Хилько, З.Д. Чуйко та ін.

Серед вітчизняних науковців помітний внесок у вирішення зазначених питань, окрім згаданих вище вчених, зробили Л.В.Багрій-Шахматов, О.М.Бандурка, О.Ф.Бєлов, І.Ф.Бінько, О.Г.Білорус, О.Л.Валевський, Д.Видрін, В.О.Глушков, В.В.Голіна, М.М.Гончар, А.Н.Гончаренко, М.О.Гончаренко, В.І.Гурковський, О.Г.Данільян, О.П. Дзьобань, В.П.Ємельянов, А.П.Закалюк, О.В.Зернецька, В.А.Зленко, Р.А.Калюжний, А.Б.Качинський, А.М.Колодій, М.Й.Коржанський, В.О.Косевцов, Г.Ф.Костенко, О.М.Костенко, О.В.Литвиненко, Д.Г.Лук’яненко, О.Я.Маначинський, М.І.Мельник, П.П.Михайленко, В.Ф.Опришко, М.І.Панов, Б.О.Парахонський, Г.М.Перепелиця, С.І.Пирожков, Г.Г.Почепцов, Є.Пронкін, І.М..Рижов, Л.А.Савченко, А.А.Соболєв, О.Г.Фролова, М.В.Цюрупа, В.І.Шакун, М.В.Чумак та інші.

Вагомий доробок у формування поглядів автора на адміністративно-правову природу національної безпеки внесли такі вчені, як В.Б.Авер’янов, О.Ф.Андрійко, В.Г.Афанасьєв, О.М.Бандурка, Ю.П.Битяк, І.Л.Бородін, А.С.Васильєв, В.М.Гаращук, І.П.Голосніченко, З.С.Гладун, Є.В.Додін, С.В.Ківалов, Т.О.Коломоєць, В.К.Колпаков, А.Т.Комзюк, В.В.Конопльов, Є.Б.Кубко, О.В.Кузьменко, Є.В.Курінний, Д.М.Лук’янець, В.М.Марчук, Н.М.Мироненко, В.Я.Настюк, В.І.Олефір, О.І.Остапенко, І.М.Пахомов, В.П.Пєтков, В.Ф.Погорілко, О.П.Рябченко, А.О.Селіванов, В.М.Селіванов, В.Ф. Сіренко, М.М.Тищенко, В.М.Шаповал, В.О.Шамрай, Ю.С.Шемшученко, В.В.Цвєтков та інші.

Однак слід зазначити, що в українській науковій літературі проблема адміністративно-правового регулювання національної безпеки, з’ясування адміністративно-правової природи національної безпеки вивчається ще не на достатньому рівні. Нині теоретично не розробленою або мало дослідженою в науковому плані є низка ключових питань як теоретичного, так і практичного характеру. Це стосується, насамперед, створення теорії національної безпеки, в рамках якої б знайшли відображення питання щодо сутності та змісту наукового напряму про національну безпеку, його об’єкта та предмета, структури, цілей, завдань, функцій, категорійно-понятійної системи, місця в системі наук, методології. Ряд аспектів цієї проблеми залишається дискусійною, а окремі з них не розглядалися навіть у постановочному плані. Відсутність концептуальних і методологічних основ забезпечення національної безпеки, підходів до формування державної політики національної безпеки, системи управління національною безпекою, обґрунтування напрямів державного управління нею, її забезпечення в різних сферах життєдіяльності, визначення змісту адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки, з’ясування адміністративно-правового статусу суб’єктів забезпечення національної безпеки, формування системи державного контролю у сфері національної безпеки з окресленням компетенції суб’єктів у даній сфері і визначають необхідність дослідження даних питань у комплексі і контексті формування нової адміністративно-правової парадигми.

Міждисциплінарний характер національної безпеки, потреба інтегрованого підходу до її вивчення, розроблення науково-обґрунтованих заходів забезпечення національної безпеки через удосконалення системи управління національною безпекою, строкатість поглядів на необхідність формування узагальненої теорії національної безпеки, відсутність напрацювань щодо адміністративно-правового регулювання національної безпеки створюють передумови для розроблення даної теорії.

Національна безпека будь-якої держави не може розглядатися поза контекстом міжнародної та глобальної безпеки, через що автор досліджував праці зарубіжних дослідників, які займалися розв’язанням цих проблем, зокрема, М.І.Абдурахманова, М.В.Александрова, О.А.Белькова, П.Г.Бєлова, З.Бжезинського, Д.Вайта, С. Ван Евера, А.І. Васильєва, М.Вебера, А.В. Возженікова, В.А.Галатенка, Г.В. Грачова, В.Дайсона, К.Х.Іполітова, Г.С.Катанджяна, Г.Кісінджера, Д.А. Ловцова, В.М. Лопатіна, Е.Любкемейера, Р.Макнамари, В.Л.Манілова, М.Д.Матрусова, В.М. Мирошниченка, О.М.Новікова, С.З.Павленка, А.А.Прохожева, Л.Райхлера, С.Сандоле, Дж.Сороса, А.І.Стахова, Е.Стенлі, С.В. Степашина, С.Хантінгтона, І.Шлезингера, М. Шміта, Т.Е Шуберта та інших.

Аналізуючи праці зазначених дослідників, можна дійти висновку, що у сфері національної безпеки складається проблемна ситуація, яка характеризується наступними компонентами: 1) відсутність сформованої парадигми національної безпеки як об’єкта правової науки; 2) відсутність напрацювань щодо дослідження адміністративно-правової складової національної безпеки; 3) недостатня ефективність механізму застосування управлінських рішень у практичній безпековій діяльності; 4) не є визначеними адміністративно-правові закономірності формування системи національної безпеки України; 5) відсутні напрацювання в адміністративно-правовій науці стосовно оптимізації системи забезпечення національної безпеки; 6) відсутня науково розроблена концепція ефективного функціонування системи управління національною безпекою; 7) не на достатньому методологічному рівні розроблені заходи адміністративно-правового регулювання національної безпеки, які мають ґрунтуватися на функціонуванні ієрархічної системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері національної безпеки; 8) не є достатньо науково дослідженими проблеми державного і громадського контролю у сфері національної безпеки.

Ця прогалина може бути усунена в межах єдиної цілісної концепції, основи якої запропоновані в цьому дослідженні. Фундаментом даної концепції виступатиме теорія національної безпеки, яка перебуває в полі тяжіння юридичних дисциплін, передусім адміністративного права. Це обумовлено тим, що адміністративне право виступає головним регулятором відносин державно-владних відносин у сфері національної безпеки.

Зазначені обставини і зумовили актуальність комплексного дослідження адміністративно-правового регулювання національної безпеки України.

Метою дослідження є визначення адміністративно-правової природи національної безпеки, яка включає вироблення цілісної системи наукових поглядів на національну безпеку і формування на цій основі пропозицій теоретичного, методологічного та адміністративно-правового характеру, підготовку науково-обґрунтованих рекомендацій, спрямованих на удосконалення системи управління національною безпекою, підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання у сфері національної безпеки України.

Для досягнення цієї мети були поставлені та вирішувалися такі основні завдання:

розкрити зміст національної безпеки як об’єкта адміністративно-правової науки;
дослідити зміст і структуру адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки;
вивчити стан та визначити напрями удосконалення системи управління національною безпекою;
дослідити адміністративно-правовий статус суб’єктів забезпечення національної безпеки;
сформулювати адміністративно-правові закономірності побудови системи національної безпеки;
обґрунтувати необхідність побудови загальної теорії національної безпеки;
визначити методологію моделювання системи управління національною безпекою;
проаналізувати стан адміністративно-правового регулювання національної безпеки;
намітити основні напрями удосконалення адміністративно-правового регулювання національної безпеки;
подати модель ієрархічної системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері національної безпеки.

Об’єктом дослідження виступає національна безпека і проблеми її забезпечення. Предметом дослідження є закономірності адміністративно-правового регулювання національної безпеки.

Методи дослідження були обрані, виходячи з поставлених у роботі мети та завдань, з урахуванням його об’єкта і предмета. Методологічною основою дослідження є синергетичний підхід, за допомогою якого національна безпека розглядалася як відкрита динамічна нелінійна система, що характеризується механізмами самоорганізації. Застосування методу структурно-функціонального аналізу дозволило сформувати уяву про національну безпеку як багатоаспектне, системне явище, що має різноманітні прояви. Аналіз системи управління національною безпекою сприяв виявленню недоліків наукового забезпечення її функціонування, законодавства про національну безпеку, практики його застосування та опрацювання пропозицій щодо його удосконалення. Формально-юридичний метод забезпечив дослідження змісту та структури правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері національної безпеки, їх ієрархії, виявленню відповідності правилам законотворчої техніки. Порівняльно-правовий метод визначив зміст та процедуру вивчення законодавства про національну безпеку інших країн, міжнародних стандартів у сфері національної безпеки.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що це є перше в Україні комплексне монографічне дослідження основ адміністративно-правового регулювання національної безпеки.

Автор вдячний усім тим, хто своїми доброзичливими порадами, конструктивними відгуками та незаангажованими зауваженнями сприяли виходу у світ даної роботи.

ВИСНОВКИ

У заключних висновках хотіли б акцентувати увагу на найбільш головних моментах.

Розкриваючи зміст національної безпеки як об’єкта адміністративно-правової науки, автор здійснив спробу щодо визначення поняття та змісту національної безпеки з позицій адміністративного права, методології визначення загроз національній безпеці, системи національної безпеки. Національна безпека розглядається (крізь призму адміністративного права) як врегульована адміністративним правом діяльність суб’єктів національної безпеки по створенню сприятливих умов для реалізації національних інтересів. Зазначається, що головну небезпеку на даному етапі історичного розвитку становлять не внутрішні, а зовнішні загрози, з огляду на що і має відбуватися формування Концепції національної безпеки України, а на її основі відповідних доктрин і вже потім адекватного законодавства. Зокрема, лише 34% респондентів висловилися за те, що найбільш небезпечними на сьогодні для України є внутрішні загрози. Складність визначення поняття загроз зумовила необхідність у розробленні типологічної моделі загроз національній безпеці, складовими компонентами якої є типи, класи, роди та види загроз.
Дослідження змісту та структури адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки уможливило дійти висновку, що до характерних рис даних відносин належать: обов’язки і права суб’єктів і об’єктів відносин пов’язані з діяльністю органів державного управління; адміністративно-правові відносини у сфері безпеки є складовою відносин у сфері управління, вони виникають у повсякденній практичній реалізації завдань і функцій держави з забезпечення національної безпеки; у цих відносинах одним із суб’єктів виступає орган державного управління або громадська організація, які наділені державно-владними повноваженнями у сфері національної безпеки (наприклад, громадський порядок на стадіонах Німеччини під час проведення футбольних матчів забезпечують недержавні охоронні підприємства, яким держава делегувала повноваження щодо забезпечення громадської безпеки); дані відносини виникають за ініціативою чи то об’єкта чи то суб’єкта і згода іншої сторони не є обов’язковою умовою для їх виникнення; адміністративно-правові відносини — особливий зв’язок між їхнім учасниками, один з яких за даних обставин має право вимагати від іншого такої поведінки, яка передбачена адміністративно-правової нормою; суб’єкт управління безпекою зобов’язаний реалізувати власні матеріально-правові та процесуальні права, тобто право виступає одночасно і обов’язком суб’єкта адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки; у випадку порушення норм, що регулюють суспільні відносини у сфері національної безпеки, порушник несе відповідальність не перед іншою стороною, а перед державою; адміністративно-правові відносини у сфері національної безпеки не завжди є відносинами, які здійснюють за методом влади і примусу. Ці відносини можуть реалізовуватися на основі як влади і підпорядкування, так і рівності сторін, коли кожна сторона має виконувати конкретні вимоги правової норми. Відтак, наявність взаємних прав і обов’язків є притаманною ознакою адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки, оскільки остання виступає як поліструктурний феномен, відтак потребує об’єднаного єдиною спільною метою управління в різних сферах життєдіяльності, тобто міжгалузевого управління; санкції, що застосовуються до сторін адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки залежать від рівня суспільної небезпеки правопорушення, важливості (цінності) цих відносин для держави; спори, що виникають між сторонами адміністративно-правових відносин, вирішуються як в адміністративних, так й інших судах.

У той же час структуру адміністративних відносин у сфері національної безпеки становлять суб’єкти: державні органи (органи законодавчої, виконавчої та судової влади, прокуратури, адміністрації державних підприємств і установ); структурні підрозділи органів держави, посадових осіб державних органів; об’єднання громадян, органи самоуправління та самоорганізації населення, громадян України, іноземних громадян, апатридів, які, відповідно до Закону України „Про основи національної безпеки України” є суб’єктами забезпечення національної безпеки; об’єкти: людина і громадянин — їхні конституційні права і свободи; державно-утворюючий український народ — його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси, традиції та уклад життя; держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність; юридичні факти, основною особливістю яких є здатність викликати правові наслідки.

Застосування структурно-функціонального методу при дослідженні стану та напрямів удосконалення системи управління національної безпеки дозволило проаналізувати сучасний стан її функціонування, виявити недоліки, а також накреслити шляхи її удосконалення, сформувати певні риси, вимоги та параметри.

До основних недоліків функціонування системи управління належать: дублювання повноважень суб’єктів сил забезпечення національної безпеки; неадекватність організаційної структури управління національною безпекою пріоритетним національним інтересам; невідповідність функцій та завдань суб’єктів сил забезпечення національної безпеки загрозам і небезпекам, а також завданням забезпечення національної безпеки; неадекватність зосередження уваги на управлінні національної безпекою в найбільш важливих сферах життєдіяльності прагненням і можливостям щодо їх втілення в життя; відсутність чіткого механізму прийняття, виконання, контролю та нагляду за виконанням рішень у сфері національної безпеки; нерозробленість питань спільних дій цих органів у випадку небезпеки національній безпеці, локального збройного конфлікту (конфлікту малої інтенсивності), війни, акту агресії, широкомасштабних актів тероризму або інших екстремістських дій; слабкі горизонтальні зв’язки між відомствами, які беруть участь у процесі забезпечення національної безпеки і підпорядковані Президенту.

Адекватними шляхами удосконалення функціонування є: проведення моніторингу чинного законодавства на предмет функцій та завдань сил забезпечення національної безпеки і усунення дублювання повноважень даних суб’єктів за умови збереження високого рівня національної безпеки у відповідній сфері життєдіяльності; приведення у відповідність законодавства, що регулює суспільні відносини у сфері національної безпеки, зокрема — повноваження сил забезпечення національної безпеки і Закону України „Про основи національної безпеки України”; формування моделі структур управління у сфері національної безпеки по кожній сфері життєдіяльності з визначенням конкретного суб’єкта управління, відповідно з загальною метою функціонування системи національної безпеки; розроблення моделі системи органів державного управління національною безпекою, ґрунтуючись на принципі домірності заходів, що вживаються з забезпечення національної безпеки, змісту, характеру та масштабу загроз і небезпек на сучасному етапі розвитку України, з урахуванням необхідності забезпечення пріоритетних національних інтересів та збереження балансу інтересів особи, суспільства і держави. Дана модель має змінюватися і відповідати сучасному стану національної безпеки.

Характерними рисами системи управління національною безпекою є: процес забезпечення національної безпеки, який має просторові і часові обмеження; складові, які сприймають вхідні дані, взаємодіють із навколишнім середовищем, здійснюють прямий і зворотній зв’язок і чинять вплив як один на одного, так і на всю систему; зв’язки між елементами та зовнішнім середовищем; наявність суб’єктів управління національною безпекою; існування комплексу методів управління національною безпекою; наявність засобів управління.

До основних вимог, що пред’являються до системи управління національною безпекою, належать: кореляція елементів системи; динамічність (гомеостазис) системи; наявність у системі керуючого параметра; наявність у системі контролюючого параметра; наявність у системі каналів прямого і зворотного зв’язку. Сама ж система управління національною безпекою була визначена нами як: 1) система, в якій реалізуються функції управління національною безпекою; 2) система управління, об’єктом якої є національна безпека.

Визначення адміністративно-правового статусу суб’єктів забезпечення національної безпеки зумовило формування нами системи управління національною безпекою, яка нині має наступний вигляд: а) Верховна Рада України (Апарат Верховної Ради України, Комітети Верховної Ради, депутатські фракції, народні депутати України); б) Президент України (Секретаріат Президента, Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим); в) Кабінет Міністрів України: ( 1) міністерства; 2) центральні органи виконавчої влади; 3) Збройні Сили України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України; 4) Рада міністрів Автономної Республіки Крим; 5) місцеві державні адміністрації); г) Рада національної безпеки і оборони України, Національний Банк України, Рахункова Палата; Центральна виборча комісія; д) Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, прокуратура; е) органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян (політичні партії, громадські організації); окремі громадяни.

Акцентовано увагу на тій обставині, що складність структури суб’єктів управління національною безпекою визначає і складність системи управління національною безпекою. Ефективність управління даною системою зумовлена необхідністю формування єдиного центру управління національною безпекою — Ради національної безпеки і оборони України, правовий статус якої має бути переглянутий. Автором показано, що проблеми управління системою національної безпеки пов’язані з необхідністю розроблення різних підходів до адміністративно-правового регулювання діяльності державних і недержавних суб’єктів; саме таку можливість і надає застосування методології адміністративно-правової науки.

Сформульовано адміністративно-правові закономірності формування системи національної безпеки. До них належать: обумовленість формування певної сфери національної безпеки сферами життєдіяльності; похідний характер адміністративних правовідносин від формування певних сфер національної безпеки; взаємозалежність об’єктів адміністративних правовідносин із об’єктами національної безпеки; взаємозалежність суб’єктів адміністративних правовідносин із суб’єктами забезпечення національної безпеки; корелятивний зв’язок пріоритетних національних інтересів і загроз з одного боку, зі структурою суб’єктів державно-управлінських відносин з іншого; похідний характер загроз від національних інтересів; корелятивний зв’язок функціональних складових національної безпеки, а відтак взаємопроникнення адміністративно-правових відносин у різних сферах життєдіяльності в рамках цілісної системи національної безпеки; наявність вертикальних і горизонтальних відносин між суб’єктами адміністративних відносин у сфері національної безпеки; емерджентність системи національної безпеки; детермінованість структурної будови системи суб’єктів адміністративно-правових відносин як цілями функціонування СНБ, так і загрозами та небезпеками; детермінованість основних напрямів державної політики національної безпеки національними інтересами та загрозами; система забезпечення національної безпеки розвивається в рамках адміністративно-правових відносин, у той час як система управління — державно-управлінських.

Це уможливило аргументовано розмежувати систему національної безпеки і систему забезпечення національної безпеки. Таким чином, зроблено важливий висновок, що система національної безпеки — множина потреб, інтересів і цінностей особи, суспільства і держави, загроз і небезпек, внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних та суб’єктивних, природних, техногенних і антропогенних чинників, що впливають на стан національної безпеки, умови їх генезису, еволюції та балансу, державні та недержавні інституції, об’єднані цілями і завданнями щодо просування забезпечених недоторканністю потреб нації, національних інтересів і цінностей, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах законодавства України. Таке розуміння СНБ стало результатом застосування синергетичного підходу і дозволило автору окреслити головні елементи даної системи, які відбито у визначенні поняття.

У свою чергу, система забезпечення національної безпеки — система теоретико-методологічних, нормативно-правових, інформаційно-аналітичних, організаційно-управлінських, розвідувальних, контррозвідувальних, оперативно-розшукових, кадрових, науково-технічних, ресурсних та інших заходів, спрямованих на забезпечення процесу управління загрозами і небезпеками, за якого державними та недержавними інституціями гарантується прогресивний розвиток національних інтересів України, джерел добробуту народу України, ефективне функціонування СЗНБ України. Застосовуючи сучасну парадигму адміністративного права, а також методологію синергетичного підходу, сформульовано важливий висновок про необхідність існування в складі системи забезпечення національної безпеки України двох взаємонеобхідних і взаємозалежних підсистем державного і недержавного забезпечення. Виходячи з цього, окреслено коло суб’єктів даних підсистем, їхні повноваження, а також форми та методи взаємодії.

Обґрунтовано необхідність побудови загальної теорії національної безпеки. Вона полягає в тому, що нині панує фрагментарний підхід до аналізу питань адміністративно-правового регулювання у сфері національної безпеки. Для їх розв’язання пропонується сформувати цілісну систему знань про національну безпеку — загальну теорію національної безпеки (націобезпекознавство). Її основне теоретичне призначення вбачається в узагальненні і розвиткові з синергетичних позицій різних напрямів дослідження сфер національної безпеки. Воно має виступати інтегральним виміром наукових напрямів про національну безпеку, а в більш абстрактному аспекті — проблемоформуючим науковим напрямом, здійснюючи управління науковими напрямами та прикладними теоріями національної безпеки. Практична значимість націобезпекознавства полягає в розробленні алгоритму щодо формування взаємопов’язаних концепцій і рекомендацій із забезпечення національної безпеки в різних сферах життєдіяльності на базі єдиних вимог і рішень. Саме ж націобезпекознавство являє собою логічну взаємопов’язану і взаємообумовлену систему категорій, понять та принципів, які інтерпретують сутність (зміст та генезис) національної безпеки України.
Визначено методологію моделювання системи управління національною безпекою через формування алгоритму моделювання системи управління національною безпекою, окреслення підходів до проектування структур управління, розкриття гносеологічних проблем і запропонування підходів до оцінки ефективності взаємовпливу структурних елементів і адміністративно-правового регулювання національної безпеки в цілому.

З урахуванням специфіки дослідження приділено увагу розглядові спеціальнонаукових методів. Одним із завдань роботи було показати, що забезпечення національної безпеки може бути реалізовано на основі синергетичного підходу, головним змістом якого є управління системою національної безпеки як відкритою, нелінійною, динамічною, здатною до самоорганізації, а важливим інструментарієм для такого управління виступає адміністративно-правове регулювання діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки України.

Проаналізовано стан адміністративно-правового регулювання національної безпеки. Ураховуючи той факт, що останнім часом у нашій державі відбувається усвідомлення необхідності існування недержавної підсистеми забезпечення національної безпеки України, а також зміна розуміння сутності розвідки, автором запропоновано власне бачення законопроектів: „Доктрини недержавного забезпечення національної безпеки України”, Закону України „Про недержавне забезпечення національної безпеки України”, Закону України „Про служби безпеки суб’єктів господарювання”, Закону України „Про кримінальну розвідку”. У забезпеченні національної безпеки мають бути задіяні усі сили та засоби як державних, так і недержавних суб’єктів забезпечення національної безпеки, відповідно до Закону України „Про основи національної безпеки України”, Стратегії національної безпеки України, в якій знайшла відображення пропозиція автора щодо закріплення принципу адекватності: певній категорії національних інтересів відповідає певна інтенсивність заходів забезпечення, сил і засобів, що використовуються.
Намічено основні напрями удосконалення адміністративно-правового регулювання національної безпеки. До них належить: формування змістовно нової Концепції національної безпеки України (замість нині діючої Стратегії), прийняття на її основі доктрин національної безпеки по усіх основних сферах життєдіяльності, відповідних законодавчих актів, котрі б регулювали конкретні суспільні відносини в тій чи іншій сфері, а на їх основі відповідної відомчої нормативної бази; приведення безпекового законодавства у відповідність із Конституцією України, гармонізація його з відповідним європейським безпековим законодавством; законодавче закріплення адміністративно-правової компетенції суб’єктів у сфері національної безпеки, у тому числі в умовах особливого періоду та кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України; подальший розвиток адміністративно-правових засад управління національною безпекою через розроблення відповідних законів, концепцій, доктрин, стратегій і програм, об’єднаних спільною метою; створення моніторингової групи з внесення пропозицій щодо усунення наявних протиріч, неузгодженостей і прогалин у чинних законах та інших нормативно-правових актах із питань національної безпеки; розроблення та впровадження національних стандартів і технічних регламентів застосування інформаційно-комунікаційних технологій, гармонізованих із відповідними європейськими стандартами, у тому числі згідно з вимогами ратифікованої Верховною Радою України Конвенції про кіберзлочинність; удосконалення законодавства з питань соціального забезпечення персоналу суб’єктів забезпечення національної безпеки.
Подано модель ієрархічної системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері національної безпеки: Конституція України; Концепція національної безпеки України, затверджена законом; Доктрини національної безпеки, затверджені законом; Закони України „Про національну безпеку України”, „Про недержавне забезпечення національної безпеки України”, „Про профілактику злочинності”, „Про органи внутрішніх справ” тощо; Укази та розпорядження Президента України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; міжвідомчі нормативні джерела (накази, інструкції тощо); нормативно-правові акти міністерств та інших органів виконавчої влади (накази, інструкції, положення, постанови, програми, листи, статути тощо); локальні нормативні акти. Особливу групу становлять міжнародні договори, міжнародно-правові звичаї, рішення міждержавних (міжурядових організацій), нормативні договори та звичаї, політико-правові традиції.

Урешті-решт, національна безпека становить собою складний феномен, вона має вивчатись у межах окремої галузі знань. При чому правовий характер національної безпеки зумовлений нерозривністю права і безпеки, а відтак їх дуальністю. Конкретним виходом наших міркувань є формування системи знань про національну безпеку, розроблення положень щодо формування системи управління. Висхідним елементом має виступати право, яке повинно адекватно відображати суспільні відносини у сфері національної безпеки. Відтак, об’єктивно постає потреба у формуванні комплексної галузі права, яка б вивчала суспільні відносини, що складаються у сфері національної безпеки. Такою галуззю нами пропонується визнавати право національної безпеки, конкретна реалізація дії якого може бути відображена в кодексі про національну безпеку. Зважаючи на діяльнісний підхід до розуміння сутності національної безпеки, доцільно також говорити і про конкретний механізм реалізації національної безпеки, організації процесів у даній сфері — систему управління — конкретний зміст якої пропонується розглядати крізь призму організаційно-правової моделі.