КОНЦЕПЦІЯ ФОРМУВАННЯ НАПРЯМІВ ДЕРЖАВНОЇ ІНФРАСТРУКТУРНОЇ ПОЛІТИКИ

Зубко Георгій Юрійович,

голова Інституту інфраструктурної політики,

кандидат юридичних наук

Опубліковано: Зубко Г.Ю. Концепція формування напрямів державної інфраструктурної політики. Правові новели. 2018. № 6.

 

Анотація

У статті формується наукова аргументація щодо виділення окремого виду правовідносин — інфраструктурних. Подано аргументацію щодо необхідності розроблення нового виду державної політики — державної інфраструктурної політики. Наведено аргументи щодо необхідності більшого застосування проактивного підходу в державному управлінні з урахуванням сучасних трендів розвитку соціальних систем, зокрема війн нового покоління. Продемонстровано необхідність формування інфраструктурного законодавства. Обґрунтовано необхідність застосування структурно-факторного моделювання для подальшої операціоналізації та формування еталонної організаційно-функціональної моделі структури системи суб’єктів інфраструктурної політики з подальшим визначенням правового статусу кожного з них.

Ключові слова: державна інфраструктурна політика, інфраструктурні правовідносини, безпека інфраструктури, об’єкти критичної інфраструктури, державна політика, правове регулювання, організаційно-функціональна модель, правовий вимір державної інфраструктурної політики, державно-приватне партнерство, категоризація об’єктів інфраструктури, паспортизація об’єктів критичної інфраструктури

 

 

 

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями. Сучасний світ дедалі стає менш передбачуваним. Як би держава не намагалась піддати інституціоналізації виявлені та ідентифіковані види суспільних відносин, постійно формуються нові. У даному аспекті також можу говорити і про появу нових загроз, які не завжди охоплюються існуючими видами державної політики національної безпеки, а отже і держава не завжди здатна ефективно створювати умови для реалізації національних інтересів у нових видах суспільних відносин. Такий стан речей свідчить про необхідність застосування нових критеріїв до правового регулювання суспільних відносин у тих чи інших сферах життєдіяльності, зосереджуючи увагу на прогностичному підході, формуванні проактивної державної політики, яка ґрунтуватиметься на застосуванні прогнозних індикативних моделей та трендів розвитку суспільних відносин у тих чи інших сферах життєдіяльності.

Однією з таких мало досліджених сфер виступає сфера інфраструктури і відповідна їй державна політика — державна інфраструктурна політика (далі — ДІФСП).

Ступінь наукової розробленості теми. Відзначу певне пожвавлення наукового інтересу до проблем захисту критичної інфраструктури. Зокрема, найбільшу активність виявляють дослідники Національного інституту стратегічних досліджень [1], найбільш систематизовані результати роботи яких викладено в роботі „Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні”[2]. Безпосередньо в своїх статтях питання захисту критичної інфраструктури, а також окремі аспекти державної інфраструктурної політики розглядали в різні часи такі дослідники, як: В. В. Бєгун, Д. С. Бірюков, Д. Г. Бобро, А. Бочков, В. П. Горбулін, В. Ф. Гречанінов, О. В. Євдін, В. А. Заславський, С. І. Кондратов, А. О. Корченко, А. О. Мороз, Є. Степанова, О. М. Суходоля та інші.

Утім в даних публікаціях не робиться аргументований вихід на системні концепції формування державної політики у сфері інфраструктури, більше того не подається структурно-факторна модель її будови, не презентується організаційно-функціональна модель структури системи суб’єктів забезпечення безпеки інфраструктури. Також поза фокусом наукової уваги лишаються сучасні тенденції розвитку соціальних систем, трансформації війн нового покоління і зміни суспільних відносин, які чинять вплив, а за деяких умов становлять загрозу об’єктам інфраструктури. Адже здебільшого дані сучасні тенденції презентовані лише крізь призму кібербезпеки з відповідною екстраполяцією на такий напрям наукових досліджень як захист інформаційної інфраструктури, що потребує окремого наукового аналізу.

Зазначу і на ту обставину, що поза науковим обігом лишаються важливі теоретичні напрацювання щодо ведення війн нового покоління. Це, своєю чергою, спричинює залишення поза науковою увагою загроз нового рівня (нетрадиційні загрози: інфраструктурні війни, блок-чейн технології, уведення криптовалют, застосування штучного інтелекту, запуск квантового інтернету, неконтрольований розвиток хмарних сервісів, біоінженерія, нелегальна міграція тощо), що можуть нанести шкоду життєво важливим об’єктам національної інфраструктури.

Отже, саме на вирішення даного наукового завдання і спрямована ця стаття.

Метою статті є наукове обґрунтування необхідності виділення в якості окремих інфраструктурних правовідносин і формування системи правового регулювання розроблення та реалізації державної інфраструктурної політики в умовах ведення війн нового покоління.

Виклад основного матеріалу. У рамках ДІФСП доцільно розглядати різноманітний комплекс наукових проблем. У межах даної статті я зосереджу увагу  на виявленні структурних зв’язків між новими трансформативними тенденціями розвитку глобального суспільства та їх впливом на інфраструктурну політику України. Як справедливо зазначає О.М.Суходоля важливим чинником сьогоднішньої безпекової реальності стає спроможність органів державної влади та суспільства забезпечити адекватне реагування на загрози стійкості функціонування критичної інфраструктури [3, с. 65].

Однією з таких нових тенденцій, яка чинить вплив на інфраструктурну політику і є не достатньо дослідженою можна визнати тенденцію до гібридизації суспільних відносин і виділення так званих „гібридних війн”, „гібридних загроз”, „гібридного миру” як чинників, що формують проблемний комплекс унеможливлення стійкого функціонування об’єктів критичної інфраструктури тощо.

Водночас одразу ж зазначу, що так звані „гібридні війни”, насправді в тих чи інших формах існували і раніше, про них писало і говорило чимало вчених, обґрунтовуючи у власний для себе спосіб необхідність:

—   розроблення окремої системи знань про безпеку [4-15];

—   виділення окремих напрямів безпекової політики в рамках формування єдиної макросистеми [16-31];

—   реалізації в рамках міжнародних відносин чи то „м’якої сили” чи то „розумної сили” [32-37] чи то „холодної війни” [38], чи то кольорових революцій [39] чи то інших військових доктрин [40,41];

—   реалізації доктрини Герасимова, заснованої на концепції „війни нового покоління”, а також інших філософських російських месіанських концепцій і доктрин [42-43];

—   побудови та провадження системи стратегічних комунікацій, складовою яких виступає гібридний інструментарій [44];

—   застосування концепції підштовхування — Nudge  [45] тощо.

Безпосередню доктрину війни нового покоління, ґрунтуючись на теорії рефлексивного управління як противагу концепції гібридної війни опублікував керівник ГШ ЗС РФ В.Герасимов у своїй відомій всім фахівцям статті „Ценность науки в предвидении”.

Причому мою тезу про недоцільність новелізації терміну „гібридна війна” також розвиває і О.М.Суходоля, котрий прямо зазначає, що гібридна війна не є новим феноменом, а лише відображає застосування нових методів та інструментів (чи трансформованих до вимог нового часу старих методів) реалізації інтересів країни-агресора. У війні проти України Росія застосувала практику диверсійної діяльності, економічного та психологічного тиску, пропаганди та інформаційного маніпулювання, при широкому залученні кримінальної практики для досягнення цілей, що в комплексі стало несподіваним для не підготовленої до такого розвитку подій сусідньої держави [3, с. 63].

Будова нового світоустрою, насамперед, стала не наслідком гібридизації суспільних відносин і уведення в науковий і взагалі мовленнєвий обіг різноманітних треміносполук з атрибутивним компонентом „гібридний”: „гібридна війна”, „гібридний світоустрій”, „гібридний мир” тощо. Передусім йдеться про відхід від консервативної лінійної парадигми, за якої методології лінійного прогнозування надається домінуюча роль, а стихійні та випадкові процеси вважаються аномаліями та відхиленнями від норми відповідно до гаусівського розподілу ймовірності настання малоймовірних подій. Сьогодні людство стоїть перед новим викликом, більш коректно та аргументовано сформульованим Насимом Талебом: це виклик до людства щодо можливостей розвитку в умовах невизначеності та постійного впливу чинників різної природи; на думку Талеба ми побоюємося не того, чого насправді слід побоюватися [46, с. 144].

Якщо детально проаналізувати безпекову політику України, то вона здебільшого будувалася на реактивних моделях, відтак і настання військового конфлікту з Росією навіть не розглядалося в постановочному плані. більшість наукової доробків страждало на футурологічну сліпоту, що було зумовлено бідністю методологічного інструментарію, який застосувався дослідниками для аналізу подій невідомого та випадкового майбутнього. Причому так само, нині в більшості безпекових документів йдеться не стільки про національну безпеку України, скільки про її один аспект — протидії агресії з боку РФ, що знову ж таки вкладається в парадигму „реактивного підходу”. Адже безпеці загрожує не конкретно Росія (це відбувається тут і зараз), а ті суб’єкти, які своїми діями чи бездіяльність створюють стійкі або випадкові умови для нереалізації національних інтересів.

Ще один аспект, на який я хочу звернути увагу: здебільшого в своїй роботах, молоді науковці, а також представники старшого покоління воліють аналізувати вже те, що є, тобто ті суспільні відносини, які вже склалися і які чітко вкладаються в сформовану ще за радянських часів парадигму розуміння. Саме цим воднораз катастрофічно зменшується евристичний потенціал дослідження майбутніх можливих станів системи, натомість дослідники зосереджуються не стільки на безпосередньо дослідженні, скільки на констатації фактів, тим самим перетворюючись з творців та статистів. Також це відбивається і в формуванні напрямів державної політики у різних сферах, в тому числі і у сфері інфраструктури.

Проведене мною вивчення дисертацій та наукових розробок з безпекової тематики, включаючи діяльність різних суб’єктів ДІФСП, дає можливість сформувати чіткий висновок: автори в переважній більшості досліджень послуговуються реактивним підходом [47], тобто описують реакцію держави або інших суб’єктів забезпечення безпеки на події, які вже відбулися; на загрози, які вже з розряду потенційних трансформувалися на реальні, тобто становлять небезпеку національним інтересам.

Зокрема, показовим у цьому методологічно не досить вивіреному підході виступає колективна монографія щодо питань гібридної війни, в якій зазначається: „Ми мусимо адекватно відреагувати (виділено мною — З. Г.) на цей виклик, описати його не заперечуючи, але приймаючи реальність такою, яка вона є [48, с. 7].

Якщо зберігати устої такої парадигми, то нам і надалі слід чекати, допоки будуть зруйновані усі правоохоронні органи, в тому числі й спеціального призначення, зруйновано або взято під повний контроль найбільш значущі критичні об’єкти інфраструктури, а вже потім вибудовувати механізми реагування на те, що вже відбулося „приймаючи реальність такою, яка вона є” [49], таким чином формуючи нову джерельну базу до чергового видання Чорної книги України [50].

Також у даному розрізі зазначу і на ганебну і почасти принизливу практику „повчання” іноземних фахівців: як нам робити ту чи іншу правоохоронну реформу, особливо реформу ключових суб’єктів державної інфраструктурної політики.

У даному контексті резонує моїй позиції і думка О. В. Литвиненка, який зазначає, що протягом 20 років незалежності в Україні для збереження державного суверенітету й територіальної цілісності застосовувалися „безпекові стратегії слабкої держави”, що „не мають потенціалу для кардинального поліпшення ситуації в країні” [51, с. 125]. На жаль такий же підхід зберігається і зараз. Передусім це віддзеркалено в самому майже аксіоматичному серед українських дослідників підході — захист критичної інфраструктури. Тобто наперед діяльність уповноважених органів державної влади звужена лише реагуванням на події, які відбулися або майже відбудуться. Питання теоретичного розмежування понять „захист”, „охорона”, „безпека” досить детально досліджені у чисельних фахових статтях з цього приводу. Тому в рамках своєї статті я лишу частину цієї дискусії поза увагою.

Що ж до необхідності вжиття проактивних заходів йшлося і на конференції, присвяченій побудові та налагодженню ефективного функціонування інфраструктурно-транспортної системи енергозбереження Чорноморсько-Каспійського регіону [52]. Методологічною у цьому розрізі, лишаючи осторонь сьогочасні політичні погляди даної особи, свого часу була і робота В.В.Медведчука стосовно формування та розвитку національної мети, національної ідеї та національних інтересів на підставі національної ідеалу української нації [53].

Яскравим підтвердженням необхідності розроблення та вжиття активних заходів є зміна вектору та напряму безпекової політики Японії. Так, у жовтні 2018 року вперше з часів Другої світової війни японські збройні сили відпрацьовували взаємодію та брали участь у практичних навчаннях за межами Японії. Більше того, прем’єр Японії С. Абе поставив за мету внести зміни до Конституції країни щодо правового статусу Збройних Сил Японії, що стане адекватною відповіддю на зростаюче домінування Китаю в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, яке несе надзвичайно небезпечні наслідки для Японії [54].

Відсутність системних напрацювань щодо визначення засад функціонування державної системи безпеки інфраструктури, визначення правового статусу суб’єктів забезпечення безпеки інфраструктури, зумовлені низкою чинників більш високого рівня, і відповідно системних проблем, які потребують свого першочергового вирішення. На ці проблеми безпосередньо зазначено в Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури. До них належать:

1)      відсутність єдиної загальнодержавної системи захисту критичної інфраструктури;

2)      недостатність та неузгодженість нормативно-правового регулювання з питань захисту систем і об’єктів критичної інфраструктури, зокрема відсутність спеціального закону про критичну інфраструктуру та її захист;

3)      відсутність державного органу, відповідального за координацію дій у сфері захисту критичної інфраструктури;

4)      невизначеність повноважень, завдань і відповідальності центральних органів виконавчої влади та інших державних органів у сфері захисту критичної інфраструктури, а також прав, обов’язків та відповідальності власників (розпорядників) об’єктів критичної інфраструктури;

5)      відсутність єдиних критеріїв та методології віднесення об’єктів інфраструктури до критичної інфраструктури, порядку їх паспортизації та категоризації;

6)      відсутність єдиної методології проведення оцінки загроз критичній інфраструктурі, а також відсутність спеціального правоохоронного органу, відповідального за проведення аналізу та оцінки загроз критичній інфраструктурі внаслідок проведення іноземними державами економічної експансії та дискримінаційної політики, недопущення заподіяння шкоди економічному і науково-технічному потенціалу держави, а також організацію та вжиття відповідних заходів протидії;

7)      нерозвиненість державно-приватного партнерства у сфері захисту критичної інфраструктури та невизначеність джерел фінансування заходів із захисту критичної інфраструктури;

8)      недостатній рівень міжнародного співробітництва у сфері захисту критичної інфраструктури [55].

Отже застосування методів війни нового покоління спричинює зміну векторів безпекової політики держав, формує розуміння того, що при такому типі війни порушення спроможності інфраструктури життєдіяльності країни виконувати свої функції стає одним з її інструментів, дія якого спрямовується на підрив спроможності країни протистояти агресору. На думку О. М. Суходолі даний аспект ведення війни, зокрема пошкодження критичної інфраструктури як інструмент гібридної війни, є новим напрямом наукових досліджень [3, с. 64].

У даному ракурсі слід чітко констатувати про появу в рамках війн нового покоління нового підвиду війни: інфраструктурної. На дану обставину також зазначає і В.П.Горбулін, який вказує, що майбутнє слід будувати з огляду на те, що «інфраструктурна війна» стає реальним робочим інструментом агресії [48, с. 359].

Не лише вживання терміну, а й спробу визначення поняття інфраструктурної війни знаходимо і в роботі О.М. Суходолі, який під даним терміном розуміє комплекс дій, спрямованих на погіршення умов життєдіяльності населення та функціонування економіки окремої країни, має за мету формування умов для введення на державні посади в країні, стосовно якої здійснюється агресія, людей, готових враховувати інтереси агресора [3, с. 65].

Для мене важливим є те, що О.М.Суходоля прямо вказує на те, що „інфраструктурна війна” стає реальним робочим інструментом. Тому на перший план виходить завдання щодо забезпечення спроможності критичної інфраструктури виконувати свої функції (надавати послуги) навіть у випадку пошкодження окремих об’єктів критичної інфраструктури. Цей напрям відомий у світовій практиці як „планування на випадок кризових ситуацій” (contingency planning) та застосовується у світовій практиці, як у державному управлінні, так і в діяльності суб’єктів господарювання різних форм власності [3, с. 68].

Таким чином війни нового покоління породили нові види загроз, яким досі не створено адекватні державні системи протидії, а у більш абстрактному плані не сформовано алгоритми прогнозування формування нових видів загроз з упередженим формуванням напрямів державної політики, які заздалегідь унеможливлюватимуть прояви тих чи інших загроз або мінімізуватимуть негативні наслідки від їх реалізації для об’єктів критичної інфраструктури в найбільш важливих сферах життєдіяльності.

Висновки

Отже нині перед науковцями та практиками постає комплекс завдань:

1) розроблення відповідного інфраструктурного законодавства, яке б регулювало відповідні суспільні відносини, ґрунтуючись на нових тенденціях формування та розвитку суспільних відносин;

2) розроблення і провадження в безпекову реальність державної інфраструктурної політики, як виду державної політики національної безпеки;

3) практичне застосування проактивного підходу до розроблення і реалізації державної інфраструктурної політики.

Причому на самостійність інфраструктурного комплексу вказував що Толстошеєв В.В., відзначаючи, що незважаючи на економічну неоднорідність інфраструктурних ланок, вони мають спільне функціональне призначення і необхідну єдність, що зумовлюють можливість їхнього об’єднання до самостійного комплексу, що є важливим з огляду на необхідність правового регулювання даного комплексу [56, с. 22]. Відтак можу стверджувати про існування підстав для висунення наукової гіпотези про необхідність виділення окремого виду правовідносин — інфраструктурних правовідносин.

При формуванні ДІФСП доцільно виходити з декількох компонентів для аналізу, які власно і зумовлюють різні підходи до побудови самої системи органів, що які виступають суб’єктами забезпечення безпеки об’єктів інфраструктури.

По-перше, доцільно визначити національні інтереси у сфері інфраструктури, відповідно до яких і будувати державну інфраструктурну політику.

По-друге, необхідно визначити реальні та спрогнозувати потенційні загрози об’єктам критичної інфраструктури, а також всій системі інфраструктурних відносин. На підставі чого власне і будувати систему безпеки і відповідну ДІФСП.

По-третє, потрібно визначити порогові значення показників найбільш оптимального функціонування як конкретних об’єктів критичної інфраструктури, так і збереження гомеостазису усієї системи при впливі, в тому числі як одночасному, так і інспірованому на підставі теорії рефлексивного управління чинників різної природи.

По-четверте, доцільно визначити рівень захищеності кожного об’єкта критичної інфраструктури.

По-п’яте, доцільно здійснити аналіз законодавчих актів з метою формування ефективної системи нормативно-правового регулювання інфраструктурних відносин та подальшого вироблення еталонної моделі організаційно-функціональної структури системи суб’єктів ДІФСП.

Відзначу, що кожен із підходів має свої як сильні, так і слабкі сторони. У межах даної статті основним завданням було продемонструвати необхідність ширшого застосування проактивного підходу, вжиття активних заходів щодо забезпечення безпеки об’єктів критичної інфраструктури, необхідності будови державної інфраструктурної політики на нових принципах.

Важливим аспектом виступає розроблення наукових засад даної політики, адже останнім часом формування тих чи інших видів державної політики здебільшого  відбувається через політичну доцільність, а не через необхідність реалізації національних інтересів та створення засад для сталого розвитку Української держави. У даному аспекті застосування наукових знань дозволить правильно та ефективно вирішувати наступні класи завдань:

• аналітична та прогностична складова виявлення та ідентифікації потенційних та реальних загроз;
• розроблення паспортів об’єктів критичної інфраструктури, а також системі категоризації об’єктів критичної інфраструктури з визначенням чітких критеріїв віднесення тих чи інших об’єктів до кожної категорії, а також визначення для кожної групи власних порогових показників (індексів та індикаторів) стійкого функціонування.

 

 

Список використаної літератури:

1. 1.                  Концепція захисту критичної інфраструктури: стан, проблеми та перспективи її впровадження в Україні : зб.матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (7-8 листопада 2013 р., Київ – Вишгород) / упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов.– К. : НІСД, 2014. – 148 c.
2. 2.                  Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С.І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2015. – 176 с.
3. 3.                  Суходоля О. М. Захист критичної інфраструктури в умовах гібридної війни: проблеми та пріоритет державної політики України / О. М. Суходоля // Стратегічні пріоритети. — 2016. — № (3) 40. — С. 62—76.
4. 4.                  Ліпкан В. А. Безпекознаство : [навч. посіб.] / Ліпкан В. А. — К. : Європ. ун-т, 2003. — 208 с.
5. 5.                  Горбулін В. П. Засади національної безпеки України : [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / В. П. Горбулін; Ін-т проблем нац. безпеки Ради національної безпеки і оборони України. — К. : Інтертехнологія, 2009. — 270 с.
6. 6.                  Бабурин С.Н. Территория государства: Правовые и геополитические проблемы, М.: Московский университет, 1997.
7. 7.                  Архипов М.Г., Кузьмишко К.А., Крюченков А.С. Наука о безопасности: наше будущее // Российский следователь. — 2002. — № 3. — С. 34 – 39.
8. 8.                  Щедрин Н. В. Введение в правовую теорию мер безопасности: Монография / Краснояр. гос. ун-т , 1999. 180 с.
9. 9.                  Зеленков М.Ю. Правовые основы общей теории безопасности Российского государства в XXI веке. – М.: Юридический институт МИИТа, 2002. – 209 с.
10. 10.              Горбулін В. П. Національна безпека : український вимір / В. П. Горбулін, О. В. Литвиненко. — К. : Інтертехнологія, 2008. — 104 с.
11. 11.              Горбулін В. П. Системно-концептуальні засади стратегії національної безпеки України / В. П. Горбулін, А. Б. Качинський. — К. : Євроатлантикінформ, 2007. — 592 c.
12. 12.              Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [моногр.] / Ліпкан В. А. — К. : Текст, 2008. — 440 с.
13. 13.              Ліпкан В. А. Теорія національної безпеки : [підруч.] / Ліпкан В. А. — К. : КНТ, 2009. — 631 с.
14. 14.              Нижник Н.Р, Ситник Г.П., Білоус В.Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навчальний посібник / За заг. ред. П.В. Мельника, Н.Р. Нижник. – Ірпінь, 2000. – 304 с.
15. 15.              Ситник Г. П. Державне управління у сфері забезпечення національної безпеки України: теорія і практика : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора наук з держ. упр. : спец. 25.00.01 “Теорія та історія державного управління” / Г. П. Ситник. — К., 2004. — 36 с.
16. 16.              Лисицин Е. Співвідношення між воєнною доктриною та стратегією національної безпеки //Спостерігач. – 1996. – № 21. -С. 2-16.
17. 17.              Костенко Г. Предмет і зміст теорії воєнної безпеки //Вій¬сько України. – 1995. – № 1-2. – С. 6-9.
18. 18.              Гущин С.В. Сущность и функции системы внутренней безопасности: Монография / Моск. юрид. ин-т. М., 1996. 151 с.
19. 19.              Соціальні ризики та соціальна безпека в умовах природних і техногенних надзвичайних ситуацій та катастроф/Відп. ред.: В.В. Дурдинець, Ю.І. Саєнко, Ю.О. Привалов. – К.: Стилос, 2001. – 497 с.
20. 20.              Грязнов А. В. Концепция и конституционные основы института чрезвы-чайного положения // Государство и право. 1994. № 6. С. 33 – 43.
21. 21.              Гостюшкин А. В., Шубина С.И. Азбука выживания. М.: Знание, 1995. 272 с.
22. 22.              Степашин С.В. Теоретико-правовые аспекты обеспечения безопасности Российской Федерации: Автореф дис. … д-ра юрид. наук. СПб., 1994. 41 с.
23. 23.              Туманов Г.А., Фризко В.И. Общественная безопасность и ее обеспечение в экстремальных условиях // Сов. государство и право. 1989. № 12. С. 19 – 27.
24. 24.              Введение в теорию государственно-правовой организации социальных систем / НАН Украины. Ин-т гос. и права им. В.М.Корецкого; Под ред. Е.Б. Кубко. К.: Юринком, 1997. 189 с.
25. 25.              Копан О.В. Функціональна організація макросистем внутрішньодержавної безпеки// Вісник НУВС м. Харків. 2001. – №15. – С.217-223.
26. 26.              Копан О.В. Теорія макросистеми внутрішньодержавної безпеки в аспекті концепції достатності силових структур// Науковий вісник НАВСУ. 2001. – №5. – С. 130–134.
27. 27.              Копан О.В. Ізоморфізм соціальних законів в аспекті теорії макросистеми внутрішньодержавної безпеки// Науково-практичний збірник. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. “Міліція України”. 2001. – №9. – С. 10–13.
28. 28.              Копан О.В. Стратегія внутрішньодержавної безпеки як одна з форм мистецтва соціального управління// Науково-практичний збірник. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. “Міліція України”. 2001. – №7. – С. 6–9.
29. 29.              Копан О.В. Доктрина внутрішньодержавної безпеки// Науково-практичний збірник. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. “Міліція України”. 2001. – №8. – С. 19–22.
30. 30.              Фатхутдінов В. Г. Адміністративно-правове регулювання у сфері громадської безпеки в Україні : монографія / В. Г. Фатхутдінов. К. : Освіта України, 2016. 400 с.
31. 31.              Кормич Б. А. Організаційно-правові основи політики інформаційної безпеки України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юрид. наук : спец. 12.00.07 „Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право” / Б. А. Кормич. — Х., 2004. — 42 с.
32. 32.              Joseph S. Nye Jr. and John D. Donahue (eds) Governance in a Globalizing World. WashingtonD.C. : Brookings Institution Press, 2000.
33. 33.              Michael Zurn. Global governance as multi-level governance // Henrik Enderlein, Sonja Walti and Michael Zurn (eds.) Handbook on Multi-level Governance. Cheltenham, Northampton, MA: Edward Elgar, 2010.
34. 34.              Leo, C. and Enns, J. Multi-level governance and ideological rigidity: the failure of deep federalism // Canadian Journal of Political Science, vol. 42, 2009/
35. 35.              Caporaso J. International Relations Theory and Multilateralism: The Search for Foundations // Multilateralism Matters: The Theory and Praxis of an Institutional Form / Ed. by Ruggie G. N.Y., 1993.
36. 36.              Naim, Moises. Minilateralism // Foreign Policy, July/August 2009.
37. 37.              Patrick, Stewart. Global Governance Reform: An American View of US Leadership. The Stanley Foundation. February 2010. http://www.stanleyfoundation.org/publications/pab/PatrickPAB210.pdf.
38. 38.              Гусев В. Откуда есть пошла «холодная война» // Зеркало недели. – 1998. – 18 июля. – № 29 (198).
39. 39.              Саттон Э. Как Орден организует войны и революции. М., 1995.
40. 40.              Вотье. Военная доктрина генерала Дуэ. М.,Воениздат. 1937.
41. 41.              Лиддел Гарт Б.Х. Стратегия непрямых действий. М., Изд. иностр. литер., 1957.; Мальков В.Л. “Манхэттенский проект”. Разведка и дипломатия. “Наука”, М., 1995.
42. 42.              Дугин А. Конспирология (наука о заговорах, тайных обществах и оккультной войне). М.,”Арктогея”, 1992.
43. 43.              Свечин А. Стратегия. М., Военный вестник. 1927.; Воробьев Й. Какие войны грозят нам в будущем веке? // Военная мысль. 1996. № 2. С. 18-24.
44. 44.              Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2016. — 416 с.
45. 45.              Талер Ричард Nudge. Архитектура выбора. Как улучшить наши решения о здоровье, благосостоянии и счастье / Ричард Талер, Касс Санстейн ; пер. с англ.  Е. Петровой ; [нау. ред. С. Щербаков]. — 2-е изд. — М. : Манн, Иванов и Фербер, 2018. — 240 с.
46. 46.              Талеб Нассим Николас Чёрный лебедь. Под знаком непредсказуемости. — 2-е изд., доп. / Нассим Николас Талеб ; пер. с англ. — М. : КоЛибри, Азбука-Аттикус, 2017. — 736 с.
47. 47.              Стратегії розвитку України: виклики часу та вибір: Нау­кова доповідь. – К.: НІСД, 1994. – Вип. № 22. – 178 с.
48. 48.              Світова гібридна війна: український фронт : монографія / за заг. ред. В. П. Горбуліна. К. : НІСД, 2017. 496 с.
49. 49.              Белая книга российских спецслужб. — 2-е изд., переработанное. — М.: Междун. неправительственная науч.-исслед. и образов. орг-ция „РАУ-Корпорация”, 1996. — 281 с.
50. 50.              Чорна книга України: 36. документів, архів, матеріалів, листів, доп., ст., досліджень, есе / Упоряд. Ф. Зубанича; Передм. В. Яворівського. – К.: Вид.центр «Просвіта», 1998. – 784 с.
51. 51.              Литвиненко О. В. Українська національна безпека : стислий нарис / О. В. Литвиненко // Стратегічні пріоритети, 2011. № 2. С. 121–125.
52. 52.              Украина и проблемы безопасности транспортных коридоров в Черноморско-Каспийском регионе: Материалы I Международной на­учно-практической конференции / Национальный институт украинс­ко-российских отношений, Фонд Фридриха Эберта; Редкол.: С. И. Пирожков (гл. ред.) и др. – К., 1999. – 220 с.
53. 53.              Медведчук В. В. Сучасна українська національна ідея і актуальні питання державотворення : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.01. ; 12.00.02 / Медведчук Віктор Володимирович. — К., 1997. — 383 с.
54. 54.              Who you’re seeing more of Japan’s military : Режим доступу : https://edition.cnn.com/2018/10/15/asia/japan-military-visibility-intl/index.html.
55. 55.              Концепція створення державної системи захисту критичної інфраструктури // Схвалено Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1009-р від 6 грудня 2017 р. // Офіційний вісник України від 23.01.2018 — 2018 р., № 7, стор. 39, стаття 271, код акта 88807/2018.
56. 56.              Толстошеев В. В. Право и информационная инфраструктура / В. В. Толстошеев // Правоведение. — 1980. — № 3. — С. 22—31.