Історичні передумови формування сучасної української національної ідеї

ЛІПКАН Володимир Анатолійович,

докторант НАВС,

кандидат юридичних наук

Для цитування:

Ліпкан В. А. Історичні передумови формування сучасної української національної ідеї. Вісник Національного університету внутрішніх справ. 2002. № 19. С. 177 – 182.

Передусім зазначимо, що національна ідея є складовою частиною національної ідеології, саме тому ототожнення подеколи цих понять призводить до понятійної плутанини, коли частина змішується з цілим і навпаки. На наше переконання слід казати про історичну змінюваність національної ідеї, яка відображає певні прагнення нації у той чи інший історичний період розвитку. Саме тому, ми і вирішили дещо поглибитися в українську історію.

Хода Української держави весь час стикались із різноманітними перепонами. На початку доби формування Давньоруської держави Київська Русь, великий князь династії києвичів Оскольд, здійснив великі за того часу справи. Він сформував могутню державу, яка небезуспішно здійснювала походи, завойовувала інші народи, і підкорюючи їх вбирали парости їхньої культури. При чому будь-яке суспільно-політичне утворення трималося не лише завдячуючи міцній армії, а й головне — ідеї, яка спрямовувала їхні зусилля на досягнення спільної мети. Водночас, зі зміною суспільного і державного ладу, звичайно змінювалася і національна ідея. Причому її зміна могла не впливати на національну ідеологію. Саме це можна прослідкувати, коли Новгородський князь Олег, підступно вбивши Оскольда почав об’єднання земель, через що йому приписують провідну роль у остаточному оформленні Київської Русі в якості держави. Наступна зміна національної ідеї відбулась за часів роздробленості Київської Русі, коли у кожного князівства, через розвинені економічні відносини, почали формуватися власні економічні інтереси, а отже це сприяло закладенню ґрунту до формування містечкових національних ідей, що, врешті-решт, спричинило занепад Київської Русі. Наступний ренесанс національної ідеї можна спостерігати за часів монголо-татарської навали, коли різні князівства змушені були об’єднуватися за для протистояння Золотій Орді. Національною ідеєю цього часу було недопущення перемоги монголо-татар, укріплення і збереження держави. І так, національна ідея час від часу, а вірніше сказати постійно, змінювалася.

Звичайно, чимало роль у спотворенні формування української національної ідеї відіграла „Повість временних літ”, яка трактується руськими дослідниками як першоджерело існування Російської держави. У науковій літературі вже акцентувалась увага на тій обставині, що даний історичний пам’ятник літопису відіграв чималу роль, водночас його трактування здебільшого відбиває не об’єктивні події минувшини, у суб’єктивні воління тих чи інших панівних верств того часу, що за умов сьогодення замовчується, а роль української держави, яку ще за два століття до князя Олега сформував Оскольд, навмисно замовчується, що є одним з проявів ідеологічної роботи російських та інших політиків, які не бажають бачити очевидні речі.

Мета формування Київської Русі — об’єднання земель, яке пішло саме з Києва, а не з якогось іншого міста, тому будь-які спроби представників сучасного „геополітичного фентезі” та „геоісторичної психоделії” щодо визначення ролі Росії в якості країни, що об’єднували руські землі, є абсурдними за своїм змістом, і абсолютно не аргументованими. Так, сучасний російський дослідник А.Пляйс  зазначає, що хода Русі (під нею А.Пляйс розуміє сучасну Росію — примітка автора) відбувалась за декількома напрямами, як на свої окраїни (Україна), так і на зовнішніх країни. Метою руху було об’єднати, сконцентрувати усіх у спільному острові, який складається з концентричних кругів[1].

Ось таке збочене і перекручене викладення фактів звичайно призводить не лише до формування месіанської ідеї у Росії, а й формування впевненості, історично обумовленого почуття необхідності і невідворотності домінування Росії не лише в регіоні, а й у цілому світі. Деякі дослідники навіть пропонують висновки астрологів, за якими наступні два тисячоліття за російською цивілізацією. Отже ідеологія панмосквізму, сягає своїми коріннями аж у другу половину XIV ст., коли Московська держава привласнила термін „русь” як стосовно народності, так і державності. А отже, привласнення собі усіх здобутків дійсно руської нації (сучасної української) стало дуже легким завданням.

Насправді ж приблизно з VI ст. термін „Русь” застосувався переважно до Київського князівства. Він деякою мірою був синоні­мом Київщини. У XI — XIII ст. літописи відокремлювали Русь–Київське князівство від інших князівств. „По­їхати на Русь” означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: „Иде архиепископ Новгородський Нифонт в Русь” (в Київ). В році 1165 Нов­городський літопис зазначає ще точніше: “Ходи игумен Юрьєвський… в Русь, в Киевград”.

Неупереджений аналіз історіографічних джерел дозволив зробити сучасним українським дослідникам важливий висновок, що термін „Русь” не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська Русь об’єднала їх в єдиній державі. Значно пізніше, в другій половині XIV ст., даний термін як стосовно назви народності, так і державності було при­своєно Московською державою.

Тому звичайно, безглуздо виглядають твердження того ж дослідника (А.Пляйса), який зазначає: „… у 1049 році ідея експансії Росії на Південь, Схід, Захід під тим чи іншим приводом завжди була присутня у зовнішній політиці московських і петербурзьких правителів, як одна з центральних… Укріплення безпеки країни на всіх цих напрямах через просування до важкодоступних для противника кордонів … було одним з важливих завдань російської держави впродовж усієї її історії”[2].

По-перше, хотів би зазначити, що Москва вперше згадується у літописах у 1147 році, тому приписування А.Пляйсом якихось ідей міфічним і ще не існуючим правителям виглядає не серйозно і скоріше нагадує фальсифікацію ніж аргументацію. По-друге, звичайно, що коли йдеться про експансію, то Росія, бажаючи затвердити своє сучасне амбіційне реноме суперкраїни, месіанські погляди якої суперечать правилам цивілізованого співжиття, старанно відшукує ті історичні факти, які б формували історичну обумовленість, своєрідну спадкоємність, традицію сучасної експансіоністської політики Московії, її приреченість до світового лідерства.

Роль богообраної країни, на яку покладена особлива місія по формуванню нової християнської цивілізації, дуже серйозно вплинула на формування української національної ідеї, яка зазнала суттєвих корективів через перебування довгий час України під зверхністю Москви.

Звичайно не змогла сказатися на українській національній ідеї концепція Філофея „Москва — третій Рим”, викладена ним у пасхалії „на осьмую тысячу лет” у 1492 році, яка з своїм змістом становила концепцію імперсько-монархічної державності.

Таким є абрис історії трансформації національної ідеї Русі-України у минувшину, розглянувши який можна перейти до іншої групи передумов формування української національної ідеї.

Передумови національної ідеї.

Українська національна ідея сягає своїми коріннями у далеку давнину. Саме національна ідея, дозволила Україні, незважаючи на усю трагічність історії нашої держави, вибороти омріяну незалежність. Національна ідея слугувала тим стрижнем, біля якого згуртовувалися різні прошарки українства, незважаючи на будь-які негаразди. Саме вона сприяла, спрямовувала поступ української нації під час усіх коловоротів та лихоліть історії. І саме її непохитність, нездоланна міць заклали основу для процесу злиття українства у монолітний соціум. Зазначимо, що небагато в світі етносів, територію яких перетинають три світові цивілізації, небагато в світі націй, які стільки разів були так близькі до отримання власної держави і втрачали її за крок до омріяної мети. Небагато націй, які б змогли після ганебного поневолення і розшматування держави на багато частин підняти голову до верху і врешті-решт створити власну державу. Українська національна ідея — це дух української нації, це трансцендентна категорія, що виражає прагнення українства до власного самовираження, наявності власної держави, самоідентифікація українського етносу в світовій спільноті. І та нехіть бачити Україну саме такою, яку виражають деякі політики, слугує беззастережним твердженням того, що Україна відроджується, Україна діяльнісно втілює ідею у життя.

Українська національна ідея має ґрунтуватись на прагненнях української нації до становлення, вона має враховувати історичні, соціально-політичні, соціально-економічні, психологічні та інші чинники, що визначають можливість і здатність досягнення національної мети. Однак, не слід ігнорувати і той факт, що на території України проживають різні етноси, що не перший погляд унеможливлює синхронізацію процесу творення національної ідеї. Проте дана думка є дещо поверховою, через те, що українська національна ідея, як ми зазначали вище, не повинна розглядатися як лише ідея української нації. Даний підхід значно звужує зміст національної ідеї, а отже призводить до некоректних і подекуди поспішних висновків. Генеральним дороговказом при розгляді даного питання є національна психологія, яка, на думку Ю.І.Римаренка, виступає у ролі „взаємопов’язаних та взаємообумовлених рис і якостей національного характеру, почуттів, темпераменту, національних потреб ті інтересів, ціннісних орієнтацій і національних стереотипів тощо, що формуються під впливом специфічних матеріальних умов життя, побуту, класових і етнонаціональних відносин, екологічного середовища, що оточує націю”[3].

Розгляд рис національної психології є важливим з огляду на той факт, що як і будь-яка нація, українство має як позитивні, так і негативні риси. Знання позитивних рис дозволяє виважено підійти до побудови державної політики, спираючись на власно український менталітет. До таких рис безперечно належать людяність, романтизм[4].

Водночас обізнаність і неупередженість при оцінці власних негативних рис українською нацією сприятиме наближенню до об’єктивного і реалістичного підходу до побудови системи національної безпеки.

Як зазначалося вище, історичну ходу України у лоно державності весь час спіткали різні негаразди. Причини такої національної невпевненості, невизначеності щодо бажання бути дійсною нацією, кореняться не лише у об’єктивно не завжди дружелюбному ставленні, а передусім у національній психології. На це, зокрема, зазначав М.Грушевський, посилаючись на нестачу в українців національної енергії[5]. На підтвердження нашої думки наведемо також думку Л.Троцького, який казав своїм агітаторам: „Лише безмежна довірливість і поступливість, а також відсутність усвідомлення необхідності постійної міцної спайки усіх членів держави не лише на час війни — кожного разу губили усі завоювання українців”[6]. Тому наша позиція щодо необхідності врахування національної психології як домінанти при утвердженні національної ідеї, не дає змоги погодитись із В.В.Медведчуком, який відмічає підйом ідеологічного розвитку суспільства у часи боротьби народу за своє національне визволення, створення національної державності[7].

Передусім, національний розвій можливий за умов врахування менталітету українського етносу. Саме це дасть можливість наблизитися нам до відповіді на одвічне питання: чому Україна, впродовж тривалої історії не мала дійсно власної держави. І головним тут є не те, що українська нація не хотіла цього, і мабуть не те, що нашим геополітичним сусідам весь час бракувало толерантності у відносинах щодо нас. Головне, на моє переконання — відсутність сильного ядра української нації, іншими словами відсутність української еліти, яка б продукувала і втілювала у життя національні ідеї. Еліта будь-якої нації покликана служити нації, вона є тим прошарком, за допомогою якого аморфні уявлення набувають більш виразного характеру, прагнення і бажання втілюються у життя, національні інтереси знаходять свій вияв у дійсності, а національна ідея, як двигун нації, весь час еволюціонує. Сама така еліта здатна генерувати нові національні ідеї, виражати думку, хотіння нації. Тому відсутність цієї еліти, відсутність людей, чия природна енергія, розумові здібності і безмежна вірність та відданість нації можуть бути використані для її творення, є згубною як для самої нації, так і для держави в цілому.

Шлях української нації — державна нація. І одним з головних дороговказів на цьому шляху є національна ідея, носієм якої має бути вольова, свідома, культурно і політично вихована, освічена, патріотично налаштована нація, енергія і конструктивний ентузіазм якої спрямовуватимуться за для державного становлення, за для становлення державною нацією і побудовою національної держави.

Література