Володимир ЛІПКАН,
кандидат юридичних наук,
заступник начальника кафедри проблем управління Національної академії внутрішніх справ України,
Олена ЛІПКАН,
студентка Інституту права і безпеки підприємництва Європейського університету
Для цитування:
Ліпкан В., Ліпкан О. Інтерпретаційні схеми розвитку систем безпеки. Юридична Україна. 2006. № 2. С. 12 – 18.
Сучасні проблеми формування системи національної безпеки України потребують застосування багатоальтернативних технологій, базою для яких можуть стати не лише теоретичні напрацювання дослідників у галузі безпеки, а й аналіз вже існуючих інтерпретаційних схем процесів розвитку систем безпеки, які є відлунням осмислення взаємозв’язку забезпечення національної безпеки із загальносвітовими тенденціями і трансформаційними змінами. Актуальність даної статті зумовлена необхідністю формування системи національної безпеки в епоху глобалізації й проголошеного Україною курсу на євроатлантичну інтеграцію. У зв’язку з цим автори визначили завдання розглянути у взаємозв’язку формування достатньої системи національної безпеки і встановлення нового світопорядку. Для досягнення поставленої мети обирається метод аналізу та синтезу основних інтерпретаційних схем розвитку систем безпеки, до яких автори включають: модернізм, антимодернізм, постмодернізм і неомодернізм.
Модернізм
Представниками модерністського підходу були Т. Парсонс, А. Інкелес, У. Ростоу, К. Кер, Л. Лернер, Д. Аптер, С. Айзенстадт. Дана концепція, яка превалювала у 50—60-х роках минулого століття охоплювала кілька цінностей: світ являє собою єдину систему, яка спрямована в єдине майбутнє. Серед систем безпеки, які найбільш відповідали завданням свого створення, можна було чітко виділити дві групи систем, репрезентовані відповідними державними утвореннями: традиційні, в яких переважають традиційні цінності, методи та засоби забезпечення безпеки, спостерігається налагоджене функціонування механізму балансу інтересів особи, суспільства і держави як триєдиного організму, і модернізовані — тобто такі, які відійшли від традицій у бік модерністської уніфікації. Модернізованими вважалися лише ті цінності та інтереси, які постулювалися і репрезентувалися Заходом: індивідуалізм, примат особистої безпеки над іншими видами безпеки, сцієнтистський підхід до моделювання загроз і механізмів управління ними. Причому, з урахуванням проведення даної ідеї державами Заходу, поступово їх система безпеки стає еталонною, і згодом починає поглинати інші системи безпеки під прапорами невідповідності їх загальнолюдським (насправді проголошеним Заходом) цінностям та ідеалам.
Модерністській позиції був притаманний історичний оптимізм, бачення переходу від традиціоналізму до модернізму як магістрального шляху історичного розвитку, тверда впевненість, що кожна держава має достатній потенціал для оновлення власної системи національної безпеки відповідно до стандартів майбутнього, включення до колективних та міжнародних систем безпеки.
Теоретики модерністської школи не вважали незахідні суспільства, а отже і їхні системи безпеки, безнадійно застарілими. Апологети даного напряму зазначали, що інші держави, вбираючи позитивний досвід розвитку країн Заходу, швидко набиратимуть обертів, і згодом система міжнародної безпеки складатиметься із рівноправних модернізованих систем національної безпеки суверенних країн.
Криза модерністського підходу була закладена ще з самого початку його розвитку. До основних моментів, які зумовили даний процес, можна віднести наступні.
По-перше, практика довела, що не існує універсальних цінностей, а конкретніше — універсальних національних інтересів. Ця обставина зумовлює обстоювання власних національних інтересів, які у різних країн можуть не збігатися. Саме тому система національної безпеки є засобом забезпечення ідентичності нації, її буття як окремого унікального антропо-соціокультурного феномена.
По-друге, сліпа віра у науково-технічний прогрес, який, на думку модерністів, мав би стати імпульсом до оновлення систем національної безпеки традиційних країн, є нічим іншим як ілюзією розвинених країн щодо тих, які розвиваються. Як влучно зазначив С. Л. Удовік, зараз можна спостерігати утворення групи високорозвинених практично самодостатніх країн, які дедалі уходять у відрив від переважної більшості країн світу, через що на Заході зростає розуміння безперспективності ринків країн, що розвиваються [1].
По-третє, кожна держава, нація, а отже, і система національної безпеки, є унікальними, тому неможливо і навіть деструктивно було нав’язувати моделі, нехай і ті, що вже довели свою доцільність і продуктивність, іншим суспільствам. Кожне з них має власні цінності, інтереси, національну мету, тому застосування єдиного підходу, нехай і конструктивного, є не завжди кроком уперед. Це те саме, що давати ліки від нежитю як тій особі, якій вони допомагають, так і тій, яка, маючи власні індивідуальні особливості, не переносить окремі складники даних ліків або взагалі може обходитися без них, маючи гарний імунітет.
Антимодернізм
Як ми вже зазначили вище, модерністська концепція певним чином романтизувала і абсолютизувала можливості держав щодо науково-технічного прогресу, що адекватним чином позначилося й на можливостях передбачення розвитку та функціонування в умовах впливу дестабілізуючих чинників різної інтенсивності систем національної безпеки. Лінійна, тобто безумовна і детермінована, модернізація виявилася нездійсненим бажанням західних науковців і політиків. Ця обставина сприяла зародженню і становленню нового бачення, яке на власний розсуд інтерпретувало дійсність.
Таким напрямом у другій половині 60-х років минулого століття став антимодернізм. Його прибічники поставили під сумнів оптимістичну віру в еволюційний розвиток. Головним здобутком даної теорії стало її твердження про те, що неможливо усі модернізаційні ідеї світу черпати із західних джерел, що слід враховувати культурне розмаїття світу і наявність незахідних способів розв’язання проблем матеріального розвитку. Таким чином, виходячи з даних постулатів антимодерністів, можна дійти висновку, що система національної безпеки однієї країни, якою б доброю вона не була, не може розглядатися як еталонна і безальтернативна модель для інших держав. При її формуванні слід враховувати національний чинник, культуру і традиції, уклад життя, які є стрижневими компонентами даної системи. Ці чинники відіграють першочергове значення, і їх ігнорування унеможливлює функціонування у прогнозованих параметрах системи національної безпеки, більше того, у деяких випадках це може призводити до дестабілізації суспільства.
Прибічники нової теорії, яка здебільшого виступала антитезою модернізму, звернули увагу, у першу чергу, на особливості розвитку незахідних регіонів, де логіка західного підключення до процесу розвитку розбивалася об незахідний менталітет, культуру і традиції. Передусім, було висунуто пропозицію про необхідність відокремлення лідерів індустріального розвитку від тих країн, які нещодавно приєдналися до нього і шукають свій оптимальний шлях розвитку, який не узгоджується із західним модернізмом [2]. Представники даної теорії обстоювали позицію, згідно з якою світова історія в цілому становить собою не еволюцію (і відповідно, вступ у фазу модернізації — лише питання часу), а сукупність жорстких катаклізмів, де незахідні регіони не плавно входять в ареал Заходу, який постійно розширюється, а рухаються у майбутнє через трагедії війн і революцій. У центрі дискусії опинилися поняття світового лідерства, найдосконаліших технологій безпеки і зброї масового знищення, можливості нехтування суверенітетом інших держав, а отже, і можливості втручання у внутрішні справи інших держав під будь-якими гаслами (наприклад,: забезпечення прав людини), згодом — нівелювання ролі міжнародного права як одного з дієвих засобів регулювання суспільних відносин у сфері міжнародної безпеки.
Згідно з даною теорією, вихід держав, які не входять до ареалу західних, у коло модерністських можливий лише за умови революцій і війн, тобто системної дестабілізації національної безпеки. Разом із цим, проголошувалася нерівність систем безпеки західних та інших країн. Останні ставилися у залежне і більш низьке положення щодо західних. Таким чином, антимодернізм став ідейним оплотом критичного ставлення до спрощених схем загальносвітового розвитку. Стійкість антимодерністської парадигми забезпечив реалізм сприйняття історико-психологічної строкатості світу, більш уважне ставлення до страждань країн і народів, чий вихід на шлях прогресу поєднаний із подоланням самих себе [3].
Антимодерністи звертали увагу на ту обставину, що відбувається бунт світового села проти світового міста. Більше того, підйом чорної та жовтої рас, а отже, і удосконалення ними власних систем безпеки, створення регіональних (колективних) систем безпеки розглядається як пряма загроза Заходу. Разом із становленням неосистем безпеки середнього рівня (регіональних) відбувається реваншизм національної ідеології, яка на певний час, в епоху модернізму, була відсунута західною ідеологією. Ця обставина, на нашу думку, може сприяти формуванню більш радикальних стратегій забезпечення національної безпеки.
Дана позиція має й інші аргументи на свою користь. До одного з них, зокрема, можна віднести той, що паралельність розвитку Західного і Східного світу, постульована модернізмом, виявилася невірною і надто оптимістичною. Системи національної безпеки країн—представниць Заходу і Сходу також відрізняються одна від одної своєю здатністю не лише до реалізації національних інтересів, а й до ставлення одна до одної. Помилка, яка полягала у неврахуванні соціокультурних чинників, виявила себе в антагоністичному ставленні до ідеології Заходу, а отже, формуванні систем національної безпеки, одним із завдань якої стало протистояння ідеології та цінностям Заходу. Відтак сучасні конфлікти між Заходом і Сходом — це конфлікти ідеологій і цінностей: демократії і східного розуміння сутності влади, терору і права народу на власне самовизначення.
Ця обставина певним чином спонукала до усвідомлення того факту, що спільне „світле майбуття” є неможливим, і у кожної держави, а вірніше сказати, групи держав, воно буде своїм, більше того — у свій час історичного розвитку. Щасливе майбуття не є необхідною і обов’язковою умовою функціонування конкретного суспільства, а отже, не кожна нація взагалі може колись стати процвітаючою, а у більш абстрактному плані — реалізувати власні національні інтереси.
Цікавою є думка А. І. Уткіна, який констатує, що вільний ринок стали вважати інструментом гарантованого утримання незахідних держав у стані нерозвиненості [4]. Це ще раз підтверджує той факт, що цінностями, які нав’язуються, управляє той, хто їх нав’язує, а не той, кому нав’язують. Західні цінності не можуть бути однозначно цінностями на Сході, а ті з них, які відбивають культурні традиції Заходу, якщо взагалі можна вживати дане слово щодо деяких його представників, є чужими, а отже, і неприйнятними для Сходу. Цим до речі, ми можемо пояснити певні проблеми зі становленням ринкової економіки і входженням України до СОТ, чинення як відкритого, так і прихованого спротиву входженню України до НАТО.
Пафосність риторики Заходу стала поступатися прагматичним заявам щодо необхідності поділу світу не певні регіони, наділення країн певним статусом. Водночас антимодерністи не змогли запропонувати нічого конструктивного, їхня теорія звелася до критики модернізму, західного бюрократичного апарату, репресивної сторони західної демократії, псевдоцінностей. Таким чином „штучне запліднення” Сходу ідеями Заходу призвело до появи мертвонародженого дитя, яке не лише не принесло очікуваних результатів, а й навпаки — сприяло появі та посиленню антизахідних настроїв, що знайшло своє відображення у перегляді стратегій і концепцій національної безпеки країнами Сходу.
Така агресивна критичність могла проіснувати лише певний час, поки настрої проти модернізму існували через його неможливість пояснити процеси дійсності. Насправді ж, сам антимодернізм виявився не стільки окремою течією, скільки протиставленням, ми б навіть сказали критичним модернізмом. Так, звичайно, були переосмислені деякі факти, зроблені певні корективи, водночас не була віднайдена відповідь на стратегічні запитання: яким чином необхідно сконструювати систему міжнародної безпеки, яка б органічно включала систему безпеки Сходу і Заходу? Більше того, взагалі виникає запитання: якщо ми намагаємося включати до системи безпеки різні за своїм походженням, культурними традиціями, соціальним та навіть економічним розвитком країни, то від кого ця система буде захищатись, якими загрозами та небезпеками вона управлятиме, хто, врешті-решт, становитиме небезпеку?
Напевно можна казати про споконвічний іманентний баланс Сходу і Заходу, баланс систем безпеки, культур, економічного розвитку, які опосередковуватимуть соціально-культурний, духовний, економічний та інформаційний розвиток країн. Водночас теоретиками того часу ставили лише запитання, кількість яких була обернено пропорційною кількості відповідей. Отже, постала необхідність у новій теорії, концепції, яка б могла давати відповіді на поставлені запитання, і висунути гіпотезу про розв’язання проблем, що постали перед людством. Такою інтерпретаційною схемою виявився постмодернізм.
Постмодернізм
Дана течія панувала на Заході з кінця 70-х до початку 90 років минулого століття. Постмодерністи пішли іншим шляхом і не стали звинувачувати ані модерністів, ані антимодерністів у тих чи інших прорахунках. Зокрема, вони не вбачали Захід винним у намаганні поширювати по усьому світу позитивну, на їх думку, практику вирішення багатьох питань, а у більш абстрактному плані — практику становлення заможної держави і забезпечення національної безпеки. Постмодернізм не мав футурологічних фантазій і не захоплювався простими схемами процвітання усіх країн відповідно до теорії лінійного прогресу. За твердженням А. І. Уткіна постмодернізм „зв’язав” світ, що розколовся за соціальною ознакою, відмовившись представляти Захід як особливий регіон, що веде інші країни до змін [5].
На відміну від антимодернізму постмодернізм не плекав ілюзій щодо радикальних соціальних експериментів, не захоплювався критикою буржуазного світу — він апелював до цінностей, які були далекими від соціальних, моральних і прогресивних. Постмодерністи вважали найголовнішим чинником культурного і матеріального життя здійснений Заходом „новий і неуявний кидок” [6].
Особливо привабливими у даному випадку видавалися можливості кожної особи на широкий вибір засобів і методів щодо забезпечення особистої безпеки. Причому саме у західному суспільстві індивідуалізм, хоча і критикований, спричинив виведення на перше місце не державної безпеки, як це переважає у країнах Сходу, а особистої, що підняло цінність окремого людського життя, вивело людину, її інтереси та потреби на перше місце. Східна цивілізація не змогла протиставити нічого серйозного у методологічному плані, саме цим можна пояснити певний тріумф постмодерністської ідеології, яка замаскувала різницю між індивідами, висуваючи принцип універсальності світу. Згідно з даним принципом і були висунуті ідеї, які ще й досі не полишають думки деяких політиків і дослідників, щодо необхідності створення глобальної системи безпеки, в якій би інтереси особи у „другому” і „третьому” світі нічим не відрізнялися від інтересів особи західного суспільства. За умови створення універсальної системи безпеки нівелювалися б культурні, історичні та економічні розбіжності, що, звичайно, стало методологічною помилкою постмодерністів, і згодом — нездоланним рубіконом, для пояснення умов і можливостей функціонування даної системи за умови формування монополярного світу. Останнім терміном ми позначаємо те, що більшість дослідників маскують під модним терміном „постбіполярний”, який означає керування і лідерство однієї країни (США) в світі. Напевно, деякі дослідники ще сподівалися на відродження чи то Росії, чи то Китаю, чи то іншої країни як противаг або заміни в системі балансу сил, проте цього поки не трапилось, і на сьогодні одноосібним лідером світу є США, тому дана епоха має носити назву “епоха монополярності”. Втім, на наше переконання, ця епоха є перехідною, оскільки занепад США буде синхронізований із підйомом сили Китаю.
Водночас питання формування неосистем безпеки залишилися невирішеними, що зумовило появу нової теоретичної концепції, якою став неомодернізм.
Неомодернізм
Руйнування біполярного світу, а у більш абстрактному плані колапс механізму балансу сил, з одного боку, призвів до виведення Заходу на вершину світового управління, і з іншого залишив їх конкурентів, щоб давали змогу удосконалювати власну модель. Настав час переосмислення необхідності й сутності управління світом, час, в якому взагалі постало питання про необхідність існування механізму балансу сил: навіщо він потрібен, якщо жодна з країн, навіть із існуючих незахідних систем, не може скласти гідної конкуренції у найближчому доступному для огляду майбутньому? Деякі дослідники нарекли даний час епохою творення, коли бажане зникнення кордонів поставило низку нових проблем. Ми б навіть сказали, що Заходу краще було перебувати у стадії краху і руйнування кордонів між ним і Сходом, ніж опинитись у постколапсному стані, коли зниклі кордони відкрили можливості для взаємного сильнішого як позитивного, так і негативного впливу. Прикладом останнього є ріст нелегальної міграції, торгівлі людьми, незаконного обігу наркотичних речовин і, звичайно, міжнародного тероризму.
Саме у цей період починається активізація наукових розробок і теоретичних концепцій, які б сповідували перенесення західних цінностей на увесь світ. Однією з них стала глобалізація [7, 8, 9]. На заході почала поширюватися думка, що будь-яка система безпеки, включаючи і системи національної безпеки окремих країн, не може існувати поза рамками системи безпеки Заходу. Таким чином, ієрархія систем безпеки виглядала дуже прозаїчно: універсальна система безпеки, яка поглинає усі системи міжнародної, регіональної і національної безпеки, очолювана Заходом.
Це означало повернення до декларованих ще модерністами уніфікації цінностей, національних інтересів і потреб у безпеці, посилення матеріального взаємопроникнення, а отже, і взаємозалежності. США і Великобританія перетворилися на нове обличчя гаранта світової безпеки, а концепція глобальної безпеки і уніфікації національних інтересів стала їхнім знаменням.
За таких умов, формування системи національної безпеки України стало складним завданням. По-перше, необхідно було усунути низку внутрішніх суперечностей, які заважали налагодити ефективне функціонування даної системи. По-друге, в умовах глобалізації існування системи національної безпеки поза системами регіональної і міжнародної безпеки виявилося неможливим, через це постала дилема: або самій вступати в уже існуючі системи, тим самим прирікаючи себе на роль пересічного учасника, чи стати ініціатором формування або нової системи регіональної безпеки, виступаючи її лідером і суб’єктом управління нею, або зміни принципів управління безпекою в уже функціонуючих системах.
На жаль, Україна не змогла і досі вирішити це питання. Спочатку, була проголошена незрозуміла і неадекватна геополітичному статусу України ідея щодо нейтральності й позаблоковості нашої держави. До чого це призвело, можна дізнатись, уважно аналізуючи стан України у світовій економіці на момент утворення незалежної держави і на момент перегляду „політики позаблоковості”. Звичайно можна згадати спроби утворення системи колективної безпеки країн—учасниць ГУУАМ, потуги щодо впровадження договору про колективну безпеку країн—учасниць СНД, створення ЄЕП. Водночас відсутність очікуваного економічного росту нашої країни не дала змоги достатньою мірою фінансово забезпечити даний процес [10]. У 2002 р. політична воля керівництва держави знайшла свій відгук у відкритому проголошенні курсу на входження до євроатлантичних структур, а у перспективі — можливість зміцнення загальноєвропейської структури безпеки через входження до НАТО, що знайшло своє підтвердження в діях нинішньої влади у 2005 р.
Таким чином, коливання політики відбивалися і на стратегії національної безпеки, а отже і на параметрах її функціонування. Більше того, зміцненню могутності системи національної безпеки і прозорості політики національної безпеки не сприяли багатовекторність зовнішньої політики, за якої стратегічними партнерами проголошувалися одночасно країни—представниці різних світоглядних і цивілізаційних полюсів, зокрема США та Росії. На даному етапі для України це питання залишається актуальним і його розв’язання залежить від обрання продуктивної стратегії, яка відповідає національним, а не олігархічним інтересам.
Передусім, на нашу думку, слід спиратися на історію відносин з тими чи іншими державами, моделюючи роль України у відповідних системах безпеки. Сподівання на спільну минувшину, мовні традиції, економічні зв’язки є, безперечно, вагомими, але не єдиними і вирішальними аргументами при обранні партнера у системах безпеки.
Зазначимо, що проблеми із обранням стратегії національної безпеки у монополярному світі є притаманним не лише для України, а й для усього не західного світу, який охопила транснаціональна злочинність. Однією із впливових течій, які намагається дати відповідь на поставлені запитання, є неомодернізм. Дана течія відроджувала віру у прогрес, пропагувала традиційні цінності.
Таким чином, безпека як універсальна категорія, стала об’єднуючою силою, раціональним інструментом подолання кризи між західними і східними суспільствами. Безумовно, провідником безпеки, включаючи трактування інтересів безпеки для кожної країни на розсуд вершителів долі, потреб у ній, а також необхідних заходів і методів з її забезпечення, насадження власних інтерпретаційних схем загроз та небезпек, а також механізмів управління ними (останнє фактично є непотрібним через наявність досконалої системи Заходу) став сам Захід. І звичайно, ставши провідником ідеї безпеки в світі, її провісником і розповсюджувачем, він одразу ж скинув із себе пути ворога будь-кого, тому що його історичною місією стало встановлення і підтримання безпеки в усьому світі, врятування світу від недемократичних режимів, роздмухування вогню свободи і демократії в усьому світі.
Водночас, на наше глибоке переконання, безпека є нерозривною категорією із небезпекою та загрозою. Ми не будемо детально зупинятися на розгляді даних питань, вони детальніше проаналізовані в іншій праці [11]. Але згодом, дуалізм безпеки і небезпеки, Сходу і Заходу породив запитання: якщо Захід виступатиме ярим поборником безпеки, то хто ж буде уособлювати небезпеку і становити загрозу порушення безпеки в світі? Може, Сомалі, Руанда, Коморські Острови, Бельгія, Монголія, Ліхтенштейн, Монако чи Нікарагуа? Так, ми не включили до цього списку Росію, але з усією повагою до цієї країни можна стверджувати, що Росія не може бути самодостатнім гравцем і створити можливість реваншу біполярної системи безпеки в оновленому складі. Найімовірніший сценарій розвитку подій у світі полягає в об’єднанні сил Росії, Китаю та Індії у формуванні нового поліполярного світу. У цілому ж відповідь на дане, зовсім не риторичне, запитання лежить у площині методології діалектики: Захід, проголосивши себе провідником безпеки, одразу ж прирік Схід на роль можливого джерела загроз та небезпек.
Що ж до глобалізації, то ми б не стали абсолютизувати її роль як теоретичної бази неомодернізму, інтерпретаційної схеми, котра становить сучасну парадигму, коріння якої звичайно обумовлюють будову загальносвітової системи безпеки.
На думку ідеологів глобалізації процес глобалізації ще є незавершеним, більше того, його неможливо зупинити. У даному контексті, в руслі глобалізаційних змін, коли держава поступається частиною своїх регулятивних функцій приватним компаніям, актуалізується питання формування зсередини держави недержавної системи забезпечення національної безпеки [12, 13, 14]. Що стосується міжнародного рівня, до сам по собі факт створення системи регіональної безпеки є свідченням децентралізації повноважень держави в сфері безпеки через створення відповідних інструментів із подальшим делегуванням їм певних функцій у даній сфері [15].
За великим рахунком за будь-яких обставин глобалізація передбачає зменшення питомої ваги держави в процесі забезпечення безпеки: чи то створення недержавної системи забезпечення безпеки, чи входження до систем регіональної чи міжнародної безпеки. Глобалізація — процес позбавлення держави монополії на забезпечення безпеки.
Слід констатувати, що апологети глобалізації свято впевнені у переможній і беззупинній її ході, яка призведе до позбавлення від ностальгічних згадок про світ із чіткими кордонами і національними прерогативами і сприятиме будові нової світової структури, яка сховає під собою національні кордони. Таким чином, глобалізація — шлях до нівелювання національних інтересів, а отже, і національної безпеки, а згодом — і суверенітету держав.
На противагу національній безпеці пропонується нове поняття “глобальна безпека”, інструментом її забезпечення має виступати система глобальної безпеки. Такі категорії, як національна безпека і система національної безпеки мають лишитися історичним спогадом, архаїчним моментом і рудиментом у бурхливій дійсності глобалізації. Чи є це виходом для України, чи можемо ми зректися державного суверенітету і українських національних інтересів, а більше того, довірити забезпечення власної безпеки аморфній системі глобальної безпеки, яка, звісно, керуватиметься Заходом?
Для відповіді на дане запитання слід розібратися із деякими першоджерелами самої глобалізації. Що є причиною: світові та цивілізаційні зміни (об’єктивні закономірності розвитку цивілізації) або прагнення Заходу за допомогою ефективних інформаційних технологій зобразити приреченість світу на глобалізацію? Звичайно, якщо бути натхненим оптимістом, у глобалізації можна вбачати великі можливості щодо згуртування людської раси. Водночас чи зможуть відмовитися держави Заходу від власних цінностей у процесі цього згуртування? І взагалі процес глобалізації є ще одним історичним етапом розвитку людства чи черговим етапом інтерпретації процесу розвитку світової спільноти в угоду власним інтересам, в угоду реалізації концепції золотого мільярду?
Висновок
Впевнені, що Україна при розробленні нової редакції Концепції національної безпеки має визначатись із власним ставленням до глобалізації і місця України в даному процесі трансформаційних змін. Ми маємо віднайти ті позитивні риси, які дійсно несе глобалізація, водночас агресивний монізм, який полягає у нав’язуванні й демонструванні однієї — нібито найкращої, безперечної і безапеляційної моделі розвитку — суперечить законам діалектики і не може розглядатися як конструктивний. Розвиток має відбуватися з урахуванням як об’єктивних загальносвітових тенденцій, так і суб’єктивних, інакше глобалізацію можна буде розглядати як вселенський інструмент поневолення людства, концепцію поступового поневолення світу, передумову створення світового уряду.
Примітки
1. Удовик С. Л. Глобализация: семиотические подходы. — М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 2002. — С. 209.
2. Уткин А. И. Глобализация: процесс и осмысление. — М.: Логос, 2001. — С. 45.
3. Там само. — С. 47.
4. Там само. — С. 47.
5. Там само. — С. 48.
6. Там само.
7. Василенко И. А. Политическая глобалистика: Учебное пособие для вузов. — М.: Логос, 2000. — С. 9.
8. Панарин А. С. Глобальное политическое прогнозирование. Учебник для студентов вузов. — М.: Алгоритм, 2002. — С. 3.
9. Удовик С. Л. Зазнач. праця. — С. 206.
10. Мунтіян В. І. Економічна безпека України. — К.: Вид-во КВІЦ, 1999. — 462 с.
11. Ліпкан В. А. Безпекознавство: Навч. посібник. — К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2003. — С. 89—103.
12. Там само. — С. 13.
13. Ліпкан В. А. Неопарадигма національної безпеки // Право України. — 2002. — № 11. — С. 19—23.
14. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України. — К.: Текст, 2003. — 600 с.
15. Білорус О. Г., Лук’яненко Д. Г., Гончаренко М. О., Зленко В. А., Зернецька О. В. Глобалізація і безпека розвитку / НАН України; Інститут світової економіки і міжнародних відносин; Київський національний економічний ун-т / За наук. ред. О. Г. Білоруса. — К., 2001. — С. 111—118.