Максименко Юлія Євгенівна,
Голова Інституту інформаційного права
Глобальної організації союзницького лідерства,
кандидат юридичних наук
Окремі аспекти боротьби з тероризмом та екстремізмом порушуються науковцями як в наукових статтях, так й у численних монографічних розвідках майже з моменту проголошення незалежності нашої країни.
Нині в юридичній доктрині розрізняються різні види тероризму: інформаційний, екологічний, економічний тощо.
Особливу увагу дослідники приділяють інформаційному тероризму як новому виду терористичної діяльності, спрямованої на використання інформаційних технологій та засобів зв’язку з метою порушення чи знищення державних інфраструктур. Попри наявність численних наукових робіт, а також різноманітних наукових заходів, присвячених інформаційному тероризму, нині відсутнє уніфіковане бачення визначення поняття «інформаційний тероризм». Не менш однозначними в наукових колах залишаються питання визначення особливостей протидії цьому явищу негативного характеру.
Та чи справді інформаційний тероризм реальна загроза національній безпеці України в інформаційній сфері? Наскільки інформаційний тероризм є суспільно небезпечнішим з поміж інших загроз національній безпеці України в інформаційній сфері? Чи є увага науковців до цієї тематики більше даниною моді, ніж дійсно актуальним напрямом наукового пошуку?
Згідно з Законом України «Про основи національної безпеки України» серед загроз національній безпеці України в інформаційній сфері виокремлено:
- прояви обмеження свободи слова та доступу до публічної інформації;
- поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;
- комп’ютерна злочинність та комп’ютерний тероризм;
- розголошення інформації, яка становить державну таємницю, або іншої інформації з обмеженим доступом, спрямованої на задоволення потреб і забезпечення захисту національних інтересів суспільства і держави;
- намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації [1].
Отже, поряд із комп’ютерним тероризмом нині виокремлюють чималу кількість правопорушень інформаційного характеру, які знаходяться на одному щаблі.
Слід констатувати, що в ХХІ сторіччі надзвичайно важливу роль відіграють інформаційні технології та засоби зв’язку. При чому їх використання в різних сферах життєдіяльності суспільства має не лише позитивні, а йзначні негативні наслідки. Статистичні дані засвідчують про перманентну динаміку та різноманітність проявів інформаційних правопорушень.
Більше того, розвиток інформаційних технологій і засобів зв’язку сприяє появі нових видів інформаційних правопорушень.
Водночас у сучасній юридичній науці відсутнє системне ґрунтовне бачення інформаційних правопорушень та відповідно наукових розробок щодо ефективної їм протидії.
Здебільшого науковцями приділяється поодинока увага окремим видам інформаційних правопорушень.
Контент- та івент-аналіз наукової літератури, а також інших інформаційних джерел, присвячених інформаційним правопорушенням, дозволяє дійти висновку, що здебільшого науковці та громадськість приділяють увагу питанням порушення права на доступ до публічної інформації. Серед основних порушень в цій сфері виокремлюються:
1) ненадання відповіді на запит;
2) ненадання інформації на запит;
3) безпідставна відмова у задоволенні запиту на інформацію;
4) неоприлюднення інформації;
5) надання або оприлюднення недостовірної, неточної або неповної інформації;
6) несвоєчасне надання інформації;
7) необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом;
8) нездійснення реєстрації документів;
9) навмисне приховування або знищення інформації чи документів [2].
Поряд з кримінальною та адміністративною відповідальністю за порушення права на доступ до інформації, Верховною Радою України було ухвалено Закон України «Про доступ до публічної інформації», де визначено порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та інформації, що становить суспільний інтерес, зокрема шляхом закріплення гарантій забезпечення права на доступ до публічної інформації, принципів забезпечення доступу до публічної інформації, кола суб’єктів відносин у сфері доступу до публічної інформації, а також їх повноважень тощо.
На відміну від цього правовий режим забезпечення інформації з обмеженим доступом загалом та, наприклад, службової інформації, й донині не знайшов законодавчого забезпечення на рівні окремого закону. Як можна оцінити той факт, що, незважаючи на активне проведення гібридної війни проти України Російською Федерацією, де важливу роль відіграють інформаційні засоби, було скасовано Доктрину інформаційної безпеки України та майже більше року (стільки ж триває антитерористична операція в Україні) не ухвалено нової редакції концептуального нормативно-правового акту в сфері забезпечення інформаційної безпеки.
Виникає також запитання: чому протягом цього ж строку не розроблено жодного нормативно-правового акта, де б визначались основні засади протидії гібридній війні чи інформаційному тероризму, попри успішне їх проведення на території України [3]?
Згідно зі ст. 3 Законом України «Про основи національної безпеки України» об’єктами національної безпеки є людина і громадянин, суспільство і держава [1].
Однак в нашій країні чомусь завжди ставлять на перше місце інтереси особи чи суспільства, забуваючи про інтереси держави, а також як мінімум про паритет та розумний баланс цих інтересів. Лише в сильній державі можливо забезпечити права та свободи окремої особи та суспільства в цілому. Отже, в умовах інформаційної війни проти України, особливу увагу науковців та правотворців слід звернути на розроблення нормативних засад протидії гібридній війні та інформаційному тероризму з метою забезпечення національної безпеки України.
Список використаної літератури:
- Про Основи національної безпеки України : Закон України від 19 черв. 2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради. — 2003. — № 39. — Ст. 351.
- Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13 січ. 2011 р. // Офіційний вісник України. — 2011. — № 10. — Ст. 446.
- Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.