Ліпкан В. А.
доктор юридичних наук, професор
професор кафедри кримінального права, процесу та криміналістики
Академії праці, соціальних відносин і туризму
Посилання:
Ліпкан В. А. Індоктринація геостратегічного муніципалізму. Муніципальна реформа в контексті євроінтеграції України: позиція влади, науковців, профспілок та громадськості: Тези доповідей Сьомої щорічної всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Київ, 25 серпня 2023 р.). Київ : АПСВТ, 2023. С. 52—55.
Чимало суто теоретичних дискусій точиться навколо ідей децентралізації, муніципальної реформи. Ідеї етатизму затьмарені надуманим ореолом тоталітаризму, а неолібералізм дедалі крокує уторованим шляхом деінституціоналізації.
У таких умовах проведення муніципальної реформи здійснюється вже роками, проводяться численні наукові конференції, а в практичній площині за оцінкам окремих фахівців, воно значно випередило рівень правового регулювання даних процесів.
Державницька концепція місцевого самоврядування визнає його автономізованою структурою в рамках публічної влади. Утім така автономізованість продемонструвала свою неефективність в умовах проведення варварської збройної системної агресії проти Української Держави.
В Україні питання стратегічної (випереджуючої) правотворчості в науковому плану репрезентовані дуже слабо, що має прямий і лінійний зв’язок із хаотичним ухваленням почасти не лише не пов’язаних між собою, а й суперечливих актів у вигляді Стратегій [1]. Визначальна спонука ухвалення цих рішень, затяте прагнення абсолютизації державно-владного впливу на будь-які аспекти суспільних відносин з одночасною відсутністю механізмів прямої персональної відповідальності конкретних посадових осіб за невиконання або не ефективне виконання покладених на них обов’язків.
Відсутність значних успіхів у проведенні муніципальної реформи з відповідним нормативним її закріпленням і отримання практичних позитивних конструктивних результатів, зумовлено чималою кількістю чинників. Одним із них на мій погляд, виступає несформованість парадигми та наукової методології реформування, відсутність дороговказів і кінцевих очікуваних результатів, на отримання яких і має бути спрямовано таку реформу.
Одним із чинників, які впливає на дані процеси, виступає новий механізм який отримав назву індоктринація.
Індоктринація — свідомий, цілеспрямований процес прищеплення людині світоглядних ідей, політичних поглядів, думок і переконань, установок, когнітивних стратегій, доктрин, смислів, наративів або професійних знань, які вона починає сприймати та ідентифікувати як власні і діяти догматично і некритично відповідно до них, фактично реалізуючи самостійно, але несвідомо, чужу волю [2, с. 87]. Термін „індоктринація” з’явився у своїй першій формі в 1620-х роках як endoctrinate, що означає навчати або інструктувати, і було утворено з французької чи латинської мови.
Прояви сепаратизму, колабораціонізму, відвертої державної ради, порушення конституційного ладу — все це починалося саме в рамках територіальних окремих громад, їхніх керівників, простих мешканців на місцях. Позбавлені начебто політичного змісту, ОМСВ (органи місцевого самоврядування) виявилися включеними до політичної системи ворога і таким чином, продовжуючи реалізовувати інтересів „своїх громад”, політично вже були самовиключені із українського державницького дискурсу. Ось чому помилковими є твердження про начебто відсутність політичного змісту діяльності ОМСВ.
Якщо догматично виходити із аналізу постулатів теорії, то визначальною функцією місцевого самоврядування виступає вирішення питань місцевого значення під власну відповідальність в інтересах місцевого населення. Це є ключовим: 1) з одного боку, державна зрада і колабораціонізм можуть відповідати таким інтересам усієї громади, особливо в прикордонних районах; 2) з іншого боку, формування цих інтересів, може бути штучним і стати наслідком індоктринації, через що державні інтереси і у більш широкому аспекті національні інтереси будуть зраджені в угоду інтересів „місцевого населення”.
Звичайно, окремі теоретики прагнуть одразу ж поставити наголос на тому, що питання місцевого значення в основному мають неполітичний характер; вони спрямовані на створення умов для забезпечення життєво важливих побутових, соціальних, освітніх та інших потреб та законних інтересів мешканців територіальних громад [3, с. 11]. Але ж вибачте: соціальні та інші потреби забезпечуються в рамках яких інститутів і якими засобами? Ба більше, яку методологію дані автори використовували при формулюванні таких висновків? Застосування безпекознавчого підходу кардинально нівелює такі схоластичні підходи та приниження ролі політичного в діяльності політичних інститутів в цілому і ОМСВ зокрема [4].
У сучасних умовах політика охоплює усі сфери соціального життя, тому неможливо говорити про забезпечення матеріальних потреб чи то освітніх, чи то соціальних, чи то наукових, чи то фінансових поза рамками політики. Доступ до бюджетних коштів, повернення ПДВ, грантові програми, отримання інвестицій тощо — усе це уможливлюється лише в рамках доступу до владного ресурсу, що є неможливим поза контекстом політичного впливу на ухвалення усіх рішень на будь-якому етапі. Те ж питання залучення прямих іноземних інвестицій до відбудови поствоєнної України лежить винятково в політичній площині і ніяким чином не залежить в стратегічному аспекті від волі мешканців або рішень керівників територіальних громад. Все це рішення стратегічного рівня, а отже і вони відбуваються у сфері політики.
Таким чином, так зухвало впроваджувана ідея децентралізації і агресивного муніципалізму чітко довела свою неспроможність і невалідність в умовах системної збройної агресії, нестаціонарних режимів функціонування державності. Тому постає потреба принаймні на науковому рівні, сформулювати конструктивні та прагматичні дороговкази цих всіх реформ на засадах інституційної ефективності та поміркованого адаптивного етатизму.
У цьому аспекті маститими є висновки професорів Баймуратова М. О. та Кофмана Б. Я., які при розгляді мілітарного муніципалізму відзначили: 1) всі повноваження ОМСВ з настанням воєнного періоду фактично нівелюються і переходять до військових адміністрацій; 2) в таких структурах основні посади займають не обрані територіальною громадою посадові особи, а призначенці, включаючи представників мілітарних структур, і останніми фактично повинні реалізовуватись; 3) через відсутність фахової підготовки наведених суб’єктів, така реалізація або фактично не відбувається, або повільно відбувається, але на недостатньому, – тобто на низькому організаційному і компетенційному рівнях, що веде до незадовільного управлінського ефекту [5, с. 32-33].
Отже унаочнюється необхідність наділення компетенційними повноваженнями ОМСВ, передусім у безпековій і оборонній сферах з метою уможливлення реалізації не лише локальних функцій в раках потреб окремих місцевостей, а й передусім, зважаючи на геостратегію всієї держави. Телеологічна сутність такого процесу полягає у розумінні апріорного політичного та безпекового змісту діяльності ОМСВ, її цілеспрямованості в рамках загального вектора розвою державності в цілому через ефективний в тому числі й безпековий розвиток громад.
Ключовим елементом такого переосмислення має виступати індоктринація геостратегічного муніципалізму який я пропоную інтерпретувати як свідомий, системний, науково обґрунтований цілеспрямований процес просякнення концептуальними ідеями, доктринами, думками, стратегічними наративами української державності і геостратегії держави в цілому із наступним його сприйняттям суб’єктом, на якого чиниться вплив і впровадженням в процесі проведення муніципальної реформи.
Класичні приклади індоктринації геостратегічного муніципалізму:
1) діяльність ОМСВ має відбуватися в рамках загальної геостратегії Української Держави, всебічного розвитку української державності;
2) парадигма стратегічного балансу державної влади і органів місцевого самоврядування, інтересів місцевих громад і національних інтересів;
3) стратегічна конвергенція громадівської та державницької концепцій місцевого самоврядування;
4) об’єктивація ролі політичних партій потребами місцевого самоврядування;
5) симбіоз центральної та місцевої влади;
6) інтеграція інтересів окремих територіальних громад із національними інтересами.
Література:
- Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: монографія ; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.
- Ліпкан В. А. Стратегія державної інфраструктурної політики України : словник. Київ : В.А. Ліпкан, 2023. 252 с.
- Кравченко В.В., Пітцик М.В. Конституційні засади місцевого самоврядування в Україні (основи муніципального права). Київ: Арарат-Центр, 2001. 176 с.
- Ліпкан В.А. Націобезпекознавча парадигма // Право України. — 2003. — № 2. — С. 120 – 123.
- Баймуратов М. О., Кофман Б. Я. Мілітарний муніципалізм: до розуміння онтологічних засад формування та виникнення // Децентралізація публічної влади в Україні: здобутки, проблеми та перспективи : матеріали V Міжнародної науково-практичної конференції (12 травня 2023 р., м. Львів) / [за наук. ред. проф. О. В. Батанова, доц. Р. Б. Бедрія]. – Київ ; Львів ; Щецин : ЛНУ імені Івана Франка, 2023. – 208 с. (с. 29-42)