© Ліпкан Володимир Анатолійович,

кандидат юридичних наук,

докторант Національної академії внутрішніх справ України 

Для цитування:

Ліпкан В. А. Екзистенціальне управління системою національної безпеки. Держава і право. 2003. № 21. С. 473—479.

Вступ

Вступаючи у нову епоху, коли державний суверенітет стає пафосним атрибутом, норми міжнародного права — архаїчним інструментом регулювання відносини між державами, а застосування сили і втручання у внутрішні справи інших держав — звичайною справою, особливої ваги набувають питання по формуванню оновленої системи національної безпеки України, а отже і виробленню механізмів управління нею[1]. Слід сказати, що на сьогодні проблемам управління системою національної безпеки приділяється неадекватно мала увага, а ті нечисельні дослідження, які існують зараз, ставлять дане питання лише у постановочному плані, зосереджуючи увагу здебільшого на розглядові основних сфер життєдіяльності, загроз та механізмів їх попередження[2].

Окрім цього, зазначу, що, будучи прибічником ідей гуманізму, виступаю за врахування людського чиннику при здійсненні управління системою національної безпеки. Однією з філософських течій, в якій приділяється значна увага людському буттю, її переживанням, потребам та інтересам, зокрема у безпеці, є філософія екзистенціалізму. Отже актуальність даної статті визначається недостатньою розробленістю питань управління системою національної безпеки, превалюванням застосування методології традиційних шкіл управління, відсутності наукових розробок щодо екзистенціального управління системою національної безпеки. Метою даної статті є формування основ екзистенціального управління системою національної безпеки через аналіз окремих положень філософії екзистенціалізму і їх інтеграцію з теорією соціального управління з урахуванням предметної специфіки національної безпеки.

Архітектоніка даної статті зумовлена досягненням загальної мети і складається з наступних частин: теоретичні питання екзистенціального управління, розгляд деяких положень філософії екзистенціалізму, формування теоретичних положень екзистенціального управління системою національної безпеки і рекомендації щодо їх практичного впровадження.

До постановки проблеми

Передусім слід зазначити, що саме розуміється під екзистенціальним управлінням. Екзистенціальне управління — напрям в американській соціології управління, який на противагу формально-аналітичним будовам і емпіричним дослідженням як основного інструменту традиційної школи управління акцентує увагу на особистісних переживаннях і життєвих ситуаціях суб’єктів управління, які не піддаються емпіричній верифікації. Теоретичним джерелом екзистенціального управління є філософія екзистенціалізму, а найбільше застосування набули теоретичні розробки Кьєркегора, Сартра і Камю[3].

Центральна ідея, яка лежала у витоків і формування екзистенціального управління виникла із осмислення тієї обставини, що у реальній дійсності суб’єкт управління системою національної безпеки (СНБ) не завжди дотримується вимог наукової організації праці і управління, почасти порушує їх та інколи веде себе непередбачуваним чином.

Теоретики екзистенціального управління вважають, що існуючі школи управління дещо спрощено трактують унікальну реальність, в якій вимушений діяти суб’єкт управління СНБ. Причому останній страждає не стільки від відсутності інформації, скільки від її надмірності. У той час, як соціологія управління рухається до складних формалізованих структур управління масштабними системами безпеки, прибічники екзистенціального управління закликають повернутися до реалій життєвого світу, поставити у центр уваги діяльність систем національної безпеки окремої країни, недержавних структур безпеки, де управлінці у більшій мірі, ніж у великих структурах безпеки, піддаються ризику і поведінка яких дуже складно піддається точному математичному опису і однозначній інтерпретації.

Свою концепцію прибічники екзистенціального управління протиставляють традиційним уявленням про раціональний характер діяльності суб’єкта управління СНБ. Такі теорії, як тейлоризм, концепція адміністративного діяча, стратегія планування персоналу тощо оперують системами із чітким розподілом прав і відповідальності, жорсткою ієрархією і тотальним апаратом контролю, які передбачають безапеляційне підкорення встановленим нормам і стандартам. Проте з часом практика виявила не високу ефективність такого роду крупномасштабних, лінійно-штабних структур управління.

Згідно з теорією екзистенціального управління, діяльність управлінця протікає в умовах пограничних ситуацій, у постійно змінюваній обстановці із множиною змінних. Ділова вдача — чиста випадковість, щось на кшталт пострілу із закритими очима. Щоб управляти фортуною, суб’єкти управління системами міжнародної безпеки мають йти на певні махінації, нехтування нормами міжнародного права, тобто порушення встановлених правил гри. Водночас ці порушення є нормою у світі, який не піддається чіткому прогнозуванню, і здебільшого може описуватися дією механізмів самоорганізації. Конфлікт між обмеженими ресурсами системи національної безпеки і необмеженими претензіями нації, панівного класу, породжують почуття стурбованості. Цим до речі, обґрунтовується схильність до нервово-психічних зривів і психосоматичних захворювань управлінців, що є однією з особливостей їх напруженої діяльності.

Водночас, зрозуміти зміст даного виду управління можливо, якщо більш детально зупинитись на філософії екзистенціалізму як джерела даного виду управління СНБ. Це надасть змогу виявити характерні риси екзистенціалізму та інтегрувати до теорії управління СНБ ті з них, які відповідають завданням і призначенню останньої.

Деякі положення філософії екзистенціалізму

Філософія екзистенціалізму ще і зараз чинить великий вплив не лише на формування, а й на функціонування системи національної безпеки, оскільки екзистенціалізм висуває на передній план абсолютну унікальність людського буття. У галузі безпеки для нього є характерним акцент на людині і його невід’ємних правах, одним з яких є право на безпеку. Розрізняють екзистенціалізм релігійний (Марсель, Ясперс, Бердяєв, Шестов, Бубер, Тіліх) і атеїстичний (Хайдеггер, Сартр, Камю, Бовуар, Абаньяно, Барет).

Екзистенціалізм ставить перед собою питання: як жити людині, яка втратила ілюзії перед обличчям загроз та небезпек? Екзистенціалізм став реакцією на раціоналізм епохи Просвітництва і німецької класичної філософії, а також кантіансько-позитивістську філософію. Екзистенціалізм протиставляє філософію і науку. Предметом філософії має бути буття, а предметом науки — суще. Під сущим розуміється все те, що стосується предметного світу, від якого слід відрізняти саме буття. Останнє осягається не опосередковано, а лише безпосередньо, відкриваючись людині через його буття, його особисте існування — екзистенцію. Саме у екзистенції полягає нерозчленована цілісність суб’єкта і об’єкта, яка є недоступною ані розумово-науковому, ані спекулятивному мисленню. У повсякденному житті людина не завжди усвідомлює себе. Для цього вона має опинитись у граничному стані — загрозі чи небезпеці. І саме вирішення цієї ситуації, вихід і розв’язання її через управління загрозами та небезпеками становить собою олюднення, становлення людини і пізнання нею самої себе. Свобода полягає у тому, щоб людина не виступала як річ, яка формується під впливом природної і соціальної необхідності, а обирала саму себе, формувала себе кожною своєю дією. Таким чином не загрози формують людину, а людина формується через управління загрозами та небезпеками. Процес управління загрозами та небезпеками є моментом істини, виступає тим рубіконом, перейшовши який людина стверджується і самоідентифікується в світі. Таким чином вільна людина несе відповідальність за власні поступки, а не виправдовує свої помилки збігом обставин. Екзистенціалізм постійно підкреслює на відповідальність людини за те, що відбувається в сфері безпеки. У той же час екзистенціалізм висуває метод безпосереднього, інтуїтивного осягнення реальності.

Центральним поняттям екзистенціалізму є поняття екзистенції, яка означає спосіб буття людської особистості. Екзистенція становить собою те центральне ядро людського „Я”, завдячуючи якому це останнє виступає не просто як окремий емпіричний індивід, а як неповторна особистість. Екзистенція — це не сутність людини, через те, що остання є дечим визначеним, заздалегідь даним, а навпаки — відкрита можливість. Причому характерною особливістю екзистенції є її необ’єктивованість, вона уходить як від практичного, так і теоретичного об’єктивування, тобто від пізнання. Вчення про екзистенцію спрямовано як проти раціоналістичного розуміння людини, яке розуміє сутність останнього у розумі, так і проти марксистського розуміння цієї сутності як сукупності суспільних відносин[4].

Екзистенціалізм висуває на передній план абсолютну унікальність людського буття, яке не знаходить виразу у мові понять. Для аналізу екзистенціалізму слід виділити інваріантний зміст будов цієї течії. Передусім, екзистенціалізм — це онтологія, вчення про буття, а не про те, чого слід і чого не слід робити людині. Екзистенціальне мислення розгортається виключно у сфері буття, усі ж інші традиційні філософські проблеми набувають другорядного значення як приватні наслідки із розв’язання основної онтологічної проблеми. Саме ця обставина ще раз підтверджує той факт, що екзистенціалізм є одним з найближчих філософських напрямів, які можуть адекватно розглядати сферу національної безпеки.

У даному контексті, пошуку і визначенні екзистенцій у структурі сущого, відбувається конкретизація онтологічної природи безпеки людини відповідно до начал світобудови. Екзистенціалізм підкреслює проміжний характер людської реальності, її принципову несамостійність, залежність від чогось іншого, що вже не є людиною.

Релігійні екзистенціалісти визначають це інше як „трансценденцію”, яка відкривається в акті віри. Боже трактується в дусі апофатичної теології, яка не визнає жодних позитивних визначень бога і відмежовує його від світу цілою системою заперечень.

Не акцентуючи уваги на детальному аналізові теоретичних поглядів представників релігійного екзистенціалізму зазначу, що при усіх різницях між собою релігійні екзистенціалісти не мислять існування божого поза актом віри, тобто заперечують догматичне постулювання існування Бога як предтечі віри. Боже реально існує лише в акті віри, і одночасно із його появою на горизонті людського буття можливо досягнути істинного буття. Поза прагненням до трансценденції відбувається деградація людської реальності, її знеособлення і розчинення у рутині повсякденності. Екзистенція —  це буттєва характеристика людської реальності, тому, навіть на дні падіння людина почуває свою причетність до вищого, як би вона не була принижена у соціальному житті. Звідси і характерне для екзистенціалізму феноменологічне описування ситуацій духовної кризи, в яких у знеособленої істоти виявляється гостре почуття невірності, безглуздості, негідності свого буття. Віра у безпека є провідним моментом в процесі забезпечення безпеки, безпека неможлива поза актом віри, вона утверджується в цьому акті, надаючи змісту діяльному впливу особи на буття.

Феноменологічний метод дозволив перетворити екзистенціалізм у систематичну онтологію, яка описує реальність у своєрідному категоріальному ряду. Екзистенція поєднує потойбічне буття зі світом як ареною повсякденного знеособленого існування. Спрямованість людської реальності на світ означає несправжнє існування, занедбаність, а прагнення до потойбічного, окликання буття — справжнє буття. Жах в екзистенціальному сенсі не є фізичним страхом. Він становить собою метафізичний жах — прозріння, що потрясає людину.

Отже страх перед небезпекою з погляду екзистенціалізму є наслідком прозріння того стану безпеки, в якому опинилась людина. Важливим є не психологічний зміст феномену страху, а його онтологічний зміст, який полягає у тому, що людині зненацька відкривається зяюча прірва буття, яку він раніше не знав, спокійно вважаючи, що перебуває у безпеці. Зараз покою немає, лишився лише ризик прийняття рішення, яке не гарантує абсолютної безпеки. Це і є істинним існуванням, яке винести куди складніше, ніж бездумне існування у рамках ефективно функціонуючої системи безпеки.

Релігійний екзистенціалізм кличе людину від світу до Бога, до самопоглиблення, яке дозволяє набути новий, трансцендентний вимір буття. Самопоглиблення є разом з цим і розширенням границь індивідуального Я, оскільки підривається егоїстична замкненість і відкриваються неосяжні горизонти комунікації зі своєю епохою і вічністю. Релігійний екзистенціалізм являє собою феномен обновленського руху, який є породженням кризи релігії і розповсюдженням бездуховності у сучасному суспільстві. Інший напрям — атеїстичний екзистенціалізм — став філософським обґрунтуванням політики лівого екстремізму, але в цілому його соціальний смисл є неоднозначним. Положення екзистенціалізму розраховані на інтелігенцію і покликані похитнути її сцієнтистські установки і технократичні ілюзії[5].

Процес забезпечення національної безпеки є тотожним процесу її пізнання. Йдеться про національну безпеку зі змістом, що породжується, в якій людина посідає вирішальне місце, за допомогою якого вона досягає стану буття, того до чого дійсно прагне, того, що перетворює її життя на екзистенцію. Вона завжди ризикує своїм буттям і щастям як своїм, так і інших людей. Саме тому процес забезпечення національних інтересів не є тотожним самій національній безпеці. Остання стає такою лише після правильно вжитих заходів. У той же час для існування вона має бути випробувана. Йдеться про національну безпеку яка є суб’єктивною щодо свого походження і об’єктивною щодо власної мети.

У цілому екзистенціалістський метод займає нігілістичну позицію щодо безпеки, заперечуючи її примусовість. Система міжнародної безпеки розглядається як певна гуманістична противага системам національної безпеки окремих держав, яким у більшій мірі притаманні насильство і пригнічення особистості. У системах міжнародної безпеки для екзистенціалізму відкривається ще одна можливість вільної самореалізації особистості, її екзистенції у рамках усього людства.

Кьєркегор

Одним із засновників даного напряму був Кьєркегор, який висловлював недовіру до розуму, заперечуючи єдиний ідеальний початок світу. Він висунув ідею „екзистенціального мислення”, яке пов’язано із внутрішнім духовним життям особистості, її інтимними переживаннями: саме таке мислення лише і може бути істинно конкретним, яке має дійсно людський сенс. Об’єктивне мислення є байдужим до мислячого суб’єкта і його екзистенції, у той час як суб’єктивне є зацікавленим у ньому, через те, що він існує у ньому.

Кьєркегор стверджує, що екзистенція є те, що завжди випадає з-під розуміння через абстракції. Звідси витікає теза про неможливість застосування наукового методу у самопізнанні людини. Оскільки предметне буття виражає собою не суще існування людини, набуття екзистенції передбачає вирішальний вибір, за допомогою якого людина переходить від споглядально-чуттєвого способу буття, детермінованого зовнішніми чинниками середовища, до самого себе, єдиного і неповторного. Кьєркегор виділяв три стадії екзистенції, тобто стадії сходження до істинного існування:  естетична, етична і релігійна.

Принцип естетичної стадії — детермінація зовнішніми чинниками, тобто орієнтація на насолоду. Вибір здійснюється у примітивній формі, через те, що обирається сам об’єкт, а сам потяг є заздалегідь заданим чуттєвою стихією людини. Принцип етичної стадії — обов’язок. Це є самовизначення суб’єкта, але поки що чисто розумовим способом, відповідно до приписів морального закону. Абстрактність морального закону переборюється тільки на релігійній стадії існування, коли людина неймовірними зусиллями волі відмовляється від колишніх звичок існування, усім єством своїм приймає страждання як принцип існування і тим самим прилучається до долі розп’ятого Христа.

Через це суб’єкт управління СНБ не може ставитися до забезпечення національної безпеки як до якогось об’єктивного процесу, який не зачіпається антропною суб’єктивністю.

У той же час Кьєркегор звертав увагу на нестійкість людського буття, його приреченість на смерть, фіксуючи це у поняттях „страх”, „сумнів”, „трепет” і т.д[6].  Надзвичайно складне людське життя, а разом і з ним феномен безпеки не піддаються зусиллям розуму зрозуміти їх. Звідси витікає безсилля думки, справжній скандал для розуму і перехід до міфу.

Кьєркегор ставився до людини як до мети і сенсу світової еволюції. Він виходив з того, що у кожної епохи є свої умонастрої, особливі моральні принципи і своя аморальність. Аморальність нашої епохи, згідно з Кьєркегором, можна вбачати у тому, що індивідуальна безпека поглинається корпоративною, а національна безпека окремої країни — міжнародною та глобальною. Індивід Кьєркегора є, з одного боку, самоцінним і звеличеним, а з іншого — одиноким і безпорадним, немов в’язень, який б’ється у камері-одиночці. Дещо в дусі Кьєркегора мною була написана стаття, в якій була зроблена спроба подивитись на тероризм, як один з проявів сучасних загроз національній безпеці, очима самих терористів. Причому індивідуальна самотність, бездуховність, приреченість на гру по правилам, які інколи не відповідають інтересам особистої безпеки окремої особи, інколи можуть призводити до активізації алгоритмів дестабілізації, які закладені  в будь-яку систему безпеки. Тому одним із засобів управління загрозами та небезпеками у даному контексті є мінімізація людської безпорадності, звернення уваги на антропний чинник, приділення уваги окремій людині та забезпечення безпеки реально виходячи, а не декларуючи, з інтересів забезпечення особистої безпеки[7].

Кьєркегор протиставляв віру розуму як начало повністю ірраціональне, що корениться у волі, яка трактується ним як корінь, котрий передує усякому розуму, людського буття.

Вчення Кьєркегора є доцільним для вивчення у контексті аналізу проблем забезпечення національної безпеки у тому аспекті, що він ставив власно людські питання, акцентував увагу на проблемах суб’єктивного буття: страх і жах безпосереднього буття. Це дає змогу підходити до процесу забезпечення національної безпеки з позицій звернення особливої уваги на найтонших переживаннях особистістю своїх унікальних і ексклюзивних потреб і інтересів у безпеці. Також, ґрунтуючись на концепції Кьєркегора, можна критикувати сучасні теорії забезпечення безпеки у будь-якій сфері, через те, що вони втрачають саме особистісний аспект, суб’єктивний бік цього процесу. Адже останніми часами йдеться про інформаційну безпеку, яка здебільшого концентрує власну увагу на розглядові питань безпеки інформаційних систем, воєнна безпека стосується забезпечення недоторканості кордонів тощо. І тому виникає питання: яка „безпека” враховує індивідуальні переживання і страждання людей, їх особистої долі, радощів, сміху і плачу?

Тому завданням націобезпекознавства має серед інших бути зосередження уваги на особистісному світі людини[8]. Для цього, напевно, слід вирватися із влади розумного детерміністського мислення, і шукати істину в людському бутті, адже воно і є в кінцевому рахунку замовником і детермінантою будь-яких інших видів безпеки. Очевидно також і те, що екзистенціалізм Кьєркегора, вважаючи буття людини серцевиною процесів безпеки, а також наголошуючи на необхідності прориву кола розумного мислення, намагається відшукати певні шляхи „нерозумного мислення”, мислення парадоксального і подеколи абсурдного. Не вдаючись у глибокі міркування щодо детального трактування останніх слів, зазначу, що одним з таких шляхів, на мій погляд, може виступати синергетика, як галузь знання, що базується на нелінійному мисленні і міждисциплінарних дослідженнях проблем самоорганізації у природі[9].

Висновок: у цілому ж здобутки вчення Кьєркегора на мій погляд доцільно включити у методологічну будову націобезпекознавства, врахувавши необхідність приділення особливої уваги людському чиннику, і можливість аналізу процесів у сфері національної безпеки не лише на підставі „розумного”, детерміністського мислення.

Ясперс

Одним з представників екзистенціалізму був Карл Ясперс. На його думку буття передбачає потрійний поділ. Перший рівень поділу буття — предметне буття або існування. Це є зовнішній рівень буття, по суті сама екзистенція, вона складає буттєве ядро особистості. Екзистенція з особливою силою відкривається людині у пограничних ситуаціях: у стані небезпеки, смертельної загрози. У ці моменти людина гостро відчуває почуття тривоги, усвідомлення крихкості і кінцівки свого існування. Саме у цей момент людина може відкрити для себе трансцендентний світ; його існування, таємним чином пов’язано зі своїм власним, освітлює новим змістом і людську екзистенцію. Другий рівень членування буття — осяяння, прояснення екзистенції, усвідомлення души. Третій рівень — читання шрифтів трансценденції являє собою глибинне завдання філософствування, пов’язане із усвідомленням Бога.

По Ясперсу віра не протистоїть розуму, а існує у єдності із ним, і її неможливо розглядати як щось ірраціональне. Основою віри не може бути те, що за своєю суттю є ірраціональним. Ясперс розрізняє два види мислення: філософське, яке спрямовано за явища і може розраховувати лише на задоволення, і раціональне (наукове) мислення, спрямоване на самі явища і таке, що відпрацьовує знання. Екзистенція є суттєвим чином обмеженою, але така обмеженість є змістовно-позитивною і через це належить самому буттю: вона є лише остільки, оскільки співвідносить себе з іншою екзистенцією і з трансценденцією. Співвіднесеність екзистенції з іншою екзистенцією здійснюється в акті комунікації, а співвіднесеність її із трансценденцією — в акті віри. Комунікація, по Ясперсу, — універсальна умова людського буття, глибоке особистісне спілкування „в істині”, вона ототожнюється із розумом.

Небезпека і загроза особистій безпеці є, за Ясперсом, передусім глухотою до окликання з боку чужої екзистенції, нездатністю до дискусії, які приймають вигляд протирозумного фанатизму, знеособленого масового спілкування, безнадійно спотвореного отрутою демагогії.

Другою межею, на який наштовхується і завдячуючи якому приходить до себе екзистенція — трансценденція. Трансценденція — таємний предмет, щодо якого віра і знання виступають разом. Філософська віра тому і віра, що трансцендентне не може бути доведено раціональними доводами, але вона тому і філософія, що якимось чином передбачає певне знання про трансцендентне, яке побічно підтверджується хоча б негативним аргументами.

Вона виступає абсолютною межею всякого буття і мислення: трансценденція настільки ж невблаганно існує, наскільки і не може бути побаченою, перебуваючи непізнаною.

Перед обличчям трансценденції мислення приймає свій третій вигляд — облік метафізики. Віра не є знанням, натомість становить собою впевненість, яке веде людину. Водночас Ясперс відчуває небезпеку, за якої віра може переродитися із високої надпредметності до пустої безпредметності, втративши субстанцію. На допомогу має прийти релігія.

Ясперс притримується принципу історизму, вважаючи, що для всесвітньої історії існує універсальний сенс і змістовний зв’язок часів. Віра Ясперса у можливість загальнолюдської комунікації у просторі і часі понад усіма культурними бар’єрами пов’язана із його виключно інтимним відчуттям філософської традиції як братства мислителів усіх часів. Щоб врятувати людську сутність, якій загрожують численні небезпеки і загрози, необхідно поновлювати зв’язок із „осьовим часом” і повертатися до його споконвічності, відшукуючи нові засоби для істини, що втрачається і знову повертається.

Висновок: гуманізм праць Ясперса, а також намагання пояснити можливість управління загрозами та небезпеками крізь концепцію осьового часу, культурних традицій, а також комунікації є одним з поглядів, що заслуговують на увагу, і гідно представляють релігійний екзистенціалізм, як філософську течію, найбільш звернену до проблем особистісного переживання людиною внутрішніх проблем, однієї з яких є проблем особистої безпеки.

Особиста безпека, становлячи „буття-в-світі”, є певним ідеалом, до якого прагне і в якому проявляється людська екзистенція, яка протистоїть „Усьому” на правах „Єдиного”. У той же час, безпека виступає і трансцендентним, яке буттєвує в „Усьому” і в „Єдиному” як їх об’єднуюче „Єдине”, вона „вмислюється” у предметне. Існуючи у вигляді ідеального взірця, маючи певний облік метафізичності, її буття є неможливим поза субстанціонального наповнення. Тому її опредметнення можливе лише крізь застосування філософської віри як певного способу збагнення трансценденції. Субстанція релігії, котру Ясперс пропонує в якості одного із способів наповнення філософської віри, щодо безпеки є певною мірою необхідною. Водночас, як на мене, більша конструктивність застосування положень теорії Ясперсу, вбачається у тій її частині, яка постулює необхідність загальнолюдської комунікації. Річ у тім, що процеси глобалізації, несучи у собі як негативне, так і дещо позитивне, є неминучим процесом дійсності. Тому ставлення до них може бути різним, аж до повного заперечення цього процесу. Втім він відбуватиметься, і головна роль суб’єктів управління СНБ полягає у тому, щоб враховувати діалог цивілізацій, міжлюдську комунікацію, як один із способів передачі традицій добра, братерства усіх мислителів в благо миру і процвітання нашої планети. Саме ці ідеї, освячені глибоким гуманізмом, і вірою у відчування ідеї безпеки усіма мислителями і управлінськими елітами світу і є провідною ідеєю філософії Ясперса, філософії, яка надихає на пошук нових моделей комунікації у сучасному світі, котрий дедалі крокує у прірву хаосу і дегуманізації.

Філософствування щодо потреб та інтересів у безпеці слугує показником відчуття глибинного зв’язку із таємничо-відкритим ланцюгом вільних людей, які шукають відповіді на поставлені питання в сфері національної безпеки. Змістовний зв’язок часів дає змогу зазирнути у минуле, побачити помилки наших предків, які відходили від гуманізму і знищували не лише один одного, а й все далі віддалялися від ідеї безпеки, перетворюючи небезпеку і загрозу у „буття-в світі”, полишаючи безпеку трансцендентною категорією не підвладною для збагнення, а отже і далекою для досягнення. Вісь часу дає змогу понад усіх суперечок і конфліктів слугувати тим інтимним зв’язком між минулими, сучасними і прийдешніми поколіннями, який не дав змогу загинути людству, зберіг ті ідеали, на яких воно базується, на тій, я б сказав, позитивній філософії, філософії іманентної безпеки, яка давала людству шанс кожного разу зберегти себе, відродитись після кривавих війн і розбудовувати подальше життя. Водночас одного разу вісь часу може не спрацювати і тоді людство опиниться у темряві хаосу, який поглине його кровопролитні війни, розірве той комунікаційний ланцюг і призведе до загибелі нашої цивілізації. За Ясперсом, універсальний зміст історії гарантується осьовим часом, яка і гарантує цілісність цього ланцюга, ланцюга, котрий є одним із засобів не втрати людиною останніх обріїв свого існування — обріїв безпеки.

Сартр

На відміну від релігійних екзистенціалістів у Сартра онтологічна схема має дещо інший вигляд. Бог є суперечністю у самому визначенні, абсолютне буття тлумачиться цілком матеріалістично, хоча матеріальність виглядає для нього у вигляді гігантського, усезаповнюючого смітника студенистої слизі.

Сартр виходить з протиставлення свідомості і буття. Несправжнє існування прагне до позитивності, безмежного самоствердженню за чужий рахунок. Справжнє існування, на противагу безглуздому жаданню влади, є визнанням невідчужуваної свободи іншого народу з моєю власною свободою — так, щоб будь-який акт мого вибору став вибором на всіх і в ім’я всіх. Таким чином, Сартр підкреслює значення вибору і роль ініціативи суб’єкта при вирішенні питань безпеки.

Камю дещо по-іншому, ніж Сартр, визначає справжнє існування. З його погляду це є безперервною аскезою заперечення, абсолютний нон-конформізм, незгода із усім позитивним, неприйняття усього, що існує в цілому і окремо.

Основні проблеми філософських роздумів Сартра — суверенність свідомості, смисл буття і онтологічний статус особистості, специфічність людського існування як „принципової неповноти”, випадковості нашого буття в світі, проблема відкритості „подійності історії” і світу. Особливу увагу Сартр приділяв проблемі свободи волі, вважаючи, що кожна людина, володіючи свободою волі, несе відповідальність за все, що відбувається в світі.

Характерним для політичних поглядів Сартра є змішування незмішуваного: політичного гуманізму, демократизму і лівого екстремізму[10].

Сутність людини за Сартром обумовлюється тим, що і як вона робить із загрозами та небезпеками, яким чином вона перевтілює їх. Безпека, виступаючи за Сартром „для-себе-буттям”, полягає у постійному проектуванні своєї самості. Людина є лише тим, яким чином вона управляє загрозами та небезпеками. Людина не може усвідомити себе в безпеці доти, доки вона не вчинить будь-якої дії по забезпеченню власної безпеки. Саме ці дії стають початком формування особистості, існування її у лоні буття в якості субстанціональної сутності. Засудженість на свободу, за Сартром, є з одного боку безмежною свободою, а з іншого — безмежною відповідальністю. Екстраполюючи погляди Сартра, можна дійти висновку, що прояви загроз та небезпек, які є дієвим втіленням людиною своїх бажань щодо дестабілізації певного встановленого і формально схвалюваного порядку, є формою визначення власного існування. Таким чином, наприклад тероризм, як одна з небезпечних форм прояву людської самості, є виявом людини до самоідентифікації, рефлексії власного буття, шляхом до пошуку екзистенції. З цього приводу аналогічно можна стверджувати і про процес забезпечення безпеки, який являє собою факт визначення існування людьми. Отже, за Сартром, як процес забезпечення безпеки, так і процес дестабілізації є суть процеси встановлення людиною існування, шляхом до екзистенції.

Далі Сартр акцентує увагу на проблемі вибору. Тобто людина сама має обирати шлях знаходження своєї екзистенції, і вона є остільки живою, оскільки вона може обирати. Отже безпека як така виступає як факт вибору людиною своєї екзистенції, так само як і небезпека. Тут трапляється ще один конфлікт: можливість поєднання „для-себе-буття” із „буттям-в-собі”. Слідуючи за стоїками, Сартр вважає, що навіть у стані повного хаосу, можливості зазнати системної кризи, бути підданим небезпеці слід усвідомлювати і зберігати думку про свою перевагу. У своїй роботі „Буття і ніщо”, де викладені фундаментальні онтологічні та методологічні положення атеїстичного екзистенціалізму, Сартр зазначає, що будучи сполученою із свідомістю, цінність виникає одночасно із ним, з неї свідомість витягує для самої себе своє значення. Таким чином, безпека виступає як не самосуть, а як процес надання цінності певним відносинам, за яких людина може повністю реалізувати власні інтереси. Безпека приходить до світу лише через людську реальність, більше того, безпека — вибір людини. Виникнення свідомості і є появою підстави в світі, зусиллям людини дати собі фактичність через безпеку, а не просто перебувати у ній. Свідомість, яка надає сенс життю, визначається свободою і визначається як ставлення до даного.

Людина не обирає свій спосіб буття на фоні абсолютної випадковості свого „буття-тут”, вона тримає у руках усі ниті, які пов’язують її зі світом. Таким чином, які б небезпеки та загрози не були, остаточне рішення про управління ними та можливість ескалації належить людині, за якою останньою лишається право вибору. Не обираючи загрозу та небезпеку, людина обирає себе у них. Людина має постійно обирати себе в світі небезпеки, і вільним вибором як самого стану, так засобів його забезпечення будувати себе. У людині нічого не є даним, і їй нічого не є даним: вона сама має постійно „вбудовувати” в свій універсум і свою фактичність і навіть Іншого, відновлювати їх, самим проектом свого буття вирішувати питання про їх значення для неї і роблячи це значення структурою власних переживань і дій[11].

Людина у Сартра завжди натикається на свою відповідальність. У неї немає алібі, все у ній суть її суверенний вибір. Звідси витікає екзистенціальна нудьга як усвідомлення власного авторства як самої небезпеки, так і засобів щодо її забезпечення, відсутності необхідності виправдовувати свій вибір, радикально змінювати на власний розсуд методи забезпечення безпеки. Безпека розкривається лише зсередини ситуації, тобто в світі мети.

Хайдеггер

Визначення трансценденцій через заперечення особливо є характерним для Хайдегера, у якого вони виступають як ніщо. Будучи учнем Гуссерля, Хайдеггер переосмислив феноменологічний метод і додав його до дослідження екзистенції, яку інтерпретував як інтенціональне буття, буття-в-світі.

Згідно з екзистенціалізмом, завдання націобезпекознавства полягає у тому, щоб займатися не стільки теоріями забезпечення безпеки у різних сферах життєдіяльності, скільки питаннями індивідуально-людського буття. Екзистенціалісти виходять з одиничного людського існування, яке характеризується комплексом негативних емоцій — стурбованість, страх, усвідомлення кінця власного буття[12].

У своїй праці „Буття і час” М.Хайдеггер поставив питання про сенс буття. Він намагався розкрити цей сенс через аналіз проблем буття людини у світі. У дусі, притаманному взагалі екзистенціалізму, він вважав, що неможливо, намагаючись осмислювати світ, забувати про саму особу, яка здійснює осмислення. Людина не може дивитись на світ інакше, ніж крізь призму власного буття, розуму, почуттів, волі, разом з цим питаючи про буття як таке. Для мислячої людини є характерним прагнення усюди бути дома у сукупному цілому, у всій світобудові. Це ціле і є наш світ — він наш дім. Час має розглядатись як суттєва характеристика. За Хайдеггером, особа гостро переживає тимчасовість буття, але орієнтація на майбутнє дає особі справжнє існування, а вічне обмеження теперішнім призводить до того, що світ речей у своїх повсякденності певним закриває від її погляду її ж кінцівку. Такі ідеї, як „турбота”, „страх”, „вина” виражають духовний досвід особи, яка відчуває свою унікальність, а разом з тим однократність, смертність. Він зосереджується на індивідуальному началі у бутті людини — на особистісному виборі, відповідальності, пошуках власного Я, ставлячи при цьому екзистенцію у зв’язок зі світом в цілому. Хайдеггеру властиво прагнення осмислити природу самої людини, виходячи з істини буття, яке не можна просто споглядати — йому можна і необхідно лише прислухатися. Будучи близьким до німецького романтизму, він виражав романтичне ставлення до мистецтва як сховища буття, яке дає людині захищеність і надійність. У цілому ж він проголосив неможливість раціонального осягнення буття. Водночас висунув на перший план буття як таке., поза урахування кого, вияснення його властивостей і відносин, без осягнення суті речей людина просто не могла б вижити.

Викладені положення дають змогу говорити про те, що потреба та інтерес людини у безпеці розкриваються не лише через осмислення самої безпеки, а й через діяльне втілення їх у життя. Мистецтво, яка виступає сховищем буття, містить у собі також і певні цінності безпеки, норми та принципи її забезпечення.

Висновки по екзистенціальному методу

У цілому екзистенціальний метод посідає нігілістичну позицію щодо систем безпеки різного класу, заперечуючи можливість здійснення за її допомогою примусу. Разом з цим, такий аспект, як міжнародний захист прав людини, усвідомлення потреби у особистій безпеці є близьким екзистенціальному світогляду. Екзистенціалізм схильний вбачати у міжнародному праві певну гуманістичну противагу системам національної безпеки, яким здебільшого більше притаманні силові методи розв’язання проблем безпеки. У той же час системи національної безпеки відкривають нові можливості для екзистенції людини, а загрози не вбачаються саме тією дороговказною зіркою, які і вказують напрям шляху до екзистенції.

Що стосується екзистенціального управління, то його зміст полягає у тому, щоб більш враховувати людський чинник, не абсолютизувати сцієнтистський підхід до управління, схиляючи шальки терезів не стільки у бік школи наукового управління, скільки у бік дещо трансформованого біхевіористського підходу. Узагальнюючи різні погляди на екзистенціалізм, доцільно викласти найбільш суттєві моменти, які необхідні для розуміння сутності екзистенціального управління  системою національної безпеки.

1. Національна безпека — прояв несправжнього існування, в якому відбувається відрив людини від власної сутності і його обернення на індивіда.
2. У той же час національна безпека відіграє суттєве значення для екзистенції людини, тому що вона є наслідком самої екзистенції, тобто такого стану, коли людина, опинившись у стані небезпеки та загрози змогла ефективно управляти ними і опинитись у новому для себе стані — безпеці. Таким чином, національна безпека упорядковує ту область, в якій безпосередньо формується буття, як передумова майбутнього можливого самобуття.
3. Онтологічна тріада екзистенціалізму: світ — буття-в-світі — буття. Національна безпека виступає тим джерелом, яке дає особі, суспільству і державі потрапити на найвищий щабель — буття.
4. Система національної безпеки має бути динамічною, тобто відповідати динамічній дійсності, бути в змозі надати можливість об’єктам національної безпеки, подолавши пограничні ситуації, пройшовши етап буття-в-світі, відчути і стати буттям.
5. Забезпечення національної безпеки є процесом ексклюзивним, тому при вирішенні будь-яких питань слід враховувати конкретний контекст, який супроводжує загрози та небезпеки.
6. Загрози та небезпеки виступають обов’язковою частиною світу людини, суспільства і держави. Саме вони є тим містком, який надає можливість актуалізації їх потенції до буття-в-світі. Отже небезпека і загроза є іманентними категоріями, які виступають складовим елементом буття, тому не можуть бути знищені, нейтралізовані[13].
7. Управління системою національної безпеки є детермінованим людським чинником, а отже кожного разу є новим, одиничним, випадковим, індивідуальним і разовим. Реальний стан національної безпеки є нічим іншим як результатом розв’язання конкретної проблеми в даній сфері, фактом здійснення ефективного управління загрозами та небезпеками, який є завжди конкретним, одиничним і непередбачуваним.
8. Стан національної безпеки полягає у нічим не пов’язаному рішенні суб’єкта управління СНБ по конкретній загрозі та небезпеці, в екзистенціальному спостереженні або переживанні ситуації.