АНТИУКРАЇНСТВО: НОВІТНІЙ КОНЦЕПТ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ

ЛІПКАН Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

професор кафедри  кримінального права, процесу та криміналістики

Академії праці, соціальних відносин і туризму

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 

 

Війна РФ проти Української Держави чітко продемонструвала, що путінський режим насправді не прагнув до: культурної, ментальної, духовної, економічної, безпекової, політичної тощо інтеграції, як це було проголошено напередодні війни, у численних „підготовчих” статтях і програмних виступах у контексті артикуляції про історичність дружби та начебто „пов’язаність долі братніх народів”.

Їхня мета пролягала чітким вектором:

  • знищення української національної ідентичності та геноцид;
  • культурна асиміляція;
  • історичне поглинання та територіальна інтеграція шляхом геноциду і подальшої анексії українських територій;
  • ведення агресивної війни [1].

У цьому зв’язку пропоную увести до наукового обігу політичний неологізм „антиукраїнство”, що виступає елементом наукової новизни.

Отже, антиукраїнство — геополітичне деструктивне вчення, що заперечує можливість та факт існування Української Держави, мови, культури, цінностей, ідентичності, історії, традицій і спадщини тощо.

Дане вчення формується переважно у рамках російських геополітичних шкіл і реалізується у практиці міжнародних відносин, підтримується і поширюється несвідомими авторами, не обізнаними із архівними джерелами та історіографією. Базою антиукраїнства виступає вчення російських авторів про начебто особливу роль Росії у світовій історії та відповідну потребу в перманентній територіальній експансії, постійному розширенні геополітичного простору в рамках об’єднання під російською владою території і населення Української Держави на підставі вигаданих та скомпільованих фактів до концепції, що отримала назву „руській мір”. Росія чітко протиставляється як колективному Заходу, так і США, артикулюється начебто як інша цивілізація чи середовище, в якому нова цивілізація повинна виникнути, а його складовою має виступати позбавлене та видержавлене зненаціоналізоване і позбавлене ідентичності українство.

Антиукраїнство реалізується у відповідних антиукраїнських доктринах:

  • „руській мір”, рашизм, неофашизм, неонацизм, неоімперіалізм, суверенна демократія;
  • малоросійство [2];
  • євразійство та неоєвразійство [3-7];
  • неонорманізм;
  • пантуранізм;
  • панславізм (свого часу ще І. Франко був затятим ворогом реакційного панславізму і боровся за рівноправність усіх слов’янських народів, за їх вільний розвиток);
  • теорія геополітики;
  • суспільство соціального кредиту (рейтингу) [8].

Окремо відзначу панславізм. Термін уведено в історію та політологію у 1826 році чехом Я. Геркелем [9]. Панславізм — геостратегічна течія слов’янських держав (Чехії, Хорватії, Сербії, Чорногорії та пізніше Росії) кінця XVIII — початку XIX століття [10]. Вона початково відображала прагнення щодо розроблення єдиної слов’янської мови і послуговування нею, а згодом відображала їх прагнення до державного об’єднання всіх слов’янських народів поза мовленнєвих та конфесійно-культурних відмінностей і ментального несприйняття, прагнення їх консолідації на етнокультурній основі заради формування нового міжслов’янського геостратегічного потенціалу і розв’язання соціально-політичних та геостратегічних проблем у рамках спільного геостратегічного простору.

Іван Франко, відзначаючи чеський панславізм і польський романтизм, наголошував, що деякі талановиті русини дійшли до нового зближення з рідним народом.

Розуміючи панславізм як прояв антиукраїнства (за часів царювання Миколи І було висунуто тезу про „місію Росії” бути гегемоном слов’янського світу) Тарас Шевченко та Іван Франко були затятими ворогами реакційного панславізму, адже завжди боролися за рівноправність усіх слов’янських народів, за їх вільний розвиток.

Найбільше увиразнення у рамках російської суспільно-філософської думки панславізм знайшов у слов’янофільстві.

Слов’янофільство — літературна і релігійно-філософська течія російської суспільної та філософської думки, що оформилася в 30–40-х роках XIX століття і була зорієнтована на виявлення самобутності Росії, її типових відмінностей від Заходу. Представники (слов’янофіли) виступали за розвиток особливого російського шляху, відмінного від західноєвропейського. Розвиваючись у ньому, на їхню думку, Росія здатна донести православну істину до європейських народів, що „впали у єресь і атеїзм”. Слов’янофіли наголошували також на існуванні особливого типу культури, що виникла на духовному ґрунті православ’я, а також відкидали тезу представників західництва про те, що Петро I повернув Росію в лоно європейських країн, і вона має пройти цей шлях у політичному, економічному та культурному розвитку.

Ідеї слов’янофільства не знайшли відгуку в українській геостратегічній думці, оскільки воно виступає ідеологічним підґрунтям богообраності, месіанства, імперськості, зверхності та майбутньої ідеології рашизму як сучасної антиукраїнської доктрини.

Суттєвим механізмом впровадження антиукраїнських доктрин виступає індоктринація, хрестоматійними прикладами якої є: 1) ідеологія і наративи рашизму, неоєвразійства; 2) обґрунтування іманентності потреби в експансіонізмі геостратегічного простору; 3) існування біполярного світу; 4) прищеплення думки щодо споконвічного існування осі зла, з якою має „хтось” завжди боротися, тобто обґрунтовується потреба в „месії”; 5) одвічне протиставлення держави таємним клубам, сіті тощо [11, с. 87].

У межах антиукраїнства цілі рашизму були відкрито і публічно проголошені та навіть концептуалізовані у 2021 2022 роках у таких напрямах, як: денацифікація, демілітаризація, десуверенізація. Причому наративний та герменевтичний аналіз уможливив висновувати про постійні зміни цілей війни, на які наголошують представники путінського режиму.

Визначальний посил, який є ключовим у сучасній геополітиці Росії: путінський режим, сповідуючи віковічну традицію [12-13], не визнає Українську Державу окремим та самостійним суб’єктом міжнародних відносин, а українців — окремим народом, державотворчою нацією, яка має власну історію, культуру, традиції, спадщину, мистецтво, мову, ідентичність, а головне — майбутнє, яким воно буде розпоряджатися самостійно в кордонах власної Української Держави.

Тобто таке ставлення до Української Держави як до об’єкта, наявність внутрішніх і зовнішніх умов, рішучість та непоступливість російської влади, певна некомпетентність контррозвідувальних органів в Україні, тотальна корупція як системоутворювальний чинник влади (корупційна функція держави) зсередини — утворили системний і достатній комплекс умов, за яких путінський режим ухвалив остаточне рішення про початок збройної агресії 24 лютого 2022 року.

Варто наголосити, що це відбулося:

  • ані зненацька;
  • ані в жовтні 2021 року — відколи, американські розвідувальні структури постійно інформували українську владу про реальну (а не потенційну) загрозу повномасштабної війни;
  • ані в 2014 році.

Причини ненависті до українства в найширшому розумінні сягають корінням в глибину століть. І це має стати окремим предметом геостратегічних досліджень: історичні корені формування антиукраїнських доктрин, у тому числі на території Російської імперії, а також в доімперські часи існування Московської держави.

Напередодні війни, у січні 2022 року, фракція партії „Голос” у Київській міській раді виступила з ініціативою перейменувати Росію на Московію. Автори проєкту запропонували тоді відмовитися від використання в назві країни-агресора РФ історичної назви території сучасної України „Русь”. На думку автора проєкту, прояв імперської політики РФ щодо України є нічим іншим, як безпідставним використанням в назві країни грецької транскрипції історичної держави. Депутати наголосили, що територія сучасної Росії ніколи не називалася іноземними джерелами і місцевими жителями ані Руссю, ані Росією. До 1721 року Російська імперія мала назву „Московське царство” або „Московія” [14].

Проте абсолютно неважливо, хто саме на цей час був при владі в Кремлі, адже ті умови та тенденції розвитку імперського мислення та експансіоністської політики, політичних інститутів суспільства і загалом політичної організації держави не могли мати наслідком інше, ніж агресивна війна. Суто гіпотетично, не змогла б природно: добра, чиста, справедлива, багата та успішна, щаслива соціальна, розвинена та демократична система в Росії спродукувати той режим, який веде варварську війну, вчинює акти терору, міжнародного тероризму, геноциду, анексії, депортації та колонізації, торгівлі людьми тощо.

Маємо чітко усвідомлювати: те, що зараз є в Кремлі, –– прямий наслідок і закономірний результат розвитку усієї, підкреслю: усієї соціальної системи.

Тому не потрібно бавити себе ілюзіями про те, що люди там „інші”, „прості люди проти війни”, „вони нічого не можуть зробити”, „добрі росіяни” тощо. Це все поза реальністю.

Тож стратегічним завданням є ствердження в Українській Державі власних цінностей та досягнення власної стратегії, а не віковічне бажання бути „не Росією”, або діяти всупереч діям Росії, зберігаючи одвічно реактивний підхід. У цьому ракурсі згадаю, що саме Збройні Сили України перетворили Українську Державу на суб’єкта геостратегії. Американський історик Т. Снайдер стверджує, що навесні 2022 року під час запеклої відсічі агресії Росії, світ визнав, поза всяким сумнівом, що Україна — суб’єкт, а не об’єкт історії [15].

Дуже шкода, що більшість українських державних інститутів, наукових установ не бачили сутності багатьох наукових праць, в яких протягом 30 років цілеспрямовано здійснювалися усілякі дослідження та робилися наукові обґрунтування щодо розв’язання зазначених вище стратегічних завдань. Дуже мала кількість авторів прагнули до бачення й усвідомлення об’єктивності, лише обмежуючись констатацією та цитуванням російських дослідників, а також детальним викладенням:

  • ролі та місця Росії у світовій безпековій конфігурації;
  • геополітичних сценаріїв дій Росії;
  • планів щодо глобальних та імперських зазіхань Росії тощо.

Тобто все було спрямоване на Росію й обмежувалося лише її контекстом.

Глибоко переконаний, що українські автори мають писати про:

  • місце та роль Української Держави у новій геостратегічній конфігурації;
  • вплив на стратегію Української Держави імперської ідеології та агресивної політики різних країн, зокрема Росії;
  • безпекову політику Української Держави у поствоєнний період в умовах неополярного (олігополярного) світу тощо.

Тобто можна розглядати питання і дослідження російських авторів, але крізь призму інтересів Української Держави, а не як рекламу та тиражування, нехай і з певною критикою, але все одно — ідей рашизму, руського неонацизму, неофашизму та великодержавницького шовінізму.

У рамках формування неоукраїнства маємо викорінювати байдужість і негативне ставлення до українських національно-державницьких традицій та прагнень, формувати усвідомлене несприйняття тієї частини російської культури, яка пропагує й інфільтрує в геостратегічний і культурологічний дискурси засади власної великодержавної політики рашизму.

Недарма свого часу М. Міхновський зазначав: „…Українська нація платить „данину” не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців” [16].

 

Список використаних джерел

  1. Ліпкан В. А. Концепція мертвої води: напрями інтерпретації деструктивної геополітичної ідеології на прикладі війни путінського режиму проти Української держави. Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Політичні науки та публічне управління. 2022. № 2 (62). 164 с. С. 93—100.
  2. Маланюк Є. Малоросійство. Київ : Український пріоритет, 2015. 48 с.
  3. Ерасов Б. С. Социокультурные и геополитические принципы евразийства. Полис. 2001. № 5. С. 65–74.
  4. Каганский В. Л. Кривда и правда евразийства (Смысл и статус евразийской концепции пространства России). Общественные науки и современность. 2003. № 4. С. 63–79; № 5. С. 70–83.
  5. Люкс Л. Евразийство и консервативная революция. Вопросы философии. 1996. № 3. С. 57–69.
  6. Рукомеда Р. М. Євразійська доктрина та сучасна російська політика. Наукові записки НаУКМА. Серія : Політичні науки. 2004. Т. 31. С. 47–53.
  7. Деменко О. Українська геополітика XXI ст.: євразійство чи євроінтеграція. Людина і політика. 2004. № 1. С. 73–82.
  8. Ліпкан В. А. Антиукраїнство. Ліпкан В. А. Стратегія державної інфраструктурної політики України : словник. Київ : В. А. Ліпкан, 2023. С. 18.
  9. Геркель Ян. URL: https://web.archive.org/web/20160304200945/http://www.orava.sk/osobnosti-jan-nepomuk-herkel
  10. Панславізм. Словник української мови : в 11 т. / [редкол.: І. К. Білодід (голова) та ін.] ; АН Української РСР, Ін-т мовознав. ім. О. О. Потебні. Київ : Наук. думка, 1975. Т. 6. С. 49.
  11. Ліпкан В. А. Індоктринація. Ліпкан В. А. Стратегія державної інфраструктурної політики України : словник. Київ : В. А. Ліпкан, 2023. 252 с. С. 87.
  12. Савченко Ф. Я. Заборона Українства. 1876 р.: до історії громадських рухів на Україні 1860–1870-х рр. / Українська академія наук. Харків ; Київ : України, 1930. 414, [2] с.
  13. Зятьєв С. Емський указ російського царя: історія спроби знищення всього українського. Армія Inform : [сайт]. URL: https://armyinform.com.ua/2022/05/30/emskyj-ukaz-rosijskogo-czarya-istoriya-sproby-znyshhennya-vsogo-ukrayinskogo.
  14. Миленко В. Кислиця пропонує перейменувати Росію в Московію. Новини Live : [сайт]. URL:https://politics.novyny.live/kislitsa-predlozhil-izmenit-nazvanie-rossii-v-ukrainskikh-dokumentakh-66115.html.
  15. Армія зробила Україну суб’єктом геополітики: Тімоті Снайдер про значення опору широкомасштабній агресії Росії. Радіо Свобода : [сайт]. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/snayder-armiya-vidsich-rosiyi-ukrayina-subyekt/31885780.html.
  16. Міхновський М. Самостійна Україна. Промова. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. [Б.м]., 1983. Т. 1. С. 62–74.

Для цитування:

Ліпкан В. А. Антиукраїнство: новітній концепт політичної науки. Сектор безпеки України: актуальні питання науки та практики: збірник наукових статей, тез доповідей та повідомлень за матеріалами XІІ Міжнародної науково-практичної конференції (28 березня 2024 року, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, м. Харків). Частина 1. Серія «Сектор безпеки України». Вип. 47. Редкол.: А.П.Гетьман, Бєлов Д.М., Т.О.Коломоєць, Ю.В.Мех, В.Я.Настюк, Р.В.Шаповал та ін. Харків: Друкарня Мадрид, 2024. С. 105-115.