Антитерористичні імперативи забезпечення прав людини

Рижов І.М.

голова Інституту теророгенезу ГОСЛ

Доктор юридичних наук, професор 

Історія людства – це історія боротьби людини за свої права: право ходити на двох ногах, право бути розумним, право бути вільним та продовжувати свій рід і т.п. Просто так права нікому не давалися, їх доводилося відстоювати – щось у природи, то у своїх же цивілізованих родичів – племен, суспільства. Процес боротьби людства за свої права безперервний і природний та постійно змінюється, оскільки права, як суб’єкт бажань, постійно змінюється з урахуванням ступені еволюційного розвитку суспільства, в якому людина перебуває, детермінуються умовами соціального середовища. Якщо рушієм еволюції розвитку живої природи вважається боротьба за виживання, то боротьба за свої права є рушійною силою еволюційного процесу формування людини як особистості, а суспільства як комфортного середовища для її проживання. Цей процес і є сенсом боротьби за існування. При цьому завжди знаходиться сила, що регулює відстоювання своїх прав, бо процес цей діалектичний, що припускає наявність протилежності, та потребує певного балансу. У цивілізованому суспільстві, такою силою, як правило, є система соціального управління, або адміністративно-правового регулювання, системні похибки якої інколи породжують безпрецедентні за розмахом соціальні конфлікти та призводять до масштабних антропогенних соціокатастроф. Саме тому питання протидії та профілактики подібних станів суспільства має бути віднесено до першочергових завдань забезпечення безпеки особистості, суспільства, держави. Існує беззаперечна істина – невдалий політичний процес вирішення політичними режимами, а також етнічними та ідеологічними супротивниками фундаментальних проблем управління суспільством породжує надзвичайну, насильницьку, навіть подекуди справедливу відповідь – тероризм^[1].

Нагадаємо події тільки останнього місяця: 13 листопада в столиці Франції відбувся ряд терористичних атак: вибухи біля стадіону «Стад де Франс» у Сен-Дені, розстріл відвідувачів в кількох ресторанах, а також напад на глядачів рок-концерту в залі «Батаклан». У цей день в Парижі загинули 130 людей, більше 350 – отримали поранення. Ці теракти стали найбільшою за кількістю жертв загибеллю від терористичної загрози за всю історію Франції. Відповідальність за злочини взяла на себе терористичне угруповання «Ісламська держава». Ця ж організація причетна і до вибуху над Сінаєм російського літака, на борту якого знаходилися 224 людини, що прямували до Єгипту на відпочинок.

З квітня 2014 року на сході України проводиться широкомасштабна антитерористична операція із залученням сил та засобів багатьох суб’єктів боротьби з тероризмом, з використанням усього арсеналу військових методів і за ознаками фактично являє собою повноцінний локальний збройний конфлікт, обтяжений інформаційно-пропагандистськими маніпулятивними та гібридними технологіями. В цілому, за результатом конфлікту на Донбасі кількість загиблих цивільних осіб і військовослужбовців зараз майже 9 тис., понад 17 тис. поранених. Ніхто не міг уявити, що таке може відбуватися в центрі Європи у 21 столітті[2].

Тероризм відноситься до числа самих небезпечних і важкопрогнозованих явищ сучасності, що набуває все більш різноманітних форм та загрозливих масштабів. Терористичні акти найчастіше приносять масові людські жертви, спричиняють руйнування матеріальних і духовних цінностей, які в майбутньому не піддаються відновленню, сіють ворожнечу між державами, провокують війни, недовіру і ненависть між національними та соціальними групами, що, безумовно, вельми реально і безпосередньо відбивається на правах людини, позбавляючи людей можливості користуватися правом на життя, свободу і фізичну недоторканність. Крім цих людських втрат, тероризм може дестабілізувати уряди, підривати функціонування громадянського суспільства, створювати загрозу миру, безпеки та соціально-економічному розвитку. Все це не може не відбиватися на можливостях реалізації прав людини. Право на безпеку являє собою одне з основних прав людини, а захист людей, відповідно, одну з основних обов’язків держави.

Незважаючи на актуальність питання антитерористичної безпеки в умовах гибридно-інформаційних загроз, коли боротьба з тероризмом набуває ознак  интелектуалоємного інструменту соціального маркетингу, який вимагає високого рівня спеціальних знань та компетенцій, наукова розробленість проблеми сучасного тероризму не відрізняється своєю глибиною, за винятком його дослідження суто з кримінально-правових і кримінологічних позицій.  Такий стан спричиняють, з одного боку, скудність інтелектуального забезпечення інноваційного розвитку системи боротьби з тероризмом та хибність уявлення про дієвість фізичної протидії тероризму як соціальному процесу, на відміну від терористичній діяльності, де антитерористична операція – єдиний дієвий засіб боротьби, а з іншого – усе ще недостатнє з’ясування сутності самого процесу формування теророґенності соціальних систем та алгоритмів протидії на рівні нейтралізації загроз терористичного характеру.

Тероризм можна порівняти зі своєрідним кесаревим розтином у процесі народжування нових цивілізацій. Відповідно оцінити, яку роль він відіграє в історії цих цивілізацій, позитивну чи негативну, можна тільки з плином часу. Його небезпека насамперед у тому, що на тлі людських трагедій сучасний тероризм є своєрідною технологією втручання в соціальні процеси, коли шляхом провокації масової теророфобії, формування недовіри, ненависті й відвертої ворожнечі між соціальними групами певні кола намагаються змінити або скоригувати алгоритм соціального управління, підмінити природний розвиток соціальних процесів і систем.

Історія свідчить про те, що будь-яке штучне втручання в її перебіг не лише не має позитивних результатів, а призводить іноді до трагічних помилок, виправляти які мають цілі покоління. Інколи терористичні дії провокує несправедливість чинної влади, інколи претензійні амбіції лідерів опозиційних до влади угруповань. Утім, поєднує тих й інших одне – жага змінити алгоритм соціального управління із використанням такого стану соціальної системи, коли рішення про його зміну або корекцію приймаються не на підставі об’єктивно-логічних процесів, а нав’язуються  на тлі  масового залякування.

Штучне насильницьке втручання в природній перебіг еволюційних процесів хіба що у фашистів та у комуністів вважалося за норму. Книга пророка Іезекііля в 28 главі викладає справедливу реакцію Бога на тих, хто «будучи людиною, а не Богом, ставить свій розум нарівні з розумом Божім», бере на себе відповідальність за поругу над справедливим, Богом даним порядком речей: він «помре від руки іноземців смертю необрізаних»^[3]. Історія вкотре доводила справедливість цього тезису. Фактично, мова йде про встановлення справедливості, як головний концепт політики безпеки по відношенню до принципів формування алгоритму соціального управління. У цьому контексті об’єкт безпеки – це Богом та справедливістю визначений порядок перебігу подій, своєрідна «чистота» шляху еволюційного розвитку людини та суспільства, її захист від беззаконня та спроб пророків виправдати терористичне насильство, які «все замазують багном, бачать марноту і пророкують їм неправдиве, говорячи: «так говорить Господь Бог», тоді як Господь так не говорив» (глава 22), навіть задля благої, як на їх думку, цілі. Саме тому антитерористична безпека набуває глобального значення – оберігати цілісність цивілізаційних процесів, і це завдання набагато складніше, ніж усі задекларовані на сьогодні. Логічною є думка, що сутність такої місії набагато ширша, ніж боротьба з тероризмом як діяльність щодо запобігання, виявлення, припинення, мінімізації наслідків терористичної діяльності і полягає в утвердженні відсутності терористичної небезпеки.

Терористична небезпека – поняття, яке почали широко використовувати у другій половині ХХ століття. Терористична небезпека характеризується як стан, що загрожує правам та життєво важливим інтересам особистості, суспільства, держави, світового співтовариства і навколишньому середовищу.

Значення терміна «антитерористична безпека» полягає в утвердженні відсутності терористичної небезпеки. При цьому така відсутність мається на увазі, по-перше, як обставина «природного», або об’єктивного характеру, і, по-друге, як наслідок, або результат «штучної», управлінської діяльності, яка передбачає не тільки захист від проявів тероризму, а й забезпечення життєдіяльності соціальної системи безпечної від соціальних конфліктів, провокованих невідповідністю прогресуючого зростання соціальної самосвідомості та потенціалу соціальних систем і алгоритмами управління ними (рівнем напруженості у взаєминах із соціальними регуляторами).

Негативні процеси, що відбуваються в різних сферах життя сучасного українського суспільства, продиктували необхідність серйозно задуматися про пріоритети в забезпеченні національної безпеки. Раніше проблеми безпеки досліджувалися переважно лише в руслі забезпечення захисту держави від нападу ззовні, а внутрішня безпека залишалася поза як теоретичних досліджень, так і практичних перетворень. Це було продиктовано політичними установками на неантагоністичний характер, наявних у суспільстві суперечностей. Той постулат, що боротьба з тероризмом – одне з пріоритетних завдань держави, що законодавчо підтверджено в «Державної концепції боротьби з тероризмом». У цьому ж документі зазначено, що Україна не належить державам з високою ймовірністю вчинення на їх території, міжнародних терористичних організацій, терористичних актів чи терористичних актів проти їх відділень за кордоном. Україна не має внутрішні передумови для виникнення організацій, які використовували терористичні методи як спосіб досягнення політичної мети або привернути увагу громадськості до їхніх ідеологічних чи інших поглядів. Наслідки такого спрощеного сприйняття проблеми тероризму – велика кількість загиблих та скалічених, тих, що втратили оселі й майно, а головне –  втрата впевненості у власній захищеності. Трагізм цих подій свідчить про те, що українське суспільство не було до них готове.

В України багато років існував антитерористичний центр при СБ України, але це не убезпечило громадянське суспільство від  проявів масштабної терористичної діяльності, яку ми спостерігаємо сьогодні в Україні. Помилки в організації загальнодержавної стратегії протидії тероризму в Україні, на нашу думку, ще будуть предметом детального розгляду науковців, але ж вже очевидно, що глобальною помилкою було те, що АТЦ головні зусилля антитерористичної діяльності сконцентрував на формуванні державної системи боротьби з тероризмом, роблячи упор виключно на можливості спеціальних підрозділів суб’єктів боротьби з тероризмом та ігноруючи антитерористичну компетенцію громади (соціальної системи), як головного суб’єкта. Поза увагою, при формуванні антитерористичних концепцій  залишалися можливості та резерви людського ресурсу як основної складової теророгенного потенціалу громадянського суспільства. Наслідки такої помилки стали фатальними, як не сумно це констатувати.

Помилки мають бути виправленими, при цьому, відповідь не може будуватися за принципом «насильство за насильство» або з порушенням, хоча б і тимчасового, прав та свобод. Будь яка спроба примусової корекції алгоритму соціального управління, доки вона не буде позитивно сприйнятою усіма верствами населення безуспішна, здатна спровокувати ще більш резонансні конфлікти, тому ідею антитерористичного імперативу повинні розділяти не лише державні органи, уповноважені як суб’єкти боротьби з тероризмом, але і всі соціально-політичні, комерційні та громадські організації.

Для виконання своїх зобов’язань у галузі прав людини, що передбачають захист життя і безпеки людей, що знаходяться під її юрисдикцією, держава повинна вживати не тільки дієві антитерористичні заходи, а й забезпечувати діяльність з контролю над системою соціального управління, здійснювану державними органами та інститутами громадянського суспільства, котра має на меті ефективний вплив на теророгенні чинники, детермінанти терористичної злочинності, загрози терористичного характеру, антитерористичну захищеність тощо. Сутністю такого соціально-правового контролю антитерористичної безпеки в найзагальнішому вигляді є встановлення оптимального правового порядку в житті і діяльності суспільства.

Ідеї ​​ впровадження пріоритету антитерористичної безпеки як умови сталого розвитку еволюції цивілізації поступово переходять зі стадії концептуального розвитку в стадію формування науково-практичних дисциплін та повинні бути закладені абсолютно в усі сфери управління соціальною реальністю, враховані при формуванні антитерористичних компетенцій громадянського суспільства у протидії викликам тероризму.