Володимир Ліпкан,
кандидат юридичних наук, доцент,
начальник кафедри міжнародних відносин та національної безпеки
Київського національного університету внутрішніх справ
Для цитування:
Ліпкан В. Адміністративно-правові основи теорії національної безпеки. Юридична Україна. 2006. № 11. С. 23 – 26.
Сучасні проблеми у сфері міжнародної безпеки стали наслідком не лише хибності прогнозів щодо переходу від біполярного до поліполярного світу. Формування постбіполярного світу, як його називають зараз (а насправді моно полярного), також не відповідає ідеям історицизму щодо відновлення панівної ролі колективних систем безпеки, обумовлених історичною формацією, а у більш загальному плані колективних органів управління — цивілізацією [1].
Пояснення даних процесів не може відбуватись у царині існуючих окремих наук, оскільки сама проблематика міжнародної і національної безпеки виокремилась у самостійну порівняно недавно [2—6]. Відтак усі докори щодо відсутності у теорії національної безпеки наукового підґрунтя через відсутність повторюваності у процесах застосування методології і отримання очікуваних наслідків, є певною мірою контрпрагматичними.
На наше переконання, проблематика національної і міжнародної безпеки стала об’єктом наукового інтересу з того часу, як з’явилися загальні загрози та небезпеки не лише окремому етносу (проблема геноциду), а усій нації (сукупність об’єднаних титульним етносом різних етнічних груп) та людству (проблема міжнародного тероризму, передусім ядерного і біологічного). Відтак виникає необхідність у розробленні теоретичної системи знань, у рамках якої б знайшов своє місце опис феномену національної безпеки. Таким напрямом запропоновано визнати націобезпекознавство (від лат. natio — «плем’я, народ») — суспільну міждисциплінарну науку, яка досліджує загальні та специфічні об’єктивні закономірності організації та функціонування системи національної безпеки, виробляє на підставі її пізнання загальні теоретичні положення, спрямовані на підвищення ефективності функціонування даної системи [7].
Актуальність написання даної статті полягає у необхідності розробки наукових підходів до обґрунтування адміністративно-правових основ теорії національної безпеки.
Її мета — запропонувати авторське оригінальне бачення адміністративно-правових основ теорії національної безпеки.
При цьому автор виходить з наукової гіпотези, що теорія національної безпеки виступає міждисциплінарним науковим напрямом, у той же час її існування обумовлено адміністративно-правовою природою національної безпеки як суспільно-політичного феномену.
Нині забезпечення як національної, так і міжнародної безпеки перетворилося на відокремлену діяльність спеціально підготовлених осіб, що мають відповідні знання та кваліфікацію щодо здійснення тих чи інших дій у згаданій сфері.
Із проголошенням незалежності України перед нашою державою постала низка ключових проблем, одна з яких — проблема національної безпеки [8]. Не вдаючись до аналізу системних проблем, а також не загострюючи увагу на окремих їх сегментах, відповідно до мети нашої статті, зосередимо увагу на розгляді питань адміністративно-правових основ формування теорії національної безпеки (ТНБ).
Раніше нами було обґрунтовано положення про адміністративно-правову природу національної безпеки<$FЛіпкан В. А. Адміністративно-правова природа національної безпеки // Право України. — 2006. — № 7.>. Причому аналогічні питання було поставлено і російським дослідником І. І. Стаховим [9]. Зважаючи на це, логічним є припущення щодо існування підґрунтя для ТНБ саме у царині адміністративного права як такого, що регулює суспільні відносини у сфері надання послуг державою конкретній особі, а конкретизуючи предмет розгляду в нашій статті — послуг у сфері безпеки.
Проведений нами аналіз законодавчих основ забезпечення національної безпеки України [10] дає можливість констатувати, що нині зростає актуальність розробки і ухвалення|прийняття,приймання| нормативно-правових актів вищої юридичної сили. У цих актах необхідно чітко позначити базові юридичні поняття, що характеризують як законність, так і протиправність дій у сфері забезпечення безпеки України як суверенної держави; встановити чіткий порядок|лад| забезпечення безпеки не лише з огляду на інтереси державних інституцій, що є безперечно важливим, а й особи і суспільства, передбачивши конкретний механізм здійснення цієї діяльності із залученням недержавних структур [11; 12].
Численні конвенції, декларації, резолюції нині нагадають «спроби сліпого вгадати колір». Причому, ніяк не применшуючи значення міжнародних інституцій, зазначимо, що міжнародно-правовий механізм не можна вважати дієвим, оскільки його дія обумовлена суб’єктами як самого процесу забезпечення безпеки, так і тим, хто саме виступатиме в ролі так званого „поганого хлопця” [13].
Саме це спричинило стирання меж між тероризмом і агресією, політикою безпеки і встановленням контролю над природними ресурсами транснаціональними корпораціями тощо. В цих умовах значно підвищується роль держави як гаранта безпеки особи і суспільства, постає потреба в зміні пріоритетів і державній діяльності, а отже, викликає необхідність у новому розумінні сутності адміністративного права, яка сформульована В. Б. Аверьяновим [14]. Саме за такого підходу — зміщення акценту на надання послуг населенню — теорія національної безпеки набуває значного підживлення саме від адміністративного права, оскільки у сучасних умовах глобалізації, передусім розповсюдження транснаціонального впливу на політику суверенних держав, зростає роль держави в забезпеченні безпеки.
Не можна ігнорувати і сучасні тенденції сепаратизму та іредентизму з боку окремих етнічних груп всередині України і держав, які опосередковано прагнуть повернення до себе начебто їхніх територій або надання допомоги в їх відокремленні з наступним приєднанням до себе [15]. За таких умов ніякі недержавні структури або окремі громадяни як суб’єкти забезпечення національної безпеки не в змозі забезпечити недоторканність і територіальну цілість нашої держави — як складової частини національної безпеки. Отже, знову ж таки, за даного випадку лише держава взмозі вирішити завдання щодо ліквідації сепаратистських, іредентських, терористичних та інших екстремістських проявів зсередини держави. Але за нинішніх умов, і це показали вибори Президента України у 2005 році, чинне законодавство не має достатньо чітко виписаних норм, в яких би містилося визначення поняття сепаратизму та іредентизму, а також чіткого механізму настання відповідальності. Відсутність таких норм призводить до можливості створення загрози національній безпеці в сфері державної безпеки, і це є суттєвим моментом, який слід враховувати для подальшого прогресивного розвитку нашої держави.
Ще одним моментом, на який би ми хотіли звернути увагу наукового співтовариства, є реальність загрози|погрози| втрати суверенітету і територіальної цілісності держави через духовно-етичну і інтелектуальну руйнацію суспільства|товариства|. Доводиться визнати, що нині Україна не здатна вести так звані інформаційні війни, а переважну більшість проведених проти неї інформаційних операцій було успішно програно, що значно вплинуло на авторитет нашої держави, і заклало передумови керованості ззовні нашою „внутрішньою політикою”.
Втім, світова практика показує, що остаточною поразка стає за тих умов, коли є повністю зломленим|зламаний| духовно-етичний і культурний потенціал народів, що населяють країну. Тому сьогодні не можна не зважати на дії, спрямовані на те,|чиниться| щоб позбавити населення України (перш за все,|передусім| молоде покоління) історичної пам’яті, виховати в українців як титульної нації, почуття неповноцінності, ущербності, неможливості мати самостійну державу, здатну проводити самостійну політику. Певні зовнішні сили за допомогою спеціальних інформаційних операцій і торговельних війн прагнуть до відновлення впливу на Україну, повернення до свідомості українців необхідності опікунства з боку „старшого брата”. У зв’язку з цим мають бути створені усі умови, і діяти усі механізми забезпечення (передусім правового) виконанню державою її функцій — найбільш потужного, надійного і могутнього гаранта забезпечення національної безпеки. Саме тому нами було запропоновано по-новому підійти до формування Стратегії національної безпеки, з інших позицій формувати сфери національної безпеки, однією з яких як раз і має бути сфера української культури і способу життя [16].
Виходячи з наведеного цілком|сповна| очевидно, що настала необхідність в удосконаленні нормативно-правової бази, передусім у сфері адміністративного права, яка б чіткіше регламентувала можливості держави щодо створення сприятливих умов для розвитку особи, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, однозначно визначала порядок їх обмеження і в разі реальних загроз національній безпеці, а також відповідальність перед особою за невиконання цих гарантій|віці|.
Стратегія національної безпеки у правовому вимірі має стати підґрунтям для оновлення Концепції адміністративної реформи, визначити механізм дії держави зі створення сприятливих умов для реалізації інтересів особи і суспільства.
Таким чином, теорія національної безпеки має будуватися на розвиненій законодавчій основі, передусім адміністративного права, яке регулює суспільні відносини в сфері надання державою послуг особі, зокрема з метою створення сприятливих умов для задоволення інтересів особи і суспільства. Вона повинна передбачати правове закріплення основних понять і категорій, що характеризують суспільні відносини в сфері національної безпеки, чіткі норми адміністративної, кримінальної|карної| і матеріальної відповідальності за їх порушення, суворо визначати обов’язки державних та інших органів і посадовців із запобігання|попереджувати,запобіганню| правопорушенням у сфері забезпечення національної безпеки, спиратися на світові зразки, міжнародні стандарти правової регламентації діяльності держави із забезпечення безпеки держави.
Примітки
1. Киссинджер Г. Нужна ли Америке внешняя политика? / Пер. с англ.; Под ред. В. Л. Иноземцева. — М.: Ладомир, 2002. — С. 262—263.
2. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України: Монографія. — К.: Текст, 2003. — 600 c.
3. Возжеников А. В., Кривельская Н. В., Макаренко И. К. и др. Общая теория национальной безопасности: Учебник / Под общ. ред. А. А. Прохожаева. — М.: Изд-во РАГС, 2002. — 320 с.
4. Нижник В. Н., Ситник Г.П., Білоус В. Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навч. посібник / За заг. ред. П. В. Мельника, Н. Р. Нижник. — Ірпінь, 2000. — 304 с.
5. Данільян О. Г., Дзьобань О. П., Панов М. І. Національна безпека України: структура та напрямки реалізації: Навч. посібник. — Харків: Фоліо, 2002. — 285 с.
6. Ліпкан В. А. Неопарадигма національної безпеки // Право України. — 2002. — № 11. — С. 19—23.
7. Ліпкан В. А., Ліпкан О. С., Яковенко О. О. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. — К.: Текст, 2006. — 256 с.
8. Горбулін В. На захист національних інтересів // Політика і час. — 1995. — № 2. — С. 3—8.
9. Стахов А. И. Административно-правовая природа безопасности // Полицейское право. — 2006. — № 1. — С. 5—8.
10. Про основи національної безпеки України: Закон України // Офіційний вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1433; Про Раду національної безпеки і оборони України: Закон України // Відомості Верховної Ради. — 1998. — № 35. — Ст. 237; Про Службу безпеки України: Закон України // Відомості Верховної Ради. — 1992. — № 27. — Ст. 382; Про розвідувальні органи України: Закон України // Відомості Верховної Ради. — 2001. — № 19. — Ст. 94; Про міліцію: Закон України // Відомості Верховної Ради. — 1991. — № 4. — Ст. 20; Про оборону України: Закон України // Відомості Верховної Ради. — 1992. — № 9. — Ст. 106; Про контррозвідувальну діяльність: Закон України // Відомості Верховної Ради. — 2003. — № 12. — Ст. 89; Про Збройні Сили України: Закон України // Відомості Верховної Ради. — 1992. — № 9. — Ст. 108; Про Державну прикордонну службу України: Закон України // Відомості Верховної Ради. — 2003. — № 27. — Ст. 208; Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб: Закон України // Відомості Верховної Ради. — 1998. — № 35. — Ст. 236.
11. Ліпкан В. А. Управління системою національної безпеки України. — К.: КНТ, 2006. — 68 с.
12. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України: Монографія. — К.: Текст, 2003. — С. 333—343.
13. Ліпкан В. А., Тюріна О. В. Державний суверенітет у контексті формування системи міжнародної безпеки // Університетські наукові записки. — 2005. — № 3 (15). — С. 17—23.
14. Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник: У 2 т.: Т. 1. Загальна частина / Ред. кол.: В. Б. Авер’янов (гол.). — К.: Юридична думка, 2004. — С. 415; Державне управління в Україні: централізація і децентралізація: Монографія / Н. Р. Нижник, В. Б. Авер’янов, І. А. Грицяк та ін. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — 487 с.; Державне управління: теорія і практика / В. Б. Авер’янов, В. В.Цвєтков, В. М. Шаповал та ін.; За заг. ред. В. Б. Авер’янова. — К.: Юрінком Інтер, 1998. –— 432 с.; Аверьянов В. Б. Организация аппарата государственного управления (структурно- функциональный аспект). — К.: Наук. думка, 1995; Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В. Б. Авер’янова. — К.: Ін-Юре, 2002. — 668 с.
15. Ліпкан В. А. Сучасні загрози національній безпеці України: доктрина пантуранізму // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 3. — С. 168—176.
16. Ліпкан В. А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України: Монографія. — К.: Текст, 2005. — С. 246.