ОСНОВИ ПРАВА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Ліпкан Володимир Анатолійович,

начальник кафедри міжнародних відносин та національної безпеки

Київського національного університету внутрішніх справ,

кандидат юридичних наук, доцент

Цитування статті:

Ліпкан В. А. Основи права національної безпеки. Право України. 2009. № 1. С. 108—116.

Юридична наука, широко послуговуючись категорією „безпека”, ще й досі не виробила чіткої парадигми щодо евристичних можливостей її адекватного застосування. Адже дана категорія використовується і в рамках конституційного права, і в рамках кримінального права і в рамках кримінального процесу, і в рамках адміністративного права тощо. Безперечно, така багатозначність і широке використання можуть свідчити про непересічне значення даної категорії для означення певних процесів відповідно до тієї чи іншої предметної сфери людської діяльності, водночас слід бути коректним при визначенні його конкретного поняття. У моїх чисельних дослідженнях, було доведено, що неоднозначна термінологія, а особливо у сфері безпеки, яка широко використовується останнім часом, призводить не лише до нечітких, але й подекуди методологічно невірних висновків [1-5]. На дану обставину звертають увагу й інші українські дослідники [6-12].

Слід визначити той факт, що українська наукова громада дещо повільніше сприймає нові ідеї, нові підходи. Саме це спричинює якщо не зупинку, то крокування уторованими шляхами і послуговування, метафорично виражаючись, архаїчними кліше докантівської епохи, котрі вже не можуть бути використані за нинішніх умов. Більше того, на жаль слід констатувати і той факт, що поки українські дослідники подають у своїх скромних публікаціях доволі розумні гіпотези, російські дослідники, їх дуже вдало використовують і розвивають відповідно до власного контексту і розглядуваної проблематики. Поза це, і те незначне коло фахівців, які висловлюють навіть у постановочному плану схожі думки, говорять дуже мало, а їхні поодинокі наукові публікації, що епізодично та побіжно заторкували цю тему, дають так само мало поживи аби навіть фахівець міг скласти про нього бодай хоча б загальне уявлення.

Не буду лукавити і блукати манівцями розпливчатих фраз: зосереджу увагу на тій проблематиці, яка для мене стала сенсом життя, і фокусом мого наукового інтересу — національна безпека.

Визначу одразу мету даної статті: постановка для широкого загалу наукової проблеми щодо формування права національної безпеки.

Що спіткало мене до написання даної статті? Певним чином, млявість і неоднозначне сприйняття даної проблеми у вітчизняних юридичних наукових колах, а з іншого — активно підхоплена останні два роки російськими дослідниками ідея щодо формування права національної безпеки, про яку ми згадували у своїй монографії ще у 2005 році. Зокрема у ній зазначалося: „Національна безпека становить собою складний феномен і має вивчатись в межах окремої галузі знань. Причому правовий характер національної безпеки зумовлений нерозривністю права і безпеки, а відтак їх дуальною єдністю. Конкретним виходом наших міркувань є формування системи знань про національну безпеку, розроблення положень щодо формування системи управління. Висхідним елементом має виступати право, яке повинно адекватно відображати суспільні відносини у сфері національної безпеки. Відтак постає потреба у формуванні комплексної галузі права, яка б вивчала суспільні відносини, що складаються у сфері національної безпеки. Такою галуззю пропонується визнавати право національної безпеки, конкретна реалізація дії якого може бути відображена у кодексі про національну безпеку” [13].

Не бажаючи залишитись у ролі лише сторонніх спостерігачів, усвідомлюючи важливість даного питання для української юридичної науки і безпекової практики, спробуємо висловити позиції і думки щодо даного питання і розвинути власну гіпотезу. Причому наші міркування вже ґрунтуватимуться не лише на власних гіпотезах і дослідженнях, а й публікаціях російських авторів, які також у власний для себе спосіб здійснили різноманітні спроби щодо надання багатоманітних інтерпретацій даній ідеї.

Зазначимо, що певна повільність із розробленням права національної безпеки базується передусім на тому, що наукова громадськість зберігає обережність і небажання розглядати національна безпеку і безпеку взагалі як правову категорію. Звичайно, за таких умовах сприйняття чогось нового, прогресивного стає вкрай тяжким. Адже без достатніх і ґрунтовних досліджень, будови усталеного розуміння у наукової громади про правову сутність безпеки, наближення до формування права національної безпеки є вкрай важким завданням. Саме у таких умовах, у такий спосіб і розвиваються наукові дослідження останніми роками. Певні зрушення почали відбуватися з появою захищених дисертацій, де безпека піддавалося аналізу відповідно до конкретної галузі юридичних знань, тобто набувала правового змісту. Серед таких досліджень останніх років, можна виділити:

r у теорії держави і права (Левицька М.Б., Максименко Ю.Є., Медведчука В.В., Пендюра М.М.) [14-17];

r у конституційному праві (Петрів І.М., Чуйко З.Д.) [10; 18];

r в адміністративному праві і державному управлінні (Городянко С. В., Логінов О. В., Ольховський Є Б., Пашков С. М., Ситник Г.П., Теличкін О. О., Хіміч О. М.) [19-25];

r у кримінальному праві (Горбачова І. М., Литвин О. П., Мисливий В. А., Окнян В. К., Пащенко О. О.) [26-30];

r у міжнародному праві (Білоцький С. Д., Делинский А. А., Дмитрієв А. І., Микієвич М. М., Ржевська В. С., Фисун Ю. Ю.) [31-36].

Звичайно, ми залишили поза нашою увагою багато цікавих робіт, виконаних поза рамками правових наук [37-39].

Особливої значущості в даному контексті набула докторська дисертація Пономаренко Г.О. „Адміністративно-правові засади управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави”, що була захищена у червні 2008 року. Адже вона стала першим в Україні дослідженням проблем внутрішньої безпеки в рамках адміністративного права. Важливість захисту даної дисертації полягає у тому, що фактично нині аргументи прибічників уповільнення розвитку безпекової науки зведені нанівець. Адже категорія „безпека” вже стабільно увійшла у науковий обіг і надалі потребує аргументації вже не сама необхідність такого розгляду, а подальші дослідженні в напрямі формування права національної безпеки.

Ґрунтовним джерелом для права національної безпеки також може стати робота Настюка В.Я. „Адміністративно-правові режими у сфері національної безпеки та протидії тероризму” [9].

Таким чином, наведене вище уможливлює свідчити, що безпека вже стала не лише фокусом уваги науковців різних галузей, а й передусім, опинилася у царині юридичних наук. Причому, як можна побачити із вище наведеного переліку дисертацій, він є вельми різноманітним. Сказане свідчить про те, що безпека об’єктивно виступає правовою категорією і суб’єктивне ставлення нинішнього покоління науковців щодо невизнання даного факту, аж ніяким чином не може сказатися на розвиткові науки, оскільки вона розвивається незалежно від дозволу на друкування тієї чи іншої наукової продукції або захист на рівні дисертацій тих чи інших наукових положень.

Нижче хотів би аргументувати власну позицію щодо необхідності розгляду безпеки не лише в рамках окремих галузей наук, а й формування окремої — права національної безпеки.

Передовсім зробимо декілька акцентів. Мета правового регулювання полягає у тому, щоб внаслідок дії норм права безпекові процеси відбувалися у тих напрямах, які є вигідними суспільству, а внаслідок цього виникали бажані, значимі та необхідні для суспільства результати.

Еволюція права національної безпеки може бути пов’язана з необхідністю безпечного не лише функціонування, але й розвитку як української, так і міжнародної спільноти. За таких умов норми права національної безпеки мають набувати нових якостей: забезпечувати збереження, відновлення і розвиток діяльності людини в контексті реалізації нею законних прав та інтересів. У рамках даного контексту доцільно також порушити і іншу, не менш важливу, проблему: реформування права міжнародної безпеки, яке має розширити нинішні обрії, включивши до себе фундаментальні засади права національної безпеки окремих країн. Адже діалог цивілізацій, глобалізація загроз і відповідна глобалізація систем безпеки передбачають формування і виникнення нових процесуальних зв’язків, відносин, регулятором яких і має виступати право національної безпеки на державному рівні, і концептуально оновлене право міжнародної безпеки на міжнародному.

Процеси інтеграції до систем колективної безпеки зумовлюють адекватну необхідність у наповненні національних правових систем новими стандартами, покликаними певним чином гармонізувати як самі безпекові відносини, які за даного випадку об’єднують держави, так і відповідне їх безпекове законодавство.

Причому ці стандарти слід сприймати в декількох аспектах. Відповідно до першого, безпековий стандарт — нормативний документ, що фіксує комплекс норм, правил, термінів та понять, вимог, які є обов’язковими для застосування при забезпеченні безпеки (об’єкта, процесу стандартизації) [3, с. 37]. Відповідно до другого аспекту, який здебільшого аксіоматично превалює в безпековому середовищі, поняття стандарт не має конкретно визначеного змісту. Під ним розуміються певні правила, приписи, що відповідають іншим наперед заданим параметрам. Такими розпливчатими і, що не мають чіткого визначення, термінами можна визнати: „стандарти НАТО”, „європейські стандарти”, „міжнародні стандарти”, „галузеві стандарти”, „стандарт безпеки” тощо.

Безперечно, можна зважати на даний підхід, розуміючи, що в його рамках йдеться про: можливість розроблення спільної, уніфікованої термінології, конкретної продукції, методи вимірювань рівня безпеки, ідентифікації загроз, методи, способи та засоби забезпечення безпеки, техніку безпеки тощо.

Утім саме цю розмитість і має не меті усунути право національної безпеки, в рамках якого категорії набудуть чіткого юридичного змісту, будуть легітимізовані і відповідно однаково не лише розумітимуться суб’єктами безпекових правовідносин, але й застосовуватимуться у їхній практичній діяльності.

У даному контексті правове регулювання слід розглядати як умову розвитку об’єктів національної безпеки, які визначають характер процесів функціонування суспільства, методи впливу на цей розвиток, а також відповідальність за невиконання нормативно закріплених правил.

Історично розвиток права національної безпеки відкриватиме простір для ефективнішого розвитку держави та її інститутів, у тому числі суспільних. Безперечно, набуває непересічного значення і можливості окремої особи. Дані можливості на пряму пов’язані з еволюцією системних уявлень про безпеку. Так наприклад, парадигма національної безпеки у повоєнні роки (1945 — 1953 рр.) звужувалася лише безпекою воєнною, в епоху біполярного світу (1953 — 1991 рр.) — носила оборонний характер, в епоху постбіполярного світу (1991 — 11 вересня 2001 року) — характеризувалася розширенням розуміння феномену безпеки, куди окрім воєнної, були включені інформаційна, екологічна, демографічна, економічна, ноосферна та інші; в епоху неополярного світу (11 вересня 2001 року — 08 серпня 2008 року) характеризувалася формуванням нових систем безпеки як відповідь на глобальні загрози, поєднаним з можливістю втручання у внутрішні справи незалежних і суверенних країн, зменшенням прав людини особливо у сфері свободи листування, ведення переговорів з „міркувань безпеки”, нівелювання ролі ООН та ОБСЄ. Наразі, після подій 08 серпня 2008 року можна прогнозувати вироблення нових принципів і відповідних уявлень як на саму безпеку, так і на методи та форми її забезпечення, і відповідно необхідність об’єднання до колективних систем безпеки.

Відповідно до означених парадигм змінювалася і відповідна правова система тієї чи іншої країни, що неминуче впливало і на формування окремого інституту права міжнародної безпеки. За таких умов ставлення і розуміння безпеки, її необхідності і засобів та методів забезпечення з боку керівної еліти країни визначали і адекватне нормативне закріплення можливостей конкретної особи щодо її участі в даному процесі. Таким чином можна чітко простежити і висновувати: безпека є взаємопов’язаною з правом, більше того, у деяких випадках вона формує право позитивне, впливає на рівень відносин держави і особи, формування інститутів громадянського суспільства, побудову незалежної, демократичної, правової і соціальної держави в цілому.

Усвідомлюючи необхідність розроблення уніфікованого праворозуміння і правозастосування у сфері міжнародної безпеки, робляться спроби вчених щодо розв’язання даної проблеми. Так, Г.Берман пропонує створити світове право, яке включатиме велику систему контрактних і звичаєвих правових норм, що регулюють відносини між фізичними і юридичними особами понад національні кордони, пропонуючи нову назву — право народів. Розвиваючи цю думку, але подаючи іншу назву, розмірковує О.А.Степанов. Зокрема, даний дослідник зазначає, що право безпеки покликано шляхом використання універсальних процедурних форм визначати на міждержавному рівні характер взаємовідносин у сфері безпеки [40, с. 82].

Водночас, схвалюючи прагнення даних дослідників щодо вироблення підходів до формування права безпеки, я не можу прийняти ані їхню аргументацію, ані підтримати загальну ідею щодо змісту даного права, який є початково звужений у даних авторів лише до терористичних загроз і загроз інформаційним електронним системам.

По-перше, право безпеки як таке є дуже абстрактним і не має власного предмета, адже позитивне право закріплює правила поведінки у певній сфері життєдіяльності, які є обов’язковими для кола учасників даних відносин. Відтак, безпека як така може розглядатися лише як категорія теорії безпеки — безпекознавства [41]. Натомість, коли йдеться про право, то необхідно чітко його розділяти відповідно до предметних сфер. Наразі мною пропонується відповідно до рівнів безпеки виділяти: право міжнародної безпеки і право національної безпеки.

По-друге, зміст права національної безпеки, так само як і зміст права міжнародної безпеки, не має обмежуватись лише загрозами і заходами щодо дій „наднаціонального координатора антитерористичної діяльності” [40, с. 83]. Адже право виступає регулятором суспільних відносин і має охоплювати своїм впливом усі елементи системи національної безпеки: множину потреб, інтересів і цінностей особи, суспільства та держави, загрози і небезпеки, внутрішні і зовнішні, об’єктивні та суб’єктивні, природні, техногенні та антропогенні чинники, що впливають на рівень національної безпеки, умови їх ґенези, еволюції й балансу, державні та недержавні інституції, об’єднані цілями і завданнями щодо просування забезпечених недоторканістю потреб, національних інтересів і цінностей нації.

Поза це слід зважати на той факт, що система національної безпеки є складовою частиною європейської та глобальної (універсальної) системи безпеки.

Відтак, можна висунути обґрунтовану гіпотезу: при формуванні систем колективної безпеки відбувається імплементація і гармонізація елементів систем національної безпеки окремих країн відповідно до визначених принципів функціонування систем безпеки вищого порядку. Саме тому об’єктивною потребою сьогодення є зміна концепції права міжнародної безпеки, врахування розроблених теорією національної безпеки положень, не замикаючись і штучно обмежуючись лише надбанням міжнародного права, роль якого є важливою, але не визначальною.

По-третє, необхідність наповнення національних правових систем спільними стандартами є не умовою, а наслідком кооперації держав у забезпеченні колективної безпеки. Більше того, наповнення правових систем безпековими стандартами уможливлюється лише після формування спільних систем безпеки, проведення відповідних заходів із її забезпечення. Це уможливить говорити не про просте наповнення безпековими стандартами, які можуть на практиці виявити свою нездатність працювати в Україні, а тими з них, які дійсно покращать рівень національної безпеки. Саме останній має бути приматом при входженні до будь-яких систем колективної безпеки, а не навпаки, коли підвищення рівня безпеки країн-членів системи безпеки підвищується за рахунок зниження рівня національної безпеки окремої країни.

Натомість можна прийняти тезу О.А.Степанова про те, що саме процедурний фактор зближення правових систем передбачає наявність акценту на вертикальній взаємодії, в рамках якої суттєвої ваги набуває спадкоємність в праві, яка зводиться до сприйняття певних елементів і правових цінностей усіма суб’єктами суспільних відносин. У цілому ж така спадкоємність може знаходити свій вираз через прийняття досконаліших правових взірців функціонування правових систем [43, с. 83].

Право покликано сприяти прогресивній соціальній діяльності. Безпека ж, виступаючи видом соціальної діяльності, за якої створюються умови для цієї діяльності є нерозривно пов’язаною з правом, адже останнє (в розумінні природного права) наповнює безпекову царину ідеєю справедливості, всевершності права. І у даному аспекті, підходячи до розуміння права передусім як природного, а не позитивного, безпека виступає органічним і дуальним компонентом правовладдя. Саме так, пропонує С.Головатий називати принцип верховенства права. Причому у своїй маститій монографії С.Головатий стосовно до контексту нерозривної єдності позитивного права і безпеки зазначає, що без визнання та забезпечення верховенства права саме лише бажання захистити права людини неодмінно лишається недосяжним, а сам захист неефективним [42, с. 1627].

Важливість і неординарність роботи С.Головатого полягає у не пересічності його думок, глибині та обріях наукового пошуку, нетривіальності і довершеності обґрунтування нової концепції принципу верховенства права. Право виділяється і розуміється не як успадкована система норм права, а насамперед як самостійний, унікальний і самобутній феномен, котрий має передовсім власне призначення і не зводиться до категорій держави.

Таким чином доходимо важливих висновків: правовладдя є неможливим без ефективно функціонуючої системи безпеки, яка за допомогою системи забезпечення перетворює воління і дороговкази нації у практичну площину її безпосередньої буттєвості.

Звідси випливає й інший, не менш важливий, висновок: національна безпека має спиратись не лише на позитивне, й на природне право, котре виступає для неї мірилом раціональності буттєвості самої безпеки, котра не може бути описана поза правовою цариною.

Саме такі, на наш погляд, важливі висновки є базовими аргументами на користь необхідності уконституювання права національної безпеки.

Право національної безпеки має подовжувати ідеї наукового пошуку сучасної правової науки, розкривати властивості і можливості права як сильного і дієвого чинника у житті людини, суспільства і держави (об’єктів національної безпеки). Право національної безпеки дозволить з одного боку подолати стереотипи щодо вседозволеності спеціальних служб, а з іншого — обмежить розуміння свободи вибору людини, включаючи засоби захисту і методи забезпечення власної безпеки. Адже, прикладом, тероризм із ідейних причин також можна розглядати як волюнтаристське розуміння свободи, і бажання щодо її втілення неприйнятними для цивілізованого суспільства радикальними засобами. За даного випадку право національної безпеки здатне трансформувати свободу людини у її позитивну і конструктивну соціальну діяльність, корисну для суспільства і держави в цілому. Тому, крокуючи до європейських структур, прагнучи послуговуватись європейськими стандартами, слід визнати необхідність взаємопроникнення права міжнародної безпеки і права національної безпеки одне в одне. Причому, екстраполюючи вище наведені думки, право міжнародної безпеки має уособлювати ідею міжнародної справедливості, справедливого розподілу світових природних ресурсів, незастосування сили при вирішенні міжнародних спорів і конфліктів; спиратися в цілому на принципи міжнародного права, викладені у Статуті ООН.

Таке взаємопроникнення, поступово якщо не привнесе європейські стандарти у безпосереднє буремне безпекове життя, то хоча б закладе правовий фундамент для того, щоб згодом, керуючись нормами права національної безпеки безпекова діяльність наближалась до європейських стандартів: добра, віри, справедливості.

Відзначаючи, що на рівні правосвідомості формуються правила, що регулюють поведінку людини у суспільстві, право національної безпеки закладає фундамент для відпрацювання аксіологічних критеріїв дозволеної поведінки особи. В його рамках необхідно також розробляти процедурно-правове регулювання. Право національної безпеки має дозволити представникам різних правових систем ідентифікувати діяльність суб’єктів за однозначними критеріями.

Врешті-решт право національної безпеки може бути досліджено і в аксіологічному вимірі. Адже воно передусім покликано:

r позбавити свавілля політичні групи, що приходять до влади, на власний розсуд тлумачити національні інтереси, змішувати їх із власними бізнесовими та клановими зацікавленостями;

r унеможливити узурпацію влади через зосередження у однієї з гілок влади більших повноважень порівняно з іншими у сфері національної безпеки, тобто буде легітимовано принцип безпекового балансу — система стримувань і противаг у сфері національної безпеки, яка означає, що жоден із суб’єктів забезпечення національної безпеки не може бути наділений повноваженнями більшими за іншого, а також кожен із суб’єктів має бути наділений правом впливу у даній сфері один на одного [3];

r забезпечити поступ українства до омріяних ідеалів соборності та правовладдя;

r уконституювати процес формування пріоритетних національних інтересів, позбавивши його заангажованих елементів, що відповідають політичний кон’юнктурі на тому чи іншому етапі історичного розвитку української державності;

r визначити базові (фундаментальні) категорії національної безпеки, об’єднавши і пов’язавши їх із поступом до річища державності, досягнення національних ідеалів і національної мети;

r унормувати процес становлення тотожних моментів у різних правових системах за рахунок реалізації принципу інваріантності безпекових настанов.

Слід сказати і про гуманістичний вимір права національної безпеки, який полягає у тому, що воно зорієнтовано на людину, втілення та реалізацію її інтересів, що відповідають законам добра і справедливості, самій концепції гуманізму. Право національної безпеки має стати, так би вмовити, моральним обов’язком кожної людини щодо творення української нації, розвитку духовності, зміцнення і укріплення титульного етносу — державоутворюючого українського народу.

Цілком збагненно, особливо в дусі теорії прогресу, сприйняття розвитку права як процесу, котрий сходить до гори, що право національної безпеки має сприйматися наукової громадою як наслідок довготривалої політико-правової традиції, яка в підсумку явила світові та українському соціуму багатогранну правову теорію, котрій ще донедавна було відведено роль сурмача, що лише закликає до справедливості. До ідей безпеки зверталося чимало дослідників, більше того, нами була зроблена спроба виділити парадигми системного мислення щодо безпеки, котрі існували у ХХ столітті. Проте, як свідчить наш науковий досвід, а також викладання і безпосереднє спілкування із практиками сфери національної безпеки, найвдалішою спробою систематизувати знання у сфері національної безпеки стало формування наукового напряму про національну безпеку — націобезпекознавство. Так само, як і в політико-правовій царині найбільш конструктивною вбачається еволюція права, наслідком якої виступатиме формування і уконституювання у юридичній науці права національної безпеки.

Можна висновувати, що побіжний аналіз існуючих у вітчизняній науці наукових джерел не дає можливості скласти цілісну та ґрунтовну уяву ані про феномен національної безпеки, ані про можливі конструкції права національної безпеки. Цю прогалину я спробував усунути в рамках даної статті. Актуальність і необхідність формування права національної безпеки не виступають даниною моді в ході неперевершеної ходи диверсифікації права на безліч іноді беззмістовних інститутів. Навпаки — формування даного права закладе фундамент для поступового правового і безпекового розвитку нашої країни, сприятиме повнішій реалізації принципу правовладдя, а також закладе фундамент для крокування уторованим шляхом вже розроблених і успішно діючих європейських стандартів безпеки. Дане право слугуватиме основою безпекового розвою України, адже воно є дуальним із правом природним — правом на гідне життя і забезпечення його відповідними, визначеними законом, засобами.

Право національної безпеки може розглядатися у чисельних вимірах. І його аналіз в рамках даної статті лише в історичному, гуманістичному, процесуальному, аксіологічному і онтологічному вимірах лише закладають фундамент для подальших плідних наукових розробок, розкривають нескінченні обрії дослідження національної безпеки як екзистенціального феномену буремної дійсності.

Головне на мій погляд, що в рамках даної статті здійснено спробу науково обґрунтувати необхідність формування права національної безпеки, визначено його загальне призначення, основну мету і завдання — сформовано концепцію. Адже сутність права виявляється не лише у правових феноменах, але і у не праві, заперечуючи яке, право стверджує себе як самоцінність в початковому, всезагальному сенсі права як унікального феномену. Що ж до його змістовного наповнення, то про це йтиметься у наступних авторських публікаціях.

Література

Ліпкан В.А. Національна безпека України: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2008. — 552 с.
Ліпкан В.А. Теорія національної безпеки : [підручник]. — К.: КНТ, 2008. — 631 с.
Ліпкан В.А., Ліпкан О.С. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. Вид. 2- доп. і перероб.— К.: Текст, 2008. — 400 с.
Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є., В.М.Желіховський Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: Навчальний посібник. — К.: КНТ, 2006. — 280 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
Ліпкан В.А., Діордіца І.В. Національна безпека України: кримінально-правова охорона: Навчальний посібник. — К.: КНТ, 2007. — 292 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
Горбулін В. П. Качинський А. Б. Системно-концептуальні засади стратегії національної безпеки України. — К. : Євроатлантикінформ, 2007. — 592 c.
Пономаренко Г. О. Управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави: адміністративно-правові засади: монографія / Харківський національний ун-т внутрішніх справ. — Х. : Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2007. — 448 с. — Бібліогр.: с. 404-446.
Пономаренко Г. О. Адміністративно-правові засади управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави: автореф. дис.. д-ра юрид. наук: 12.00.07 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2008. — 39 с.
Настюк В. Я. Адміністративно-правові режими у сфері національної безпеки та протидії тероризму: монографія / Академія правових наук; Інститут вивчення проблем злочинності; Служба безпеки України; Інститут оперативної діяльності та держ. безпеки. — К., 2008. — 245 с.
Чуйко З.Д. Конституційні основи національної безпеки України: Дис. … на здобуття наук. ступ. канд.. юрид наук : 12.00.02 „Конституційне право” / Зоряна Дмитрівна Чуйко. — Х., 2007. — 209 с.
Нижник В. Н., Ситник Г.П., Білоус В. Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку ): Навч. посіб. / За заг. ред. П.В. Мельника, Н.Р. Нижник. — Ірпінь, 2000. — 304 с.
Данільян О.Г., Дзьобань О.П., Панов М.І. Національна безпека України: структура та напрямки реалізації: Навч. посіб. — Х.: Фоліо, 2002. — 285 с.
Ліпкан В.А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України: Монографія. — К.: Текст, 2005. — 350 с.
Левицька М.Б. Теоретико-правові аспекти забезпечення національної безпеки органами внутрішніх справ України: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Національна академія внутр. справ. — К., 2002. — 206 с.
Максименко Ю. Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України: автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.01 / Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2007. — 20 с. — 20 с.
Медведчук В. В. Сучасна українська національна ідея і актуальні питання державотворення: Дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.01., 12.00.02 / Нац. акад. внутр. справ України. — К., 1997.
Пендюра М. М. Національна безпека України в контексті сучасних європейських геополітичних трансформацій: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.01 / Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2006. — 19 с.
Петрів І. М. Конституційно-правові засади організації та діяльності Ради національної безпеки і оборони України: Дис.. канд. юрид. наук: 12.00.02 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. — К., 2004. — 209 с. — Бібліогр.: с. 196-209.
Городянко С. В. Організаційно-правове забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС України: автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2007. — 20 с.
Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади: Дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія внутрішніх справ України. — К., 2005. — 236 с.— Бібліогр.: с. 193-211.
Ольховський Є Б. Адміністративно-правові засоби забезпечення громадської безпеки: Дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2003. — 191 с. — Бібліогр.: с. 178-191.
Пашков С. М. Організаційно-правові засади діяльності судової міліції по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві: автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національний ун-т держ. податкової служби України. — Ірпінь, 2008. — 18 с.
Ситник Г. П. Державне управління у сфері забезпечення національної безпеки України: теорія і практика: Дис.. д-ра наук з держ. упр.: 25.00.01 / Національна академія держ. управління при Президентові України. — К., 2004. — 429 с. — Бібліогр.: с. 367-408.
Теличкін О. О. Правоохоронна діяльність у сфері забезпечення міжнародного миру і безпеки: організаційно-правові засади: Дис.. д-ра юрид. наук: 12.00.07 / Національний ун- т внутрішніх справ. — Х., 2004. — 428 с.
Хіміч О. М. Забезпечення екологічної безпеки адміністративно-правовими заходами, які застосовуються міліцією: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія внутрішніх справ України. — К., 2006. — 16 с.
Горбачова І. М. Заходи безпеки в кримінальному праві (порівняльно-правовий аналіз): автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Одеська національна юридична академія. — О., 2008. — 20 с.
Литвин О. П. Кримінально-правова охорона громадської безпеки і народного здоров’я: Дис.. д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Київський ін-т внутрішніх справ. — К., 1999. — 400 с.;
Мисливий В.А. Злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту (кримінально-правове та кримінологічне дослідження): Дис.. д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Дніпропетровський держ. ун-т внутрішніх справ. — Д., 2005. — 543 с. : рис., табл. — Бібліогр.: с. 413-78.
Окнян В. К. Кримінально-правова відповідальність за порушення правил пожежної безпеки: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Національна академія внутрішніх справ України. — К., 1997. — 24 с.
Пащенко О. О. Кримінальна відповідальність за порушення правил ядерної або радіаційної безпеки: соціальна обумовленість і склад злочину: Автореф. дис. .. канд. філософ. наук: 12.00.08 / Нац. юрид. акад. ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2004. — 18 с.
Білоцький С. Д. Міжнародне-правове регулювання співробітництва регіональних організацій колективної безпеки з ООН (на прикладі миротворчих операцій НАТО в Південно- Східній Європі): автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.11 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2008. — 18 с.
Делинский А. А. Европейская система безопасности: международно-правовые аспекты становления и развития: Дис. .. канд. юр. наук: 12.00.11 / Одес. нац. юр. акад. — О., 2002. — 186 с.
Дмитрієв А. І. Вестфальський мир 1648 року і сучасне міжнародне право: Дис. .. д-ра. юр. наук: 12.00.11 / НАУ України, Ін-т держави та права ім. В.М. Корецького. — К., 2003. — 426 с.
Микієвич М. М. Правові засади організації та діяльності Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки: Автореф. дис.. д-ра юрид. наук: 12.00.11 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. — К., 2007. — 40 с.
Ржевська В. С. Право держави на самооборону в світлі розвитку юридичних гарантій міжнародної безпеки: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.11 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин. — К., 2003. — 22 с.
Фисун Ю. Ю. Міжнародно-правове регулювання інституту релігійної безпеки: Дис.. канд. юрид. наук: 12.00.11 / Одеська національна юридична академія. — О., 2004. — 197 с. — Бібліогр.: с. 180-197.
Бодрук О. С. Системи національної та міжнародної безпеки в умовах формування нового світового порядку 1991-2001 роки: Дис… д-ра. політ. наук: 21.01.01 / Нац. ін-т проблем міжнар. безпеки. — К., 2003. — 415 с.
Храбан І. А. Конфігурація європейської безпеки в контексті реалізації національних інтересів України (воєнно-політичний аспект): автореф. дис.. д-ра політ. наук: 21.01.01 / Національний ін-т проблем міжнародної безпеки Ради національної безпеки та оборони України — К., 2008. — 32 с. — 32 с.
Луньков А. В. Гарантування державної безпеки України: історичний досвід провідних держав та сучасність: Автореф. дис.. канд. іст. наук: 20.02.22 / Національний ун-т “Львівська політехніка” — Л., 2007. — 19 с.
Степанов О.А. Условия формирования права безопасности // Государство и право. — № 2. — 2007. — С. 82 – 85.
Ліпкан В.А. Безпекознавство: Навчальний посібник. — К.: Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
Головатий С. Верховенство права: український досвід: монографія. — Книга третя. К.: Фенікс, 2006.

Мітки: право національної безпеки