Ліпкан Володимир Анатолійович,

кандидат юридичних наук, докторант НАВС

Для цитування:

Ліпкан В. А. Проблеми визначення функцій системи забезпечення національної безпеки України. Підприємництво, господарство і право. 2004. № 2. С. 75 – 78.

Вступ

Формування постмонополярного світу дедалі супроводжується порушенням не лише норм міжнародного права, а й домовленостей держав щодо співпраці. Все більше можна спостерігати реалізацію доктрини Картера, відповідно до якої з часом все більше траплятиметься втручання у внутрішні справи держав іншими країнами[1]. Саме тому на даному етапі історичного розвитку для України є важливими питання забезпечення національної безпеки. Одним з важливих елементів вирішення даного питання є організація ефективного функціонування системи забезпечення національної безпеки (СЗНБ). У цілому слід констатувати, що наукові розробки в Україні поки не є адекватними тому рівню загроз, який існує на сьогодні. І передусім це зумовлено тією обставиною, що переважна більшість авторів націобезпекознавчої тематики вважають, що найбільшу небезпеку становлять внутрішні загрози[2]. Водночас аналіз подій в світі[3], застосування теорії циклів[4], а також методології синергетики[5] не дають підстав погодитись із такою позицією.

Україна, опинившись на перетині цивілізацій, а також, перебуваючи у стані нестійкої стабільності, зіткнулася з низкою проблем, які не дозволяють рухатися в межах завданих параметрів до поставленої мети — стійкого розвитку української держави, підвищення добробуту українського суспільства, становлення України в якості регіонального лідера[6]. Передусім, слід сказати, що не є сформованою загальна теорія національної безпеки — націобезпекознавство — в рамках якої, зокрема, і мають розглядатися питання організації функціонування та оптимального управління системою забезпечення національної безпеки України[7]. У даному аспекті слід також зазначити, що вітчизняні дослідники, з урахуванням визначення вектору функціонування системи забезпечення національної безпеки, аналогічним чином визначають і функції даної системи. Водночас події навколо о. Тузла, а також зовнішньополітична ситуація складаються таким чином, що система забезпечення національної безпеки поки не функціонує в адекватному режимі, за якого б загрози та небезпеки унеможливлювалися на стадії зародження. Дана обставина пов’язана з невірним визначенням джерел загроз, а отже і основних напрямів функціонування системи забезпечення національної безпеки. Саме цим і зумовлена актуальність даної статті, в якій автор запропонує власне бачення щодо окреслення підходів до визначення функцій системи забезпечення національної безпеки, спираючись на власні розробки з даної тематики, а також критично аналізуючи сучасні дослідження із зазначених питань.

Мета даної статті полягає у тому, щоб, застосовуючи методологію синергетики, діалектики, методи синхронного і діахронного аналізу, аналізу та синтезу, контент-аналізу та івент-аналізу, намітити основні підходи до визначення функцій системи забезпечення національної безпеки України.

Зважаючи на той факт, що мета функціонування СЗНБ полягає в організації управління системою національної безпеки через ефективне функціонування самої системи забезпечення, під функціями системи забезпечення національної безпеки у даній статті розумітимемо здійснення суб’єктами системи забезпечення національної безпеки України діяльності зі створення умов для оптимального управління системою національної безпеки.

На сучасному етапі в Україні, з урахуванням принципу розподілу влад, державні органи законодавчої, виконавчої, судової влад здійснюють відповідні функції в інтересах самоорганізації і життєдіяльності суспільства з метою забезпечення національної безпеки  України[8].

У даному аспекті ми не можемо підтримати М.Б.Левицьку, яка заявляє: „… безперечним є твердження, що система забезпечення національної безпеки є державною, оскільки організується, забезпечується і спрямовується державою (її відповідними владними структурами)”[9]. Так, звичайно, держава відіграє вагому роль у забезпеченні національної безпеки, більше того вона, через свій управлінський орган — Раду національної безпеки і оборони України — забезпечує цілеспрямований вплив на об’єкти національної безпеки з метою їх стійкого розвитку. Водночас, вже не є новиною, що система правоохоронних органів, яка є одним з елементів системи забезпечення національної безпеки, по усьому світу складається не лише із державних органів, а й і з недержавних організацій. Перебуваючи влітку 2003 року на навчанні в Міжнародній правоохоронній академії в Будапешті (Угорщина), я ознайомився із функціонуванням, організаційною структурою правоохоронних органів багатьох країн. Зокрема у США, до даної системи окремим рядком входять приватні агентства, що забезпечують безпеку. Аналогічна ситуація в Німеччині, Угорщині, Румунії, Нідерландах, Австрії, Китаї, з досвідом роботи яких автор ознайомився безпосередньо під час слухання лекцій, які читалися представниками відповідних країн[10].

Акцентую увагу також і на тій обставині, що у своїй дипломній роботі мною були розглянуті організаційно-управлінські аспекти формування недержавної системи безпеки[11]. Проведений аналіз масиву інформації дав змогу зробити висновок: система недержавного забезпечення національної безпеки є складовим елементом системи забезпечення національної безпеки. Щодо думки М.Б.Левицької, то за таких умов відбувається підміна понять, коли систему забезпечення державної безпеки називають системою забезпечення національної безпеки, фактично ототожнюючи їх. Більше того, така позиція закладена і у нинішньому Законі України „Про основи національної безпеки України”[12]. Наведене, є ще одним аргументом на користь розроблення націобезпекознавства, в рамках якого обов’язково має бути сформований лексикон основних понять та термінів, тобто дана наука має оперувати власною категорійно-понятійною системою, яка відбиватиме об’єктивну дійсність саме в сфері національної безпеки.

Дещо незрозумілими у даному ж контексті виступають твердження М.Б.Левицької, яка саме в дусі радянських часів заявляє: „Держава зобов’язана всіма доступними засобами, можливостями, які є в її розпорядженні, проведенням відповідної політики захищати особу, охороняти її права та свободи”[13]. Безперечно, одним з основних призначень держави і є захист конституційних прав і свобод, законних інтересів громадян, але надійний захист особи, її прав і законних інтересів може бути забезпечений не лише за участю держави, а й за допомогою приватних, недержавних організацій. Краще за особу ніхто не знає, які інтереси є найбільш вразливими і найменш захищеними. Більше того, реальне забезпечення національної безпеки є результатом вибору серед альтернатив: особа має сама обирати, хто забезпечуватиме її безпеку: чи то Державна служба охорони, чи то приватне агентство безпеки. Безпека — це свобода вибору. Отже знову виходимо на ту позицію, що більшість авторів, декларуючи необхідність забезпечення безпеки особи і суспільства, усю відповідальність покладають на державу, плекаючи надію на її всесильність. За таких обставин як раз і складаються передумови щодо формування тоталітарних держав, і відповідно перекручено трактуються функції СЗНБ.

Звичайно має існувати монополія на застосування певної категорії заходів і засобів (розвідувальні, контррозвідувальні, оперативно-розшукові та деякі інші спеціальні заходи), водночас монополія на забезпечення національної безпеки дорівнює відсутності альтернативи, а отже унеможливлює її системне забезпечення. Дану ситуацію приблизно можна зобразити наступним чином. Є два види безпеки: та, що забезпечує держава, і ніякої.

Певна річ, цей підхід вже є рудиментом старої системи, і геополітичні реалії сьогодення дають усі підстави казати про формування нового розуміння як сутності національної безпеки, так і забезпечуючих її елементів. Адже, якщо ретельно проаналізувати існуючі в нашій державі напрацювання з проблематики національної безпеки, то можна відстежити цікаву тенденцію: більшість авторів пропонують, вірніше сказати декларують, необхідність всебічного захисту особи, забезпечення прав людини і громадянина, наголошують на необхідності формування теорії національної безпеки, або оновленої системи національної безпеки, чи Концепції національної безпеки або Закону тощо, водночас сам хід міркувань, аргументація та висновки подеколи суперечать проголошуваним цілям.

Так, наприклад, М.Б.Левицька на сторінці 47 зазначає: „… сучасні внутрішні загрози є найбільш небезпечними…”, водночас на сторінці 164 каже: „ …на сучасному етапі розвитку суспільства найпріоритетнішим життєво важливим національним інтересом будь-якої держави є становлення та закріплення системи забезпечення міжнародної безпеки”[14].

Отже стає не зрозумілим: якщо найбільшу небезпеку являють внутрішні загрози, то яким чином становлення системи міжнародної безпеки може бути пріоритетним національним інтересом? Тут спостерігається повна суперечність. До речі, сам вираз „найпріоритетніший життєво важливий національний інтерес” є псевдонауковим, тому що не несе в собі ніякого змістовного навантаження. Пріоритетність того чи іншого національного інтересу визначається його важливістю та необхідністю вжиття першочергових заходів. Такими інтересами виступають життєво важливі інтереси. Жодний з них не може бути не пріоритетним, тому вираз, що застосовує М.Б.Левицька, є невірним, адже за своїм змістом він є тавтологічним, бо йдеться про „найпріоритетніші” пріоритетні національні інтереси. Сказане свідчить про відсутність розуміння сутності національних інтересів, а також уявлення про операціоналізацію термінологією.

Аналогічні алогізми можна знайти і у працях Г.Ф.Костенка, О.С.Бодрука та інших дослідників, які, здебільшого ототожнюючи систему національної безпеки із системою її забезпечення, висувають не зовсім адекватні думки стосовно основних завдань і функцій даних систем. При чому дана ситуація є характерною не лише для українських дослідників. Так прикладом, російський дослідник В.І.Ярочкін, пропонуючи створити загальну теорію безпеки життєдіяльності, чомусь називає її сек’юритологією, хоча за змістом вона становить собою модель загальної теорії безпеки, в якій безпека життєдіяльності є лише одним з компонентів[15].

Дані процеси відбуваються, на нашу думку, через відсутність розуміння сучасних реалій як феномену безпеки, так і національної безпеки, зокрема.

Хотіли б зазначити, що не можна наголошувати на формуванні достатньої системи національної безпеки, разом із обмеженням кола суб’єктів забезпечення національної безпеки лише державними структурами[16]. Не можна говорити про всебічний розвиток інтересів особи і суспільства, зазначаючи, що головну відповідальність за це несе держава, а роль суспільства полягає лише у створенні механізмів цивільного контролю[17]. Некоректним є застосування термінології, що не застосовується в науковому обігу (наприклад: корінні національні інтереси[18]), або не знаходить свого пояснення (наприклад: транснаціональні загрози[19]), або коли зміст одних процесів відображається за допомогою декількох понять, відбувається ототожнення понять (наприклад: система національної безпеки і система забезпечення національної безпеки[20], життєво важливі і пріоритетні національні інтереси[21]). Не можна казати про формування теорії національної безпеки, розглядаючи окремі її складові елементи, не демонструючи принципів будови, не окреслюючи інтегративних якостей даної сукупності знань, які саме і утворюють наукову систему, мети формування, основних завдань, місця в системі інших наукових дисциплін, чиїм об’єктом є безпека, окрім цього, оминати питання визначення ключових понять[22].

Більше того, висунення даних пропозицій, тим паче на рівні монографічних досліджень і навчальних посібників, має супроводжуватися репрезентацією власного погляду, адекватністю отриманих результатів методології, що застосовується, презентації моделі даної теорії, яка характеризуватиметься цілісністю та несуперечністю[23].

Отже авторська позиція полягає у тому, що, передусім, слід ще раз осягнути сучасні реалії феномену національної безпеки, спромогтися віддалитися від гучних лозунгів, і наблизитися до площини теоретичного обґрунтування необхідних змін. Даний процес мислиться крізь призму формування неопарадигми національної безпеки — певно визначеної сукупності нових поглядів, цінностей і засобів, прийнятих науковим співтовариством і забезпечуючих існування наукової традиції в сфері дослідження феномену національної безпеки, з урахуванням його еволюційного розвитку[24].

Зазначимо, що погляди щодо функцій даної системи різняться. Так, на думку  Є.Кравця, серед основних функцій системи забезпечення національної безпеки  в умовах надзвичайної ситуації слід виділити: виявлення і прогнозування загроз життєво важливим інтересам об’єктів національної безпеки, здійснення комплексу оперативних і довгострокових заходів для попередження та нейтралізації загроз; створення та підтримання напоготові сил і засобів забезпечення національної безпеки; управління силами і засобами забезпечення національної безпеки в умовах надзвичайної ситуації; здійснення системи заходів з відновлення нормального функціонування об’єктів національної безпеки у регіонах, які потерпіли внаслідок виникнення надзвичайної ситуації; участь в заходах, покликаних забезпечувати національну безпеку за межами України відповідно до міжнародних договорів та угод, укладених або визнаних українською державою[25].

Аналогічними за своїм змістом є функції, пропоновані В.Ю.Богдановичем[26].

У дещо іншій площині розглядає функції СЗНБ О.С.Бодрук, який пропонує виділяти наступні: регулятивна (або розподільча), акумулятивна, аналітична, прогностична, компенсаторна, інформаційна, координуюча, силова, зовнішньополітична функції. У більш абстрактному плані, функції СЗНБ можна поділити на два види. Захищаючи свої інтереси в галузі внутрі­шніх відносин, держава здійснює тим самим свою внутрішньополітичну функцію; захищаючи свої інтереси в галузі зовнішніх відносин, вона здійснює свою зовнішньополітичну функцію[27].

На нашу думку, ураховуючи зазначене, до основних функцій СЗНБ можна віднести:

q   прогнозування та виявлення загроз та небезпек національній безпеці;

q   розроблення і здійснення комплексу оперативних, тактичних і стратегічних заходів щодо управління загрозами та небезпеками;

q   створення і підтримання у готовності сил забезпечення національної безпеки;

q   участь в забезпеченні всезагальної і регіональної безпеки відповідно до міжнародних договорів, ратифікованих Україною.

Відповідно до Концепції (основи державної політики) національної безпеки України взагалі систему забезпечення національної безпеки України утворювали сукупність суб’єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об’єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України.

Для безпосереднього виконання функцій по забезпеченню безпеки особи, суспільства та держави, відповідно до Концепції (основи державної політики) національної безпеки утворювалася державна система забезпечення національної безпеки. Водночас із набуттям чинності Закону України „Про основи національної безпеки України” дані питання взагалі лишились не те що невирішеними, а навіть і не порушуються у постановочному плані[28]. Тому на сьогодні нормативно-правовий фундамент для функціонування як самої системи забезпечення національної безпеки України, так і одного із її компонентів — державної системи забезпечення — відсутній.

Але, не зважаючи на таку законодавчу анемію, вважаю, що згодом дане питання може бути вирішено через прийняття пакету нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері національної безпеки. Зокрема, будуть адекватно відображені питання, що аналізуються.

У даному ракурсі зазначимо, що громадяни, громадські та інші організації і об’єднання також є суб’єктами забезпечення національної безпеки, володіють правами та обов’язками щодо участі в процесі її забезпечення відповідно до законодавства України, нормативних актів органів державної влади та управління, прийнятих в межах їх компетенції. Держава забезпечує правовий і соціальний захист громадянам, громадським та іншим організаціям та об’єднанням, що забезпечують національну безпеку, відповідно до законодавства України, і складають систему недержавного забезпечення  національної безпеки.

Таким чином, функції системи забезпечення національної безпеки мають будуватися, враховуючи державну і недержавну складові. Пропонований підхід найповніше відбиває прагнення України до євроінтеграції, а також формування моделі достатньої системи забезпечення національної безпеки України.