Ліпкан Володимир Анатолійович,

кандидат юридичних наук,

докторант Національної академії внутрішніх справ України

Для цитування:

Ліпкан В.А. Управлінський підхід до вивчення системи забезпечення національної безпеки України. Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. 2004. № 9. С. 230 – 233.

Останніми часами проблема управління національною безпекою зміщується  в бік не стільки декларованої, скільки реально розглядуваної. Передусім, це обумовлено трансформацією геополітичної конфігурації, яка спричинила суттєвий вплив на характер та інтенсивність забезпечення українських національних інтересів. У зв’язку з цим постає завдання щодо формування цілісної системи знань про національну безпеку — націобезпекознавство[1].

Формування нової теорії або наукового напряму не є самоціллю, а зумовлено низкою теоретичних і практичних питань. Передусім, ці питання пов’язані із неоформленістю понятійно-категорійного апарату, невизначеністю основних понять та категорій, надання їм дослідниками різного тлумачення. Система національної безпеки є однією з центральних категорій націобезпекознавства. Разом з цим, до центральних категорій даного наукового напряму ми також відносимо і „систему забезпечення національної безпеки”. На дану обставину також звертає увагу і українська дослідниця М.Б.Левицька, зазначаючи, що категорія „система забезпечення національної безпеки” входить до базових понять загальної теорії національної безпеки[2]. Одразу ж зауважимо, що, систему забезпечення національної безпеки у двох іпостасях: як об’єкт управління і як об’єкт наукового пізнання. У рамках даної статті ми розглядатимемо її в якості об’єкта управління.

Загальна аморфність понятійного апарату, чинить негативний вплив на формування націобезпекознавства. Передусім, це стосується ототожнення таких понять як „система національної безпеки” і „система забезпечення національної безпеки” переважною більшістю дослідників феномену національної безпеки. З поміж цілого ряду причин, однією і напевно найголовнішою, є не визначеність мети функціонування системи забезпечення національної безпеки України.

Метою даної статті є визначення із застосуванням управлінського підходу цілей і завдань системи забезпечення національної безпеки.

Національна безпека забезпечується проведенням єдиної державної політики в усіх сферах життєдіяльності, системою заходів економічного, політичного і організаційного характеру, адекватних загрозам та небезпекам національним інтересам особи, суспільства та держави.

Основним суб’єктом забезпечення національної безпеки є держава, яка здійснює функції у цій сфері через органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Держава згідно з чинним законодавством забезпечує безпеку кожного громадянина як на території України, так і за її межами. Для створення і підтримання належного рівня захисту національних інтересів об’єктів національної безпеки України розробляється система правових норм, що регулюють відносини в сфері національної безпеки, визначаються основні напрями діяльності органів державної влади і управління, а також суб’єктів недержавної форми власності, що надають послуги в сфері забезпечення безпеки, формуються або перетворюються органи та сили забезпечення національної безпеки і механізм контролю та нагляду за їх діяльністю. У зв’язку з чим питання удосконалення нормативно-правового забезпечення управління системи національної безпеки також перебувають у полі тяжіння нашого наукового інтересу.

Визначальним елементом створення будь-якої системи є її мета. Отже очевидним є розгляд даного компоненту і при створенні системи забезпечення національної безпеки України.

Питанням визначення поняття мети приділено багато уваги, тому, щоб не переобтяжувати статтю зайвими дискусіями, наведемо те визначення поняття, яким будемо користуватися в подальшому. Отже мета — передбачений у свідомості результат, на досягнення якого спрямована діяльність суб’єкта.

У теоретичній сфері дослідження національної безпеки, мабуть, стало традицією, що одне поняття характеризується чисельними не лише визначеннями, а й підходами щодо їх формулювання. Це ж саме стосується і такого поняття, як „мета функціонування системи забезпечення національної безпеки”.

Зважаючи на те, що система забезпечення національної безпеки — широкий спектр державних і недержавних інститутів, що здійснюють свою діяльність в інтересах досягнення необхідного рівня управління системою національної  безпеки[3], можна визначити і мету її створення і функціонування: організація процесу управління загрозами та небезпеками, за якого державними і недержавними інституціями гарантується прогресивний розвиток українських національних інтересів, джерел духовного і внутрішнього добробуту народу України, а також ефективне функціонування самої системи забезпечення національної безпеки України. У найбільш широкому плані мета системи забезпечення національної безпеки — організація управління системою національної безпеки через ефективне функціонування самої системи забезпечення.

При чому, під поняттям управління системою національної безпеки нами розуміється свідомий цілеспрямований вплив суб’єкта управління на множину потреб, інтересів і цінностей особи, суспільства і держави, загроз та небезпек, внутрішніх та зовнішніх, об’єктивних та суб’єктивних,  природних, техногенних та антропогенних чинників, що впливають на стан національної безпеки умов їх генезису, еволюції та балансу, державні та недержавні інституції, об’єднані цілями і завданнями щодо про­сування забезпечених недоторканістю національних потреб, інтересів і цінностей, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну дія­льність у межах законодавства України з метою підвищення ефективності її функціонування для розв’язання завдань по забезпеченню національної безпеки.

Управління системою національної безпеки має розглядатися в декількох аспектах. По-перше, мається на увазі управління цією системою як об’єктом з боку держави. По-друге, враховується управління, яке здійснюється всередині системи, при якому об’єктами є співробітники, служби, підрозділи, органи, а суб’єктами — керівники та управляючі апарати, які діють на відповідних рівнях і становлять у своїй сукупності управляючу підсистему всієї системи даних органів у цілому і кожного з них окремо.

У свою чергу, управління системою забезпечення національної безпеки можна визначити як особливий вид діяльності державних і недержавних суб’єктів по упорядкуван­ню системи забезпечення національної безпеки, забезпеченню її оптимального функціонування і стійкого розвитку з організації управління системою національної безпеки.

Зміст цієї діяльності вміщує: визначення цілей, завдань і функцій суб’єктів забезпечення національної безпеки; розроблення і вдосконалення їх організаційної, функціональної, інформаційної та психологічної структури; за­безпечення матеріальними, інформаційними та інши­ми ресурсами; підготовку і реалізацію управлінських рішень; за­безпечення координації та взаємодії державних і недержавних суб’єктів забезпечення національної безпеки; регулювання їх організації і функціонування з урахуванням геополітичної обстановки та відхилень від намічених цілей; створення ефективної системи обліку та контролю тощо.

Головне завдання системи забезпечення національної безпеки полягає у тому, щоб створити таку систему управління, за якої можна було б здійснювати свідомий цілеспрямований вплив на ці загрози та небезпеки.

Водночас варто зазначити, що дана позиція поки не знайшла широкого застосування. Більше того окремі дослідники пропонують вживати поняття „ліквідація небезпек”, що саме по собі суперечить управлінській парадигмі аналізу національної безпеки в якості об’єкта управління. Так, наприклад, М.Б.Левицька зазначає: „…ліквідація небезпек … значною мірою відноситься до сфери діяльності органів внутрішніх справ”[4]. Водночас далі по тексту автор заперечує сама собі, зазначаючи наступне: „Повну ліквідацію загроз не можна розглядати як таку, що може бути реально досягнута, оскільки загрози національним інтересам країни завжди її супроводжують в процесі розвитку і є основним фактором, що впливає  на реалізацію завдань і функції системи забезпечення національної безпеки”[5]. Отже стає незрозумілим, якої саме позиції притримується автор. Причому така позиція і понятійна неточність притаманна багатьом дослідженням з націобезпекознавчої проблематики[6].

Утім, наша позиція полягає у тому, щоб у межах націобезпекознавства застосовувати управлінський підхід, тобто таку дослідницьку програму, яка виходить з того, що існування людини, суспільства і держави в якості триєдиного організму є результатом глобального процесу управління, продуктом, який виник у ході адаптації людини до світу і виживання у ньому через отримання і обмін значущою інформацією. Національна безпека виступає об’єктом управління і разом із системою забезпечення національної безпеки утворюють систему управління національною безпекою.

Застосування управлінського підходу до вивчення системи забезпечення національної безпеки дозволить визначити: 1) чітке коло суб’єктів забезпечення національної безпеки; 2) чітке коло об’єктів національної безпеки; 3) канали прямого і зворотного зв’язку, по яким відбуватиметься надходження інформації від суб’єкта до об’єкта і навпаки; 4) внутрішнє і зовнішнє середовище існування системи національної безпеки в цілому і системи забезпечення національної безпеки, зокрема, що надасть змогу говорити не про знищення джерела небезпеки, а про можливість здійснення моніторингу чинників, що можуть становити загрозу або небезпеку для національної безпеки України, а у більш абстрактному плані — управління ними.

Саме такий підхід вважається нами доцільним при окресленні як мети, так і взагалі системи забезпечення національної безпеки. Управлінська парадигма має виступати в якості дієвого засобу як пізнання, так і практичного впливу на національну безпеку. Такий підхід є новаторським, його теоретичним виходом є формування відповідних категорій націобезпекознавства, а практичним — системи управління національною безпекою.