© Ліпкан Володимир Анатолійович,

кандидат юридичних наук, докторант НАВСУ

Для цитування:

Ліпкан В. А. Спеціально наукові методи націобезпекознавства. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. 2003. № 3. С. 63 – 73

 

The special-scientific methods of natsiobezpekoznavstvo are reviewed. This methods are the part of whole natsiobezpekoznavstvo’s methodology.

 

У статті розглядаються спеціально наукові методи націобезпекознавства, які становлять собою частину загальної методології дослідження даного наукового напряму.

 

Націобезпекознавство у найзагальнішому плані являє собою науку про національну безпеку. Будь-яка наука має свій специфічний об’єкт і предмет дослідження, принципи побудови дослідницького алгоритму, а також методи досягнення задекларованих цілей [1]. Методи, становлячи прийоми досягнення мети, поділяються у межах пропонованої мною науки на універсальні, загальнонаукові і спеціальнонаукові. У даній статті розглядатимуться окремі спеціальнонаукові методи.

Націобезпекознавство використовує низку спеціальнонаукових методів, які вирізняють її як окремий міждисциплінарний напрям наукового дослідження. До них можна віднести метод сценарного підходу і метод конфліктології [2].

Квінтесенцією методу сценарного підходу є передбачення тих наслідків подій, які є результатом цілеспрямованої дії суб’єкта. Цей метод має велике значення для націобезпекознавства, через те, що здебільшого процеси у сфері національної безпеки становлять собою вольові акти впливу суб’єктів, а отже на них чинить вплив суб’єктивний чинник. Тож, важливість даного підходу обумовлена передусім його здатністю прогнозувати певні події в галузі національної безпеки.

Система національної безпеки (СНБ) створюється задля забезпечення національних інтересів, одним з елементів якого є їхній захист. Отже, можна впевнено констатувати, що її існування свідчить про наявність протистояння або загрозу реалізації національних інтересів. Саме тому постає необхідність у формуванні даної системи, яка, і це є іманентною ознакою, діє у ворожому середовищі. Під ворожим середовищем ми розуміємо таку атмосферу, яка створює можливість перешкоджанню реалізації національних інтересів. Отже вкрай важливим для аналізу СНБ є конфліктологічний підхід, за допомогою якого можна визначити конструктивні та деструктивні елементи у між- і внутрішньосистемних відносинах, встановити підґрунтя виникнення конфліктних ситуацій з метою відпрацювання антиконфліктних (антикризових) стратегій. Останні входять до такої галузі управління, як антикризове управління.

Зважаючи на той факт, що сам науковий напрям — націобезпекознавство — репрезентується власне автором даної статті, то, звичайно, постає необхідність в окресленні того специфічного інструментарію, який не застосовується в будь-якій іншій науці, а відтак ще раз доводить необхідність формування окремої галузі знань про національну безпеку. Тому розглянемо ті методи, автором яких є власне я.

Зрозумілим є той факт, що географічне розташування країни спричинює вплив на національний характер, формування менталітету. Зважаючи на той факт, що суб’єктом управління СНБ є людина, можна впевнено сказати про наявність корелятивних зв’язків між національним характером конкретної нації та системою національної безпеки. Саме ці зв’язки можна дослідити за допомогою методу націосоціоніки.

Серед суто націобезпекознавчих методів слід назвати метод національного пріоритету, Сутність даного методу полягає у дослідженні корелятивних зв’язків між будь-якими процесами, що відбуваються в галузі національної безпеки, з національними інтересами. Національні інтереси є орієнтиром руху СНБ та поступу нації. Саме тому, прийняття рішень у будь-якій сфері життєдіяльності має відбуватись з огляду на пріоритетність національних інтересів.

Ще одним спеціальним методом націобезпекознавства є метод „геополітичної кон’юнктури”, сутність якого полягає у дослідженні корелятивних зв’язків між формуванням системи безпеки будь-якого рівня і геополітичною кон’юнктурою. Даний метод є конкретним інструментом націосистемобезпекотворчих процесів. Прикладом його застосування можуть слугувати утворення ГУУАМ, існування і функціонування якого здебільшого нагадує декларацію, ніж конкретні дії. Однією з причин тому є небажання Росії бачити поблизу своїх кордонів систему безпеки, учасником якої вона не є. Реакцією на це стало поспішне розроблення проекту ЄВРАЗЕС, учасником якого мала б, за задумом авторів, стати Україна. Також можна навести приклад утворення нової системи глобальної безпеки, що стало можливим після вчинення у США 11 вересня 2001 року актів тероризму, які під гаслами боротьби з тероризмом „розквартирували” власні війська по всьому світу. Більше того, Росія, не бажаючи відставати від США, послуговуючись ст. 51 статуту ООН про право нації на індивідуальну і колективну самооборону почали військові провокації проти суверенної держави. Так, російський літак незаконно перетнувши державний кордон із Грузією, завдав бомбових ударів по „терористах” у Панкіссі. Власне у світі створилася ситуація, за якої сильна країна, прикриваючись гаслами необхідності захисту власних національних інтересів, може безкарно завдавати військових ударів по інших країнах. Отже формування Україною достатньої системи національної безпеки є питанням однозначно важливим і актуальним. Тож пропонований мною метод уможливлює співвідносити просторо-часові параметри із сутнісними змінами навколишньої дійсності, які й визначають можливість утворення СНБ.

Одним із ключових методів націобезпекознавства є метод системної цілісності. Річ у тім, що система національної безпеки є за своєю суттю гіперсистемою, тобто системою, яка містить численні системні та підсистемні утворення, об’єднані засадничими положеннями функціонування самої системи. Водночас, будучи системою для зазначених утворень, СНБ виступає підсистемою для систем безпеки вищого рівня. Це створює можливість асиміляції системами вищого систем більш низького рівня. Саме тому за допомогою даного методу досліджуються процеси самозбереження СНБ в умовах системних транслокацій — перестановок підсистемних і системних елементів як всередині, так і ззовні самої СНБ. Так, підписання Україною угоди з кількома державами щодо боротьби з кіберзлочинністю дає можливість казати про утворення системи колективної (регіональної) інформаційної безпеки. Отже, один з елементів системи національної безпеки України (підсистема інформаційної безпеки), зберігаючи свій статус, внаслідок системних транслокацій, функціонально задіяний як складник системи регіональної інформаційної безпеки. Дуальність статусу може за певних умов спричинити конкуренцію між статусами цієї підсистеми. Саме для розв’язання цих питань нами пропонується метод системної цілісності.

Важливість і необхідність не лише оптимального функціонування, а й поступового розвитку СНБ, зумовлює розроблення спеціальної системи вивчення поведінки самої системи. Для досягнення цієї мети у системі національної безпеки створюються спеціальні механізми спостереження та спрямування рушійної сили на дослідження й вивчення власних процесів розвитку. Саме тому нами пропонується застосовувати метод системної рефлексії, сутність якого полягає у дослідженні механізмів самоорганізації системи.

При дослідженні СНБ метод біогеоенергодетермінізму має евристичні можливості для з’ясування ролі біологічних, географічних та енергетичних чинників як об’єктивних детермінант становлення та формування СНБ, розуміння самого феномену безпеки, методології забезпечення безпеки особи, нації та держави, а також самої системи національної безпеки (кібернетичний аспект), сутності та змісту національних інтересів тощо. Крім згаданого, застосування даного методу дозволяє віднайти історичні корені формування різноманітних політико-правових доктрин та відстежити алгоритм формування антиукраїнських доктрин, які останнім часом набувають широкого розповсюдження, здійснюючи негативний вплив на українську націю [3].

Нами не випадково пропонується застосовувати даний метод. Річ у тім, що застосування методології синергетичного підходу сприяло зверненню до історії, при тому історії не лише самої правової думки, а до історії держави і права України, що і переконало у необхідності застосування специфічного методу, методу, за допомогою якого було б не лише розкрито питання співвідношення географічних, біологічних та енергетичних детермінант у становленні та формуванні СНБ, а й досліджено діалектику формування СНБ разом із становленням управлінсько-правової думки про зазначені процеси.

Пропонований нами метод дещо збігається із методом біогеодетермінізму та геодетермінізму, водночас він відрізняється від них своїм змістом, до якого, крім вивчення впливу географічних, біологічних та енергетичних детермінант, входить паралельний розгляд формування управлінсько-правової думки щодо окреслених питань.

На зв’язок клімату із особливостями ментальності вказувало багато дослідників, починаючи від Демокріта і до нинішнього часу. Так, Платон розглядав географічне розташування міста, кліматичні та ґрунтові умови з огляду на їхню економічну придатність. Арістотель вважав, що територія найкращої держави має бути однаково добре орієнтована щодо моря й материка. Боден розвинув погляди Арістотеля, стверджуючи, що мешканці півночі кремезніші, фізично міцніші, проте повільніші в рухах і думках. Вихідці з півдня тендітні, мають жвавий характер і переважають гостротою розуму та винахідливістю. Цікавою є думка цього ж дослідника, що для політичних цілей середній регіон, де змішуються ці два типи якостей, найкращий, про це свідчить той факт, що великі держави, а також наука політики зародилися саме тут [4]. Даний вислів ще раз підтверджує той факт, що Україна, перебуваючи у зоні помірного клімату, є геополітичним центром, а будь-які намагання зобразити приреченість нашої держави бути розмінної монетою або в руках Заходу або в руках Європи, зумовлені небажанням бачити незалежну Україну і тієї ролі, яка є для неї природною [5].

Ш. Монтеск’є також наголошував на тому, що клімат, ґрунт, заняття, форма врядування, торгівля, релігія, звичаї є тими умовами, які визначають те, що саме творить розум. Причинний вплив клімату та інших біогеографічних умов виявляє дієвість переважно тоді, коли потрапляє до сфери розрахунків законодавців. Жан Жак Руссо також звертав увагу на необхідність врахування у законах своєрідності географічних чинників, зазначаючи, що, крім загальних для всіх правил, кожен народ у самому собі містить певне начало, яке розміщує їх особливим чином і робить його закони придатними лише для нього. І в цьому аспекті слід визнати правомірність думки Руссо, який акцентує увагу на ексклюзивності закону, його відображенні внутрішньої зрілості конкретного народу (нації), а отже для однієї нації один закон годиться, а для іншої він може не бути таким, саме тому що закон віддзеркалює внутрішні потреби нації, а в загальнішому і метафоричному аспектах — душу нації. Виходячи ж з того посилання, що кожна нація має свою душу, закони, а особливо у сфері забезпечення національної безпеки, за своєю природою мають бути різними у різних націй. Саме тому сліпе і некритичне переймання чужого досвіду є недоцільним і навіть шкідливим.

Й.Гердер досліджував феномен виникнення людського роду, свідомості, мови, культури як послідовну еволюцію органічних сил творення. Він наводить власні цікаві спостереження щодо взаємозв’язку менталітету слов’янських народів з особливостями навколишнього середовища. „Скрізь слов’яни осідали на землях, залишених іншими народами. Вони любили землеробство, любили розводити худобу та вирощувати хліб, знали чимало домашнього ремесла й повсюдно відкривали корисну торгівлю виробами своєї країни, творами свого мистецтва. Вони були милосердні, гостинні до марнотратства, любили сільську свободу, але були покірні й слухняні, вороги розбою та грабунку. Усе це сприяло їх поневоленню (виділено мною — В.Л.)” [6].

Засновник антропогеографії Ф. Ратцель соціально-політичні відносини також вважав залежними від природних умов. Його дослідження поставили вивчення культури на конкретний ґрунт географічних зв’язків. Один із представників еволюційної теорії Р. Ієрінг у праці „Боротьба за право” намагався довести, що життям права є боротьба: боротьба народів, державної влади, станів та індивідів. Ю. Ліпперт вважав, що здібності людини розвинулися під вирішальним впливом середовища. Л.І .Мечников у дослідженні „Цивілізація і великі історичні ріки” доводив невипадковість формування найдавніших цивілізацій у долинах великих субтропічних рік.

Застосування нами методу біогеоенергодетермінізму (на відміну від геодетермінізму, та біогеодетермінізму) віддзеркалює ті реалії навколишньої дійсності, які справляють вплив саме на систему національної безпеки, і дає змогу, зважаючи на методологію зазначених вище методів, дійти певних специфічних висновків [7].

1. 1.     Біологічні, географічні та енергетичні (пасіонарні) чинники мають враховуватися насамперед для з’ясування впливу довкілля та ландшафту на антропологічні та етногенетичні процеси, енерго-інформаційні чинники, які визначають якісний бік системи національної безпеки.
2. 2.     Вплив даних чинників виявляється у певних стереотипах щодо формування підсистем національної безпеки, і це здебільшого фіксується у підсвідомості.
3. 3.     На теоретичному рівні роль біологічних, географічних та енергетичних чинників має бути осмислена у відповідних концепціях, доктринах і програмах розвитку системи національної безпеки, як системи актуалізованих і сублімованих прагнень титульного етносу та етнічних меншин у єдиний національний духовний феномен, та його функціонування на свідомому та підсвідомому рівнях.
4. 4.     На державно-політичному рівні метод біогеоенергодетермінізму має бути застосований для вироблення засад геополітики держави, для оцінки конкретних геополітичних ситуацій, пов’язаних із певною фазою системного ренесансу, політизацією різних етносів, які становлять собою субстрат СНБ, можливостей формування спадкоємності і наступності при трансформаціях підсистем національної безпеки, передачі найбільш вагомої інформації.
5. 5.     Застосування даного методу слугує, з одного боку, своєрідним балансуючим чинником між об’єктивним дослідженням дійсності і прагненням окремих політиків або державних діячів пристосувати його до власних політичних амбіцій та програм. Абсолютизація даного методу, його застосування окремо від інших методів націобезпекознавства суперечить наріжному постулату нашої теорії, відповідно до якої, системні явища вивчаються та досліджуються лише системою методів. З іншого — він уможливлює формулювання послідовної та логічно стрункої концепції і доктрин національної безпеки відповідно до біологічних, географічних та енергетичних умов зовнішнього і внутрішнього середовища.
6. 6.     Метод біогеоенергетичного детермінізму є: 1) евристично плідним; 2) науково обґрунтованим і доцільним для дослідження та вивчення СНБ, як системи, якій притаманні ознаки самоорганізації; 3) одним з визначальних методів націобезпекознавства.
7. 7.     Метод біогеоенергетичного детермінізму надає можливість увести до арсеналу теоретичних інструментів націобезпекознавчого дослідження нове поняття — біогеоенергогенна самодостатність системи національної безпеки. Дане поняття адекватно відбиває феномени високого рівня адаптації системи національної безпеки до різних умов як внутрішнього, так і зовнішнього середовища, особливості дії механізмів самоорганізації у звичайних та в умовах активізації алгоритмів дестабілізації.

Система національної безпеки є не лише транспортною інформаційною матрицею, а й енергетичною одиницею, яка витрачається у процесі передачі інформації про безпеку, чергування порядку і хаосу, а також трансформацій системи та її елементів внаслідок динамічності елементів системи. Як інформаційні, так і енергетичні закономірності визначають потребу у зміцненні могутності СНБ: перші — для забезпечення надійності передачі інформації про безпеку; інші — для створення енергетичної бази цієї надійності.

Цей метод є вкрай важливим, через те, що уможливлює аналіз еволюції та генези різних систем національної безпеки, а також синтез розрізнених даних і єдиний системний універсум. Саме тому даний метод ми й назвали методом біогеоенергодетермінзму.

Підсумовуючи викладене, зазначу, що використання даного методу є вкрай необхідним і доцільним для формування та прогнозування розвитку системи національної безпеки не лише України, а й інших держав. За допомогою даного методу, зважаючи на географічні, біологічні та енергетичні чинники можна буде прогнозувати дії тих чи інших країн у різних умовах, і відповідно до цього відпрацьовувати цілий комплекс адекватних заходів реагування на зміни у зовнішньому середовищі.

Дифузіоністський метод. Даний метод  виник наприкінці ХІХ ст. як протилежний еволюційному. Він заперечував еволюцію як основний шлях історичного прогресу людства. Як форми взаємодії між системами розглядалися різноманітні процеси трансформацій різних підсистем, перехід їх одна в одну. Відповідно до положень, сформульованих Ф.Ратцелем, зазначимо, що історія функціонування та розвитку системи національної безпеки (СНБ) тісно пов’язана з історією самих народів, вона поширюється через людину, з нею, при ній, на ній, і особливо в ній, тобто в її душі [7].

Даний метод, вважаємо, є доцільним для використання при дослідженні системи національної безпеки з багатьох причин, адже його застосування дозволяє: 1) з урахуванням тієї обставини, що рівень культурного розвитку суттєво впливає на зміст СНБ, визначати не лише сутність національних інтересів, а й граничні параметри застосування арсеналу засобів їх забезпечення; 2) усвідомити, як у процесі культурного обміну трансформується і водночас залишається самобутньою матриця національної безпеки; 3) виявити найуразливіші елементи СНБ щодо акультурації, а головне — глобалізації; 4) виявляти самоорганізаційні механізми, які активізуються в умовах активізації алгоритмів дестабілізації; 5) механізми взаємопроникнення систем безпеки різного рівня одна в одну.

І хоча коло проблем, які можна вирішувати за допомогою даного методу є набагато ширшим, вище ми окреслили ті з них, які не можуть бути адекватно вирішені без його застосування.

Одним з методів дослідження системи національної безпеки є етнопсихологічний. Система національної безпеки є соціальною, тобто в ієрархії систем посідає найвищий щабель. Тож  навряд чи логічним було б обминути питання дослідження різних пластів душі нації.

Не можна не погодитись із думкою Г. Лебона, який зазначив, що ані природно-географічні, ані економічні, ані класові, ані соціальні процеси не впливають вирішальною мірою на долю народу; кожна раса містить у своїй духовній організації ті закони, які управляють її долею… кожен етнос має свій, майже незмінний характер, свою душу, ідеї та ілюзії, вироблені тривалим історичним розвитком, спадковими законами (порушення яких внаслідок схрещування народів, як правило, згубні й спричинюють вимирання народу, його деградацію, руйнування душі). Народ — це організм, створений минулим, і як будь-який організм, він може бути змінений не інакше, як шляхом тривалих спадкових накопичень… Народ може втратити дуже багато, зазнати всіляких катастроф і бути ще спроможним піднятися. Але ним все втрачено, і йому вже ніколи не піднятися, якщо він втратив свою душу [7].

Зважаючи на зазначене, характеристика СНБ має спиратися на аналіз дії внутрішніх механізмів як детермінант її розвитку і вже опосередковано — на аналіз суспільних процесів як зовнішнє середовище функціонування системи. Сформульовані Г. Лебоном положення щодо внутрішніх механізмів „душі народу” певною мірою можуть бути застосовані нами і при дослідженні системи національної безпеки [7]. Це, насамперед такі положення:

• визначальний вплив ідей на формування системи національної безпеки, відсутність чітко сформованої не лише на законодавчому рівні, а й у свідомості окремих представників нації національної ідеї є причиною нецілеспрямованої дії і неефективного функціонування СНБ;
• неприпустимість підміни справжньої національної ідеї і національних інтересів вузькопартійними та егоїстичними ідеями та інтересами, і, отже, шкідливість різних спроб будувати державу на псевдонаціональних ідеях та інтересах;
• могутність впливу несвідомого на розвиток соціальних явищ і національної свідомості, а відтак і важливість вивчення дії механізмів самоорганізації, їх іманентний характер;
• несвідоме як національний стереотип, на підставі чого члени однієї нації вважають себе причетними до однієї системи національної безпеки, і свідоме, що є основою для розрізнення представників різних націй;
• душа нації як субстрат системи національної безпеки;
• тривала й інтенсивна взаємодія систем безпеки різного рівня може призвести до утворення гомогенної системи безпеки, яку ще називають „універсальною”.

Щодо останнього пункту зауважимо, що утворення „універсальних” систем безпеки, так само як і глобальних, є ні чим іншим як науково необґрунтованою політичною акцією встановлення нового світового порядку — мондіалізму. Системи чи то універсальної чи то глобальної безпеки мають конструюватися за принципом автономії кожного елементу, за принципом „системного самоврядування”. В інших випадках, коли системам нав’язуватиметься чужорідний алгоритм, це, за влучним виразом Г. Лебона, нагадуватиме не що інше, як запозичений одяг, тимчасове переодягнення [8].

Не можна не згадати і про проблеми акультурації як психологічного процесу культурної перебудови. Досліджуючи причини засвоєння певних елементів, рис, норм, цінностей контактуючих груп можна моделювати механізми інтеграції різних етносів у єдину українську націю, формування душі нації як двигуна СНБ.

Застосування даного методу також є корисними з огляду на ту обставину, що механізми активізації алгоритмів дестабілізації відрізняються відповідно до екологічних особливостей навколишнього середовища, варіабельністю розумових стереотипів нації, моделей поведінки. Відповідно до положень про етнопсихіатричні розлади, розроблених Д.Деверо, можна вичленувати такі види дестабілізації СНБ, пов’язані із: 1) соціальною структурою спільноти; 2) етнокультурними стереотипами спільноти; 3) ідейними розладами, дисипацією національних інтересів.

Соціологічний метод. Соціологічний метод є найбільш оптимальним і доцільним у дослідженні співвідношення національної ідеї та ідеології, збалансованого співіснування особи, нації і держави як органічної єдності. Його представниками були Е .Дюркгейм, К. Ясперс, О. Лемберг, Т. Гайгер, Я. Баріон, Р. Дарендорф та інші. Хоча у даній статті застосування даного методу не є предметом окремого аналізу, слід звернути увагу на його методологічну цінність, особливо з позицій критики різних ідеологій національної безпеки. Застосування соціологічного методу дозволяє більш об’єктивно підходити до аналізу змісту різних ідеологій, виокремлюючи серед них ті, які дійсно побудовані на науковій основі і відповідають максимально ефективному забезпеченню інтересів української нації. Так, за допомогою даного методу, я виокремив антиукраїнські політичні доктрини, які тією чи іншою мірою загрожують національній безпеці нашої держави [9].

Структурно-функціональний метод. Цей метод уможливлює розгляд системи національної безпеки як складної системи, багатофункціонального феномену, що має власні закономірності й логіку розвитку. З позицій даного методу СНБ розглядається як органічна сукупність взаємопов’язаних складників, де кожен виконує свою певну функцію.

Використовуючи методологічне правило Ф. Боаса, можна дійти певних висновків [7]. При дослідженні системи національної безпеки іншої країни необхідно, щоб дослідник звільнився від усіх оціночних категорій, заснованих на його власній СНБ. Об’єктивне і справді наукове дослідження можливе лише тоді, коли нам удасться увійти в кожну СНБ на її власній методологічній базі, а системостворюючі елементи різних систем безпеки будуть внесені в коло наших об’єктивних інтересів. Звідси можна вийти на ідею відносності усіх критеріїв оцінки ефективності функціонування СНБ і непорівнюваності системостворюючих елементів систем безпеки різних рівнів — ідея релятивізму.

Використовуючи даний метод, можна дійти висновку, що СНБ кожної нації є єдиним цілим, де домінують специфічні риси. Застосування теоретичних принципів даного методу уможливлює дифузію різних елементів системи, певним чином пояснює вплив географічного середовища і факти конвергенції.

За допомогою даного методу також цікаво досліджувати механізми інтеграції громад у нації. Синхронний аспект дослідження СНБ передбачає, що цілісність досягається в результаті взаємодії та взаємодоповнюваності системостворюючих елементів однієї системи елементами іншої. Саме така взаємна доповнюваність може бути охарактеризована як ціле.

Структурно-функціональний метод є доцільним для застосування до багаторівневих систем національної безпеки, які за свої суттю є гіперсистемами. Він дає змогу виявляти усі її структурні рівні, пласти, що мають власні принципи виникнення та розвитку у контексті функціонування загальної системи національної безпеки як органічної цілісності, визначати закономірності розвитку СНБ, її взаємодії з іншими системами як даного, так і вищих рівнів, ґрунтовно аналізувати підсистеми національної безпеки, їхні взаємозв’язки та взаємовплив, а також їхній вплив загалом на систему, осмислювати емерджентність СНБ через дослідження специфіки розвитку підсистем; аналізувати структурні та функціональні зміни під час впливу різноякісних чинників як внутрішнього, так і зовнішнього середовища.

Націобезпекознавчий метод. Закладений в основу націобезпекознавства принцип синергізму дозволяє стверджувати про її міждисциплінарний характер. У її лоні поєднуються як тут зазначені, так і інші методи. Доцільність використання для дослідження системи національної безпеки націобезпекознавчого методу є віддзеркаленням методологічної максими даної теорії, яка полягає в органічному поєднанні, порівнянні і протиставленні поглядів щодо організаційної і самоорганізаційної константи. Саме через це досягається плюралізм наукових підходів, що сприяє об’єктивному висвітленню, а згодом і пізнанню даного феномену. Саме цей плюралізм наукових підходів дає змогу досягти динамічної інтерпретації системи національної безпеки.

Окреслене нами коло притаманних націобезпекознавству методів працюють на даний науковий напрям, виявляючи його евристичний потенціал, гносеологічні можливості і практичну значущість у контексті необхідності формування достатньої системи національної безпеки.

Звичайно, ще зарано говорити про формування даного напряму, водночас автор упевнений, що час остаточного конституювання націобезпекознавства вже близький.

Загалом же зазначу, що націобезпекознавчий метод становить собою багатоальтернативний спосіб вивчення і дослідження процесів у сфері національної безпеки, систему прийомів та способів пізнання націобезпекознавчих процесів, методологію організації досліджень у галузі національної безпеки, світоглядну основу у цій царині.

Вивчення і дослідження функціонування та розвитку СНБ не може не здійснюватися поза межами націобезпекознавчого підходу. Адже останній, ґрунтуючись на методологічних принципах синергетики, поєднує організаційні та самоорганізаційні константи СНБ [10]. Діалектика зазначених констант і є провідним лейтмотивом авторського бачення проблем побудови достатньої системи національної безпеки [11].

Взагалі застосування окреслених у даній статті спеціальнонаукових методів є не стільки бажанням вироблення нової методології, скільки необхідністю відшукання адекватних засобів до розв’язання нових онтологічних проблем сучасності, до однієї з яких належить проблема забезпечення національної безпеки. Підсумовуючи, зазначу, що націобезпекознавство володіє доволі потужним методологічним інструментарієм, а це дає нам усі підстави стверджувати, що воно становить собою окремий науковий напрям.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Ліпкан В.А. Об’єкт, предмет і структура націобезпекознавства // Право і безпека. — 2002. — № 4. — 182 – 183.
2. Римаренко Ю.І., Шкляр Л.Є., Римаренко С.Ю. Етнодержавознавство. Теоретико-методологічні засади. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. — 2001. —  С. 30 – 31.
3. Ліпкан В.А. Пантуранізм — сучасна загроза України // Служба безопасности. — 2002. — № 4. — С. 6 – 7.
4. Себайн Д., Торсон Т. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 370.
5. Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й., Руденко М.М. Боротьба з тероризмом. — К.: Знання, 2002. — С. 11.
6. Див.: Гулыга А.В. Гердер и его „идеи к философии истории человечества” // Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. — М., 1977. — С. 471.
7. Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітологічний аналіз). — К.: Вища школа, 1998. — С. 50 – 59.
8. Лебон Г. Психология народов и масс. — СПб., 1995. — С. 211.
9. Ліпкан В.А. Пантуранізм — сучасна загроза України // Служба безопасности. — 2002. — № 4. — С. 6 – 7.
10. Ліпкан В.А. Національна безпека України у світлі теорії самоорганізації // Держава і право. — 2002. — № 16. — С. 142 – 148.
11. Ліпкан В.А. Націобезпекознавча парадигма // Право України. — 2003. — № 2. — С. 120 – 123.