© Ліпкан Володимир Анатолійович,

 докторант Національної академії внутрішніх справ України, кандидат юридичних наук.

Міжнародна науково-практична конференція „Україна – Арабський світ. Реалі та перспективи”— Київ, Загальновоїнська спілка України, 29 листопада 2003 року. Доповідь: Геополітичний вимір ісламської цивілізації.

На сучасному етапі розвитку, коли формування інформаційного суспільства відбувається разом із становленням неополярного світу, важливе місце посідають питання становлення і розвитку геостратегічних лідерів світу. Одним з них є Україна, яка, перебуваючи на перетині трьох цивілізацій, займає важливе геостратегічне місце і в майбутньому, за умови вжиття адекватних геополітичній реальності заходів, з урахуванням забезпечення національних інтересів та на ґрунті прагматизму, а не ретроградного історичного романтизму, має відігравати домінуючу роль на Європейському континенті, країнах Причорноморського регіону та на Ближньому Сході. Слід зазначити, що, з-поміж інших чинників, саме положення України зумовлюють наявність реальних потенційних загроз та небезпек для національної безпеки України[1]. Через це, ураховуючи складність та комплексність даної проблеми, у даній статті зосередимо увагу на геополітичному вимірі ісламської цивілізації крізь призму забезпечення національної безпеки України.

Зазначимо, що нині в ісламі відбуваються складні модерністські процеси. Починаючи з 70-х років ХХ століття, спосте­рігається своєрідний „ісламський бум” (та ж тенденція, що й в інших світових релігіях). Її суть — переключення уваги віруючих на земні проблеми. Йдеться про роздуми над змістом життя, правилами та обов’язками людини, мірою її свободи та відпові­дальності тощо[2]. Сучасна геополітична ситуація може ха­рактеризуватися як широкий наступ фундаменталізму в ісламсь­кому світі та за його межами[3]. Сучасний панісламізм виступає як концепція „мусульманської єдності та солідарності” перед навалою „невірних”. Центральною є ідея надкласової, наднаціональної мусульманської єдності, всесвітньої спільності правовірних.

Практичне завдання: вихід мусульманських держав із ООН та створення Організації об’єднаних націй мусульманських країн зі своєю Радою безпеки, спільним ринком, об’єднаних збройних сил з єдиним військовим командуванням[4]. Це не може не впливати на вирішення пи­тання щодо визначення геополітичних координат молодими му­сульманськими державами, котрі утворилися в результаті розпаду СРСР.

Нині ісламська цивілізація — це блок мусульманських держав, які розташовані в формі півмісяця від Африки до Цент­ральної Азії.

Конфлікт між ісламською та західною цивілізаціями продов­жується близько 1300 років. Так, з XI до XIII століття хрестоно­сці намагалися поширити християнство на ісламські території. Проте, з XIV до XVII століття османські турки зрівняли баланс сил. Пі­сля розпаду (на початку XX століття) Османської імперії іслам­ська цивілізація набула сучасних рис, включаючи арабський, ту­рецький та малайзійський анклави.

Арабський націоналізм та ісламський фундаменталізм упер­ше заявили про себе після другої світової війни і розпаду коло­ніальних імперій. У цей період Захід потрапив у залежність від країн Перської затоки через джерела енергії. Багаті нафтою му­сульманські країни швидко накопичили фінанси та зброю і нама­галися вести власну незалежну політику.

Внаслідок цього спочатку відбулося кілька війн між арабами та Ізраїлем, які продовжуються і понині. У 50-ті роки Франція вела війну в Алжирі, а в 1956 році британські та французькі війська ввійшли до Єгипту. У 1958 році американські війська було введено до Лівану, а пізні­ше вони застосовувалися проти Лівії, Ірану, Хорватії, Афганістану, Іраку, Сирії. На північному кордоні ісламської цивілізації різко проявився конфлікт між мусульманськими та християнськими народами. Зокрема, це різня в Боснії і Хорватії, зростання напруги між болгарами та турками, збройний конфлікт у Чечні, напружені стосунки інгушів та осе­тин, вірмено-азербайджанська війна, погіршення відносин між мусульманами та православними в Середній Азії. Визнання Ту­реччиною в односторонньому порядку проголошеної Турецької республіки Кіпру призвело до розпаду Республіки Кіпр на дві ворогуючі общини і загострення відносин з членами НАТО Туреччиною і Грецією[5]. У даному ж аспекті потенційну небезпеку для України становлять намагання боротьби кримських татар проти України за національну незалежність[6].

Загальна культура та релігія склали базис Організації еконо­мічного співробітництва, котра об’єднала десять неарабських мусу­льманських країн: Азербайджан, Афганістан, Іран, Казахстан, Киргизстан, Пакистан, Таджикистан, Туркменистан, Туреччину та Узбекистан. Одним із мотивів відродження та розширення цієї організації, утвореної в 60-ті роки Іраном, Пакистаном та Туреч­чиною, є небажання Заходу прийняти Туреччину (і тим більше ін­ші ісламські країни) до ЄС[7].

За ініціативою колишнього прем’єр-міністра Туреччини Неджметина Ербакана у Стамбулі 15 червня 1997 року зустрілися високоповажні представники Єгипту, Ірану, Малайзії, Бангладеш, Індонезії, Пакистану, Нігерії й Туреччини з метою утворення організації зі співробітництва — „Ісламської вісімки”. Ідея об’єднання ісламського світу була одним з основних пунктів передвиборчої програми клерикальної Партії благоденства (ПБ), лідером якої є Ербакан. Пропаганда ідей ісламу та намагання, на противагу „сімці” західних індустріально-розвинутих держав, об’єднати під одним дахом декілька ісламських держав дало змогу Ербакану прийти до влади. В той же час його підвищена активність у намаганні ісламізувати державу дратувала військові кола Туреччини, що привело до втрати ним прем’єрського крісла[8].

Ісламський анклав у 1997 році уточнив геополітику мусульманського світу. Нині вона офіційно спрямована на засу­дження фундаменталізму та відмову від підтримки міжнародного тероризму, утвердження міжконфесійної терпимості при збере­женні міжцивілізаційних відмінностей. Що ж до палестинської проблеми, то має місце різко негативне ставлення до Ізраїлю та його стратегічного партнера США. Геополітика мусульманських країн продовжує зберігати небезпеку у вигляді підтримки створення нових мусульманських держав у складі інших цивілізацій, що сприяє подальшому розпаду багатонаціональних держав, який, як правило, супроводжується збройними конфліктами.

Щодо України, то для неї небезпека полягає в тому, що рішення 3-го курултаю кримських татар (1996 р.) про відновлення державності „корінного народу Криму” знайшло всебіч­ну підтримку в ісламському світі, особливо Туреччини. Така політика призвела до того, що Кримськотатарський меджліс (провідна суспільно-політична організація) постійно надсилає в ООН, ОБСЄ та інші міжнародні організації різні повідомлення і заяви, в яких ситуація в Криму подається як „дискримінація кримськотатарського народу в усіх сферах життя”. За таким сценарієм діяли хорвати та мусульмани в колишній Югославії: спочатку перемога в „газетній війні, а потім у громадянській”.

Створення воєнізованих загонів воїнів-аскерів із кримсько­татарської молоді розглядається як прообраз майбутніх збройних сил. Це, нарешті, підвищення зацікавленості до Північного Причорномор’я та організація навчання на своїй території кримськотатарських спеціалістів, а також фінансування архео­логічних розкопок,  пошуку ознак тюркської культури на тери­торії України. Почуваючи підтримку блоку НАТО, Туреччина проводить самостійну політику, котра не завжди є дружньою що­до України. У геополітичних планах Анкари Крим стоїть поряд із „гарячими точками” Кавказу і Боснії[9]. Тому її подальша політика, якщо більшість населення Криму стане татарським, цілком прогнозована.

Ірак та Іран є „граничними” в питаннях створення власних атомних технологій, а Пакистан уже має власну ядерну зброю.

Крім цього, намітилася позитивна тенденція в змінах демографічних показників на користь мусульманської цивілізації. Так, кількість мусульман на 2020 рік складатиме 30% населення земної кулі. У Західній Європі вже проживають 13 млн. мусульман, дві третини емігрантів, які прямують сюди, – вихідці з арабського світу. Для Заходу, як свідчить дійсність, це авангард незахідного світу. Мова йде насамперед про 20 млн. іммігрантів першого покоління у США, 16 млн. — в Західній Європі, 8 млн. — в Канаді та Австралії. Більшість з них прийшли не із західних суспільств. У Німеччині‚ наприклад‚ проживає 4 млн. мусульман, 1,7 млн. з них – турки, в Італії переважають вихідці з Марокко, Тунісу та Фiлiппiн; у Франції — до 5 млн. мусульман (майже 10%  всього населення, пропаганда ісламу поширюється на французів-католиків. Повною сенсацією стало приєднання до мусульманської віри відомого філософа Роже Гардона, колишнього члена політбюро французької компартії); у Великій Британії — 4 млн. мусульман, багато з яких мають англосаксонське походження.

У Бельгії офіційно відкрито „Брюссельський ісламський центр”, до якого Туреччина направляє своїх представників та викладачів. Саудівська Аравія збудувала тут найбільшу за територією мечеть у Європі (її спеціально виділив Король всіх бельгійців). На Центр та мечеть покладена відповідальна місія щодо ісламізації європейських народів. В США половина емігрантів переїхала з Латинської Америки i майже 35% — з Азії.

Головна обставина: ці емігранти практично не піддаються асиміляції, зберігають свою мову, релігію і культуру. Намітилася тенденція підвищення темпів ісламізації негритянського населення, що до расових відмінностей додало ще й релігійні. До ісламу приєднуються вихідці з Латинської Америки та Західної Європи. Нині частка мусульман в американському суспільстві складає близько 5% і продовжує зростати. У певному значенні — це плацдарми майбутнього мiжцивiлiзацiйного з’ясування стосунків. У США, за даними Цензового бюро, між 1995 і 2050 роками частка неіспаномовних білих американців у загальній кількості населення країни зменшиться з 74 до 53 відсотків, а доля іспаномовних — зросте з 10 до 25; доля чорношкірих американців — з 12 до 14, а азіатів — з 3 до 8 відсотків[10].

Уряди Заходу вже сприймають цю еміграцію як десант. Генеральний секретар НАТО у 1995 році назвав ісламський фундаменталізм «таким же загрозливим, як i комунізм». У Франції Жак Ширак прямо визначив свою позицію: „Iммiграцiя повинна бути припинена повністю”. У Німеччині уряд домігся перегляду статті XVI Конституції (про право на притулок), в результаті чого кількість емігрантів, котрі прибули до країни за один рік, зменшилася в чотири рази. В Англії ще у 1980 році колишній прем’єр-міністр Маргарет Тетчер обмежила кількість новоприбулих 50 тисячами, в 1994 році дозвіл в’їхати в країну отримали лише 10 тисяч чоловік.

Вся Західна Європа фактично зачинила двері перед неєвропейськими емігрантами. У Сполучених Штатах влада намагається боротися з чотирма мільйонами нелегальних емігрантів. Конгрес обмежив кількість в’їзних віз з 800 тис. до 550 тис., віддаючи перевагу малим сім’ям (що автоматично „б’є” по латиноамериканцях та азіатах). Крім цього, американським Конгресом у вересні 1997 року було прийнято новий більш жорсткий закон, який дозволяє правоохоронним органам приймати більш рішучі заходи щодо припинення нелегальної еміграції до США. Еміграція стала головним політичним питанням у США і західноєвропейських   країнах, передусім Німеччині[11].

Наведені матеріали дозволяють зробити висновок, що не у найближчій перспективі, а вже сьогодні іслам демонструє незворотні до розповсюдження своєї присутності тенденції, і мільйони мусульман активно опановують північні широти планети. Іслам практично став вже першою або другою релігією у Північній півкулі. А мова Корану все наполегливіше вивчається у країнах СНД, Західної та Центральної Європи‚ а також у Північній Америці.

Ставши геополітичними союзниками мусульмани та китайці виявили цілком очікувану готовність до співпраці у всіх без винятку сферах. При цьому Китай виступив як головний арсенал сил усередині розмежованого мусульманського світу, які протидіють іншим цивілізаціям.

Так, приміром, за період з 1980 по 1991 роки Китай продав Іраку 1300, Пакистану – 1100, Ірану – 540 танків. За цей же час Ірак отримав від Пекіну 650 бронетранспортерів, а Іран — 300. Число переданих Ірану, Пакистану та Іраку ракетних установок i артилерійських систем: 1200, 50, 720. Пакистан та Іран отримали відповідно 212 i 140 лiтакiв-винищувачiв, 222 i 788 ракет „земля-повiтря”. Китай допоміг Пакистану створити основу своєї ядерної програми й розпочав надавати таку ж допомогу Ірану.

Між Китаєм, Пакистаном та Іраном, практично, вже склався таємний союз. В його основі — антизахідна спрямованість. На думку Г.Фулера конфуцiансько-iсламська основа союз може матеріалізуватися не тому, що Мухаммед i Конфуцiй проти Заходу, а тому, що ці культури пропонують засоби демонстрації образ, провина за які частково падає на Захід — на той Захід, чиє політичне, військове, економічне та культурне домінування в світі стає все слабшим.

Таким чином, геостратегія ісламських держав не може не ви­кликати занепокоєння.

Загальний висновок: можна достатньо впевнено стверджувати, що в сучасному світі має місце парадигма — прискорення формування потужних регіональ­них політико-економічних та культурно-етнічних утворень неімперського типу — цивілізацій, які визначають геополітичну мо­дель сучасного світу. При цьому міжнародне співтовариство перебуває в стані переходу від керівної ролі політики до доміну­вання релігії. Тому очікується, що можливі конфлікти в світі все частіше матимуть релігійне забарвлення. Для України, яка перебуває в епіцентрі трьох цивілізацій (західно-християнської, східно-православної та ісламської), це надзвичайно важливий па­раметр її геополітики, геоекономіки та геостратегії, який повинен постійно бути в центрі уваги органів державного управління, передусім органів національної безпеки.