© ЛІПКАН Володимир Анатолійович,
кандидат юридичних наук,
докторант Національної академії внутрішніх справ України
Для цитування:
Ліпкан В. А. Неопарадигма національної безпеки. Право України. 2002. № 11. С. 19 – 23.
Руйнування біполярного світу спричинило формування монополярної системи, де основним провідником та гарантом забезпечення безпеки країн, що підтримують демократію, виступає США. У той же час, відповідно до теорії криз, перебування системи у стані рівноваги є найкоротшим етапом її існування. Саме динаміка системи безпеки, її постійне знаходження у ворожому середовищі, стимулюють активне функціонування усіх її елементів. Тому події 11 вересня 2001 року у США не є неочікуваними, через відсутність тривалий час у системи національної безпеки реальних загроз. З іншого боку, нагальна потреба сьогодення — формування нових систем безпеки, метою яких би стало припинення і нейтралізації екстремізму в світі.
Даний комплекс проблем хоча прямо і не стосується України, не може не цікавити, і ось чому. Україна знаходиться на перетині декількох цивілізацій, що створює колосальну потенцію для неї стати лідером одразу ж декількох систем безпеки. У той же час в Україні досі не розроблена сама система національної безпеки, вже не кажучи про стратегію, тактику і технології забезпечення національної безпеки. Більше того — ще й досі не відпрацьована узгоджена концепція щодо сутності та змісту фундаментального концепту — національна безпека.
Строкатість поглядів щодо розв’язання цього питання свідчить про те, що сам процес утворення нової теорії знаходиться ще на підготовчому етапі. Водночас, не визначившись із головними, фундаментальними поняттями, не окресливши аксіоматику та концептоматику даної теорії, не можливо говорити про можливість формування системи національної безпеки. Одним із суттєвих важелів, що має вплинути на активізацію розроблення даного питання, є спільне узгоджене розуміння базових категорій.
Національна безпека, становлячи собою складне явище, потребує консенсуального її розуміння. Саме тому, досліджуючи питання національної безпеки, постає необхідність у розробленні певного способу розуміння, трактування цього явища, відпрацюванні основного погляду, керівної ідеї, тобто концепції національної безпеки.
Зауважу, що національна безпека, становлячи у найбільш загальному плані зміст забезпечення національних інтересів, є динамічною системною категорією. Змінюються національні пріоритети — це тягне за собою корегування змісту національних інтересів, що у свою чергу впливає на зміст національної безпеки. Тому можливо казати про кореляцію національних інтересів із функціонуванням системи національної безпеки.
Через це виникає необхідність казати про певно визначену сукупність поглядів, цінностей і засобів, прийнятих науковим співтовариством і забезпечуючих існування наукової традиції — парадигму національної безпеки. Поняття парадигми корелятивно науковому співтовариству, воно об’єднує його членів, які визнають цю парадигму. Звичайно, що феномен національної безпеки є неосяжним, тому і постає необхідність і відпрацюванні певної дисциплінарної матриці, яка б враховувала приналежність дослідників до певної дисципліни, наукового напряму, і систему правил їх наукової діяльності. Зміст парадигми національної безпеки передбачає:
q символічні узагальнення (аксіоми, теореми, закони, визначення ядра концептів теорії);
q метафізичні елементи, які задають спосіб бачення універсуму і його онтологію;
q ціннісні настанови, що впливають на вибір напрямів дослідження;
q консенсуальні патерни — алгоритми вирішення конкретних завдань, що забезпечують існування науки національної безпеки.
Формування загальноприйнятої парадигми національної безпеки свідчитиме про зрілість науки, у той час як зміна парадигмальних настанов є індикатором еволюції розуміння питань національної безпеки. Характерним для парадигми національної безпеки є її еволюційне становлення, саме тому можна казати про якісно нове бачення, підходи, розуміння — неопарадигму національної безпеки. Даний процес умовно можна розбити на декілька етапів.
На першому етапі має бути сформоване загальне розуміння національної безпеки. Адекватним його відображенням буде побудова стратегії, тактики, багатоальтернативних технологій її забезпечення. Теоретичні положення можуть бути закріплені у концепціях, доктринах, комплексних програмах. Наступним кроком є створення загальної теорії національної безпеки, яка згодом трансформуватиметься у науку націобезпекознавство. Після того, як будуть відпрацьовані теоретичні питання даної науки, консенсуальні патерни можна казати про відносну завершеність циклу формування. Подальший її розвиток відбуватиметься відповідно до тих ціннісних настанов, тих потреб, які має нація, і які вона вважає на тому чи іншому етапі історичного розвитку важливими та пріоритетними. Так, якщо у 1991 році найважливішим національним інтересом української нації було набуття незалежності, самостійності, то одним із важливіших національних інтересів у 2002 році є підвищення рівня життя громадян, забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, забезпечення екологічної та інформаційної безпеки. У найближчі часи можна прогнозувати активізацію потреби у забезпеченні такого національного інтересу як збереження територіальної цілісності через наявність жевріючих вогників сепаратизму та іредентизму.
У цілому ж неопарадигма національної безпеки залежатиме не стільки від раціональних моментів, скільки від ірраціональних, тобто від ціннісних настанов, які має нація. Ураховуючи цей факт, можна також резюмувати, що парадигмі, еволюція якої здебільшого детермінована ірраціональними моментами, притаманні риси самоорганізації, а отже її розвиток відбувається саме за законами і принципами самоорганізації.
Яскравим прикладом, який відображає змінюваність парадигми, є лабільність концепцій національної безпеки. Так, наприклад, концептуальною ідеєю концепції національної безпеки, яка була сформована після другої світової війни, був принцип протиставлення зовнішньому ворогу. З часом, синхронно зі зміною парадигми національної безпеки, змінювалися і концепції, як конкретне втілення парадигми у життя. І сьогодні у поняття національної безпеки вкладають не лише політичні і військові аспекти безпеки нації, а й інформаційні, науково-технологічні, ідеологічні, культурні, демографічні, екологічні, кібернетичні тощо.
Виходячи з розуміння національної безпеки, будується її концепція, в якій визначаються основи державної політики забезпечення національної безпеки. Основні напрями цієї концепції можна поділити на два види: внутрішня стабілізація, а у більш загальному плані внутрішня безпека, і зовнішня безпека. На мою думку, на сучасному етапі розвитку української держави концепція НБ (національної безпеки) має будуватись, виходячи із факторів внутрішньої стабілізації. Основною має стати проблема забезпечення внутрішньої безпеки, яка характеризуватиметься наступними факторами нестабільності: політичним (відсутність політичної еліти держави), економічними (зубожіння населення), інформаційними (інформаційні війни), національними (втрата пасіонарності титульним етносом), екологічними (наслідки Чорнобильської катастрофи), кримінальними (високий рівень корупції і організованої злочинності).
Суттєвим компонентами національної безпеки є:
- позитивна ідеологія національної безпеки;
- об’єднуюча культура;
- урахування потенційної можливості проведення війн малої інтенсивності (інформаційні, терористичні, диверсійні);
- інформаційна складова, яка полягатиме у входженні України у світовий інформаційний простір в якості самостійного суб’єкта.
Використовуючи запропоновані Р.Рубінштейном елементи аналізу конфлікту, виокремимо у системі парадигми національної безпеки декілька елементів: парадигму інтересів, парадигму ідентифікації, парадигму структурної ролі. Розглянемо біль детально дані парадигми.
Парадигма інтересів. Суб’єкт управління СНБ (системою національної безпеки), знаходячись на вершині ієрархії системи, має спрямовувати розвиток системи у заданому об’єктивними і суб’єктивними законами руслі. Водночас слід констатувати, що визнаючи загальним напрямом напрям забезпечення національних інтересів, не виключена можливість маніпулювання самою категорією „національний інтерес”. Правляча еліта може вкладати в неї той зміст, який є вигідним для них самих, і який не має нічого спільного із справжніми інтересами нації. Так, проблема розвитку України у політичній сфері донедавна курсувала між двома полюсами: Росія – Захід, при цьому деякі представники нації або зовсім відкидали 70-річну історію перебування України в складі СРСР, цураючись цього періоду, з огляду на що закликали до повного відсторонення від Росії і найскорішої інтеграції до євроатлантичних структур, або, ігноруючи історію, не вважали можливим взагалі існування України в якості незалежної держави, через що союз України та Росії на кшталт Росія – Білорусь вважався питанням лише часу. Саме такий біполярний світогляд, який лишився у спадщину від біполярного світу, був покладений в основу політичних режимів незалежної України. Водночас ані перший, ані другий не відповідали дійсним національним інтересам, бо вони кореняться у психології народу України, його поміркованій, дружелюбній, толерантній ментальності.
Тому останніми часами все більшої ваги набуває політика багатовекторності. І хоча деякі особи, поверхово уявляючи собі суть даного напряму, і намагаються ототожнити багатовекторність із непринциповістю, насправді дана концепція більше відповідає психології української нації, а отже більше наближена до ефективного забезпечення національних інтересів.
У той же час, не слід перебільшувати значення і цього напряму, через те, що багатовекторність має базуватись на певних принципах, дотримання яких не зведе цей напрям до стратегії слухняності, коли держава беззастережно робитиме те, що скажуть їй країни-донори, кредитори, і взагалі сильні сусіди. Як приклад можна навести практичний дефолт Аргентини на початку 2002 року, економіка якої весь час існували за „цінними вказівками” міжнародних економічних інституцій, котрі надавали кредит. Україна зараз знаходиться у подібній ситуації, коли надання того чи іншого мізерного кредиту супроводжується цілою низкою умов, декотрі з яких не відповідають національним інтересам. Окрім цього, закладання системи принципів у багатовекторність слугуватиме окресленню можливих поступок у інших сферах суспільних відносин. Зокрема, вигідні на перший погляд економічні операції у перспективі можуть нести загрозу національним інтересам. Яскравим прикладом тому є формування компрадорської буржуазії, економічні інтереси, власні вигоди для якої є вищими за інтереси нації. Саме тому прихід до влади даного класу управлінців слугуватиме вірною ознакою розвалу держави, втрати нею незалежності.
Парадигма ідентифікації. Дана питання постає дуже гостро у поліетнічних державах. Воно знаходить свій вияв у необхідності об’єднання різних за своєю кількістю етнічних меншин. Причому дане об’єднання має відбуватись переважно на самоорганізаційних засадах. Будь-яке насильство щодо нав’язування власної культури, мови, спільної минувшини тощо може негативно вплинути на інтеграційні процеси. Для України ці проблеми лежать у трьох вимірах.
Перша проблема — кримські татари, які претендують на закріплення татарської мови державною, представництва татар у Верховній Раді України тощо. Але ці питання лежать на поверхні, скриваючи за собою раніше декларовані наміри щодо створення у майбутньому окремої держави. Отже проблема сепаратизму є очевидною, і вона потребує застосування багатоальтернативних стратегій.
Друга проблема — російськомовне населення, яке здебільшого мешкає у східній частині України. Воно принципово заперечує ідентифікацію себе як представників української нації, повністю ігнорується державна мова, перевага віддається російським ЗМІ, з яких переважно і черпається уся інформація. При чому слід також вказати на постійні спроби, всупереч Конституції, надати російській мові особливого статусу, що одразу ж внесе дисбаланс у відносини між етнічними меншинами. Говорити у цій обстановці про спільну українську національну ідею дуже важко. До того ж, населення східних областей більше схильне вважати незалежну Україну випадковою помилкою історії, яка згодом буде виправлена, і Україна стане частиною (неважливо на яких умовах) Росії.
Третя проблема — русини на Західній Україні. Дана народність упродовж існування незалежної України веде активну роботу по створенню самостійної держави, при чому офіційно діє уряд, та інші псевдодержавні установи. Русини, маючи власну субкультуру, мову та інші атрибути народності не вважають себе частиною української нації, що також не сприяє стабільності СНБ.
Отже потенційно, не враховуючи інших проблем більш низької інтенсивності, Україна має декілька серйозних різновекторних чинників дестабілізації: південь, схід, захід. Саме тому постає нагальна потреба у формуванні об’єднуючої різні етнічні меншини, що проживають на території України, національної ідеї, яка має ураховувати їх інтереси. Звичайно, що урахувати усі інтереси етнічних меншин є неможливим. Водночас завдання полягає у тому, щоб максимально наблизити можливість задоволення цих інтересів із потребою у їх задоволенні. Парадигма ідентифікації має за мету зґуртувати не лише різні прошарки українства, а головне — усіх тих, хто проживає на її території, сформувати у свідомості народу України почуття приналежності до цієї країни, ототожнення власних інтересів і потреб з інтересами і потребами української нації. Кожний представник української нації має вбачати себе через націю, свої інтереси через інтереси нації, одиничне через загальне. Інтереси української нації у найбільш загальному плані і мають складатися з інтересів її представників, тобто осіб, які проживають на території України, і ототожнюють себе з українським народом.
Парадигма структурної ролі. Її зміст полягає у тому, що під час активізації алгоритмів самоорганізації держава „усуває” владні перешкоди на їх шляху. Держава перетворюється немов на стороннього спостерігача, позбавляючись статусу основної дієвої особи. У даному випадку, враховуючи вище викладене, Україна може виступити на захисті тих татар, які вбачають своє майбуття виключно у межах території України, з наданням статусу державної мови татарській, і більших прав щодо представництва у вищих органах влади не лише Криму, а й України. З іншого боку, проникнення татар у вищі ешелони влади може взагалі поставити Україну не лише на межу конфлікту із Туреччиною через Кримський півострів, а й взагалі питання про незалежність. Тому дана парадигма має застосовуватись у комплексі з іншими. Головне — безальтернативна пріоритетність забезпечення національних інтересів. Також Україна може виступити на захисті того російськомовного етносу, що мешкає у східних областях, і надавши йому можливість щодо певного розвитку російської мови, нейтралізувати активних прибічників реінтеграції України до Росії. У цьому ж аспекті може бути застосована розглядувана парадигма і до русинів.
Синтезуючи погляди Е. Крума і Дж.Розенау, які запропонували 4 рівня відносин між державами, можна виокремити 4 рівня відносин між системами: системний, суспільний, урядовий, індивідуальний.
Системний рівень полягає у тому, що за допомогою компаративного кібернетичного аналізу розглядаються і порівнюються усі системостворюючі елементи, параметри входу, виходу, процесу, система прямих та зворотних зв’язків, системосередовище (внутрішнє та зовнішнє середовище). Окрім цього, на даному рівні, ураховуючи антропогенний чинник, досліджується механізм генези не лише СНБ, а й правлячих еліт.
Суспільний рівень. На даному рівні аналізується суспільства тих чи інших систем, їх ставлення одне до одного, проголошувані і реальні цілі, менталітет тощо.
Урядовий рівень. На даному рівні розглядається рівень стосунків, взаємодовіри урядів країн один до одного. Імовірно припустити, що на Урядовому рівні можливі відхилення від прогнозованих напрямів через приватні комунікації голів Урядів. Цей чинник може бути використаний для більш ефективного функціонування СНБ.
Індивідуальний рівень. На цьому рівні аналізуються погляди окремих індивідів як на систему, в якій цей індивід функціонує, так і на її стосунки з іншими системами. Зокрема, низький рівень захищеності індивіда в одній системі і високій рівень захисту особи в іншій, може сприяти не бажанню останніх співробітничати з першими, у той час, як перші прагнутимуть до більш стабільного і безпечного життя.
Аналіз відносини систем через такий своєрідний квадрозв’язок є одним з механізмів ефективного моделювання зв’язків між системами національної безпеки. Крізь призму даних рівнів можна прораховувати імовірні напрями взаємодії систем, а також у випадку необхідності інспірувати активізацію дії деяких алгоритмів в іншій системі, якщо це відповідає національним інтересам.
Головне — це використання системного синергетичного підходу при вирішенні будь-яких питань національної безпеки. Це означає, що при розв’язанні даної проблеми має застосовуватися неопарадигма, сумарна дія складових якої дозволить у найбільш повній мірі сформувати уявлення щодо ефективного забезпечення національних інтересів. Іншими словами можна резюмувати, що ефективним кроком забезпечення національних інтересів є застосування багатоальтернативних парадигм.