Для цитування:

Ліпкан В.А. Сучасні загрози національній безпеці України: доктрина пантуранізму // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 3. — С. 168 – 176.

СУЧАСНІ ЗАГРОЗИ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ:

ДОКТРИНА ПАНТУРАНІЗМУ

© Ліпкан Володимир Анатолійович — докторант Національної академії внутрішніх справ України, кандидат юридичних наук.

Формування постбіполярного світу було завершене 11 вересня 2002 року, коли США не змогли попередити найжахливіші в історії людства акти тероризму. І річ не у слабкості або професійній некомпетентності спеціальних служб. Йдеться про неможливість здійснення управління світом однією державою. Україна внаслідок вдалого маневрування між російськими і західними політиками змогла зберегти мир на власній території. Більше того, було кардинально змінено головний вектор зовнішньої політики: стратегічною метою України є входження до структур НАТО. І це не є лише декларацією. України є геополітичним центром Європи, тому вона здатна забезпечувати безпеку не лише всередині власної країни, й бути надійним гарантом безпеки в Європі, що у кінцевому випадку цементуватиме систему не лише загальноєвропейської, а й світової безпеки.

Безперечно, такі кроки викликають певне занепокоєння у закордонних колег, особливо у тих, хто звик почивати на лаврах головного будівничого системи безпеки будь-якого рівня. Також, не можна не прогнозувати і збільшення активності інших країн, які є регіональними лідерами, і не бажають поступатися цим містом Україні. Не останню роль у даному випадку відіграватиме, окрім сильної економіки і стратегічно виваженої політики, ідеологічна база. Саме тому, у даній статті я вирішив проаналізувати одну із сучасних загроз національній безпеці України — доктрину пантуранізму.

Дана доктрина трансформувалася з теорії пантюркізму — теорії пояснення виникнення Давньоруської держави. Згідно з твердженнями прихильників цієї теорії династія київських князів була начебто тюркського походження, а Давньо­руська держава відповідно утворена Хазарським каганатом. Але долю цієї теорії спіткала та ж участь, що й норманської, які не мають нічого спільного з історичною дійсністю[1]. Насправді ж утворенню Руської держави сприяли об’єднання у військові союзи з метою боротьби проти іноземних завойовників, одними з яких були хазари.

Важливість звернення нами уваги на цю теорію зумовлена її трансформацією у сучасну доктрину пантюркізму (пантуранізму). Нечисельні сучасні дослідники проблем національної безпеки України висувають багато версій щодо внутрішніх і зовнішніх загроз національній безпеці. Причому сама методологія визначення загроз дещо гіпертрофована, що спричинює шкоду об’єктивному аналізові і прогнозуванню потенційних конфліктів, на які чекає наша країна.

Віртуальний ворог, чи то у вигляді імперської Росії, яка відроджує свої месіанські настрої, чи то у вигляді Заходу, який асимілює Україну як в культурному, так і в інших аспектах, практично перетворюючи її на сировинний придаток, певною мірою сприяють неприділенню належної уваги тим силам, які є заздалегідь недружелюбними Україні і здатні за певних умов створити для неї серйозні проблеми.

Однією з серйозних загроз національній безпеці є сучасна доктрина пантуранізму, відповідно до якої Україна не може існувати в якості самостійної держави, через що окремі її території, на яких проживає татарське населення, мають бути приєднані до одної великої держави — Великого Турану, терени якої простиратимуться від Адріатики до Монголії із центром в Анкарі. Турецький журнал „Євразійські дослідження”, вважає, що розпад Радянського Союзу і виникнення нових національних держав на Кавказі і у Центральній Азії, відкрив перед Туреччиною нові можливості. Віднині Туреччина — потенційний лідер, по меншій мірі, для п’яти тюркських держав, включаючи Азербайджан, і є культурним центром для Кавказу і Центральної Азії[2].

Надання етнічним меншинам не рівних прав, що яскраво простежується в АР Крим, спричинює нагнітання конфліктної обстановки. У даному контексті хотів би зауважити, що тісні економічні зв’язки Києва та Анкари, намагання використати Туреччину в якості посередника в налагодженні стосунків з іншими державами даного регіону, а також наявності великої кількості внутрішніх протиріч, ніяким чином не є гарантом відсутності конфліктів будь-якої інтенсивності між Києвом та Анкарою. Слід також констатувати і той факт, що після колапсу СРСР фахівцями з питань безпеки спостерігається значна активізація дипломатичної, економічної і розвідувальної діяльності Анкари на території України, здебільшого у районах компактного проживання татарського населення.

Аналіз історичних джерел дає змогу зробити висновок, що часом народження доктрини пантуранізму є кінець ХІХ століття. Причому, за твердженням Д.Покозіна і А.Шатрова, місцем народження даної доктрини є Росія. В атмосфері революційних настроїв в інтелектуальному середовищі татар-тюрок Поволжя народився і оформився націонал-революційний рух — джадідізм[3].

Ретроспективний аналіз генези даної доктрини зумовлений передусім її трансформацією у сучасні геополітичні доктрини, які за своїм змістом містять елементи, що потребують ретельної уваги і впливу на них з боку України. Через це непересічної ваги набувають питання історичного підґрунтя формування антиукраїнських доктрин, чільне місце серед яких посідає доктрина пантюркізму.

У загальному значенні пантуранізм — ідеологічна, політична і культурна течія, спрямована на досягнення єдності тюркських народів у всьому світі. У деякій мірі однією з цілей якої є створення конфедерації тюркських народів, їх визволення від колоніального гноблення, враховуючи появу єдиної мови і алфавіту, єдиної культури. Туреччина ж визначає пантюркізм у рамках поширення влади Анкари на Схід. Дана доктрина стосується не лише України, а й інших впливових країн, таких як Росія та Китай, а також ряду інших, серед яких і Азербайджан, і Болгарія, і Греція тощо, в яких політика пантюркізму і методи його забезпечення викликають велике занепокоєння.

Зазначу, що загальна чисельність тюркомовних народів в світі перевищує 100 мільйонів осіб. Історично вони проживають на території Туреччини, Центральної Азії, Китаю, Афганістану, Ірану, Іраку, в Болгарії, також на Кіпрі, в Монголії, Югославії і Албанії, в Україні і сусідніх країнах — Росії, Румунії, Молдові.

Виникнення ідейно-політичної течії пантюркізму відбувається на зламі ХІХ – ХХ ст. Воно було спричинене низкою чинників, серед яких чільне місце посідають: розпад Османської імперії; нова фаза пізнання етногенезу тюрків-османів; протиріччя великих держав у боротьбі за переділ володінь зникаючої держави; виникнення великого міжнародного єврейського (фінансового) капіталу та організаційного становлення сіонізму, в основу якого покладена ціль створення національної держави Ізраїль на території Османської імперії (Палестини); активна  ініціація іноземними спецслужбами (Англії, Франції, Німеччини) і таємними організаціями  антиросійських ідеологічних концепцій для реалізації у ХХ – ХХІ ст. геополітичних доктрин сіонізму, атлантизму і пантуранізму.

Першим пропагандистом ідей пантуранізму і його засновником був Армінус Вамбері, який народився на території Угорщини. У 60-их роках ХІХ століття, подорожуючи Центральною Азією, Вамбері під виглядом суфійського дервиша проповідував, що турецька династія повинна створити імперію від берегів Адріатики до Китаю. Основою для цього нібито є спільне походження, спільна мова народів, що населяють ці землі. Така імперія повинна була відстоювати права тюрків перед Російською імперією. А згодом і взагалі розвалити останню. Проте сучасні прихильники ідеї згадувати його ім’я не люблять, через те, що Армінус Вамбері був євреєм, а не тюрком та ще й британським шпигуном. Тому фундатором пантуранізму прийнято вважати турка Ісмаїл-бея Гаспали.

Видання газети „Терджуман” Ісмаїл-бея Гаспали у 1883 році було першою великою подією в історії пантюркізму, бо саме завдячуючи цьому виданню ідеї тюркської єдності почали поширюватися серед тюркських меншин не лише Росії. Лозунг Гаспали „Єдність думки, єдність мови, єдність дії” надихав багатьох поколінь інтелігенції кримських і волзьких татар, азербайджанців, інших.

Газета „Тюрк”, започаткована у 1902 році в Каїрі, теж активно просувала пантюркізм в якості альтернативи вестернізації і панісламізму.

Перша теоретична робота з пантюркізму була написана Юсуфом Акчурою (казанський татарин), нащадок князів Акчуріних Темниковського князівства. У 1904 році він у своїй статті „Три види політики” виклав основні принципи пантуранізму. Чотири роки по тому азербайджанець Алі Гусейн-заде опублікував статтю під назвою „Тюркізація, ісламізація, модернізація”, де було, в досить-таки широкій формі, розвинені пантюркістські ідеї. Проте найвагомішим вкладом у цю ідеологію була книга Зії Гек Альпи „Основні принципи Тюркізму”, де чітко викладаються стратегічні завдання пантуранізму і яка була опублікована у 1923 році,

До основних постулатів, на яких ґрунтується дана доктрина можна віднести:

• ідея „єдиного тюркського суспільства”;
• ідея сильної особистості — вождізм (наприклад, Мустафа Кемаль — Ататюрк, “батько тюрків”, президент Туреччини 1921 – 1938);
• ідея тоталітарної, антидемократичної держави;
• ідея насильницької асиміляції інонаціональних елементів і формування єдиної, моноетнічної Туреччини, яка буде основою майбутньої імперії Турана;
• ідея воєнної експансії, розширення своєї території[4].

Будь-яка доктрина стає такою лише у випадку, за якого проголошуються не тільки цілі (це буде декларація), а й передбачається конкретна етапність, послідовність дій, виконання яких призведе до досягнення наміченої цілі. Саме тому доречно у контексті необхідності системного забезпечення національної безпеки окреслити основні етапи, з яких складається дана доктрина.

Перший етап: „туркизація” самої Туреччини: культура і політика мають бути очищені від ісламського елементу і наближені до тюркських коренів. Сутність тюркізму полягає у формуванні моноетнічної тюркської держави на основі Туреччини. З часом Туреччина має стати Меккою турок, центром тюркського світу, звідки почнеться сильна ініціація пантюркістської стратегії і формування імперії Турана. Політика тюркізму визначила геноцид турецької влади щодо арабів, вірмен, болгар, греків, сербів, сирійців та курдів.

Таким чином, тюркізм спрямований на забезпечення внутрішньої політики Туреччини і покликаний забезпечити єдність усіх тюркських народів та винищити інших, поширення заманливого створення імперії Турана під протекторатом Туреччини.

Другий етап — об’єднання в єдину державу „нащадків Огузів” (так званий огузіанізм), які проживають переважно на території Азербайджану та іранській його частині. Усі народи, які говорять тюркськими мовами, є єдиною нацією і мають об’єднатися в єдину державу на чолі з Туреччиною.

Третій етап: створення тюркської федерації з перспективою Великого Турану. Він передбачає об’єднання усіх тюркських народів і народів туранського походження (угорців, фінів, естонців та багатьох інших, до складу яких належить і населення нашої Батьківщини) у спільну туранську конфедерацію Великий Туран на чолі з Туреччиною. До туранської групи включають і народи, які взагалі не мають тюркського походження, проте прийняли мусульманську віру у складі Османської імперії[5].

Дана доктрина на відміну від норманської теорії, має більш глобальний і войовничий характер, через те, що створення Великого Турану має відбуватись через об’єднання територій, які зараз належать багатьом іншим суверенним державам. Турецька експансія, методологічною основою якої є доктрина пантуранізму, викликає велику занепокоєність світового співтовариства. Зміст даної доктрини полягає у формування ідеології, спрямованої на розчленування чисельних держав планети від Адріатики до Китаю, і від Москви до Індії, а також анексією їх територій з одночасним геноцидом народів, що їх населяють.

У даному ракурсі слід тверезо підходити до оцінки україно-турецьких відносин, які за своїм змістом носять суперечливий характер. Туреччина проводить політику на витіснення України з Криму, одночасно з витісненням Росії з цього геополітичного простору. При чому інтереси України і Туреччини є протилежними не лише щодо Криму, а й щодо інших важливих геостратегічних центрів світу (Кавказький регіон, Балкани).

Екстраполюємо дану доктрину на Україну, та спробуємо без зайвих емоцій та політичної доцільності проаналізувати її положення стосовно України. Для логічності аналізу наведемо поетапний гіпотетичний сценарій, який складається з трьох взаємопов’язаних етапів.

Доктрина пантуранізму передбачає з часом пряме розчленування України і анексію її території. Туреччина діє в Криму відповідно до стратегічних мети, досягнення якої ґрунтується на проходженні і втілення у буття наступних етапів: перший етап — туранізація Криму, яка полягає у етнічній перевазі татар над українцями. Так, кількість татар у 1991 році на території АР Крим складала біля 40 тис. осіб, у той час як на сьогодні, тобто станом на 2002 рік, їх кількість сягає 400.000 осіб. Тобто впродовж 10 років „татарська присутність” збільшилась у 10 разів. За моїми підрахунками, не пізніше 2015 року татарський електорат сягатиме 1 мільйона осіб, у той час як загальна чисельність татарського етносу перевищуватиме 2 мільйони осіб і наближатиметься до тієї ж цифри, що і кількість титульного етносу. За цих умов, відповідно до Конституції України, а також міжнародних документів, які закріплюють право народів на самовизначення, достатньо буде провести звичайний референдум, внаслідок якого простою більшістю голосів, через „народне волевиявлення” Україна позбудеться Криму. Паралельно відбувається „виселення” представників нетатарського етносу за територію Криму, причому для цього їм виділяються достатні кошти для купівлі житла в інших регіонах України, будуються заклади освіти, мечеті. При чому джерела питної води здебільшого перебувають не території саме мечеті, водночас право користування ними мають лише мусульмани. Одночасно триває процес поступової не лише демографічної, а й культурної, економічної, а згодом, звичайно, і політичної експансії.

Справедливості заради підкреслю, що доктрина пантуранізму зачіпає інтереси не лише України. Події, які відбуваються в Україні, синхронізовані із аналогічними подіями у колишній Югославії, деякі території якої (Македонія, Косово, Рашка, Боснія), на думку ідеологів пантуранізму, мають відійти Туреччині; експансіоністські настрої Туреччини відчуває на собі і Росія, деякі території якої теж значаться у проектах мап майбутньої держави Великого Турану. Не можна не згадати і про Нагірно-Карабахську Республіку, і про південно-східні частини Болгарії, і про Вірменію, і про острови Імрос і Тенедос, які вона разом із малоазійської областю анексувала у Греції в 1923 році, і про Кіпр. Грузини входять до кола геополітичних інтересів Туреччини через Месхетію та Аджарію, молдавани і румуни через Гагаузію та Добруджі відповідно, а Іран через можливість анексії області Азербайджан. Напружені стосунки у Туреччини із Сирією та Іраком, через анексію у Туреччини у 1939 році Александрійської області у Сирії. Згодом Туреччина висунула нові територіальні претензії до Сирії (Алепський район) і до Іраку (Мосульський район).

Отже другим етапом є процес об’єднання вищезазначених земель.

Останнім етапом, який будемо сподіватися не втілиться у життя, є утворення єдиної держави на чолі з Туреччиною.

Наведені мною дані дають усі підстави стверджувати, що Київ не може розраховувати на добру волю та цивілізований підхід Туреччини до вирішення геополітичних питань. Доктрина пантуранізму не передбачає інших напрямів розвитку, тому, ураховуючи вищенаведене, Україна має активізувати стосунки, не виключаючи ініціативного створення систем колективної безпеки, із усіма державами східносередземноморського регіону, який об’єднують ціла низка об’єктивних чинників: єдність цивілізаційних інтересів, близькість менталітету, етнокультурне середовище, спільна необхідність в убезпеченні від пантуранізму.

У даному аспекті одним з механізмів посилення впливу Києва на дані події є активізація і можливе розширення ГУУАМ через включення до неї мусульманських країн. У цьому плані Азербайджан може бути використаний в якості можливого партнера з метою впливу і корекції пантураністських устремлінь. З іншого боку, Україна, являючись лідером даного утворення, може виступати сама в якості гаранта безпеки країнам, що входять до геополітичних інтересів Туреччини, це, передусім, Грузія, Азербайджан, Молдова, Румунія, Болгарія і Узбекистан.

У перспективі не слід виключати можливості створення системи колективної безпеки і за участю самої Туреччини, водночас на сьогоднішньому етапі розвитку, за умови різних потенцій економічних систем наших держав, Києву поки цей союз є невигідним і тактично недоцільним, через те, що він створить додаткові можливості Туреччині у рамках „партнерства” щодо впливу та формування протуранської еліти на території України. Водночас не слід забувати про історичну слов’яно-тюркську єдність, так само як і про міжконфесійну терпимість між християнством  і мусульманством.

Також підтвердженням думки про відсутність повних гарантій щодо безпеки у разі перебування в одній системі безпеки є наявність постійних суперечок між Грецією і Туреччиною, які є партнерами по НАТО, що переконливо свідчить про те, що входження до одної системи безпеки двох держав, які мають діаметральні інтереси, не є гарантом незастосування ними одна проти одної різних засобів впливу аж до силових. Взагалі слід пам’ятати одну істину: відбирають лише у слабких і дурних. Тому я впевнений у необхідності перегляду і зміни Україною статусу нейтральної держави. Україна, ураховуючи її геополітичне і геостратегічне положення, не може бути нейтральною державою — це є згубною і методологічно хибною стратегією[6].

У цьому контексті Київ має проводити традиційний курс на зміцнення  міжетнічної єдності і згоди при збереженні самобутності кожної етнічної меншини, що певним чином сприятиме збереженню територіальної цілісності держави.

Можна повністю погодитись із думкою Р.Загаряна, що у ХХІ столітті одним з важливих напрямів формування міжнародних організацій буде їх утворення всередині цивілізаційних систем, через це є необхідним якісно новий тип регіональної консолідації і формування організаційних структур з метою координації зовнішньої, економічної, наукової і оборонної політики[7].

Література