Братель Олександр Григорович
Голова Інституту цивільних правовідносин ГОСЛ
кандидат юридичних наук, доцент
Розгляд цивільної справи в суді передбачає вчинення судом та учасники цивільного процесу цілої низки процесуальних дій, що знаходять закріплення в процесуальних юридичних фактах.
Поняття «юридичний факт» визначається як реальна життєва обставина, з правової моделлю якого норма права пов’язує настання відповідних юридичних наслідків. У свою чергу під процесуальними юридичними фактами в цивільному процесуальному праві прийнято розуміти певні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.
Будь-які процесуальні дії учасників цивільного процесу, зокрема осіб, які беруть участь у справі, знаходять відповідну правову оцінку зі сторони суду та знаходять своє відображення в ухвалених судових рішеннях.
Статтею 208 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) визначено, що судові рішення викладаються у таких формах: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови.
Дуалістичний зміст судових рішень полягає в тому, що останні визнаються в якості як процесуального акту, так і процесуального юридичного факту, адже в судових рішеннях відображається та закріплюється правова позиція суду з питань, що виникають в процесі розгляду цивільної справи.
В даній статті мною буде проаналізований такий процесуальний юридичний факт як ухвала суду першої інстанції та вплив суддівського розсуду на процедуру її постановлення. Відповідно до ч. 2 ст. 208 ЦПК України питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених ЦПК України вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.
ЦПК України передбачено два види ухвал: 1) ухвали суду, що постановляються в нарадчій кімнаті та оформлюються окремим процесуальним документом; 2) ухвали суду, що постановляються без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до журналу судового засідання (ст. 209 ЦПК України).
Кожна із зазначених ухвал (незалежно від її виду) повинна містити відомості визначені пунктами 3, 4 ч.1 ст. 210 ЦПК України, а саме: 3) мотивувальну частину із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу; 4) резолютивну частину із зазначенням: висновку суду; строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.
Беззаперечним є той факт, що будь-яка ухвала суду повинна бути законною та вмотивованою, адже вона, як процесуальний юридичний факт, обумовлює виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. В якості прикладу розглянемо ухвалу Подільського районного суду м. Києва по цивільній справі № 2607/2106/2012 від 12.03.2012 р. [1], що була постановлена за результатами розгляду позовної заяви позивача Р. до відповідача К. про розірвання шлюбу та поділ майна.
Так, у лютому 2012 р. до суду звернувся позивач Р. з вимогою розірвання шлюбу з відповідачем К. та вимогою поділу спільно нажитого майна. Ухвалою суду залишено позовної заяви без руху та надано строк на усунення недоліків у позовній заяві. Після усунення недоліків позовні вимоги щодо поділу спільно нажитого майна були викладені наступним чином:
– розділити автомобіль Toyota Camry, 2006 р.в, державний № ______ (зареєстрований ВРЕВ-3, УДАІ в м. Києві), шляхом визнання права власності на 1/2 його частину за Р.
– розділити автомобіль Toyota Camry, 2006 р.в, державний № ______ (зареєстрований ВРЕВ-3, УДАІ в м. Києві), шляхом визнання права власності на 1/2 його частину за К.
12.03.2012 р. позивачем Р. було отримано ухвалу про повернення позовної заяви в якій зазначалось: «Так на виконання ухвали судді позивач надав позовну заяву у новій редакції, однак позивач не зазначив, яким чином просить поділити майно».
Розуміючи, що подання апеляційної скарги призведе до затягування процедури розгляду та вирішення справи позивачем було повторно подано позовну заяву до Подільського районного суду м. Києва суду з аналогічними позовними вимогами щодо поділу спільно нажитого майна, розгляд якої здійснював інший суддя. За результатами розгляду цивільної справи № 2607/11969/12 судом було ухвалено наступне рішення: «У порядку поділу майна визнано за Р. і К. право власності на 1/2 частину автомобіля Toyota Camry, 2006 р.в., державний № ______ (зареєстрований ВРЕВ-3, УДАІ в м. Києві) за кожним» [2].
Таким чином, в межах одного районного суду склалась неоднозначна ситуація за якої один суддя повертає позивачу позовну заяву мотивуючи тим, що ним не зазначено яким чином поділити майно, а інший суддя вирішує справу та задовольняє позовні вимоги у відповідності до тих вимог, що містились у повернутій позовній заяві.
В цій ситуації можна було б говорити про внутрішнє переконання судді, що вплинуло на формування мотивів при постановленні ухвали про повернення позовної заяви з підстав не чіткого викладення позовних вимог. Проте, внутрішнє переконання судді процесуальний закон пов’язує лише з доказами, зібраними і наданими сторонами у справі, дослідженими за участю сторін відповідно до пред’явлених законом вимог до порядку такого дослідження з метою пізнання дійсного характеру відносин сторін (ст. 212 ЦПК України).
ЦПК України містить положення відповідно до якого ухвала, що постановляється судом повинна бути вмотивованою та відповідати закону (п. 3 ч.1 ст. 210 ЦПК України). Разом з тим, суддя не є комп’ютерним механізмом, який шляхом співставлення та посилання на норми права ухвалює рішення. Саме тому слід вважати, що на постановлення ухвали, зокрема на формування мотивувальної її частини вливає таких фактор як суддівський розсуд.
Особисте прийняття суддею свого знання як істинного створює широке поле для розсуду судді в процесі розумової діяльності з оцінки доказів, що й змушує законодавця регламентувати процес доказування та створювати додаткові гарантії для можливостей об’єктивної оцінки доказів.
Суддівський розсуд ‒ це врегульований правовими нормами специфічний вид правозастосовчої діяльності, що здійснюється в процесуальній формі та полягає в наданні суду у відповідних випадках повноваження вирішувати спірне правове питання, виходячи із цілей, передбачених законодавцем, принципів права та інших загальних положень закону, конкретних обставин справи, а також засад розумності, добросовісності та справедливості [3]. Суддівський розсуд реалізується в межах, наданих йому процесуальним законом прав із застосування матеріального і процесуального права задля найбільш ефективного захисту суб’єктивних прав сторін.
Отже, тріада таких складових як суддівський розсуд, вмотивованість та відповідність закону при постановленні ухвали судом першої інстанції сприяє формуванню та закріпленню процесуальних юридичних фактів, що забезпечують досягнення іноді абстрактної, проте такої бажаної для учасників процесу мети, а саме: справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК України).
Слід констатувати, що в судовій практиці частими залишаються випадки постановлення судом невмотивованих ухвал про залишення позовної заяви без руху на стадії відкриття провадження у справі. Наприклад, суддею Пустомитівського районного суду Львівської області 16.01.2013 р. було постановлено ухвалу з приводу розгляду позовної заяви про розірвання шлюбу (справа № 450/141/13-ц) з наступним формулюванням: «Дана позовна заява підлягає залишенню без руху, оскільки, позивачем чітко не сформульовано зміст позовних вимог, що унеможливлює відкриття провадження по справі та розгляду справи по суті» [4]. Інших мотивів для залишення позовної заяви без руху сформульовано не було. Ситуація при цьому ускладнюється і тим, що вказана ухвала оскарженню не підлягає.
Окреслена ухвала є процесуальним юридичним фактом, в якій проявляється прихований і відомий лише судді невмотивований суддівський розсуд. Можна погодитись з тим, що самі позивачі готуючи позовну заву допускають порушення або не дотримуються вимог щодо її змісту, закріплених в ст. 119 ЦПК України, а тому ухвали про залишення позовних заяв без руху на перший погляд є обґрунтованими. Проте суддя відображаючи в ухвалі власний суддівський розсуд повинен підкріплювати його належною правовою мотивацією з посиланням на норми матеріального та процесуального права. Також слід враховувати, що переважна більшість осіб, які звертаються до суду з позовними заявами не володіють юридичними знаннями. Постановлення проаналізованих ухвал може свідчити про наявність цілого ряду факторів серед яких: небажання судді приймати до розгляду подану позовну заяву; завуальоване примушування позивача звертатися за юридичною допомогою для подальшого розгляду справи до юристів або адвокатів; побоювання судді вирішувати складний або не зрозумілий для нього з правових позицій спір.
Підводячи висновок зазначу, що проаналізовані процесуальні юридичні факти у вигляді ухвал суду першої інстанції свідчать про їх процесуальну дефектність, а відображений в них суддівський розсуд не сприяє підвищенню авторитету суддівської влади.
Список використаних джерел:
- Ухвала Подільського районного суду м. Києва від 12.03.2012 р. (цивільна справа № 2607/2106/2012) // Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/22538774
- Рішення Подільського районного суду м. Києва від 12.07.2013 р. (цивільна справа № 2607/11969/12) // Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/32507233
- Папкова О.А. Понятие судейского усмотрения // Российское право. – 1997. ‒ № 12. ‒ С. 106
- Ухвала Пустомитівського районного суду Львівської області від 16.01.2013 р. (цивільна справа № 450/141/13-ц) // Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28875085